ФЕРРЕРО 6 страница

Один книжник ходив по базару і приглядався до людей. Аж раптом йому з’явився пророк Ілля.

Скориставшись нагодою, книжник спитав пророка:

- Просвіти мій розум: чи хтось із цих торговців увійде до Царства Божого?

- Ніхто, абсолютно ніхто! - відповів Ілля, заперечливо похитуючи головою.

У цю хвилину на базар прийшли двоє незнайомих мужчин. Вони почали виробляти різні кумедні викрутаси, щоб привернути до себе увагу. Незабаром навколо них зібрався чималий натовп дорослих і дітей, які весело сміялися і плескали їм у долоні.

Пророк Ілля звернувся до книжника:

- Ці напевно увійдуть до Царства Божого.

Книжник підійшов до блазнів і спитав:

- Що ви продаєте?

Ті відповіли:

- Хоч часто наше серце наповнене смутком, ми продаємо усім радість життя

ТАЄМНИЦЯ РАЮ

Здоровенний та не надто чемний самурай прийшов до низенького буддійського монаха і каже:

- Монаше, скажи мені, що таке пекло, а що - небо?

Монах поглянув на дужого воїна і зневажливо відповів:

- Сказати тобі, що таке небо і пекло? Я не можу тобі цього пояснити. Ти брудний і смердиш. Ти - ганьба касти самураїв. Геть від мене! Не можу терпіти тебе!

Самурай розлютився, почав тремтіти. Його лице так по-червоніло від гніву, що не міг і слова промовити. Витягнув меч і підніс його, щоб убити монаха.

- Це - пекло, - прошепотів спокійно монах.

Самурай знітився. Скільки ж співчуття і жертовности

було в тому малому монахові, який ризикував власним життям, щоб пояснити йому, що таке пекло! Поволі він опустив меч. Відчув спокій і вдячність - його лице проясніло.

- Це є небо, - прошепотів спокійно монах.

Проживши довге і героїчне життя, один відважний самурай потрапив до раю, Але йому було дуже цікаво подивитися на пекло, і ангел задовольнив його бажання.

Самурай опинився в дуже великому залі, посередині якого стояв стіл, заставлений тарілками зі смачними пахучими стравами. Але ті, що сиділи навколо столу, були бліді, худі, майже скелети,,. Вони викликали жаль і співчуття,

- Як це можливо? - спитав самурай у провідника, - Адже перед ними стільки страві

-Дивись: усі, що приходять сюди, одержують дві тонкі палички замість виделок, але вони дуже довгі, і їх треба тримати за кінець. Тільки так можна занести їжу до рота.

Самурай здригнувся від жаху. Страшна кара для тих бідолах: які б зусилля вони не робили, не могли донести до рота ані крихти.

Він не хотів уже більше це споглядати і попросив по-вернутися до раю.

Але там також на нього чекала несподіванка: він побачив великий зал, такий самий, як у пеклі, У ньому було безліч людей, а на столі - незліченна кількість тарілок зі смачними і пахучими стравами,

Люди також мали по дві тонкі палички (півтораметрові), і треба було тримати їх за кінець, щоб наколоти на них їжу.

Та була одна особливість: люди, що сиділи навколо столу, були веселі, ситі, здорові,

- Як таке може бути? - спитав самурай.

Ангел посміхнувся і пояснив:

- У пеклі всі хочуть брати їжу для себе, бо так робили все своє життя. Тут - навпаки: кожний бере їжу не для себе, а дає її іншим.

Небо і пекло - в твоїх руках. Сьогодні й щодня.

З кШтня,

НЕДІЛЬНИЙ ОБІД

Мама, як звичайно, покликала з кухні:

- Прошу до столу. Все готове!

Її чоловік, який читав, і два сини, що дивилися телевізор, швидко відгукнулися і з шумом сіли до столу.

Прийшла господиня, але замість пахучих страв, кинула на стіл жменьку сіна.

- Це що?! - закричали всі разом.

- Чи ти здуріла? - спитав її чоловік.

