ФЕРРЕРО 4 страница

«Де верблюд?» - запитав учитель.

«І гадки не маю, - відповів учень. - Мушу запитати в Бога! Вчора я був дуже змучений і доручив його Божій опіці. Якщо верблюд утік або його вкрали, то це не моя вина. Ти завжди вчив мене, що в усьому треба покладатися на Бога, чи не так?»

«На Бога треба покладатися, але спочатку ти повинен був прив’язати верблюда, - відповів учитель. - Хіба ти не знаєш, телепню, що Бог не має інших рук для праці, крім твоїх?»

Тільки Бог дає віру; але ти - дай свідчення.

Тільки Бог дає надію; але ти - скріпи віру своїх братів.

Тільки Бог дає любов; але ти - покажи, як треба любити.

Тільки Бог дає мир; але ти - посій злагоду.

Тільки Бог дає силу; але ти - розрадь у сумніві.

Тільки Бог дає життя; але ти - навчи жити.

Тільки Бог дає світло; але завдяки тобі нехай воно засяє в чиїхось очах.

Тільки Бог є життям; але ти - розбуди в іншому прагнення жити.

Тільки Бог робить неможливе; ти ж - зроби, що можливе.

Бог самодостатній; але Йому подобається розраховувати на тебе.

Бразилійська пісня

Зб лютого

ЛІС

Під час своєї відпустки один чоловік пішов прогулятися лісом, який лежав неподалік од міста, де він жив. Ходив по лісу годину, другу, аж нарешті збагнув, що заблукав. Ще і ще силкувався віднайти дорогу назад, випробував чи не всі стежки, але жодна не вивела його з лісу.

І враз наткнувся на іншого чоловіка, який, подібно до нього, блукав лісом.

- Дякувати Богові, - вигукнув він, - тут є ще одна жива душа. Чи міг би ти вказати мені дорогу назад, до міста?

- Ні, - відповів той, - я ж бо теж заблукав. Але можемо собі зарадити: вказати одне одному стежки, якими вже намагались вибратися з лісу. Це допоможе нам відшукати ту, що виведе нас звідси.

Котрогось дня у лісі, до якого вчащало багато людей, охочих відпочити, зайнялася пожежа. Всі люди, що знаходилися тієї хвилини в лісі, охоплені панікою, пустилися навтьоки. Не побігли геть лише сліпий та кульгавий. Настрашений сліпець рушив просто в бік полум'я, що насувалося.

- Не туди! - загукав до нього кульгавий. - Ти ідеш просто на полум 'я!

- Кудою ж мені йти? - запитав сліпець у розпачі.

- Я можу показати дорогу, - сказав кульгавий, - але не годен бігти. Як візьмеш мене на плечі, то вже обидва зможемо втекти від пожежі й врятуватися.

Незрячий послухався кульгавого. І так вони вціліли обидва.

Якби лш вміли ділитися брат із братом усім нашим досвідом, усіма нашими прагненнями і розчаруваннями, стражданнями і здобутками, то могли б рятуватися від небезпек навіть легшими, куди легшими способами.

§7лютого

ЗУСТРІЧ

- Я сидів сам-один в купе потягу. Згодом зайшла якась дівчина, - розповідав незрячий юнак-індус. - Чоловік та жінка, що її проводжали, напевно, були їй батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і напучень. Не знаю, як виглядала та дівчина, але барва її голосу мені сподобалася.

«Чи їДе вона до Дехра Дун?» - подумав я, коли потяг рушив. І став міркувати над тим, як не зрадити їй, що я не-видющий. Поклав собі так: якщо не підводитися з місця, то сліпоти своєї можна й не виказати.

- Я щу до Сахаранпура, - заговорила дівчина. - Там мене зустріне моя тітонька. А можна дізнатися, куди пря-муєте ви?

- До Дехра Дун, а потім до Муссорії, - відповів я.

- О, ви щасливий! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найгарніші.

