Арабсько-ізраїльський конфлікт 1 страница

ПЛАН

Хід заняття

1.Організаційний момент:

- привітання студентів;

- підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.

2. Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями, порядком роботи на занятті.

3. Актуалізація опорних знань студентів:

- Яку роль відіграли країни Азії в ході Другої світової війни?

- В чому полягали основні результати війни для країн даного регіону?

- Які перспективи, на Вашу думку, були перед країнами регіону після завершення війни?

- Чим можна пояснити відносну відсталість країн Азії від індустріальних держав?

4. Коментар відповідей студентів, підведення узагальнюючих висновків.

5. Повідомлення плану заняття та вивчення нового матеріалу згідно теми заняття:

1. Особливості повоєнного становища та розвитку Китаю.

2. Становище та особливості соціально-економічного розвитку Японії.

3. Повоєнний розвиток країн Південно – Східної Азії.

4. Індія в повоєнний період.

5. Країни Близького Сходу. Арабо – ізраїльський конфлікт.

6. Туреччина в повоєнний період.

5.1 Після Другої світової війни Китай звільнився від японської окупації, але у внутрішні справи країни активно почав втручатися СРСР. Розгромивши японські війська, Червона армія зайняла північно-східну частину Китаю — Маньчжурію. Радянська військова адміністрація не допускала на окуповану територію представників законного китайського уряду. Натомість китайські комуністи мали можливість використати Маньчжурію як базу для нарощування сил. Крім того, радянські війська передали комуністам величезну кількість японської зброї, яку вони використали в боротьбі проти націоналістичного Гоміндану.

Президент Чан Кайші за підтримки США прагнув розгромити сили КПК. У червні 1946 р. війська Гоміндану перейшли в наступ і до жовтня захопили понад 100 міст. У березні 1947 р. урядові війська увійшли в Яньань. Хоча комуністи втратили значну частину території, вони зберегли основні сили НВА. Більше того, чисельність військ КПК зросла до 2 млн., а гомінданівці за рік боїв втратили понад мільйон бійців. Це пояснювалося не так ходом бойових дій, як зниженням популярності режиму Чан Кайші. Непосильні податки, військові реквізиції, некомпетентний і корумпований адміністративний апарат, відкладання аграрної реформи тощо викликали невдоволення широких верств населення існуючою владою. Комуністи ж звільнили селянство від високої орендної плати, обіцяли дати землю всім селянам, в тому числі тим, хто воював на стороні Гоміньдану.

1 жовтня 1949 р. в Пекіні було проголошену Китайську Народну Республіку.

Згідно з програмою комуністів почалося встановлення тоталітарного марксистсько-соціалістичного режиму, який спирався на допомогу СРСР. Вже в лютому 1950 р. під час візиту лідера КПК Мао Цзедуна до Москви було підписано радянсько-китайський Договір про дружбу, союз і взаємодопомогу терміном на 30 років.

Спочатку Китай спирався на підтримку північного сусіда — СРСР і намагався максимально використати радянський досвід «будівництва соціалізму». Під час аграрної реформи 47 млн. га поміщицької землі було перерозподілено між селянами. До 1956 р. 98% селян було залучено до виробничих кооперативів. Водночас здійснювалась індустріалізація. За роки першої п'ятирічки (1953—1957 рр.) за сприяння СРСР у Китаї було споруджено 250 великих промислових підприємств.

