Динаміка та структурні зміни світового госпо­дарського розвитку другої половини XX ст

Після другої світової війни світове господарство охоплю­вало три підсистеми: господарство економічно розвинених країн, держав так званого соціалістичного табору та країн, що розвиваються, утворених, головним чином, після розпаду ко­лоніальної системи. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Змінювалася струк­тура національних господарств. Важливими чинниками роз­витку світового господарства були розвиток науково-техніч­ного прогресу, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфра­структура — комплекс галузей, що обслуговували світові еко­номічні відносини (транспортна система, мережа інформацій­них комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господар­ського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами.

Економічно розвинені країни в другій половині XX ст. перейшли до якісно нового етапу економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Характер­ною особливістю було зростання у виробництві ролі НТП, за­проваджувалися механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва і використати їх у сфері по­слуг. На фоні структурних змін у виробництві спостерігалося підвищення життєвого рівня населення.

Найбільш динамічно розвивалася промисловість, провідна галузь господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефектив­ності використання палива зумовили повільні темпи розвит­ку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало зна­чення обробної промисловості. Випереджаючими темпами розвивалися виробництво електроенергії, газопостачання, хі­мічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сиро­винну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електро­

технічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машино­будуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектрон­на та ін.

Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впроваджен­ня досягнень НТП. Зменшилася кількість населення, зайня­того в сільському господарстві. Посилилася концентрація ви­робництва. Сільське господарство перетворилося на індустрі­альну галузь.

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національ­ного господарства економічно розвинених держав визначала­ся досягненнями науково-технічного прогресу, який активі­зувався в середині 50-х років. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: техноло­гічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську. По­чали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явились нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На ґрунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмова тощо.

За невеликий відрізок часу, з 50-х до середини 70-х років, з'явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які стали технологічною та інформаційною основою перетворен­ня індустріальної економіки в постіндустріальну. З середини 70-х років особливо швидко росло виробництво персональних комп'ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які дозволяли швидко міняти види товарів. Ще у 1968 р. з'явив­ся перший гнучкий робот, а у 1974 р. створений перший ко­мерційний робот, яким керував комп'ютер.

У середині 70-х років почався бурхливий розвиток енер­гозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у технологічну перебудову. Використовувалися альтернативні джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія — ще одна важлива галузь пост-індустріального господарства. Наука взагалі перетворюється в безпосередню виробничу силу, скорочується термін від на­родження наукової ідеї до її реалізації, втілення у виробниц­тво. У зв'язку з використанням новітніх технологій відбуваєть­ся інтенсифікація виробництва.

Зменшуються не тільки енерго- та матеріаломісткість, а й

розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції. Знижу­ються затрати на сировину, обладнання, вивільняється велика кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направ­ляється у сферу послуг тощо. Змінюється характер і зміст праці. Різко зростає роль, соціальне і економічне значення інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації. Внаслідок цього у значної кількості лю­дей появляється вільний час — величезне багатство і досяг­нення сучасної епохи.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійно­го використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки.

З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були терито­ріальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабора­торіями, створені та фінансовані державним і приватним ка­піталом для випуску нової продукції.

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Причому основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на інтенсивні чинники розвитку економіки — модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невироб­ничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополі­стичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Масовим явищем також стало виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. Вже до середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. подібних корпорацій.

У таких умовах зростала економічна роль держави, яка в багатьох розвинених країнах була великим власником. Їй належало 15—25% національного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Нада­валися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурен­тоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 р. в

США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті стано­вила 40%, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7, Франції — 16,7.

Велике значення у державному регулюванні мали подат­ кові стимули: прискорена амортизація, зменшення гіодатко-вих ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60-х років до "структурної стратегії". Вона ґрунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього гос­подарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів.

У повоєнні десятиліття в економічно розвинених країнах склалася сприятлива ситуація для підвищення життєвого рівня населення. Збільшувалися доходи громадян. У 50-ті роки в країнах Європи реальна заробітна плата зросла вдвічі. Збільшення доходів населення спричинило зростання спожив­чих витрат і зміну самої структури споживання. Населення західних країн все менше грошей витрачало на харчування і все більше на товари тривалого користування: будинки, авто­мобілі, телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.