- Так, це найкращий сезон, - погодивсь я, линучи думкою до тих часів, коли я був ще видющим. - Пагорби тягнуться вдалину, сонце лагідне, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє, попиваючи бренді. Дачники здебільшого вже роз’їхалися, на вулицях безлюдно і тихо.

Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь враження, чи, може, вона просто подумала, що я сентиментальної вдачі. Й тут я припустився помилки, запитавши:

- Як там, за вікном?

Моє запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою тривогу.

- А чому ви не поглянете у вікно? - запитала вона зовсім невимушено.

Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись визначити, де вікно. Вікно було відчинене, і я обернувся до нього, вдаючи, мовби придивляюсь до краєвиду, що стрімко змінюється. В уяві своїй я бачив телеграфні стовпи, як біжать вони вздовж колії.

- А ви помітили, - наваживсь я сказати, - що ті дерева неначе мчать у далечінь?

- Так завжди здається, - відповіла вона.

Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав:

- У вас дуже цікаве обличчя.

Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом.

- Приємно чути, - мовила. - Мені набридло, коли ка-жуть, що я гарна на вроду!

«Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне», - подумав я і за-значив тоном знавця:

- Гм, цікаве обличчя може бути водночас вельми вродливим.

- Ви дуже люб’язні, - подякувала вона. - Але чому у вас такий невеселий вигляд?

- Бо незабаром ви покинете цей вагон, - відповів я до-волі несподівано для самого себе.

- Дякувати Богові, так. Не люблю довго їхати заліз-ницею.

А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути, як вона говорить. Її голос був таким срібнозвучним, як гірський потічок. Висівши з потягу, вона, либонь, миттєво забуде про нашу зустріч. Та я зберігатиму її в пам’яті до кінця подорожі, а може, й довше.

Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою. По ній в купе лишився тільки запах.

Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов мужчина. Потяг рушив далі. Навпомацки я відшукав вікно й повернув голо-ву до отвору, вдивляючись у світло, що майже не відрізня-лося для мене від темряви. Я мав змогу повторити свою гру з новим попутником.

- Шкода, що не можу бути таким привабливим попут-ником, як та дівчина, що тільки-но вийшла, - звернувся до мене мужчина, стараючись зав’язати розмову.

- То дуже цікава дівчина, - підтвердив я. - Чи не могли б ви сказати мені... яке в неї волосся, довге чи коротке?

- Не пам’ятаю, - відповів попутник доволі байдужно.

Я не приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі на-справді гарні! Шкода, що вони їй ні до чого... вона ж неви-дюща. Ви не помітили?

Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми незрідка зводимо нанівець найважливіші зустрічі нашого життя. А деякі трапляються тільки раз у житті!

§8 лютого

ЧАРІВНИЙ ПЕРСТЕНЬ

Одного разу король викликав до палацу всіх чародіїв країни й повів їм таке:

- Я хочу завше бути за приклад для моїх підданців. Прагну бути сильним та рішучим, спокійним і навіть незворушним перед лицем будь-яких присудів долі. Та іноді я сумний і пригнічений через якийсь прикрий випадок чи несприятливі обставини. А то знову з несподіваної радости або великого успіху западаю у стан неймовірного збудження. Це все мені не до вподоби. Почуваюсь такою собі беззахисною галузкою, що її шарпає рвучкий вітер. А зробіть-но мені оберіг, що звільнив би мене від занадто гарних і занадто похмурих душевних станів, від постійних змін настрою.

Та чародії один за одним почали відмовлятися. Вміли ви-готовляти обереги різного ґатунку для простих людей, але догодити королеві - нелегка справа. Крім того, король по-требував оберегу вельми складного в застосуванні.

Чи треба казати, що король сильно розгнівався на без-порадність своїх чарівників? Аж тут вийшов наперед один старий літами мудрець.

- Ваша високосте, - звернувся він, - завтра я принесу тобі чарівного персня. Щоразу, тільки поглянеш на нього, як будеш сумний - розвеселишся, як будеш схвильований - заспокоїшся. Досить лише прочитати вголос вирізьблене на нім заклинання.

