Тема 3. Українські землі в складі Литви та Польщі

3.1 ЗАХОПЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ СУСІДНИМИ ФЕОДАЛЬНИМИ ДЕРЖАВАМИ.

Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздрібнені на окремі князівства, українські землі в XIV ст. були в складі декількох феодальних держав. Литва привласнила майже всю Наддніпрянщину, Волинь, Чернігівське князівство. Галичина опинилася під владою Польщі. Буковина увійшла до складу Молдавського князівства. Кримське ханство було васалом Туреччини, орди його нещадно плюндрували Південну Україну, Поділля та Волинь.

Литовське князівство утворилося у ХІІІ ст., посилилось в XIV ст. за князя Гедиміна, коли литовські феодали зайняли Берестейщину, пізніше Пінщину разом з давньою древлянською землею.

Один син Гедиміна, Любарт, 1340 р. став волинським князем, а другий, Ольгерд, проводив політику приєднання південно-західних земель до Литви (у 50-х р.р. – чернігівсько-сіверстка земля, 1362 р. Київ, 1363 р. Поділля). Литва здобула без опору майже половину території давньої Київської держави.

Слід визначити, що українське населення приймало литовську владу, оскільки литовські князі були православної віри, а українська і білоруська мови стали загальнодержавними мовами Великого князівства Литовського: ними писали укази, а літературні твори. Крім того, люди вважали, що литовці своїми військовими силами зможуть захистити Україну від нападів орди. Справді, 1362 р. литовське військо, підтримуване місцевим українським населенням, розгромило монголо-татарів на Синіх Водах (притока Південного Бугу), а 1399 р. відбулася битва литовських, українських і білоруських військ з татарами над Ворсклою.

Поступово володіння Литви поширилися від Балтійського моря до Чорного. Під час князювання Вітовта у Литві (1392-1430 р.р.) посилилась українська колонізація чорноморського узбережжя, де будувалися фортеці і кам’яні замки.

З півночі Литовській державі загрожували німецькі лицарі-хрестоносці Лівонського ордену. Зупинити їх можна було тільки об’єднаними зусиллями слов’янських народів і Литви. Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. під Грюнвальдом. Союзники, до складу яких входили українські, білоруські та російські загони, розгромили вщент німецьких загарбників і припинили їх просування на Схід.

Під час правління князя Юрія ІІ (1320-1340 р.р.) Галицько-Волинська держава і Литва підтримували дружині взаємовідносини. По смерті Юрія володарем став його зять, син Гедиміна, Любарт. Польські королі побоювалися посилення Литви за рахунок українських земель. Прилучивши Галичину до Польщі, тим самим ослабили Литву.

1340 р. польський король Казимир пішов походом на Галичину, а 1349 р. напав на Галичину вдруге і утримав її під своєю владою. Боротьба литовських князів з Польщею не була вдалою: Галичина разом з Холмщиною залишилася в руках Польщі. Польські королі та їх намісники проводили колонізацію Галичини, підтримували католицьку церкву, давали привілеї католицькому міщанству в українських містах. Українське населення мусило відступати перед чужинцями.

Остаточно було включено Галичину до Польщі 1387 р. У 1434 р. в Галичині скасовано давнє право і запроваджено польську адміністрацію та суди.

1385 р. польські й литовські феодали, об’єднавши свої сили, підписали договір, так звану Кревську унію. Польська шляхта використала її для загарбання українських земель і закабалення селян. 1413 р. цю угоду було підтверджено. З того часу православні бояри втратили свої привілеї, а польські і литовські навпаки, одержали ще більші права.

Українці пов’язували свої надії з проводирем литовської опозиції Свідригайлом. Однак його намагання разом з українськими феодалами повернути Великому князівству Поділля не принесли успіху (на початку 30-х років). Після смерті Свидригайла (1452 р.). Волинське князівство, володарем якого він був, ліквідоване, а 1470 р. Київське князівство перетворено в литовську провінцію. Так остаточно закінчилася українська автономія.

Останній збройний виступ українських феодалів під проводом Михайла Глинського, відбувся 1508 р. Після того невдалого повстання Україна потрапила в цілковиту залежність від Литви.

3.2. ПОСИЛЕННЯ КРІПОСНИЦТВА. ПОЧАТОК БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА СВОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.

У зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин феодали почали переводити натуральні повинності селян на грошові, посилено розширювали свої орні землі за рахунок селянських земель, створювали власні господарства – фільварки. Внаслідок цього серед селян починає швидко зростати безземелля. Водночас посилювалась панщина, яка в Галичині і Західній Волині доходила до одного-двох днів на тиждень.

Феодали обмежували громадські права селян – право суду, власності на землю, право виходу. Феодали привласнили собі право судити селянина в цивільних і карних справах. У XV ст. право вотчинного суду було оформлено юридично.