Господиня спокійно подивилася на них і сказала:

- Я думала, що ви не звернете на це уваги. Вже двадцять років готую для вас і ніколи ще не почула жодного слова, з якого я могла б зрозуміти, що ви жуєте не сіно.

Щоб відзначити десятиліття шлюбу, одна жінка попросила редакцію журналу, який читав її чоловік, надрукувати «послання» до нього.

Ось воно: «Дуже дякую Тобі, мій дорогий, за те, що я нині почуваюся щасливою дружиною і матір ’ю. Дякую за те, що завжди і скрізь я відчуваю, що є твоєю єдиною жінкою на світі. Дякую Тобі за те, що Ти поважаєш і цінуєш мене. Дякую за те, що дивишся на мене з любов 'ю, коли ми серед людей. Дякую за Твої “Люблю тебе”, сказані тоді, коли найменше сподіваюся на них. Дякую Тобі за те, що Ти існуєш. Дякую за ці чудові роки любови».

Маємо необмежену можливість вирішувати про щастя або нещастя осіб, з якими живемо. Достатньо звичайно слова «дякую», сказаного чи не сказаного.

4/сштл

ХТО ПІДТРИМУЄ НЕБО

Один горобчик лежав на спині, простягаючи свої ніжки просто до неба. Прилетів другий горобчик і здивовано спитав:

- Що ти робиш? Чому лежиш на спині? Що з тобою?

Не рухаючись, перший відповів:

- Своїми ніжками підгримую небо. Якщо поворухнусь і заберу свої ніжки, - небо впаде на землю.

У цю хвилину біля них впав листочок, що відірвався від гілки дуба. Горобчик, що підпирав небо, дуже злякався: в одну мить підскочив і швидко полетів.

Небо, звичайно, не впало.

Якось помер один відомий проповідник і пішов до неба. Там він побачив, що звичайний водій таксі має краще місце від нього.

Проповідник побіг жалітися до святого Петра:

- Не розумію, напевно, тут якась помилка. Я ж при-святив усе своє життя проповідуванню Божого Слова.

Святий Петро відповів:

- Ми нагороджуємо за результатами. Ви пам’ятаєте результати ваших проповідей?

Проповідник неохоче змушений був визнати, що дехто з його вірних часто засинав під час проповідей.

- От бачите! - сказав святий Петро. - Натомість, коли люди сідали в таксі того чоловіка, вони не тільки не спали, а ще й ревно молилися!

ЗКМГШІА

ПЛОДИ

Один чоловік, який шукав мудрости, постановив зійти на гору, де раз на два роки об’являв себе Господь Бог.

Першого року він споживав те, що давала йому земля. На другий рік уже не мав чим харчуватися, тож вирішив повернутися до міста.

«Бог несправедливий! - крикнув він у небо. - Не зважив на те, що я жив тут цілий рік, аби почути Його голос. А тепер я зголоднів і мушу йти звідси, хоч так і не почув Його мови».

Тієї миті з’явився янгол.

- Бог залюбки порозмовляв би з тобою. Цілий рік Він тебе годував. І все мав надію, що наступного року ти сам подбаєш про задоволення своїх потреб. Та хіба ти за цілий рік бодай щось посадив чи засіяв? Якщо людина не спро-можна зробити так, щоб там, де вона живе, з’явилися плоди їх пращ, то вона не готова до спілкування з Творцем!»

Живу я на світі вже сорок третій рік. Ні родини, ні власної оселі не маю, виконую роботу, до якої душа не лежить. Приятелям кажу, ніби життям цілком задоволений, але знаю, що це неправда. Що я тут, власне, роблю?

ГУСИ

Гуси на подвір’ї чітко дотримувалися усталеного тижне-вого розпорядку. Того дня вони купалися у ставку, ретельно вичищали своє пір’я, обліталися, полоскали собі горлянки,

чистили дзьоби, а потім, крокуючи перевальцем, збиралися скраю подвір’я, у затінку старої плакучої верби.