Другого дня старий мудрець прийшов до палацу і в ціл-ковитій тиші, спричиненій незвичайною зацікавленістю всіх присутніх, надів королеві на палець магічну каблучку.

Король придивився до неї з напруженою увагою і про-читав карбовані на золоті слова: «Навіть це промине».

«Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом:

час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати.

Час убивати й час лікувати,

час руйнувати і час будувати.

Час плакати і час сміятись,

час сумувати і час танцювати.

Час розкидати каміння і час його збирати,

час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати.

Час роздирати і час ізшивати,

час мовчати і час говорити.

Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир.

Що за користь тому, хто працює,

з того, над чим він трудиться?

Я бачив те заняття, що Бог дав людям, щоб вони ним клопотались.

Усе він створив гарним у свій час,

та й вічність він вклав їм у серце, одначе, так, що чоловік не може збагнути діл, що їх творить Бог, від початку до кінця.

Я зрозумів, що нема для чоловіка нічого ліпшого, як веселитись і заживати добра поки віку його.

А й те: чи їсть, чи п 'є, чи заживає добра у кожній своїй праці, і це - дар Божий.

Я знаю, що все, що робить Бог, воно буде повіки; нічого до нього не можна причинити, нічого від нього відняти;

Бог робить так> щоб його боялись. Те, що є, - давно вже було, а те, що має бути, - вже є; Бог же викликає минуле».

Проп, 3,1-15

§9 лютого

(див. Вступ)

Іоеретл

НІХТО НЕ ПРИЙШОВ

Плачучи ридма, хлопчик прибіг додому. Дідусь обняв його ніжно, тулить і тулить до своїх грудей. Та хлопчик не перестає ридати і схлипувати. Дідусь голубить його, нама-гаючись заспокоїти.

- Тебе хтось ударив? - питає.

Хлопчик заперечливо хитає головою.

- Забрали в тебе щось?

- Ні, - відповідає хлоп’я, заходячись плачем.

- То що ж тоді сталося? - стурбовано питає дідусь.

Онук шморгає носом і починає розповідати:

- Бавились ми у хованки, я сховався за шафою. Стояв і чекав, але ніхто не приходив... Кінець кінцем я вийшов зі схованки... і побачив, що забаву вже скінчено й усі пішли додому. Ніхто не прийшов мене шукати!

Ридання аж струшували його тільце.

- Розумієш? Ніхто не прийшов шукати мене і знайти!

«Але почули вони луну від Господа Бога, що ходив собі садом під час денної прохолоди, і сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду.

Тоді Господь Бог покликав чоловіка і спитав його: “Де ти?”

Той відповів: “Я чув твою луну у саді й злякався, бо я нагий, тож і сховався”» (Буття, З, 8-10).

Цей випадок промовляє до всіх людей протягом віків і віків. Передовсім до людей нашого століття...

Де ти є?

Може, й ти сховався. Зі страху, з легкодухости... З лінощів.

Але Бог не припиняє тебе шукати.

Одна дитина, прослухавши на уроці релігії притчу про захований скарб, вигукнула:

- Боже, я твій скарб!

І хоч сіль притчі була в іншому, однаково дитина мала

рацію.

ПРОПОВІДЬ СВЯТОГО ФРАНЦИСКА

Одного дня святий Франциск, виходячи з обителі, зустрів брата Джінепро. То був вельми простой, добр™ чоловік, і святий Франциск дуже любив його.

Тож, зустрівши, звернувся до нього з проханням:

- Брате Джінепро, ходи зі мною, будемо проповідувати.

- Отче мій, - відповідав брат, - ти ж бо знаєш: я не досить освічений. Чи ж можу я промовляти до людей?

