Господарство розвинутих країн світу у 30-х роках

У другій міжвоєнній декаді в господарстві розвинутих країн відбулися важливі зміни, викликані завершальним ходом індустріалізації, економічною кризою та її наслідками. Дер­жава в цей період стала одним із визначальних чинників економічного життя, брала на себе дедалі більші економічні функції. Почалася заміна ринкових структур, які розвалюва­лися під час кризи, державним регулюванням і навіть плану­ванням. Методи і мета державного втручання у національні господарства відрізнялися у різних країнах. У СРСР, наприк­лад, економічна політика стала взагалі антиподом ринкової. В індустріальне розвинутих країнах справа не дійшла до по­вної ліквідації ринкових відносин, а ступінь державного ре­гулювання суттєво відрізнявся.

Сполучені Штати Америки. "Новий курс" Ф. Рузвельта. Економічна катастрофа початку 30-х років за своїми кіль­кісними показниками була у СІЛА не менш глибока, ніж у Німеччині. Однак у США ресурси для відновлення і подаль­шого розвитку господарства виявилися більшими. При цьому ступінь втручання американської держави в економіку був таким же, як і в Німеччині, проте мета державного втручання, наслідки втручання виявилися зовсім іншими.

Вихід з економічної кризи у США тісно пов'язаний з іме­нем президента Франкліна Делано Рузвельта, який чотири рази

обирався американським народом на цей пост. Програма ви­ходу із кризи відома під назвою "новий курс". Фактично це передвиборна програма Ф. Рузвельта. Здійснювався "новий курс" упродовж 1933 —1938 рр.

Перший етап чинності "нового курсу" тривав з 1933 по 1934 рр. Насамперед проведено реформи у фінансово-кредит­ній сфері. У березні 1933 р. було закрито всі банки країни, при­пинено обмін банкнот на золото, яке взагалі вилучалося з обігу.

Ф. Рузвельт здійснив екстренну програму порятунку бан­ківської системи, допомагаючи перспективним банкам. Кредит­ним установам США, між іншим, заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, чим розмежовувався ринок довготермінових і короткотермінових кредитів. Скла­довою частиною банківської реформи було страхування дріб­них і середніх депозитів.

У 1933 р. було прийнято закон про відбудову промисловості (НІРА). Він передбачав запровадження у різних галузях проми­словості "кодексів чесної конкуренції", які фіксували ціни на продукти, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту, вста­новлювали розміри заробітної платні тощо. Основне призна­чення кодексів — підтримка конкурентоздатного виробництва.

У тому ж році розпочав діяти закон про регулювання сіль­ського господарства (ААА), спрямований на підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Документ, серед інших заходів, передбачав надання грошової компенсації фермерам, які скорочували зернові посіви і поголів'я худоби. Тимчасові труднощі уряд компенсував відповідною фінансовою підтрим­кою. Здійснювалися заходи з інтенсифікації, механізації сіль­ськогосподарського виробництва.

На другому етапі чинності "нового курсу" (1935—1938 рр.) було прийнято важливі акти соціального характеру. У 1935 р. введено в дію закон про трудові відносини (т. зв. закон Вагне-ра). У ньому фіксувалося право робітників на об'єднання у профспілки, проведення страйків і підписання колективних угод. У тому ж році вперше в історії США вступив у дію за­кон про соціальне страхування і допомогу безробітним.

У 1938 р. набув чинності закон про справедливий найм робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати і максимум тривалості робочого дня для деяких категорій ро­бітників. Закон заборонив використання дитячої праці.

У тому ж 1938 році було прийнято новий закон про регу­лювання сільськогосподарського виробництва. Метою держав­ного регулювання у цій сфері тепер стала боротьба за збере­ження родючості ґрунту. Для цього фермерам виплачували­ся премії за скорочення посівних площ або за введення сіво­змін, які щадять землю. Таким чином, здійснювався і конт­роль за рівнем сільськогосподарського виробництва.

Державне регулювання економіки у США успішно викори­стовувалося і в наступні десятиліття. Воно базувалося на еко­номічній теорії Джона Кейнса ("Загальна теорія зайнятості, процентів і грошей", 1936 р.). За його іменем державне регу­лювання отримало назву "кейнсіанство".

Англія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні панувало значне безробіття. Англійська промис­ловість залишалася на рівні 1929 р. У багатьох галузях деп­ресію не було ліквідовано. Спостерігалися суперечливі тен­денції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній, мета­лургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній — прогрес, значний приріст продукції.