Тоді-то мудрий, всіма шанований гусак, спадкоємець блискучої традиції, що йде від Звитяжної Гусячої Спіль-ноти, звільна заплющував очі й схвильованим, урочистим голосом починав оповідати про часи, коли гуси летіли кли-ном, який нагадував літеру V, і, незважаючи на вітри та відстані, таки діставалися теплих країв, а згодом верталися на батьківщину.

Згадував героїчні мандрівки, коли гуси перелітали оке-ани, долали страшні бурі, летіли цілими днями без відпо-чинку - витривалі, сильні, красиві. Згадував про славетних гусей, що віддали життя, рятуючи цілу зграю.

А дворові гуси, розчулені, тільки плакали й били крильми. Та, щойно зачували булькання 'щла, яке вливалося до корита, всі як один квапливо, перевалюючись, дріботіли на милий звук.

Задоволені, навіть щасливі.

Не підносились понад землею й на сантиметр!

Інколи Християни подібні до гусей, звичайних дворових гусей.

ДЕНЬ БАТЬКА

На собі вона мала гарну сукенку жовтогарячого кольо-ру, волосся було стягнуте червоно-золотавою стрічкою - готувалася йти до школи. Був День батька, отже, всі діти мали прийти до школи в супроводі своїх татусів. Вона єди-на йшла з мамою.

Мама переконувала її залишитися вдома, мовляв, у школі, найімовірніше, не зрозуміють їхнього вчинку. Та дівчин- ка прагнула будь-що-будь розповісти всім про свого татуся, ЯКИЙ сильно відрізнявся від інших.

У школі вони зустріли чимало татусів, що тримали сво-їх чад за руку. З новоприбулими вони віталися трохи знія-ковіло.

Вчителька почала викликати учнів по черзі. Кожен на-зивав свого батька.

Насамкінець учителька вимовила ім’я дівчинки в жовтогарячій сукенці; всі здивувалися, адже поруч із нею стояла мама.

- А де твій тато? - спитав один хлопчик.

- Вона не має тата! - вигукнув інший.

І ззаду пролунав ще третій голос:

- Либонь, її батько надто заклопотаний, тому не може знайти час, щоб прийти школи.

А дівчинка у відповідь лиш посміхнулася й привітала всіх присутніх із Днем батька. Тоді спокійно обвела погля-дом усе товариство, незважаючи на те, що вчителька про-сила її поквапитись. Далі з’єднала руки і голосно, чітко за-говорила:

- Татуся мого тут немає - його оселя вельми далеко. Та я знаю, що він дуже хотів би бути зараз зі мною. Я хочу, щоб ви знали: мій тато дуже мене любить. Він залюбки розповідав мені казки, навчив мене їздити на велосипеді. На кожен день мого народження він дарував мені прекрасну червону троянду. Навчив мене запускати в небо повітряного змія. Разом ми їли величезні порції морозива. Ви його зараз не бачите, а все ж таки я не сама. Мій тато завжди зі мною, хоч ми далеченько одне від одного. Я знаю - завжди, бо ж він обіцяв, що вічно житиме в моєму серці.

З тими словами вона підняла руку й приклала її до сер-ця. Її мама, єдина серед гурту чоловіків, крізь сльози, але з гордістю дивилася на дочку.

Дівчинка опустила руку й закінчила словами, сповне-ними ніжности:

- Я дуже люблю мого тата. Він є моїм сонцем і якби міг, то був би нині тут, але ж небо далеко. Та іноді, коли заплющую очі, мені здається, наче він не полишає мене ніколи.

Вона стулила повіки, і вражена мама побачила, що всі татусі разом із дітьми заплющили очі.

Що вони бачили в думці? Ймовірно, батька, що стояв коло дівчинки.

- Я знаю, ти нині зі мною, татусю, - озвалася дівчинка, перериваючи мовчанку.

Те, що сталося потім, приголомшило всіх. Ніхто не міг пояснити, яким дивом, - адже всі стояли з заплющеними очима, - на столі опинилася розкішна, запашна червона троянда.

Дитина вкотре отримала від свого батька благословення любови - плід віри у те, що небо насправді не є аж таким далеким.

Далебі: небо не є для людини далеким.