«Побудова соціалізму», як і в Радянському Союзі, супроводжувалася масовими репресіями. У травні 1951 р. Політбюро ЦК КПК прийняло «Положення про покарання за контрреволюційну діяльність». За політичні та ідеологічні злочини передбачалися тривалі терміни ув'язнення навіть смертна кара. Найбільшим злочином вважалась критика КПК та її вождя Мао Цзедуна. Запозичення досвіду Компартії Радянського Союзу виявилося й у створенні китайськими комуністами культу особи вождя партії. У 1955 р. Мао Цзедун заявив, що всі, хто припускається ідеологічних помилок, є ворогами революції. Почались масові чистки і репресії серед членів КПК. Кількість жертв репресій у першій половині 50-х років сягала сотень тисяч. Отже, в перші роки побудови нового Китаю керівництво запозичило і впроваджувало в країні жорстоку сталінську модель з усіма її протиріччями і пороками. Однак уже в 1958 р. КПК схвалила нову «генеральну лінію». Після XX з'їзду КПРС (1956) Мао Цзедун намагався протиставити новому курсу М.Хрущова власну політичну лінію. Сутність її полягала у прагненні випередити Радянський Союз у побудові комуністичного суспільства. Головним засобом створення «світлого майбутнього» повинна була стати комуністична, тобто безплатна праця під гаслом: «Три роки наполегливої праці — десять тисяч років щастя!» У травні 1958 р. КПК проголосила так званий курс «трьох червоних знамен»: «генеральна лінія» (до комунізму), «великий стрибок» і «народні комуни». «Великий стрибок» передбачав досягнення за п'ятирічку (до 1962 р.) надзвичайно високих показників. Виплавка сталі за 5 років замість 10—12 млн. т за старим планом мала бути доведена до 80—100 млн. т. Для цього в країні будувалися сотні тисяч кустарних доменних і мартенівських печей. На виробництво сталі було витрачено 80 млн. т вугілля, 40 млн. т залізної руди і працю майже 100 млн. осіб. Однак зусилля виявилися марними, оскільки сталь виплавлена за кустарною технологією, була непридатною для промислового використання.

До катастрофічних наслідків призвів «прискорений перехід до комунізму» у сільському господарстві. В 1958 р 740 тис. сільськогосподарських виробничих кооперативів були перетворені на 25 тис. «народних комун». Присадибні ділянки, худоба, птиця і навіть предмети особистого вжитку ставали «загальною власністю». В комунах запроваджувалися воєнізовані порядки, створювалися трудові армії. Селян об'єднували у підрозділи і строєм водили на польові роботи. Казармені умови життя, відсутність матеріальних стимулів до праці спричинили масові втечі селян з комун, почалися повстання. Авантюристична аграрна політика призвела до голоду, який забрав мільйони життів.

Політика «великого стрибка» завершилася цілковитим крахом і спричинила економічну кризу. Невдалі експерименти викликали незадоволення в країні й у партії. Виникла опозиція, яка критикувала курс Мао Цзедуна. Лідер КПК почав відкриту боротьбу зі своїми противниками під час «великої пролетарської культурної революції» (1965—1976), що була вершиною культу особи Мао Цзедуна. Прихильники ідеї Мао Цзедуна створили молодіжну організацію «хунвейбінів» («червоних охоронників») і «цзаофанів» («бунтівників»), які громили партійні комітети, державні установи, захоплювали підприємства і вузи. Встановлений у Китаї режим протримався до смерті Мао Цзедуна, який помер 9 вересня 1976 р. на 83-у році життя.

Після смерті Мао Цзедуна почалася гостра боротьба за владу. Було заарештовано найближче оточення вождя, його вдову та ще трьох високопоставлених партійних соратників оголосили «бандою чотирьох», переклавши на них всю провину за трагічні наслідки маоїстських експериментів. На судовому процесі над «бандою чотирьох» з'ясувалося, що за правління Мао було репресовано до 100 млн. осіб.

Хоча президентом КНР став Хуа Гофен, реальна влада поступово перейшла до реабілітованого Ден Сяопіна (1904—1997). Нове керівництво Китаю змушене було шукати шляхів виходу країни з кризи. Переломним моментом у китайській історії став грудневий (1978) пленум ЦК КПК, який започаткував ліберальні економічні реформи. Колгоспи було ліквідовано, на селі створювався приватний сектор. Селяни отримали землю у тривалу оренду і могли основну частину продукції реалізовувати за вільними цінами. Ці заходи забезпечили зростання виробництва сільськогосподарської продукції: в 1984 р. у країні було зібрано 400 млн. т зернових, що майже наполовину перевищувало врожай 1975 р.

Починаючи з 1979 р., китайський уряд дозволив створення «особливих економічних зон», в яких іноземці мали інвестувати капітали і впроваджувати високоефективні технології. Хоч оборонна промисловість була пріоритетною, асигнування на військові потреби значно зменшилися. Промисловість забезпечувала населення товарами широкого вжитку. Темпи економічного зростання становили 12—18% на рік, і вже наприкінці 80-х років за обсягом валового національного продукту Китай поступався лише США.