Сільське господарство Англії у 30-х роках відставало від промисловості. Воно перебувало у стані застою і лише на 35% задовільняло потреби населення в сільськогосподарській про­дукції. За її імпорт держава розплачувалася золотом або де­фіцитними товарами. Англійські хлібороби були не самостій­ними господарями, а лише орендарями. Вони платили ленд­лордам, власникам землі, ренту, яка становила 20% валового врожаю. Вартість їхньої продукції була значно вищою, ніж у американських фермерів, які нікому не сплачували ренту, оскіль­ки були незалежними господарями на своїй землі.

Якщо внутрішня торгівля Англії дещо нормалізувалася, то зовнішня переживала значні труднощі в зв'язку з посиленням конкуренції з боку США, Японії, Німеччини. Хоча Англія до самої другої світової війни зберігала перше місце в світовій торгівлі, однак впритул до неї підходили США, які зуміли відтіснити її на друге місце в світовому експорті, значно по-ступаючись, правда, за розмірами імпорту.

Але особливо небезпечним для Англії виявився економіч­ний і політичний наступ фашистської Німеччини, яка швид­

ко витісняла англійські товари в Західній і Південно-Східній Європі та Латинській Америці. Як і перед Першою світовою війною, англо-німецька конкуренція в основному проявляла­ся в області експорту товарів, насамперед готових промисло­вих виробів.

Наприкінці 1937 р. в Англії вибухнула нова економічна криза, яка привела до спаду виробництва (за 1938 р. випуск промислової продукції впав на 14%). З цієї кризи країні вда­лося вийти лише в обстановці підготовки до нової світової війни, яка потребувала збільшення воєнного виробництва.

Франція. Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ американської, німецької, англійської. Він виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Збері­галося дрібне виробництво, де було зосереджено близько 40% всіх промислових робітників. Загалом французька промис­ловість за рівнем механізації і продуктивності праці відста­вала від всіх провідних держав.

Не могло вийти зі стану кризи французьке сільське госпо­дарство. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 р. зріс на 10%, однак цього було замало, щоб забезпечити країну хар­човими продуктами. Держава почала ввозити їх з-за кордону.

У Франції посилився процес концентрації фінансово-кре­дитних установ. До 1939 р. шість найбільших банків контро­лювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпора­ціями. Банки охоче вкладали капітали в промисловість, не­рідко за межами країни. Лише в 1936—1938 рр. з Франції вивезли 100 млрд франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас Французького банку. Похитнулася національна валюта — франк. Знизився курс продажу акцій на біржах, здійснювалася емісія облігацій, інших цінних па­перів, скоротилися вклади громадян у банки.

Погіршувалося міжнародне економічне становище Франції. Її питома вага в світовому промисловому виробництві знизи­лася з 7% в 1913 р. до 4% в 1938 р. Аналогічною була ситу­ація і в світовому експорті, де в результаті гострої конкурент­ної боротьби частка країни за період 1913—1938 рр. скоро­тилася з 7,2 до 3,7%. Франція, таким чином, поступалася не тільки США, Англії і Німеччині, але й Японії та Канаді.

Німеччина. Економічна криза призвела до кризи політич­ної і приходу до влади нацистів на чолі із А. Гітлером. Його уряд вже у перші роки свого правління пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господар­ського життя.

На кошти держави було розгорнуто будівництво автострад, що дозволило відразу різко скоротити чисельність безробітних та пожвавило будівельну індустрію.

Із середини 30-х років основна увага була зосереджена на прискореному розвитку військової промисловості. Лозунг "гар­мати замість масла" став наріжним каменем внутрішньої політики фашистської Німеччини. За 1933—1938 роки вій­ськові витрати зросли з 620 млн до 15,5 млрд рейхсмарок. З метою стимулювання економічного росту вводилися податкові пільги. При одночасному зростанні витрат та зниженні подат­ків виник дефіцит бюджету, який покривався випуском папе­рових грошей. Щоб не допустити інфляції та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою. Почався посту­повий перехід до карткової системи розподілу. Це ще більше посилило масштаби державного регулювання економіки.

Особливістю економіки нацистської Німеччини було те, що всі підприємства були об'єднані в галузеві картелі і підпоряд­ковані Імперському міністерству господарства. У 1936 р. було прийнято чотирирічний план розвитку військової промисло­вості Німеччини, а уповноваженим з його реалізації призна­чено Германа Герінга. Створене ним відомство взяло під кон­троль всю економіку країни. Заводи державного концерну "Герман Герінг" виплавляли більше 7 млн т сталі, на них працювало 600 тис. чол.

Нацисти встановили жорсткий контроль над ринком робо­чої сили та трудовими відносинами. Національні інтереси ставились вище інтересів окремих громадян. Було ліквідова­но профспілки. Вводилася загальна трудова повинність.