Для розширення феодального господарства і посилення експлуатації селян була проведена “волочна поміра” у маєтках литовського князя Сигизмунда ІІ Августа “Уставою на волоки” 1557 р. Цей документ вже не визнавав селянської земельної власності і пропонував всюди заводити фільварки. Посилюючи експлуатацію селянства, феодали прагнули позбавити селян права переходу з одного феодального володіння в інше. Вже в кінці XIV – на початку XV ст. значна частина залежних селян не мала права виходу.

Польський і литовський уряди протягом XVI ст. видали ряд законів, які суворо забороняли селянам переходити з місця на місце без дозволу поміщиків (конституції 1505 і 1543 років, Литовський статут 1529, 1566 років та ін.). До середини XVI ст., більшість селян були вже кріпаками.

Однак поневолення селянства відбувалося по-різному, мало свої особливості залежно від місцевих умов. Нелегким було становище й міського населення. Вся влада була в руках багатих купців і лихварів, які експлуатували наймитів. Українські міщани були позбавлені участі в міських правах, обмежені в торгівлі, релігійних справах і т. ін. Тільки незначна частина українських міст в міру свого економічного становища дістала магдебурзьке право (самоврядування).

Пригноблені українські народні маси чинили запеклий опір посиленню закріпачення. Боротьба селян проти феодалів набирала різних форм: селяни відмовлялись виконувати феодальні повинності, тікали в інші заселені місця, вбивали феодалів і піднімали повстання. Одне з таких повстань відбулося 1490 р. в Галичині й Буковині; в ньому взяло участь кілька тисяч чоловік під проводом селянина Мухи. Повсталі взяли ряд міст, в тому числі Снятин і Галич. Але польські і пруські феодали жорстоко придушили повстання.

У XVI ст. боротьба селян проти польських, литовських, угорських, молдавських та інших феодалів загострилась. Іноземне панування гальмувало економічний, політичний, культурний розвиток України.

3.3. ЛЮБЛІНСЬКА І БРЕСТСЬКА УНІЇ.

Польські феодали тривалий час домагалися тіснішого з’єднання Польщі з Литвою й цим остаточно зайняли пануючі економічні й політичні позиції в державі. Литовські феодали під впливом невдачі у Лівонській війні пішли на поступки Польщі, прагнучі дістати від неї допомогу в боротьбі проти Москви. Тільки невелика група литовських самостійників відстоювала незалежність Великого князівства. Українські феодали (О.Чорторийський, К.Острозький, Б.Корецький і К.Вишневецкий) виступили проти унії з Польщею з національних і релігійних причин, однак під натиском шляхти опозиція змушена була відступити.

1569 р. Литва уклала унію з Польщею – утворилася Польсько-Литовська держава – Річ Посполита. Згідно умов Люблінської унії білоруські землі залишилися під владою автономного князівства, а Польща приєднала величезні українські території. Україна поділялась на Волинське, Брацлавське, Київське, Чернігівське і Подільське воєводства. Таким чином, польські феодали після Люблінської унії поширили своє панування на більшу частину України. Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалові навіть карати селянина смертю. Гніт панської Польщі тяжів і над містами. Українських міщан всіляко обмежували в правах.

Спочатку поневолення країни йшло по лінії колонізаційного руху польських магнатів і дрібної шляхти, яка привласнювала українські землі, експлуатувала природні багатства, а згодом почалася денаціоналізація і полонізація населення. В установах панувала виключно польська мова. Українські звичаї переслідувалися, проводилося насильницьке насадження католицтва, переслідування прихильників православної віри.

1596 р. в Бресті було скликано з’їзд прихильників унії і проголошено союз з католицькою церквою. Польський уряд оголосив унію обов’язковою для усіх православних Речі Посполитої. Уніати визнали своїм главою римського папу, але зберегли в уніатській церкві слов’янську мову та обряди православної церкви. Православне духовенство зібрало іншій собор, де було засуджено унію: так почалась завзята боротьба між католиками і православними в усіх сферах діяльності українського суспільства: в церквах, в парламенті і на літературному полі. Народні маси рішуче виступали проти уніатства. Ця боротьба була складовою частиною визвольного руху українського народу колоніальної політики Польщі.

3.4.ВИНИКНЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ.

Великою силою, яка боролася з польською шляхтою на Україні, було дніпровське казацтво. Воно як суспільно-історичне явище виникло в кінці XV ст. у зв’язку з посиленням закріпачення селян та боротьбою народних мас проти феодалів і турецько-татарської агресії.

Селяни часто тікали від кріпацької неволі на окраїни і ставали вільними людьми-козаками. Однак і там польсько-литовські феодали почали захоплювати землі і перетворювати козаків на кріпаків. Заможних козаків польський уряд приймав на військову службу (реєстрові козаки) і намагався використати у війнах з іншими державами. Але більшу частину козаків становила біднота, голота. При всій відмінності інтересів різних груп козацтва вони вели спільну боротьбу проти феодального гніту, оскільки їх об’єднувало прагнення до незалежності і свободи.