Швидкі темпи радикальних реформ, що означали крах маоїстської моделі комуністичного будівництва, вивели країну з глибокої кризи, але перед китайським керівництвом постали інші складні проблеми. Запровадження елементів ринкової економіки не означало переорієнтації на капіталізм. До оновленої Конституції КНР (1982) були включено «чотири принципи», сформульовані Ден Сяопіном: 1) дотримуватися соціалістичного шляху; 2) дотримуватися диктатури пролетаріату; 3) дотримуватися керівної ролі компартії; 4) дотримуватися марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна. На XIII з'їзді КПК (жовтень 1987 було проголошено, що Китай перебуває на початковій стадії будівництва соціалізму, яка триватиме до середини XXI ст., головне завдання — створення «основ нової соціалістичної економічної системи з китайською специфікою». Отже відродивши у людей заінтересованість до праці та її результатів, керівництво Китаю не бажало поступатися ідеології та політиці. Приклад СРСР свідчив: структурна перебудова може дестабілізувати комуністичний режим призвести до його краху.

Оскільки нормальний розвиток ринкової економіки був несумісний з авторитарним режимом і командно-адміністративними методами управління, виникло протиріччя, яке врешті-решт призвело до кризи. Цю ситуацію китайські спеціалісти назвали «перегріванням економіки». Інтелігенція все частіше вимагала демократизації. Навесні 1989 р. мільйони людей вийшли на мітинги в Пекіні, Нанкіні, Шанхаї та в інших великих містах, вимагаючи діалогу з керівниками партії. Це вже була реальна загроза комуністичному режиму, і в травні 1989 р. у Пекіні було запроваджено воєнний стан. 4 червня тисячі демонстрантів на площі Тяньаньминь були розчавлені танками. Це викликало гнівний осуд і протест світової громадськості. Пленум ЦК КПК, що відбувся невдовзі після кривавої тяньаньминської бійні, назвав масові виступи «контрреволюційним заколотом» й усунув Чжао Цзияна з посади генерального секретаря партії. Це була справа рук Ден Сяопіна, який, будучи ініціатором економічних реформ, виявився політичним консерватором, схильним до репресій.

З 1992 р. у Китаї продовжилися радикальні реформи, їх натхненником був Ден Сяопін, який, хоча й відмовився від офіційних посад, залишався найвпливовішою людиною в країні, без узгодження з якою керівництво КНР не приймало жодного серйозного рішення. Пекінські лідери дотримувалися курсу на побудову «соціалізму з китайською специфікою», прагнучи не допустити дестабілізації режиму. Водночас країна все більше ставала на шлях, реалізований розвинутими країнами Азії, з її конфуціанськими традиціями. Впродовж 1994—1996 рр. внутрішній валовий продукт Китаю щорічно збільшувався на 10—11%. Отже, Китай спромігся модернізувати планову соціалістичну економіку, залучивши ринкові механізми, й водночас зберегти монополію комуністичної партії на владу. Коли в лютому 1997 р. на 93-му році життя помер Ден Сяопін, з ім'ям якого пов'язана ціла епоха в історії Китаю, країна була достатньо могутньою економічно, військово й політично.

Новим лідером Китаю став Цзян Цземінь (голова КНР і генсек КПК). На XV з'їзді КПК (вересень 1997 р.) делегати майже одноголосно затвердили виголошену ним програму реформ. Вона зводиться до акціонування збиткових підприємств із наступним переданням їх трудовим колективам, скорочення 3,1-мільйонної армії на 500 тис. осіб, розробки законів, які б забезпечили партії збереження контролю за економікою.

Немає сумніву, що в недалекому майбутньому оновлений Китай з його 1,2-мільярдним населенням значно посилить свій вплив не лише в Азії, а й в усьому світі.

5.2 Після поразки Японії в Другій світовій війні в країні сталися значні позитивні зміни. Розгром японського мілітаризму означав кінець агресивного зовнішньополітичного курсу, спрямованого на експансію проти країн Південно-Східної Азії та Далекого Сходу Японія втратила всі свої колоніальні володіння і завойовані території. Окупація країни військами США і проведення американською адміністрацією політичних та економічних реформ зумовили зміни в державному, політичному устрої та соціальній структурі суспільства, а також в його економічному базисі.

Американська окупаційна влада розпустила збройні сили й військові установи Японії, заборонила мілітаристські організації, провела чистку в поліції, державному апараті тощо. Відбувся показовий процес над японськими воєнними злочинцями.

