Філософія В.Г. Лейбніца. Його вчення про монади

Г.С. Сковорода, його життя та філософія. Проблема самопізнання Концепція «сродної праці».

Г.С. Сковорода (1722-1794), видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напрямку вітчизняного просвітительства. Народився на Полтавщині. У центрі його філософських поглядів стояли етичні питання проблема людини, її природа, щастя. Щастя людини ставить у пряму залежність від її діяльності.

Пізнання – це складний і неспинний діалог людини з собою і своїми можливостями (самопізнання), також діалог людини зі світом, у якому все має певні норми та правила. Причому пізнання природного світу опосередковане діалогом людини з собі подібними, суспільним пізнавальним процесом. Воно є своєрідною формою єдності особистого і суспільного упорядкування хаосу буття. Це процес, який супроводжує весь життєвий шлях людини, бо постійна взаємодія двох натур мікрокосмосу породжує рушійну силу розвитку особистості, сприяє постійному її вдосконаленню.

Заклик філософа пізнати та удосконалювати в собі все найкраще і здійснюється у відповідності з підходом Г.Сковороди до питання про людину та її місце в суспільстві. Самопізнання у Сковороди виступає як інтелектуальний процес, що веде до знання та розуміння, процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. В результаті чого змінюється сама людина та знаходить сенс свого буття, складову своєї діяльності.

Вчення Г.Сковороди охоплює широке коло світоглядно-філософських проблем – метафізику, гносеологію, антропологію, етику, практичну філософію (педагогічні погляди, педагогіка життєтворчості). В основі вчення лежить концепція "сродної" праці, що зводить воєдино різні його аспекти. Принцип "сродності" в діяльності є принципом відповідності вищому, розумному і справедливому началу (Богу), що визначає сенс людського існування. "Сродна" праця, що відповідає природним нахилам та здібностям, приносить людині веселість духу, насолоду, веде до самовдосконалення та душевного спокою. "Сродна" праця становить сутнісну основу особистісного буття, світоглядного, смисложиттєвого самовизначення, самореалізації та творчої діяльності людини.

Лейбніц є автором ряду історичних досліджень. У його теорії знайшли відображення майже всі філософські імпульси того часу. Він не згодний з картезіанською концепцією дуалізму, заперечує спінозівську єдину субстанцію, яка, на його думку, веде до змертвіння дійсності.

Ядром філософської системи Лейбніца є вчення про «монади». Монада характеризується як проста, неподільна субстанція, здатна до активної діяльності. Монада не змінюється в своїй внутрішній визначеності під впливом інших монад. Кожна монада відображує світ сама по собі, несе світовий порядок у собі. Відношення, яке існує між монадами, дістало назву «гармонія».

• Фактично Г. Лейбніц до спінозівського поняття субстанції приєднав принцип діяльної сили («самодіяльності»). Матеріальні явища - це вияв неподільних, простих духовних одиниць - монад, які не мають протяжності та не перебувають у просторі, оскільки він нескінченно подільний.

Монада — це нематеріальний, духовний центр діяльної сили. Монади вічні, вони не можуть виникати і зникати природним шляхом, не змінюються і під зовнішнім впливом. Кожна окрема монада — це єдність душі та тіла. Зовнішнім вираженням духовної сутності монади є число.

Діяльність, рух - властивості монади. Природу неможливо пояснити лише законами механіки, потрібно ввести поняття мети, оскільки кожна монада є відразу основою всіх своїх дій та їх метою Душа — це мета тіла, те, до чого вона прагне. Взаємодія душі та тіла монади - це Бог «установлена наперед гармонія». Отже, філософська позиція Лейбніца - об'єктивний ідеалізм.

За рівнем розвитку монади поділяються на три види.:

1)Монади найнижчого рівня характеризуються пасивною здатністю сприйняття. Вони здатні створювати нечіткі уявлення.

«Мудрість - це досконале знання принципів усіх наук і мистецтво застосування. Принципами я називаю всі фундаментальні істини, достатні для того, щоб у разі потреби одержати від них усі висновки».

2)Монади вищого рівня здатні мати відчуття і дають більш чіткі уявлення. Вони визначаються як монади-душі.

3)Монади найвищого рівня розвитку здатні до «апперцепції» (наділені свідомістю). Це монади-духи.

Монада - це мікрокосм. З першої категорії монад (життя) виникає неорганічна природа, з другої (монади душі) — тварини, з третьої (монади-духи) — людина.

Монади досягаються не чуттями, а лише розумом. Тіла, які містять монади нижчого рівня розвитку - це фізичні тіла, тобто предмети неживої природи. Тіла, в яких монади здатні до відчуттів і уявлень (монади-душі), -це біологічні об'єкти. Людину наділено такою сукупністю монад, в якій організуючу роль відіграють монади, здатні до апперцепції (монади-духи). Утворення сукупностей монад не є випадковим, а визначається «установленою наперед гармонією». Гармонія є принципом, завдяки якому долається ізольованість монад. Розвиток, який відбувається в світі, Лейбніц пояснює різним рівнем розвитку монад. Кожна з монад містить у собі як своє майбутнє, так і своє минуле.

Дата добавления: 2015-05-23