ПАРКУВАННЯ

Він був справді блискучим менеджером. Робочий день його був організований бездоганно - сприяли цьому ком-п’ютер, мобільний телефон і годинник. Цінував чи не кож-ну секунду свого часу!

Одного дня він їхав до великої правничої фірми, де мав зустрітися з поважними людьми. Але розкішний хмарочос, у якому розмістився офіс тієї фірми, був у самісінькому середмісті, й менеджер якоїсь миті збагнув, що, виїжджа-ючи, не врахував шаленого автомобільного руху в центрі міста, ані того, що неодмінно матиме труднощі з паркуван- ням своєї машини.

І справді, діставшись до місця, він побачив, що мало не кожен квадратний метр прилеглої до хмарочоса території був зайнятий тим чи тим транспортним засобом. Від’їхав від центру на кілька кварталів - втім, як не вдивлявся, жодного вільного місця так і не знайшов.

Тоді, ледь не в розпачі, почав молитись: «Господи, бла-гаю Тебе - поможи мені, я так потребую зараз Твоєї до-помоги! Зроби так, щоб я знайшов місце для паркування. Якщо Ти зглянешся на мою молитву, даю Тобі слово - що-неділі буду присутній на Службі Божій!»

І знову проїхав квартал або два. І знову нічого - яблуко-ві ніде впасти.

Став молитися ще палкіше: «Господи, я не маю права спізнитися на нинішню зустріч. Як поможеш мені відшу-кати місце для моєї автівки, я сповідатимуся щотижня, не забуватиму й про вечірню молитву».

Молячись, він їхав поволі-поволі, водночас придивля-ючись до ситуації на вулиці. «Господи, прошу Тебе, якщо знайду куток для паркування, - щодня читатиму Євангеліє. Може, навіть буду провадити катехизацію».

Аж раптом, за три метри від нього, один автомобіль, від’їхавши, звільнив місце.

Зітхнувши з полегшенням менеджер вголос промовив: «Господи, не турбуйся - я вже знайшов місце!»

Молитва є найвеличнішим і найиіляхетнішим пориванням людської душі, а не примітивним актом, спрямованим на відвернення лиха.

9юйтнл

ЦІНА

Один шанований людьми священик, що служив на ма-ленькій парафії, завжди вельми старанно готувався до не-дільної проповіді. Якось у храмі - то був Великодній ранок - він зійшов на амвон. А в руці тримав іржаву металеву клітку, яку помістив так, щоб усі вірні могли її бачити.

Парафіяни були здивовані. Священик тим часом го-ворив:

- Учора, гуляючи, я зустрів хлопця з цією кліткою в ру-ках. Були в ній три пташки, що аж тремтіли від холоду й страху.

Я запитав юнака: «Що там у тебе за здобич, синку?»

«Три нікчемні пташки», - була відповідь.

«І що ти з ними робитимеш?» - спитав я.

«Віднесу їх додому, побавлюся з ними досхочу, - відпо-вів хлопець. - Дражнитиму їх, може, вирву кілька пір’їн. Вони ж почнуть боронитися... Буде класна забава».

«Але рано чи пізно та забава тобі набридне. Що зробиш тоді?»

«Маю два коти, - сказав хлопчина. - Вони полюбляють пташине м’ясо. Віддам їх котам, і по всьому».

Я замовк, а за хвилину спитав: «Скільки хочеш за тих птахів, синку?»

«Для чого вони вам, отче? Це ж польові пташки, нічого особливого. Співають негарно, й самі негарні!» - перекону-вав здивований хлопець.

«Скільки хочеш за них?» - наполягав я.

Либонь, прийнявши мене за божевільного, юнак випа-лив: «П’ятдесят євро!»

Я вийняв із кишені п’ятдесят євро й подав хлопцеві, який, схопивши гроші, зник умить.

Далі я взяв клітку, яку залишив юнак, і рушив до поля, туди, де росте густа трава й кілька дерев. Там, відчинивши клітку, випустив птахів на волю.

Так отець-парох пояснив, що то за клітка з’явилася на бильці амвона. А тоді взявся оповідати таку історію:

- Якось диявол заговорив з Ісусом. Нечистий саме вер-тався з Едемського саду, з почуттям тріюмфу та пихи.