Але святой Франциск стояв на своєму, і брат Джінепро кінець кінцем погодився. Ходили вони по всьому місту, молячись у відлюдних місцинках за всіх, хто працював у майстернях і садах. Усміхалися до дітей, передусім до найбід- ніших. Перекидалися кількома словами з людьми похилого віку. Торкалися недужих. Одній жінці допомогли нести чималенький глек, наповнений водою.

І коли вже кілька разів сходили все місто, святий Франциск мовив:

- Брате Д жінепро, час вертатися до обителі.

- А як же проповідь?

- Ми вже виголосили її... Так, виголосили, - з усмішкою відповів святий.

Якщо твій одяг пропах мохом, немає потреби сповіщати про це всіх присутніх. Запах свідчитиме сам від себе.

Твоя найкраща проповідь - ти сам, твоє життя.

З березня

СТАРА НЕСТЕРПНА ПАНІ

На нічному столику старенької жінки, що доживала віку в будинку для перестарілих, наступного дня по її смерті знайшли листа, адресованого молодій доглядальниці.

«Що ти бачиш, доглядаючи мене? Кого бачиш, дивля-чись на мене? Що думаєш, коли мене залишаєш? І що ка-жеш, як розповідаєш про мене іншим?

Зазвичай ти бачиш стару незносну жінку, несповна ро-зуму, з нестямними очима, що нібито й свідчать про мою схибленість. Жінку, що пускає слину під час їди й ніколи не озивається, як до неї звертаєшся. Котра затято губить панчохи й пантофлі. Котра слухняно чи не дуже слухняно дозволяє тобі під час їди або миття робити з собою все, що захочеш, аби тільки збути ще один довгий сумний день.

Ось що ти бачиш!

Але розкрий очі ширше. То не я!

Я розповім тобі, хто я насправді.

Я - наймолодша з десяти дітей у родині, де між батьками й дітьми, братами й сестрами панує любов.

Я - дівчина шістнадцяти літ, з крильцями на ногах, що мріє якнайшвидше зустріти свого коханого.

Як було мені двадцять, я нарешті побралася з ним, і ще донині серце моє калатає з радости, тільки-но згадаю той день.

Було мені двадцять п’ять, і мала я біля грудей маленького синочка, якому невпинно була потрібна.

Було мені тридцять, мій синочок ріс хутко. Єднала нас любов, якої нікому повік не знищити.

Минуло мені сорок, і син невдовзі полишив мене. Та чо-ловік завжди був поруч.

Виповнилося мені п’ятдесят, круг мене бавилися дитинчата. Як добре бути знов оточеною дітьми! Я та мій коханий чоловік не могли натішитись онуками.

Зненацька настали чорні дні, я зосталася без чоловіка. Тепер зі страхом дивлюсь у майбутнє. Мої діти з головою поринули у виховання власних дітей.

З жалем я думаю про літа, що минули без вороття, про любов, яку мені довелося спізнати. Я зовсім стара. Природа жорстока, вона глузує з нас, коли приходить старість. Моє тіло мені зраджує, врода і сили покинули мене назавжди. І в міру того, як прибуває мені років, дедалі гостріше відчуваю, що там, де було серце, твердіє лиш камінь.

Але у старій руїні ще живе дівчина, чиє серце палає не-згасно. Пригадую свої радощі, свої страждання й відчуваю, як ростуть мої сили і почуття.

Вертаюся думкою до минулого, до своїх швидкоплин-них років. Я погоджуюсь із законом буття, котрий вістить: “Ніщо у світі не може тривати вічно”.

Але ти, що піклуєшся про мене, принаймні розкрий свої очі й поглянь уважно на незносну стареньку... Добре поглянь, аби мене помітити».

Скільки ж облич, скільки очей, скільки заломлених рук ми бачимо кожного дня. Що впадає нам у вічі? Зморшки, труднощі, вагання, завзяття... Коли б ми натомість навчилися прислухатись до снів, до биття серця, до почуттів, незрідка старанно прихованих, далеко менше було б у житті страждання, і світ навколо став би незмірно кращим.