Від закріпачення козаки тікали далі у південні українські землі, де на островах Нижнього Дніпра виникла їх Військова організація – Запорізька Січ. На Запорізьку Січ приходили також білоруські і російські селяни, які рятувалися від панського гніту, царських воєвод. Січ усіх приймала до себе в козаки. Щоб стати повноправним козаком, спочатку треба було служити три роки в старого козака за слугу й помічника, вивчитися орудувати зброєю й набрати справності у битвах.

Січове військо ділилось на полки по 500 людей: полк ділився на сотні, сотні на десятки. Всі командні посади були виборними. Найважливіші питання військового і політичного характеру вирішували на спільній раді.

Козаки воювали двома способами: звичайно нападали на ворога кіннотою, а піхота нападала з боків. У відкритому полі вони майстерно використовували укріплення з возів, так званий табір.

Господарство Січі мало здобичницький характер, козаки хліба не сіяли – купували в сусідів, а промишляли полюванням, рибальством.

Перші звістки про козаків записані в хроніках і літописах вже в 30-х роках XV ст. Козацька сила, що зростала з кожним роком стає опорною базою в відсічі турецько-татарських нападів і очолює національно-політичну боротьбу українського народу проти панування шляхетської Польщі.

Виданою фігурою серед запорізьких полководців був Дмитро Байда Вишневецький (1550 р.). Під його проводом козаки збудували першу укріплену Січ на Хортиці серед Дніпра. Запорожці з Байдою боролися з татарами, ходили визволяти Молдавію з Турецької неволі. В одному з походів Байда потрапив в полон. Другий хоробрий козацький ватажок Богдан Ружинський загинув у битві з татарами 1575 р.

Іван Підкова, третій славний кошовий Запорізької Січі, відібрав від Туреччини Молдавію і став її володарем. Через Молдавію загинуло кілька козацьких отаманів: брати Підкови – Іван і Олекса, Олекса Зборівський. Козаки були грізними ворогами польських магнатів і шляхтичів. Перша війна січового козацтва з Польщею почалася під час гетьманства К.Косинського 1591-1593 р.р. Повстанці були погано озброєні, тому зазнали поразки 1593 р. у бою під містом П’яткою на Волині.

На Брацлавщині селянсько-козацьке повстання очолив Северин Наливайко (родом з Гусятина на Поділлі, вихованець Острозької академії). 1594-1595 р.р. він рушив на Молдавію, а потім на Галичину, Волинь і Білорусію. Вирішальна битва сталася під Лубнами 1596 р., де повстанці майже всі загинули. Наливайко разом з частиною козаків потрапив у полон і був засуджений 1597 р. поляками на люту смерть.

Польський уряд, занепокоєний зростанням авторитету козацтва серед селян і міських низів України, неодноразово приймав рішення про його обмеження. Так, 1625 р. була укладена Куруківська угода між Польщею і українською козацькою верхівкою, яка закріплювала права тільки 6-ти тисяч реєстрових козаків, а решта були виписані з реєстру і повинні були перейти на становище залежних селян. Після Куруківської угоди становище на Запоріжжі ще більше загострилося.

1629-1630 р.р. спалахнуло повстання під проводом гетьмана Т.Федоровича (Трясила). Нереєстрові козаки у боях під Корсунем і Переяславцем розбили Польське військо на чолі з гетьманом С.Конецьпольським. Пізніше козацька верхівка підписала угоду з Конецьпольським, а Федорович, боячись зради, з групою козаків пішов на Запоріжжя.

1637 р. виступили нереєстрові козаки під керівництвом Павлюка (Павло Бут). Після взяття Корсуня він звернувся з універсалом до українського народу. Повстання набрало великого розмаху і поширилося на Лівобережжя. Зазнавши поразки під Кумейками (1637 р.) та під Боровицею (біля Черкас), Павлюк і його помічники були поляками страчені 1638 р. у Варшаві.

Нові обмеження прав козацтва стали причиною повстання козаків під проводом Я.Остряниці 1638 р. Польський сейм затвердив закон про “орденацію війська запорізького реєстрового”, який ліквідував виборність козацької старшини.

Повстанці зазнали поразки під Жовнином. Я. Остряниця з частиною козаків відступив на Слобідську Україну, де козаки стали на службу до російського уряду.

Козацтво відіграло особливу роль у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Воно захищало південні кордони країни від спустошливих нападів загарбників. Козаки часто вирушали у військові походи в турецькі володіння. На той час Туреччина загарбала всю нижню течію Дніпра, Крим і Причорноморські степи. У походах на Туреччину й на Крим найбільше прославився гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (родом із Самбірського повіту в Галичині, вихованець Острозької академії). Під його керівництвом відбулися походи на Очаків і Перекоп 1607 р., Синоп і Кафу 1616 р. Завдяки полководницькому таланту Сагайдачного козаки перемогли багаточисельне турецьке військо під Хотином 1621 р., де гетьман був поранений і помер весною 1622 року. Сагайдачний перетворив запорізьке військо у дисципліновані національно свідомі збройні сили України. Хоч народні повстання зазнавали поразки, однак боротьба народних мас сприяла визріванню національної самосвідомості українського народу.

Дата добавления: 2015-05-23