«Господи, щойно я підкорив усе людство! Я влаштував пастку з принадою, що виявилася бездоганною. І тепер маю владу над усіма!»

«І що збираєшся з ними робити?» - спитав Ісус.

Сатана відповів: «Награюся з ними донесхочу! Навчу їх, як паруватися, а потім розлучатися, як ненавидіти ближ-нього і заподіювати йому зло, як пити хмільні напої, кури-ти тютюн і проклинати собі подібних. Навчу їх виробляти зброю - і рушниці, і бомби - й винищувати одне одного. Розкішна буде мені забава!»

«А по тому, коли закінчиш бавитися, що з ними вчи-ниш?» - допитувався Ісус.

«Вигублю всіх!» - крикнув нечистий, сповнений неймо-вірної погорди.

«Що ти хочеш за них?» - запитав Спаситель.

«Прагнеш визволити людей з-під моєї влади? Вони ж бо не добрі - якраз навпаки: дуже і дуже лихі. Якщо набли-зишся до них - вони Тебе зненавидять. Почнуть Тебе об-пльовувати, виклинати, а зрештою, заподіють Тобі смерть. Ні, Ти не можеш бажати їм визволення!»

«То що ти хочеш за них?» - повторив запитання Ісус.

Сатана подивився на Божого Сина з глузливою посміш-кою і проказав: «Усю Твою кров, усі Твої сльози й Твоє життя!»

Ісус погодився, не вагаючись, відтак на Голготі оплатив названу ціну сповна.

Закінчивши проповідь, священик забрав клітку з бильця і зійшов з амвона.

«Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив! Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає. Коли ви роби-

ЗНАК ЗАПИТАННЯ

Жив собі на світі знак запитання. Був дуже привабливим і, як усі знаки запитання, вельми інтелігентним.

Проте вже певний час мандрував по країні сумний та пригнічений, сповнений гіркоти й розчарування.

Скидалося на те, що він став нікому не потрібний. Усі дедалі частіше зверталися до його запеклого ворога - знака оклику. Тільки й робили, що викрикували: «Вперед! Зупи-нися! Рушай! Геть з дороги!»

Знак оклику є розпізнавальним знаком людей зухвалих і брутальних, а саме такі нині володіють світом.

На вулицях, де знак запитання ще донедавна почувався королем, вже ніхто нікого не питав: «Як живеш?» Це питання витіснено вигуком: «Обережно!» Ніхто не зупиняв свого автомобіля, щоб у віконце запитати: «Вибачте, я правильно їду до Бергамо?» Тепер усі користувалися супутниковою навігацією, що дає чіткі, недвозначні вказівки, наприклад: «На перехресті повернути праворуч!»

Змучений блуканнями, знак запитання прибився до од-нієї родини. Діти завжди любили знаки запитання!

Та в тій родині батько з сином-підлітком чи не цілими днями вели словесні двобої, постійно використовуючи зна-ки оклику.

- Ти ніколи мене не слухаєш!

- Твоя думка мене не цікавить. Я тут господар!

- Ну, годі з мене. Я йду назавжди!

Батько був геть знесилений, а син - розчарований і при-гнічений, ще й агресивний. Обидва сильно страждали, бо ж немає нічого болючішого, ніж бути поруч фізично, а ду-шею далеко-далеко.

Знак запитання став під люстрою і при першій зручній нагоді вступив у дію. Батько, нахмурений, зі стисненими кулаками, вже ладен був надавати стусанів норовистому синові, аж раптом з його вуст вихопилися слова:

- А що про все це думаєш ти?

Слова, що збентежили самого мовця. Син стояв приго-ломшений.

- Тобі справді цікаво знати, батьку?*

Той підтвердив. І поволі розпочалася розмова.

Насамкінець вони промовили майже водночас:

- Ти все ще любиш мене?

Знак запитання, щасливий, затанцював із вихилясами й перевертами аж на самісінькій люстрі.

Знак запитання не агресивний, не зухвалий, не брутальний - він шанує свободу й відповідальність ближньою.