У квітні 1946 р. на основі загального виборчого права відбулися перші повоєнні вибори до японського парламенту. Перемогу здобула Ліберальна партія на чолі з Сігеру Йосіда. З 1 травня 1947 р. в Японії почала діяти нова конституція. На відміну від попередньої, вона передбачала обмеження влади імператора: Японія стала конституційною монархією, в якій влада належала парламенту. Прем'єр-міністра призначав імператор, але глава виконавчої влади мав ще заручитися підтримкою членів парламенту. Особливістю нової конституції було прийняття статті 9, в якій ішлося про відмову Японії від ведення війни, а також від застосування збройних сил як засобу вирішення міжнародних суперечок. Більше того, Японії заборонялося створювати власні збройні сили. Згідно з конституцією японський парламент встановив межу військових витрат — 1% валового національного продукту на рік. Це давало змогу Японії всі зусилля спрямувати на розвиток економіки.

У 1947 р. були проведені вибори, на яких здобула перемогу Соціалістична партія. Проте США, побоюючись поширення в Японії соціалістичних ідей, сприяли тому, щоб на парламентських виборах 1949 р. перемогла Ліберальна партія, яка змогла сформувати уряд, здатний здійснити план економічної стабілізації. За сприяння американської адміністрації в країні відбувалися прогресивні перетворення в економіці. У 1946 р. парламент Японії прийняв закон про аграрну реформу, що полягала в ліквідації крупного землеволодіння. З 1946 по 1949 рік держава викупила у землевласників і продала селянам майже 80% усіх сільськогосподарських земель. Після їх перерозподілу провідну роль у сільському господарстві почали відігравати невеличкі фермерські господарства, що сприяло зростанню продуктивності праці в цій галузі.

Було прийнято антимонопольне законодавство, розпущено найбільші монополії. Внаслідок зменшення державних витрат і збільшення податків вдалося зупинити інфляцію, стабілізувати курс японської грошової одиниці - єни. Зростали капіталовкладення у промисловість. З початком війни в Кореї у 1950 р. японська промисловість отримала додаткові замовлення на свою продукцію. В 1951 р. американці припинили стягування репарацій. Все це сприяло тому, що в 1951 р. Японія досягла довоєнного рівня виробництва.

Ще в 1950 р. половина японського населення працювала в сільському господарстві, а половина — у промисловості, де продуктивність праці становила лише 15% від американської. Але вже в той час намітилися тенденції й пріоритети технічного прогресу, які забезпечили так зване «японське диво».

У березні 1952 р. набрав чинності закон про сприяння раціоналізації підприємств. Згідно з ним підприємствам надавалася державна допомога, податкові та інші фінансові пільги за умови модернізації виробництва, оновлення устаткування. Більшість промисловців скористалася цим законом, що сприяло перебудові основних галузей промисловості, впровадженню найсучаснішої техніки. Нові галузі промисловості також широко використовували найновіші, передусім американські винаходи. Так, у 1952 р. завдяки американському винаходу з'явилися перші транзисторні радіоприймачі «Sony», які невдовзі стали відомі в усьому світі.

З середини 50-х років в японській економіці почався період бурхливого піднесення. В 50—60-ті роки темпи її зростання були найвищими серед розвинутих країн Заходу — понад 14% на рік. У 1968 р. Японія посіла друге місце в західному світі за обсягом валового національного продукту і перше місце з виробництва сталі, кораблів, телевізорів, радіоприймачів, магнітофонів та відеомагнітофонів, фотоапаратів, копіювальних машин. Японські товари відзнаначалися високою якістю й здобули бездоганну репутацію на світовому ринку. З 1974 р. Японія почала створювати дочірні підприємства. Не маючи власної сировинної бази, японські фірми вдало використовували сировину, а також значно дешевшу робочу силу в інших країнах. Крім того, вони економили на експортних тарифах, оскільки мали можливість реалізовувати свої товари там, де їх виробляли. У 1983 р. обсяг промислового виробництва Японії перевищив рівень 1950 р. у 24 рази. Вона стала одним із трьох центрів сучасного ринкового світу поряд з США та Західною Європою. В середині 80-х років частка Японії у світовому валовому продукті досягла 10%. Середньорічні темпи приросту виробництва були найвищими в світі — 4,1%.