4 березня

ТИРЕ

Каменяр відірвав долото від надгробка й промовив:

- Я закінчив.

Чоловік оглянув камінь: фотографія батька й дві дати - 1916 і 2000, а між ними тире, що займало на площині ка-меню лише декілька сантиметрів. Хитнув невпевнено головою, що могло означати і заперечення, і здивування, а радше якесь внутрішнє, усвідомлене несприйняття, невдоволення. Вимовив:

- Не вмію того висловити, та видається мені, що цього замало. Розумієте, пане, батько мій прожив насичене й довге життя - було воно до краю наповнене подіями. Хотілося б бодай інтуїтивно зазирнути в його дитинство, побачити щедро вкриті буйною зеленню поля, де пасеться худоба, пізнати важку працю і відчути задоволення від доброго врожаю, хвилювання через літні грозові зливи чи - навпаки - засухи... Опісля була війна, однострій, колони солдатів, поранення, втеча з полону, зустріч з моєю матір’ю. Народження синів, їх зростання, одруження, онуки, що один за одним приходили у світ... Далі спокійна старість - і, звичайно, хвороби, але й ніжність взаємного почуття, залучення до праці, у якій минали довгі дні, - усі турботи й радощі...

Майстер слухав уважно, далі чотирма швидкими уда-рами молотка по долоту продовжив тире між датою наро-дження й датою смерти майже на пів сантиметра. Повер-нувся до чоловіка й запитав:

- Тепер краще?

Життя - це не тире між двома датами.

Це кожна прожита тобою хвилина. Сьогодення.

Життя - це все, що маємо.

у березня

СОЛОДКА СВЯТА

Серед багатьох обраних, що перебували у великому Бо-жому домі, проживала Солодка Свята. Молода Свята була цікавою особою, вона раз у раз поглядала вниз, на пекельну твердь, де в жахливій тісняві знемагали засуджені на вічні муки. Дуже неспокійно було у неї на серці.

Серед тих, що терпіли, зауважила юнака з блакитними очима. Її серденько стиснулось іще сильніше: «Не може бути, щоб чоловік із такими прекрасними очима був при-речений на довічні муки».

Солодка Свята наблизилась до Бога й почала просити:

- Господи, внизу, у пеклі, я побачила юнака, який, я певна, потрапив туди випадково. Можливо, за час свого земного життя він учинив якесь добро... Бодай найменше...

Прохання Солодкої Святої зворушило Бога, і Він дозво-лив їй переглянути книгу життя людини із блакиттю в очах.

Свята розкрила велику книгу життя. Уже перші сторін-ки похитнули її певність, і надалі гортала вже не з таким переконанням. Вона змушена була визнати, що людина із блакитними очима виходила аж дуже далеко за межі до-зволеного, допускалася найважчих гріхів. Не було жодного вчинку, який би міг відкупити її гріховне життя.

Однак дух надії не покидав Святу, вона і далі продовжувала гортати книгу. Раптом аж підскочила від радости: о, одного дня юнак із блакитними очима не розтоптав павука, а зберіг йому життя. Утішена Свята кинулась до Бога і сповістила Йому про своє відкриття. Бог, у повені своєї доброти, мовив до Солодкої Святої:

- Урятував павука, то нехай тепер павук порятує його.

І ось павук почав ткати свою павутину, яка швидко опускалась до тих, що перебували у пеклі.

Чоловік з очима кольору ясного неба, помітивши нитку, одразу ж простягнув до неї руки. Схопився за неї, коли павук іще не докінчив своєї праці, і почав підійматись, поволі наближаючись до світла. Враз відчув, що його друзі по недолі так само ухопились за павутину й підіймаються разом з ним.

- Обірвете нитку! - вигукнув. - Павутина може не втримати такого вантажу! - і почав відпихати товаришів ногами.

Однак ті у відчаї ще міцніше хапали рятівну нитку.