От і Святе Письмо рясніє знаками запитання: «Де ти був, Адаме?», «Каїне, де твій брат?», «Чи й ви хочете мене покинути?», «Петре, ти любиш мене?»

ЯБЛУКА

Декілька молодих менеджерів, що тиждень навчалися на курсах підвищення кваліфікації, бігли коридорами аеропорту. Це було ввечері у п’ятницю, усі хотіли летіти на вихідні додому.

Чоловіки спізнювалися. Рейс літака відкладали вже кілька разів.

Бігли коридорами летовшца, стискаючи в долонях пас-порти, квитки та ручки валіз.

Зненацька двоє з них одночасно і ненавмисне зачепили кошик з яблуками, що стояв на лотку.

Яблука розсипалися по підлозі.

Не зупинившись і навіть не озирнувшись, чоловіки по-мчали далі. їм поталанило - на літак вони встигли.

Всі, крім одного.

Один чоловік затримався. Йому стало неприємно через прикрість, яка спіткала господиню лотка.

Гукнув товаришам, щоб не чекали на нього. Потім зате-лефонував дружині, що прилетить наступним рейсом.

Тим часом розсипані яблука так і лежали на підлозі.

Враз чоловік збагнув, що продавчиня, молода дівчина, - незряча. Завмер на місці, приголомшений.

Великі сльози котилися по дівочих щоках.

Раз у раз вона нахилялася до підлоги, даремно намагаючись позбирати яблука, тоді як сила-силенна людей проходили повз неї, не затримуючись і навіть не звертаючи уваги на те, що діється.

А молодий менеджер опустився коло дівчини навколіш-ки і заходився збирати плоди. Потім допоміг їй розкласти все на лотку.

Ще збираючи яблука, він побачив, що багато з них є ушкодженими через падіння на кам’яну підлогу. Такі яблука він поклав у кошик.

Далі витягнув гаманця і запитав дівчину:

- Ти добре почуваєшся?

Вона, усміхаючись, підтвердила це граційним кивком голови.

Чоловік простягнув їй купюру вартістю 100 євро.

- Прошу, візьми це. Я хочу відшкодувати збитки, яких ми тобі завдали. Сподіваюсь, ми не зіпсували тобі дня.

Чоловік уже відходив, коли дівчина загукала:

- Пане, будь ласка!..

Зупинився, обернувся, поглянув у невидющі очі.

Тоді вона запитала:

- Ісусе, то справді Ти?

Чоловік зупинявся не раз, поки дістався до зали очіку-вання. Питання знедоленої сліпої дівчини дзвеніло у вухах, обпікало серце:

- Ісусе, то справді Ти?

А тебе вважають інколи Ісусом?

ОФІЦІЯНТКА

Одна родина завітала до ресторану. Офіціянтка спершу вислухала замовлення дорослих, потім звернулася до семирічного хлопчика.

- А ти що замовиш? - спитала.

Хлопчик обвів несміливим поглядом рідних і проказав:

- Я хотів би булку з ковбаскою.

Не встигла офіціянтка прийняти замовлення, ж мати відрізала:

- Ніжої там булки. Прошу, принесіть йому котлету з морквою і картопляне пюре.

Та кельнерка знехтувала її слова, запитавши малого:

- Булку з чим - з кетчупом чи, може, з гірчицею?

- З кетчупом.

- Зараз принесу, - запевнила жінка і подалася до кухні.

Члени родини сиділи наче німі, приголомшені.

А хлопчик потянув на рідних, на кожного зокрема, від-так оголосив:

- Та пані вірить, що я існую насправді!

У наших оселях живуть люди, до яких ми ставимося, ніби до меблів. Чимало людей прагнуть існувати насправді.

ІЗ кттнл

ЧУДО

Ось правдива історія однієї дівчинки, яка вірила і зна-ла, що любов здатна творити дива. Її братикові загрожувала смерть від пухлини в мозку. Батьки хлопчика зробили все, щоб його врятувати, однак заможними не були і, витративши всі свої заощадження, відвернути лиха таки не змогли.