Напередодні другої світової війни в економіці було здійсне­но ще більш радикальні зміни. Приватна власність зберігала­ся, великі підприємці входили до складу керівництва держа­вою, вони ж керували галузевими і територіальними органа­ми управління.

Однак свобода підприємництва була суттєво обмежена. Ри­нок товарів і послуг, ринок праці були замінені державною

регламентацією. Найкращі умови для розвитку отримали ви­робники металу, палива, хімічних речовин, але не готової про­дукції, не товарів широкого вжитку. Вийшло так, що не ви­робники кінцевої продукції, які стоять найближче до спожи­вача, а виробники сировини (вугілля, залізної руди) та напівфаб­рикатів (чавуну, сталі, коксу і т. ін.) почали визначати страте­гію розвитку німецької економіки. Це призвело до занепаду експортних галузей, а зовнішня торгівля жорстко контролю­валася. Зменшувалася залежність країни від імпорту.

Доцільно відзначити, що такий комплекс заходів приско­рив вихід Німеччини із кризи. Вже у 1935 р. було досягнуто докризового рівня виробництва, а до 1939 р. значно його пе­ревищено. Скоротилося безробіття. Однак в цілому економі­ка Німеччини потрапила у зачароване коло: пріоритетний роз­виток військових галузей гальмував інші, в т. ч. й ті, що пра­цювали на експорт, що, у свою чергу, підривало позиції військо­вих галузей. Економічна експансія замінювалася військовою, в результаті якої нацисти планували встановити свою гегемо­нію в Європі.

Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929— 1933 рр. шляхом мілітаризації. Після встановлення окупа­ційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китай­ських територій. У 1937 р. їй вдалося захопити деякі провінції на півночі, а згодом — і в інших частинах Китаю. Війна набу­ла затяжного характеру. На неї Японія витрачала понад 80% державного бюджету, що покривався за рахунок емісії папе­рових грошей.

Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робіт­ників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий день продовжено до 14—16 год, заробітну плату зведено до мінімуму.

З великим напруженням працював в умовах війни аграр­ний сектор. Основна маса землі належала самураям. Лише 30% її перебувало у власності безпосередніх виробників — селян. За оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте завдяки надзвичайній працьовитості японських селян країна забезпечувалася, хоч і не в повній мірі, продуктами харчування. У 30-х роках посилився вивіз японського капіталу у краї­ни Південно-Східної Азії. Його обсяг лише в 1939—1941 рр. збільшився вдвічі. З такою торгово-фінансовою експансією

Японії не могли змиритися інші країни, насамперед США та Великобританія.

Отже, наприкінці 30-х років знову проявилися різкі проти­річчя між провідними країнами світу, насамперед Німеччиною, Італією, Японією, з одного боку, та США, Англією, Францією, з другого. Їхні причини коренилися у намаганні правлячих кіл найбільш розвинутих держав вирішити свої проблеми за ра­хунок інших.

Загостренню суперечностей між двома групами країн без­умовно сприяла економічна криза 1929—1933 рр., яка не лише призвела до краху фінансових систем, падіння виробництва, зростання безробіття, розвалу системи соціального захисту, кризи інститутів влади, поляризації політичних сил в середині індустріальних країн, але й збільшила вододіл між багатими й бідними державами, посилила агресивність зовнішньої полі­тики останніх. Сильним дестабілізуючим фактором було існу­вання комуністичного режиму з його ідеєю "світової рево­люції". Тому демократичні держави проводили свою зовніш­ню політику, прагнучи зіштовхнути два тоталітарних режи­ми: фашистський і комуністичний.

Не останню роль у розв'язуванні другої світової війни віді­грало економічне, технологічне й військове співробітництво між СРСР та Німеччиною, що розгорнулося після підписання Рапалльського договору. У ході цього співробітництва райхс-вер отримав можливість налагодити на території СРСР підго­товку офіцерів хімічних військ, танкістів, льотчиків, а також приступити до проектування та виготовлення наступальних видів зброї (танків, літаків, отруйних речовин тощо), чого він не мав права робити на території Німеччини. У свою чергу вищі офіцери червоної армії проходили стажування у штабах райхсверу. На першому етапі другої світової війни Радянський Союз, підписавши з Німеччиною пакт про ненапад та договір про дружбу й кордон, був фактичним союзником останньої. Цьому були прямі підтвердження — спільна агресія проти Польщі, санкціонована Німеччиною агресія СРСР проти Фін­ляндії і відторгнення від Румунії Бесарабії, а також Північної Буковини. Анексія СРСР Латвії й Естонії, а також той факт, що за 7 млн марок Німеччина поступилася СРСР Литвою в обмін на старопольські землі — усе це були спільні агресивні дії тоталітарних режимів.

Дата добавления: 2015-05-23