Через шарпанину й боротьбу, яку вчинив блакитноокий юнак, намагаючись зіштовхнути інших, рятівна нитка таки обірвалась, й Солодка Свята із сумом у душі довго слідкувала за людиною із блакитними очима, яка падаючи кружляла у темряві, що поглинала її назавжди.

Усі ми з надією хапаємось за рятівну нитку. Підйом кожного пов 'язаний із труднощами. Однак не можна відштовхувати людей, що прагнуть урятуватися.

СКУЛЬПТОР

Різьбяр з допомогою долота й молотка обтесував вели-чезний шмат мармуру.

Хлопчик, що проходив поряд, затримався біля відчине-них дверей майстерні, ласуючи морозивом. Малюк завмер, захоплений дощем білого пилу й уламками скали, що роз-літались навсібіч від знарядь майстра. Не міг збагнути, що власне там відбувається; людина, що, мов фурія, воювала з мармуровою скалою, здавалась йому трохи дивною.

Проминуло декілька тижнів, хлопець знову опинився біля майстерні, і яким же було його здивування, коли саме в тому місці, де попередньо височіла мармурова брила, - побачив великого страшного лева.

Захоплене хлоп’я підбігло до скульптора:

- Пане, скажіть, будь ласка, звідки ви знали, що в тій брилі був захований лев?

Митець запевняв, що є власником книги, у якій сказано, як пізнати й зрозуміти Бога. Ніхто й ніколи тієї книги не бачив, але якось один науковець вимолив її у майстра. Забрав книжку додому, і коли, з цікавістю, розгорнув її - оторопів від несподіванки: усі сторінки були чистими.

- Але ж у книжці нічого немає! - роздратувався він.

- Знаю, - відповів, посміхаючись, учитель, - але поглянь, скільки всього можна собі уявити!

Усі хвилини твого життя - чисті сторінки.

Тобі належить їх заповнити.

Навіть якщо видаватимешся комусь

кам 'яною брилою, у тобі захований лев.

Лише ти сам можеш його звільнити.

ПРОВІДНИК

Караван купців, що вже не раз долав довгі шляхи Схо-ду, готувався перейти небезпечну пустелю. Для мандрівки треба було добре знати місцевість й дороги, рухомі піски, оази, а також і звичаї місцевого люду. Тому скористалися послугами досвідченого й знаного в краю провідника.

По десяти днях швидкого переходу колону затримали озброєні люди, які стояли, оточивши одне зі своїх жорсто-ких божеств з лютим обличчям.

- Ви далі не пройдете, - вигукнув ватажок озброєних людей, - якщо не складете людської жертви нашому богові. Це обов’язкове правило. Якщо того не зробите, ми вб’ємо всіх!

Купці згуртувалися й повели між собою розмову. Вибір був дуже важкий, а погодження якоїсь кандидатури просто неможливе.

- Ми знайомі віддавна, дехто пов’язаний ще й кровними узами. Не можемо віддати в жертву жодного з нас, щоб задовольнити вашого бога.

їхні погляди зупинились на провідникові...

Коли, згідно з ритуалом, до підніжжя божества покла-ли як жертву цю бідну людину, - караван продовжив свій шлях, та дуже швидко загубився в пустелі, бо ніхто не знав дороги.

Спраглі й знесилені купці вмирали один за одним.

Ця незвідана таємниця людської природи. «Народ, що блукав у пітьмі», побачив велике світло. І одразу ж уперто заходився його гасити!

ВАРТІСТЬ

- Прошу, не стійте тут і не витрачайте на мене свого дорогоцінного часу. Нічого доброго в мені немає. Я огидна для всіх і для себе самої!

Зустрівши священика, який запрошував її на зустріч групи молоді, дівчина давала волю своєму роздратуванню. Зі злістю й гіркотою вона викидала із себе все те, що їй самій у собі не подобалось:

- Я дуже приземлена, зверхня й нецікава, у мене нестерпний характер, зі всіма конфліктую. Ніхто насправді не бажає зі мною зближуватися, заздрю своїм подругам, у сім’ї теж усіх дратую. І що мені робити на білому світі!