Якось увечері батько, із важким серцем, сказав запла-каній матері:

- Знаєш, люба, - нам, певно, не вдасться його врятувати. Тут може зарадити тільки чудо!

Донечка, що бавилася в кутку, почула ці розпачливі слова.

Відтак побігла до своєї кімнати, не вагаючись, розбила скарбничку і непомітно вислизнула з домівки до найближ-чої аптеки.

Там діждалася своєї черги, приступила до віконця і, ставши навшпиньки, виклала перед здивованим аптекарем усі свої грошенята.

- Чого тобі, маленька? Що бажаєш купити?

- Будь ласка, мій братик дуже хворий, і я прийшла купити чудо.

- Чудо? - стиха перепитав аптекар.

- Мого братика звуть Ендрю, йому в голівці щось росте. Тато сказав мамі, ніщо вже не зарадить, тільки чудо може його врятувати. Я дуже люблю мого братика, тому принесла всі свої грошики - купити чудо.

Аптекар сумно посміхнувся.

- Любе моє дитятко, ми тут чудес не продаємо.

- Якщо не стане цих грошей, я знайду ще. Скільки коштує чудо?

Поруч стояв один чоловік. Високий, елегантний, поваж-ний. Здавалось, він зацікавився незвичайною розмовою.

Аптекар безпорадно розвів руками. Дівча зі сльозами на очах заходилося згрібати свої монети. Незнайомий чоловік озвався до неї.

- Чого ти плачеш, маленька? Що трапилося?

- Пан аптекар не хоче продати мені чуда, навіть не каже, скільки воно коштує. А чудо потрібне моєму братикові Ендрю, він тяжко хворий. Мама говорить, конче потрібна операція, але тато каже, що операція коштує надто дорого й тільки чудо може його врятувати. То я принесла сюди все, що маю.

- А скільки маєш?

- Одного долара й одинадцять центів... Але, може, мені вдалося б зібрати більше.

Чоловік усміхнувся:

- Ти знаєш, я не думаю, що знадобиться більше. Долар і одинадцять центів - цього вистачить на чудо для твого братика! Однією рукою він згорнув монетки, а другою взяв за ручку дівчатко.

- Проведи-но мене до своєї домівки, дівчинко, я хочу побачити твого братика, познайомитися з твоїми батьками і поміркувати разом із ними, як нам вчинити оте маленьке чудо.

Високий, елегантний пан і маленька дівчинка вийшли з аптеки, тримаючись за руки.

Тим паном виявився професор Карлтон Армстронг, один із найвидатніших нейрохірургів планети. Він прооперував маленького Ендрю, і той за кілька тижнів повернувся додому цілком здоровим.

- Та операція, - ледь не пошепки мовила тоді щаслива матуся, - це справжнє чудо. Скільки ж вона коштувала?

Дівчинка мовчки усміхалася. Вона-бо знала, скільки коштувало чудо: один долар і одинадцять центів... Плюс віра й любов малої дитини.

Ісус сказав їм: «Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди - і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого» (Мт. 17, 20).

ПІСЛЯ НАПАДУ ГРАБІЖНИКА

Увечері професор Метью Генрі вертався з університету додому, коли біля самісінького будинку хтось зненацька приставив йому до чола пістолет.

Грабіжник у масці велів йому віддати портфель і теку. Професор послухався, й розбійник миттєво зник у темряві.

Удома, ще тремтячи від страху, професор сів за стіл і написав таку молитву:

«Господи, нині мене пограбували.

Втім, я знаю, що мушу подякувати Тобі за багато ласк.

По-перше, дякую Тобі за те, що ніколи раніше мене не грабували.

У такому світі, як наш, - то справжнє диво.

По-друге, дякую за те, що відібрали у мене лише портфель, у котрому грошей було негусто, і стареньку теку з не надто важливими паперами.

Хочу Тобі подякувати, Господи, й за те, що не було зі мною ні дружини, ні дочки, які, либонь, перелякалися б дуже, а ще за те, що їм не доводиться нині мене оплакувати.