Бурхливий економічний розвиток давав змогу виділяти значні кошти на виконання соціальних програм. До середини 70-х років у всіх країнах Заходу були створені ефективні си­стеми соціального забезпечення. Вони надавали громадянам соціальну допомогу і соціальне страхування, гарантуючи дер­жавну підтримку протягом всього життя. Держава гаранту­вала допомогу інвалідам, сиротам, вдовам, багатодітним сім'ям, громадянам, життєвий рівень яких був менший від межі ма-лозабезпеченості. Соціальні витрати в західних країнах скла­дали 50—60% національного бюджету. Працездатне населен­ня країн Заходу було охоплене різноманітними видами стра­хування: в разі безробіття, нещасного випадку, хвороби, пенсій­ним забезпеченням.

В другій половині XX ст. провідні індустріальні країни поряд з бурхливим піднесенням економічного розвитку пе­реживали і його спад. Зокрема, у 1974—1975 рр. вони відчу-

ли гостру економічну кризу, яка супроводжувалася значним абсолютним падінням виробництва: у США на 3%, у ФРН — на 7,5%, в Японії — на 14%. Подібний спад мав місце в інших розвинутих країнах. Різке погіршення кон'юнктури пояс­нювалося рядом причин, які в сукупності свідчили про поча­ток переходу від індустріальної до постіндустріальної еко­номіки.

Одна із причин кризи — різке підвищення цін на нафту і нафтопродукти (у декілька разів) країнами-експортерами на­фти у 1973 р. Внаслідок цього зросли витрати, вартість товарів і відповідно зменшився попит з боку споживачів. Подорож­чання енергоресурсів зачепило не лише товаровиробників, а й домашні господарства, сімейні бюджети. Внаслідок цього ско­ротився приватний попит на велику кількість товарів. Най­важчі наслідки мали місце в експортних галузях промисло­вості. Країни-імпортери змушені були через різке зростання цін зменшити свої замовлення, що призвело до скорочення виробництва і відповідно зменшення товарообороту.

Вихід із кризи проходив відносно швидко і вже у 1976— 1977 рр. було подолано "нафтовий шок" і досягнуто значного росту виробництва, причому знову в традиційних галузях. Проте це був останній спалах традиційної індустрії. Одночас­но відбувався прискорений розвиток новітніх виробництв і галузей: електронної, аерокосмічної промисловості, виробниц­тва роботів і біотехнологічних виробництв.

Підсумком економічного розвитку провідних країн світу стало виділення трьох панівних центрів: СІЛА, Японії, Захід­ної Європи — головним чином країн Європейського союзу. В 1990 р. на ці країни припадало 59,3% світового експорту (США — 11,5, ЄС — 39,4, Японія — 8,4%) та 60,7% світового імпорту (США — 14,5, ЄС — 39,6, Японія — 6,6%).

Міжнародні порівняння показують, що економіка США забезпечує найвищі показники ВНП на душу населення. Сьо­годні США — це держава з високорозвинутою економікою інтенсивного типу, більш передовою порівняно з іншими краї­нами світу галузевою і відтворюючою структурами. З більшості найважливіших напрямів науково-технічного розвитку, тех­нічної озброєності підприємств, ступеня насиченості господар­ства інформаційними технологіями, сучасними системами зв'яз­ку тощо США випереджують своїх конкурентів. Водночас, як

свідчать розрахунки, США поступово втрачають свої позиції у рівні зростання продуктивності праці, динаміці середньоріч­них темпів приросту ВВП, знижується частка країни у світовій продукції обробної промисловості. Прогнозується, що США зрештою поступляться першим місцем у машинобудуванні країнам ЄС, а в електроніці — Японії, яка збереже також го­ловну роль у виробництві електротехнічного устаткування.

Японія на кінець XX ст. являє собою економічно могутню державу, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у міжнародному поділі праці. Показники про­дуктивності праці в країні — одні з найвищих у світі. Причо­му за останні десятиріччя зростання продуктивності праці обганяло ріст заробітної плати, а заробітна плата поступово стала однією з найвищих у світі. Японія — одна з найбіль­ших торгових держав світу, причому 98% її експорту припа­дає на готові промислові вироби. Наприклад, на неї припадає понад 2/5 лічильної техніки, що надходить на світовий ринок, а також морських суден, мотоциклів та роботів; понад 1/5 продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів.

З огляду на рівень економічного розвитку в післявоєнний період серед західноєвропейських країн виділяються ФРН, Франція, Великобританія та Італія. На цю "велику четвірку" припадає більше третини території і дві третини населення Західної Європи. Хоч частка цього регіону у ВНП і промис­ловій продукції серед розвинутих країн світу знизилась по­рівняно з 60-ми роками, ці держави концентрують у своїх руках величезний економічний потенціал. Головною "винуватицею" тенденцій до зменшення питомої ваги "четвірки" у західно-європейській економіці є Англія, частка якої від 1960 р. змен­шилась у ВНП Західної Європи на 25%. Водночас частка Фран­ції та Італії у ВНП за цей період трохи підвищилась. Найроз­винутішою і стабільною в економічному розвитку залишаєть­ся ФРН, на яку не вплинуло навіть об'єднання з НДР, що зу­мовило використання величезних ресурсів на "підтягування" економіки останньої. Частка ФРН у західноєвропейському ВНП складає близько 20%.