Священик поглянув на неї, і після хвилинної мовчанки сказав:

- Чи знаєш, люба, що у тебе прекрасні зелені очі?

Дівчина оторопіла від несподіванки й замовкла.

Це був перший крок.

Одна жінка мала дуже негарне, як сама вважала, покривало на ліжко. Купила його в магазині вживаних речей, всього за 20 гривень, бо була на той час у важкій фінансовій скруті Кожного дня, застеляючи ліжко, з великим невдоволенням розправляла покривало.

Так тривало до часу; поки одного дня, випадково гортаючи каталог продажу товарів поштою, побачила таке саме покривало, його пропонував відомий стиліст, майстер інтер'єрів. Коштувало воно 1200 гривень. Відколи дізналась справжню ціну покривала, змінила своє ставлення до цієї речі.

Якої б поганої думки не був ти про себе, у Божих очах маєш найбільшу цінність.

Є люди, які не знають, наскільки важливо те, що вони існують.

Є люди, які не знають, як багато для інших важить сама їхня поява у чийомусь житті

Є люди, які не знають, скільки радости дарує іншим їхня привітна усмішка.

Є люди, які не знають, яким добром для інших є їхня близькість.

Є люди, які не знають, наскільки б біднішими інші почувались без них.

Є люди, які не знають, що вони - дарунок небес.

Але могли б знати, якби ми їм про це розповіли.

9оЄрЄ£НА

РЕЦЕПТ

Дівчинка подала своїй учительці листочок зі своїм осо-бистим «рецептом для життя». Написала: «Потрібно чоти-ри обійми на день, щоб прожити. Потрібно вісім обіймів на день, щоб якось іти вперед. Потрібно дванадцять обіймів на день, щоб рости».

У сім "і був старий чорний кіт, який у повечірню пору поводився досить дивно, Не хотів ані їсти, ані гуляти, не хотів узагалі нічого робити. Сидів посоловілий на землі, чекаючи, поки усі розсядуться. Далі заскакував комусь на коліна, і опинявся в чиїхось обіймах, Коли вже зайняв омріяне місце, починав, демонструючи котячу грацію, витягати спинку, перш аніж рука починала пестити його, Вигинався, щоб зручніше вмоститись, випростовував лапки. Щоразу ластився, голосно муркочучи Дивився на всіх люблячими й повними довіри очима.

Тоді діти казали: «Атилла хоче пестощів».

Батько, спостерігаючи за цим ритуалом, мав таке по-яснення: «В нашій сім ’ї не тільки кіт цього потребує, а навіть я й моя дружина. Адже прагнення ласки не залежить від віку. Це яскраво проявляється в дітей. Вони потребують, щоб їх брали на руки, обіймали, пригортали до себе, турботливо вкладали до сну, не тому, що їм тривожно чи чогось не вистачає, А просто тому, що це діти»,

Є багато речей, якими я прагну обдарувати всіх дітей на світі. Коли б я мав право обрати лише одну річ, то хотів би, щоб кожну дитину щодня було кому обняти.

Юберетл

РАЗОМ

Новобранці мусили бігати щоденно. Ще до світанку, тільки вистрибнувши з ліжок, розігрівали м’язи. Розпочи-нали службу в спеціяльному військовому антитерористич- ному корпусі, тому звикли до навантажень, що постійно збільшувались, аж до повної фізичної знемоги. Тепер усе було інакше. Ці вправи були не схожі на їхній щоденний біг з ритмічним співом.

Цього разу бігли у повному військовому спорядженні. Наказ звучав, як завжди: «Вирушайте разом, біжіть разом, працюйте як одна команда і повертайтесь разом. Якщо усім вам не вдасться повернутись, не повертайтесь взагалі!»

Безкінечна дорога, біль, спрага, повне фізичне висна-ження спричинились до того, що починав затьмарюватись розум, і в шерензі бігунів діялось щось таке, що викликало неспокій.

