Зростання незацікавленості країн Півночі в тісних кон­тактах з Півднем

Причин цього більш ніж достатньо, але найголовнішими з них є такі:

а) зростання зовнішнього боргу, обсяг якого часто у 3—4 рази перевищує річний ВВП країни-реципієнта, а відтак імовірність повер­нути гроші «паризькому» чи «лондонському» клубу є невисокою;

б) зміна домінант у сприйнятті країн, що розвиваються, як джерел сировини та ринків збуту;

в) виникнення суперечностей між блоковими розвинутими країнами та окремими державами-лідерами Півдня (Китай— США, Китай - ЄС, Бразилія—США).

2. Економічна постколонізація. Вона принципово відрізняється від колонізації, що панувала у попередні віки, тому що не вимагає експансії політичної влади. Також вона відрізняється від неоколоніалізму, який передбачав посилення впливу колишніх метрополій на політичний та економічний розвиток їх колоній.
Постколоніальна модель передбачає створення сприятливих умов для ТНК, винесення шкідливих виробництв у країни «третього світу» під гаслом їх індустріалізації, використання дешевої робо­чої сили та стимулювання «відпливу розуму».

3. Вибіркова підтримка деяких регіонів країн, що розви­ваються:

а) інвестиції ТНК мають нестійкий, мінливий характер і можуть викликати стихійні припливи капіталу і не менш жахливі відпливи, які є руйнівними для національної економіки тих країн, яким прита­манна слабкодиверсифікована структура виробництва і сфери послуг;

б) гуманітарна, фінансова та інша допомога має тимчасовий та обмежений характер і не завжди є ефективною. На її оптимізації наполягають як експерти країн-донорів, так і урядові чиновники з країн-реципієнтів. Часто вона не доходить до тих, хто її потребує у першу чергу;

в) північ за допомогою своїх ТНК та ТНБ формує на Півдні таку територіальну і галузеву структуру виробництва та сфери послуг, яка максимально відповідає інтересам свого бізнесу і мо­же не збігатися при цьому з намірами країн, що розвиваються. Відтак: товарно-сировинні конфлікти є неминучими.

Новітня теорія «полюсів» економічного зростання Беттлера— Валлерстайна, яка виникла наприкінці XX — на початку XXI ст., значною мірою пояснює суть поляризації геоекономічного про­стору. За А. Беттлером (Канада), глобальний чи регіональний по­люс передбачає визначення такого суб'єкта, який відрізняється від інших переважанням своєї економічної потужності над еко­номічним потенціалом наступної за ним держави як мінімум у 2 рази. З цього випливає, що економічний потенціал не є синоні­мом економічної потужності. Проведені у 1999 р. розрахунки вище згадуваного автора засвідчили, що за показником сумарно­го ВВП світовим (глобальним) полюсом виступає США (8,3 трлн. дол.)¹. Далі після цієї країни йде Японія, ВВП якої є удвічі мен­шим за наведену вище цифру. У Західній Європі полюсів взагалі немає. Так, наприклад, ВВП Німеччини становить 2,1 трлн. дол.,

¹ Тут і далі автор використовує методику розрахунку ВВП за ПКС, проте для Китая він чомусь залишив валютний курс. (Див. докладніше: А. Беттлер. Контури мира в первой половине XXI века и чуть далее // МЗ и МО. — 2002. — № 1. — С. 73—80.

що недостатньо випереджає Францію з її 1,4 трлн. дол. (переви­щення у 1,5, а не у 2 рази).

Локальних лідерів на кожному материку чи мегарегіоні налі­чується значно більше. Так, у Латинській Америці «регіональною парою» виступають Бразилія (743 млрд. дол.) та Мексика (429 млрд. дол.), на Близькому та Середньому Сході — Туреччина та Іран, у Східній Азії — Японія та Китай, у Східній Європі — Росія (333 млрд. дол.) та Польща (153 млрд. дол.). На локальному рівні пострадянського простору Беттлер виділяє Росію та Украї­ну, відповідні показники яких відрізняються у вісім разів.

Дата добавления: 2015-05-23