Основні моделі економічного розвитку країн світу

У сучасній економічній літературі типологізація країн світу завжди розглядають виходячи з поняття «модель економі­ки», яке почало застосовуватися в системі суспільно-економічних наук в останній чверті XX ст., проте навіть і зараз не має загальноприйнятого тлумачення. В останні роки практично всі тлума­чення дефініції «модель» зводяться в основному до двох пояс­нень. Перше з них визначає модель економіки як схематичний опис будь-якого явища чи процесу в суспільстві, друге — трактує як зразок, що є еталоном для відтворення.

Поняття країнової моделі використовують лише у тому разі, коли соціально-економічний і політичний розвиток національної держави демонструє впродовж тривалого періоду стабільність ключових параметрів, що закладені в її основу. Не менш важли­вим елементом є специфіка моделі, тобто перелік суттєвих струк­турних елементів, які відрізняють її від вже існуючих. Серед найбільш відомих визначень дефініції «країнова модель» зупи­нимось на тлумаченні В. Колесова та М. Осьмової (2000 р.), які стверджують, що країнова (регіональна, субрегіональна) модель економічного розвитку — це сукупність елементів, що формують цілісність національного господарства та механізм, який забезпе­чує тісний зв'язок та взаємодію цих елементів. За своїм характе­ром вони є природними, технологічними, економічними, соціаль­ними, соціокультурними, історичними.

Критерії, за якими оцінюють зміст моделі, є досить відомими: співвідношення форм влади; рівень розвитку суспільства та фор­ми організації ринкового середовища в цілому та окремих його сфер; межі та методи державного впливу на економіку; мета та засоби економічної політики, що реалізується; джерела та масш­таби фінансування економіки, рівень її інноваційності; ступінь відкритості економіки; динаміка, структура та управління зовніш­ньоекономічними зв'язками тощо. До цього часто додаються ще й макроекономічні показники, про які вже йшлося раніше.

Таким чином, у сучасному світі можна виділити кілька краї-нових моделей економік.

1. Ліберальна, неоліберальна чи приватно-корпоративна. Характерна для англосаксонських країн (СІНА, Велика Бри­танія, Ірландія, Нова Зеландія). Для неї притаманні: низька пи­тома вага державної власності, законодавче забезпечення максимальної свободи суб'єктів ринку, низька питома вага державного
бюджету в структурі ВВП.

Недоліки: неоднорідність суспільства, значна диференціація доходів громадян.

Переваги: висока динаміка розвитку, гнучкість господарства щодо пристосовування до нових економічних умов.

2. Соціальне ринкове господарство (соціально-орієнтована економіка). Притаманна для країн — членів ЄС, Канади та Ізраїлю. Інколи її називають соціал-демократичною (соціал-ліберальною) моделлю. Характерним для неї є перерозподіл до ходів приватного сектору через податкову систему. Частка держбюджету в ВВП перевищує 50 %, розвинута система соціальної підтримки, регулювання трудових відносин здійснюється не на рів­ні підприємств, а на національному рівні. Нерідко соціальні скла­дові переважають у функціонуванні господарського комплексу (швецька модель), що може у довгостроковій перспективі призвес­ти до зниження ділової активності та відпливу інвестицій. До не­доліків слід віднести також високий рівень безробіття, дефіцит державного бюджету, низьку ефективність державного підприєм­ства. У сучасному Європейському Союзі відбувається процес кон­вергенції (зближення) соціальних моделей, коли найменш розви­нуті країни намагаються підтягнути свої показники до середнього рівня по ЄС, а найбільш успішні — зменшити витрати на деякі со­ціальні потреби, які ще десять років тому визнавалися як основні.

3. «Азіатсько-Тихоокеанська модель» (Японія, Південна
Корея, Тайвань, Сінгапур) полягає у рідкісній гармонізації ін­тересів підприємців та держави, експортній орієнтації економіки та в орієнтації фірм на довгострокову перспективу. Крім цього, азіатсько-тихоокеанській моделі притаманні дух колективізму та патерналізму на виробництві, посилений вплив на суспільне від творення людського фактора, наявність високої інтегрованих форм швидкого економічного зростання (кейрецу, чеболей), в яких держава намагається всіляко підтримати вітчизняні компанії. До середини 90-х рр. XX ст. успіхи країн цього регіону називали «азіатським дивом». Однак економічна криза кінця 90-х рр. сут­тєво вплинула на прогнози подальшого економічного зростання.

До недоліків слід віднести прояви злиття інтересів держави та приватних корпорацій, що веде до виникнення природних моно­полій, закритість внутрішнього ринку, обмеженість соціальних гарантій, досить велику тривалість робочого тижня.

4. Соціалістична модель представлена невеликою кількістю країн, про які вже йшлося (Куба, В'єтнам, Північна Корея). Пла­нова економіка, що панувала в них, призвела до значних спотво­рень у виробництві та розподілі, вичерпала екстенсивний шлях розвитку господарства і сформувала низьку конкурентоспромож­ність національної економіки. Умовно до цієї категорії можна віднести Китай, хоча зміна форм власності (точніше їх розмаїття) говорять про те, що в цій країні сформувалася досить оригіналь­на, відмінна від інших модель соціально-економічного зростання.

Звичайно, що наведений вище список країнових моделей яв­ляє собою «пропорційну» спробу класифікації, проте існують й інші підходи. Так, російський дослідник В. М. Кудров (2000 р.) запропонував моделі за географічним принципом: американська, європейська, японська, латиноамериканська, африканська. На нашу думку, таке погрупування хоча й доцільно з точки зору те­риторіальної спільності проте досить спрощено передає країнову специфіку.

Розділ 2. Детермінанти економічного успіху країн – лідерів

Дата добавления: 2015-05-23