Значною мірою успішний економічний розвиток Японії був обумовлений максимальним використанням тих переваг, які давала демократизація американсько-європейського зразка. Водночас економічне піднесення в Японії було зумовлене й специфічними факторами. Встановлення демократичних порядків поступово витравлювало з японської нації традиційно мілітаристський дух, визначальними ставали ті риси й стандарти японського життя, які забезпечили бурхливий розквіт країни в наступні десятиліття. Відмовившись від агресивної політики, держава спрямувала свої зусилля на економічний розвиток. Не втручаючись в економіку безпосередньо, вона здійснювала раціональний розподіл прибутків для забезпечення процвітання японського суспільства. Найголовнішим чинником піднесення економіки стала щоденна наполеглива праця японського народу. В нових умовах глибокі традиції ставлення японців до праці, зокрема конфуціанська дисципліна, культура й етика поведінки працівників, забезпечили ефективне функціонування економіки. Нащадки самураїв зайнялися мирною працею на японських фірмах (так звані «самураї з портфелями»). У повоєнній Японії встановилася система пожиттєвого найму, за якої фірма забезпечувала робітника чи службовця роботою до його виходу на пенсію і не звільняла навіть у скрутні для неї часи. Фірми самі добирали працівників з-поміж перспективної молоді, дбали про постійне підвищення їхньої кваліфікації, про умови їх відпочинку та добробуту. Щороку адміністрація підвищувала своїм працівникам зарплату. Порівняно з американським чи європейським колегою японський робітник працював значно інтенсивніше, але за нижчу платню; у нього був довший робочий день і тиждень. Значна кількість робітників не використовувала повністю своїх відпусток. Це впливало на зниження собівартості продукції, а отже, й її остаточної ціни.

Таким чином, радикальна переорієнтація японської активності в мирне русло допомогла досягти велетенських зрушень в суспільстві, вивела країну на друге місце в світі за економічною могутністю. На тлі економічного піднесення стабілізувалося й політичне життя Японії. В 1955 р. внаслідок об'єднання Ліберальної і Демократичної партій виникла Ліберально-демократична партія (ЛДП). З цього часу ЛДП стала провідною політичною силою Японії й перебувала при владі впродовж майже чотирьох десятиліть. Основною опозиційною партією була Соціалістична партія Японії (СПЯ). Внутрішня політика урядів ЛДП відповідала інтересам національної економіки, сприяла підвищенню життєвого рівня населення, забезпечувала стабільний розвиток демократії.

Важливим етапом у повоєнній історії Японії стало правління уряду Ясухіро Накасоне у 1982—1987 рр. Його програма передбачала перетворення Японії на провідну світову державу. Накасоне закликав відновити військову могутність країни. Під час візиту до США в січні 1983 р. він заявив про намір перетворити Японію на «незатоплюваний авіаносець».

Курс Накасоне з 1988 р. продовжив новий уряд Нобору Такесіти, однак його правління було нетривалим. Наприкінці 80-х р. виникла нова політична криза, пов'язана зі справою компанії «Рекрут», яку звинуватили в підкупі впливових функціонерів ЛДП. Авторитет правлячої партії похитнувся, що позначилося на виборах у липні 1989 р. Вперше більшість місць у верхній палаті парламенту здобули соціалісти на чолі з Танако Дої. Поразка призвела до кризи всередині ЛДП і до зміни її керівництва. Новим лідером ліберальних демократів став Тосікі Кайфу, який очолював уряд у 1989—1991 рр. В лютому 1990 р. ЛДП отримала більшість голосів під час виборів до нижньої палати парламенту, що дало їй можливість визначати політичний курс Японії ще три роки. В 1991 р. новим головою ЛДП і прем'єр-міністром став Кіїті Міядзава.

У 1993 р. від ЛДП відкололася велика група, очолювана Моріхіро Касакавою, яка оголосила себе Партією нового шляху. Ослаблені розколом ліберальні демократи на виборах у липні 1993 р. не змогли зберегти за собою абсолютну більшість місць у парламенті. На зміну однопартійним урядам ЛДП прийшли коаліційні. Однак вони були нестійкими: лише в 1994 р. змінилося три прем'єр-міністри японського кабінету. В політичному житті Японії на деякий час настав період політичного перегрупування.