Отже, бурхливий розвиток науки, техніки, технології в другій половині XX ст. в провідних країнах світу зумовив створен­ня концепції постіндустріального суспільства. Її головним

теоретиком є американський соціолог Д. Белл, який вже на початку 1970-х років вказував на визначальні риси нового суспільного устрою, що зароджувався. Якщо в доіндустріаль-ну епоху головним виробничим ресурсом була мускульна сила, в індустріальному — машинна техніка, то на постіндустрі-альній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їхня якість — і в ширшому розумінні — якість життя. Відповідно провідною соціальною групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не робітники, а представники інтелектуальних професій, практи­ки нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.

5. "Спільний ринок" — Європейський Союз

У 50-х роках в більшості європейських держав були роз­винуті індустріальні господарства. Їхній розвиток відзначав­ся динамічністю і стабільністю. Швидкі темпи економічного зростання доповнюються початком органічної інтеграції в єдиний західноєвропейський економічний простір. Органі­заційне оформлення цей процес отримав ще у 1951 р. Саме тоді у Парижі (Паризька угода) було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця між­народна організація об'єднала кам'яновугільну, залізорудну, металургійну галузі промисловості і контролювала 60% ви­плавлення сталі, 50% видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі.

Важливим кроком в інтеграційному процесі було підпи­сання Римського договору про створення Європейського Еко­номічного Співтовариства (ЄЕС). Договір підписали у 1957 р. шість перелічених вище західноєвропейських країн. Мета Співтовариства — створити "спільний ринок", забезпечити рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення у Західній Європі. Для цього передбачалося ліквідувати митні бар'єри і обмеження для ввозу і вивозу товарів, капіталів, спри­яти пересуванню людей. Договір передбачав також проведен­ня єдиної торговельної політики стосовно третіх країн, усу­нення перепон для руху капіталів Європейського інвестицій­ного банку і т. ін. Фундаментом існування і розвитку Співто­

вариства мали бути вільна торгівля і конкуренція. Євроатом, створений у тому ж році, мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 р. були утворені вищий виконавчий, за­конодавчий та консультативний органи ЄЕС, відповідно: Комі­сія, Рада Міністрів та Європарламент. Бюджет Співтовариства формувався з внесків його членів.

Створення ЄЕС свідчило про подолання антагоністичного протистояння у Європі між індустріальними країнами, перш за все між ФРН і Францією. Вже у наступні десятиліття ста­ли очевидними і незаперечними позитивні результати євро­пейської інтеграції. З 1 липня 1968 року було запроваджено єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993 р. функціонує єдиний внутрішній ринок Співтовариства, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів та людей. Введені єдині стандарти на багато видів продукції. У листопаді 1993 р. вступив в силу Маастрихтський договір, згідно з яким до кінця десятиріччя Європейське Співтовари­ство мало перетворитись у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними зовнішньою політикою, грома­дянством та валютою. 1 січня 1999 р. на єдину валюту — євро перейшли 11 держав ЄС. Протягом кількох років євро буде засобом безготівкового розрахунку поряд з національними валютами. У деяких країнах цінники вже зараз подвійні. З 2002 р. з'являться і готівкові євро.

На сучасному етапі до Європейського Союзу входить 15 країн. У 1973 р. до нього вступили Великобританія, Ірландія, Данія, що посилило роль і значення організації. У 1981 р. в ЄС вступила Греція, у 1986 — Іспанія і Португалія, у 1995 — Австрія, Швеція, Фінляндія. Кандидатами на вступ до ЄС є деякі країни колишнього соціалістичного табору — Польща, Чехія, Угорщина, Естонія та ін. Схиляються до поступового входжен­ня до Європейського Союзу й фактично всі нові незалежні держави європейської частини колишнього СРСР, в тому числі й Україна.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина XX ст. стала періодом поступової стабілізації основних галузей промисловості, зростання виробництва то­варів масового споживання, підвищення життєвого рівня на­селення. Масове застосування досягнень науки, інформації та

комп'ютеризації надало економічному розвитку технотронного характеру. Людська діяльність все більше набуває духовного виміру. Фізична праця поступається місцем розумовій. Інду­стріальна епоха трансформується в постіндустріальну.

Дата добавления: 2015-05-23