У п’ятому ряді, в центрі колони, один юнак не встигав. Ноги іще рухались, але швидкости, з якою бігла група, не витримував. Це був Сандрі - худий хлопчина з рудим во-лоссям. Його голова хиталась на всі боки. Хлопцеві було важко. Почав відставати.

Новобранець, що біг праворуч, не втрачаючи темпу, на-близився й узяв у того важкий карабін. Солдатові із рудим волоссям на якийсь час наче додалось сил, але вже невдовзі очі затягло туманом, і він ледь ворушив ногами, голова, здавалось, рухалась окремо від тіла.

Тоді новобранець, що біг зліва, не зупиняючись, узяв його каску й припасував собі під пахву. Сандрі знову міг бігти. Черевики важко в одному ритмі гупали об землю, здіймаючи куряву. Гуп, гуп, гуп, гуп.

Сандрі почувався кепсько, дуже кепсько, ледь тримаю-чись на ногах, він спотикався, та все ж намагався бігти. Два

вояки, що бігли позаду, схопили наплечник, - кожен за один ремінець. Сандрі сконцентрував останні сили, і рота продовжувала біг - аж до заходу сонця.

Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь із своєї праці.

Бо як упадуть, один одного підніме.

Горе ж одному, як упаде, й нема нікого, щоб його підвести.

Так само, як лежать удвох - їм тепло; одному ж як загрітись?

Наскочить на одного хтось, удвох проти нього стануть; троїста нитка не так хутко рветься.

Проп. 4, 9-12

У ТЕОРІЇ

Юнак заявив із погордою вчителеві:

- Врешті я досягнув досконалосте. Тепер абсолютно впевнений у власних силах. Сам собі господар. Легко втримую в шорах нерви, запанував над почуттям помсти, усунув із серця свого всіляку хтивість, слава більше не турбує мене, прагнення влади й грошей, навіть найменші сексуальні бажання ніколи не навідують мене, отож...

Учитель обірвав юнака на пів слові:

- Шкода!, Декілька днів тому одна прегарна дівчина натякнула мені, що коли б трапилась така нагода, охоче б прослизнула у твоє ліжко...

Юнак зробив крок вперед:

- Он як? Хто б це міг бути? Я знаю її?

Один багатий юнак якось звернувся до доброчесного настоятеля монастиря і попросив дозволу залишитися в його згромадженні.

Настоятель попросив дещо більше розповісти про те, як той живе, які має звички, - кандидат у монахи з погордою підвів голову:

- Завжди одягаю білу одежу, п ’ю лише воду, узимку роз-дягнений качаюсь у снігу. Щоб краще умертвити тіло, повбивав гострі цвяхи у своє взуття й наказую своєму слузі, щоб відміряв мені щоденно сорок ударів батогом...

Саме в цей час під’їхав важкий віз, який із натугою тягнув білий кінь. Візник випряг коня, напоїв із поїлки, кінь із насолодою, щоб зняти втому після важкого дня, повалявся в снігу.

- Бачиш, - мовив настоятель, - це створіння теж біле, п ’є лише воду, валяється в снігу, цвяхи впиваються йому в ноги, отримує, напевно, більше, аніж сорок батогів. Одначе, є лише конем...

ОДИН ІЗ БАГАТЬОХ ДНІВ

- Поглянь, мамо! - вигукнула семирічна Марта.

- Зараз, зараз! - автоматично вимовила знервована жінка за кермом, маючи на голові купу справ, що іще очікували на неї вдома.

Потім була вечеря, перегляд телепрограм, купання, те-лефонні розмови, аж настав час, коли треба було вклада-тись спати.

- Марто, вже час іти в ліжечко!

Дівчинка побігла східцями вгору. Мама вже падала від утоми, та цілуючи її, усе ж знайшла в собі сили, щоб по-молитися разом з донечкою. Поправила ковдру.

Дата добавления: 2015-05-23