Японське керівництво послідовно проводить курс на посилення ролі країни у світі. Важливе значення надається активізації діяльності в ООН, зокрема прагненню зробити Японію постійним членом Ради Безпеки, участі у врегулюванні регіональних конфліктів. Стрижнем зовнішньої політики залишається союз зі США. Водночас Японія активно співпрацює з країнами Західної Європи, Південно-Східної Азії.

5.3 У 1945 р. в південно-східному азіатському регіоні була лише одна незалежна держава — Таїланд. Після Другої світової війни почалося пробудження народів Південно-Східної Азії. Хоча загалом процес деколонізації відбувався важко, на деякий час склалися сприятливі умови для завоювання незалежності. Річ у тім, що деморалізовані японські окупанти були неспроможні утримувати захоплені території, а попередні колонізатори — англійці, голландці, французи — ще не встигли відновити свою адміністрацію.

17 серпня 1945 р. проголосила незалежність найбільша країна Південно-Східної Азії — Індонезія. Президентом став лідер Національної партії Ахмед Сукарно (1901— 1970). Нідерланди не погодилися з суверенітетом своєї колонії і ввели на її територію війська. Водночас почалися нідерландсько-індонезійські переговори, на яких голландська сторона запропонувала план входження Індонезії до Сполучених Штатів Індонезії з федеративним устроєм і під протекторатом Нідерландів. Центральний індонезійський комітет, який прирівнювався до парламенту республіки, схвалив ці угоди. Однак сторони по-різному тлумачили угоду і Нідерланди застосували силу. Голландські війська окупували частину території країни, і в лютому 1948 р. прем'єр-міністр Індонезії Мохаммед Гатта погодився з вимогами Нідерландів. 10 січня 1949 р. мало відбутися проголошення Сполучених Штатів Індонезії суверенною державою. 29 вересня 1948 р. було прийнято нову конституцію країни. Однак події розвивалися не за нідерландським сценарієм. На острові Ява почалися заворушення, організовані комуністами. Індонезійська делегація в Батавії, яка тепер називалася Джакартою, відмовилася проголосувати за конституцію. Після відмови уряду Республіки Індонезії визнати конституцію, Нідерланди знову застосували силу. У грудні 1948 р. були заарештовані президент Су-карно, прем'єр-міністр Гатта. Однак після втручання ООН голландський уряд був змушений погодитися на відновлення переговорів і на звільнення заарештованих керівників держави.

На конференції за «круглим столом» у Гаазі (23 серпня—2 листопада 1949 р.) ухвалили: передати верховну владу Сполученим Штатам Індонезії, до складу яких входили Республіка Індонезія і 14 інших територій або автономних держав; створити Нідерландсько-індонезійський Союз з верховною владою королеви Нідерландів, вивести голландські війська. 27 грудня 1949 р. Нідерланди визнали незалежність Індонезії. У серпні 1950 р. вона відмовила від федерального устрою, від Нідерландсько-Індонезійського Союзу і назвала свою країну Республікою Індон зією. Нідерланди зберігали свою владу лише над Західним Іріаном (західна частина Нової Гвінеї), але в 1963 р. і він перейшов під юрисдикцію Індонезії.

Порівняно легко реалізували своє право на самовизначення Бірма і Філіппіни. Після визволення Бірми в японських окупантів Антифашистська ліга народної свободи, яка уособлювала сили національного визволення виступила за якнайскоріше надання незалежності країні. Британська колоніальна адміністрація деякий час опиралася, але в січні 1947 р. змушена була дати згоду на проведення виборів до Установчих зборів. На виборах 9 квітня 1947 р. перемогу здобула Антифашистська ліга народної свободи на чолі з Аунг Саном (194 місця з 210). 4 січня 1948 р. Установчі збори Бірми проголосили народження нової держави — Республіки Бірманський Союз. Невдовзі в країні почалася громадянська війна. Активно діяли комуністи, закликаючи селянство до повстання, а також карени (представники однієї з народностей у Бірмі), які прагнули для себе повнішої автономії, і залишки китайських націоналістичних сил, які зосередилися на півночі Бірми.

Філіппіни здобули незалежність майже так само, як Бірма. 4 липня 1946 р. Республіка Філіппіни була проголошена суверенною державою. Спроба філіппінського уряду (за часів президентства Мануеля Рохаса — 1946—1948 роззброїти колишні антияпонські збройні формування прокомуністичні гукбалагти — призвела до тривалої громадянської війни. В перші роки незалежного існування економіка країни була у глибокій кризі.