І нарешті, Боже, я хочу подякувати Тобі особливо щиро, що саме я був пограбований, а не розбійник». 

Щоб вилучити зло зі світу, достатньо ніколи не бути його причиною.

ПОЛЬОВИЙ ЦВІРКУН І МОНЕТА

Один мудрий індус мав приятеля. Приятель жив у Мілані. Вони познайомилися в Індії, коли італієць приїздив туди зі своєю сім’єю. Індус провадив екскурсії для італійців, відкриваючи їм найхарактерніші закутки своєї вітчизни.

Міланець заприязнився з індусом і на знак вдячности запросив того до свого міста. Індус довго не міг відважитися на таку далеку подорож, але врешті-решт дав себе переконати. І ось настав день, коли він зійшов з трапа літака на летовшці Малпенса, що під Міланом.

Наступного дня міланець та індус разом прогулювалися по центру міста. Смаглявий чорнобородий індус із жовтим тюрбаном на голові притягував зацікавлені погляди перехожих. А міланцеві лестило, що має такого екзотичного приятеля.

У якийсь момент, на площі святого Бавила, індус затримався і спитав:

- Чи чуєш те, що я зараз чую?

Міланець, трохи здивований, нагострив слух, але зму-шений був відповісти, що чує шум міста.

- Тут поблизенько співає цвіркун, - запевнив індус.

- Де там, тобі здалося, - мовив міланець. - Я чую ли-шень міський галас. Та й цвіркунів тут немає.

- Мені не здалося. Я справді чую цвіркуна, - наполягав індус і взявся перевертати листя. Поруч росло кілька тоненьких деревець. За якусь хвилину він показав маленького співака. Цвіркун, незадоволений, що його концерт перервали, намагався від них сховатися. 

- Ну то що, бачиш цвіркуна? - поспитав індус.

- Справді, - визнав міланець. - Ви, індуси, маєте дуже гострий слух, не те що ми, білі...

- Ти помиляєшся, - усміхнувся мудрий індус. - Ось поглянь...

З цими словами він витягнув з кишені дрібну монетку і кинув її на тротуар. Тієї ж миті чотири чи п’ять осіб обер-нулися і подивилися у той бік.

- Ну як, бачив? - спитав індус. - Супроти цвіркунової пісні дзенькіт монетки прозвучав зовсім тихо. А стільки білих його почуло.

Ці коротенькі історії, що оповідаю тобі, схожі на спів цвіркуна у місті. Хочу попросити тебе, аби ти бодай на хвильку прислухався до голосів, на які ми всі перестали звертати увагу. Це ті голоси і ті пісні, що звучать у нас самих та співають нам про блакитне небо і про чисте повітря, про сни і про те, як б’ється серце, про потребу у близькій людині, про спільний плач і сміх, про взаємний потиск рук, про дивовижну любов і доброту Бога, який прийшов у світ і просить, аби ми дозволили Йому спас-

ти нас.

ПРОФЕСОР І ПЕРЕВІЗНИК

Один відомий професор університету, якого мали пред-ставити до Нобелівської премії, вибрався на озеро.

Він попросив перевізника, аби той повозив його по озеру на своєму човні. Добродій погодився. Коли відплили вже доволі далеко від берега, професор узявся допитуватись.

- Чи ти знаєш історію?

-Ні!

- Що ж, вважай, чверть твого життя пропала намарне. А знаєш астрономію?

-Ні.

- Ну то дві чверті твого життя втрачено. А може, знаєш

філософію?

-Та ні.

- Тоді ти змарнував три чверті свого життя.

Зненацька здійнялася шалена буря. Човник посеред озера гойдало, немов горіхову шкаралупку. Перевізник, намагаючись перекричати завивання вітру, запитав професора:

- Пане професоре, а Ви вмієте плавати?

- Ні, - відповів професор.

- То, вважайте, ціле ваше життя втрачене...

Є дуже багато різних шляхів, часто надзвичайно гарних і привабливих, які провадять до смерти. Дорога життя - одна-едина. Це Божа дорога. Ніколи не губи того, що справді найважливіше.

Дата добавления: 2015-05-23