Значно складніше відбувався процес деколонізації у Французькому Індокитаї — В'єтнамі, Камбоджі та Лаосі 2 вересня 1945 р. В'єтмінь (Ліга за незалежність В'єтнаму проголосила Демократичну Республіку В'єтнам (ДРВ) сформувала в Ханої уряд на чолі з Хо Ши Міном.

12 жовтня цього ж року національна організація Лаосу — Лао-Іссара (Вільний Лаос) проголосила незалежність своєї країни. У Камбоджі сили національного визволення консолідувалися навколо організації «Вільний кхмер». Незважаючи на прагнення народів до національної незалежності, французи повернулися в Індокитай і почали відновлювати колоніальний режим. Це спричинило війну між національно-визвольними силами і колонізаторами. Змушена враховувати нові умови, колоніальна адміністрація Індокитаю 8 березня 1949 р. уклала угоду про визнання незалежності В'єтнаму в межах Французького Союзу. 19 липня таке ж рішення було прийнято щодо Лаосу, а 9 листопада — щодо Камбоджі. Французькі Національні збори ратифікували ці угоди 29 січня 1950 р. Але надана політична самостійність була обмеженою, країни перебували під наглядом французьких комісарів. Намагання силоміць утримати колоніальні володіння зумовлювало продовження війни між французькими військами і комуністичними силами В'єтміня. Врешті-решт Франція зазнала поразки, і всі три індокитайські держави отримали повну політичну незалежність (згідно з Женевськими угодами 1954 р.).

Після Другої світової війни Великобританія поділила Малайю на Малайську Федерацію і Сінгапур, що полегшувало колоніальне управління цією територією. Майже 10 років тривала партизанська боротьба за незалежність. Врешті-решт вона була здобута мирним шляхом. Внаслідок переговорів між англійським урядом і партіями, які репрезентували інтереси різних етнічних груп країни, в серпні 1957 р. було проголошено незалежність Малайської Федерації. Сінгапур здобув незалежність у серпні 1965 р.

5.4 Народи Індії завжди прагнули здобути незалежністі. Після масових антибританських виступів навесні 1946 р. Лейбористський уряд надав Індії статус домініону й дозволив провести вибори до Установчих зборів по двох куріях — індуїстській та мусульманській. Якщо партія «Індійський національний конгрес» (IHK) на чолі з Джавахарлалом Неру виступала за збереження єдності всієї країни, то Мусульманська ліга, очолювана Мохаммедом Джінна (1876—1948), вимагала утворення незалежної держави Пакистан. Це спричинило масові індійсько-мусульманські, сутички, які влітку 1947 р. набули надзвичайно серйозного характеру. За цих умов парламент Великобританії схвалив Закон про незалежність Індії (набрав чинності 15 серпня 1947 р.), який передбачав поділ колишньої колонії на два домініони: Індійський Союз і Пакистан. Оскільки кордони між новоутвореними державами не враховували історичних і національних особливостей, знову почалися жорстокі збройні сутички, які згодом переросли в неоголошену війну між Індією і Пакистаном. Під час індійсько-пакистанського збройного конфлікту загинули сотні тисяч людей, мільйони стали біженцями. 30 січня 1948 р. було вбито відомого лідера національно-визвольної боротьби Махатму Ганді. Лише 1 січня 1949 р. Індія і Пакистан припинили воєнні дії, визначивши тимчасову демаркаційну лінію.

Наприкінці листопада 1949 р. Установчі збори прийняли нову конституцію, яка набрала чинності в січні 1950 р. Індія проголошувалася незалежною Республікою і водночас залишалася членом Британської співдружності. Вибори до парламенту і до законодавчих зборів штатів забезпечили перемогу партії IHK. Перший індійський уряд очолив Дж.Неру.

Найважливішою реформою нового уряду стала аграрна. Було скасовано інститут посередників — заміндарів, земля передавалася тим, хто її обробляв. За десять років реформи частка орендарів зменшилася з 70% до 12—18%, більшість індійських селян стали господарями землі. Аграрні перетворення доповнювалися заходами щодо вдосконалення сільськогосподарського процесу, насамперед впровадженням передових агротехнічних методів. Все це, незважаючи на швидкі темпи приросту населення, значною мірою сприяло розв'язанню проблеми забезпечення його продуктами харчування.

Дата добавления: 2015-05-23