Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

ФЕРРЕРО 5 страница




- Мамусю, забула дати тобі одну річ!

- Даси вранці, - відповіла мама.

Дівчинка невдоволено насупилась.

- Але ж вранці в тебе знову не буде часу! - запротес-тувала.

- Знайду час, не хвилюйся, - відказала мати, обережно обороняючись.

- Добраніч! - додала й рішуче зачинила двері.

Та все ж не змогла забути сумних очей дитини. Тихесенько повернулася у кімнату до дівчинки. У маленькій дитячій ручці помітила затиснені клаптики паперу. Наблизилась й обережно розтулила долоньку. Дівчинка подерла на дрібненькі шматки велике червоне серце із написаним на ньому віршем, що мав назву: «Чому я люблю свою маму». Жінка старанно зібрала всі клаптики й, наче з дитячої складанки, спробувала скласти пошматований листок паперу. Врешті змогла прочитати, що написала Марта:

«Чому я люблю свою маму»

Навіть як багато працюєш

І мусиш вирішити тисячу справ,

Завжди знаходиш час

Побавитись зі мною.

Люблю тебе, мамо, бо я -

Найважливіша частина твого дня!

Ці слова глибоко зворушили жінку. За десять хвилин вона знову зайшла в кімнату дівчинки, тримаючи срібну тацю з двома чашками шоколаду і двома шматками торта. Лагідно погладила пухкеньку щічку Марти.

- Що трапилось? - запитала дівчинка, здивована нічними відвідинами.

- Це для тебе, бо ти - найважливіша частина мого дня!

Дівчинка посміхнулась і, трохи надпивши з горнятка,

знову заснула.

А хто є найважливішою частиною твою дня?

 

 

СВІТЛО

- Чи ви бачили у церкві якесь світло? - запитала у дітей

катехитка.

- Люстри.

- Свічки.

-Лампади.

- Сонце у вікні.

Діти затихли, задумалися.

- Може, ще щось? - перепитала катехитка.

Одна дитина підняла руку і відповіла:

-Очі.

Чому ми так часто забуваємо про світло всередині нас? Чому дозволяємо йому згаснути?

«Коли я був маленький, тато завжди залишав на ніч у моїй спальні увімкнений нічник».

«Мій тато був світлом».

 

 

ОСЕЛ І СОПІЛКА

У траві на луці лежала загублена кимось Сопілка. Вже давно ніхто на ній не грав. Аж одного дня поблизу проходив Осел, він узяв та й подув у Сопілку щосили. Ніколи у своєму житті Осел не чув такого чарівного звуку. І не лише він, у своєму ослячому житті, але й Сопілка - у своєму.

Ні Осел, ні Сопілка не могли зрозуміти, що сталося (обоє не були розумними, але вірили в розумність), вони відсахнулися одне від одного, засоромившись найпрекрас- нішої події в їхньому житті.

Скільки-то в нашому житті покинутих сопілок, покинутих ослів? Багато з нас ще не пізнали себе, багато приховують, ким є, очікуючи милости від інших, незнайомих нам людей, які так само ховаються від себе. Але іноді якесь відкриття, якась несподіванка, якась іскорка можуть... І знову все обривається. Тому що нам бракує відваги полюбити.

Її треба мати стільки, щоб прийняти любов інших.

 

 

ЧУДО

- Ти віриш у чудо?

- Вірю.

- Справді? Ти бачив яке-небудь чудо?

- Звичайно.

-Яке?

- Тебе.

- Мене?

- Хіба я чудо?

-Так.

-???

- Ти дихаєш. Маєш ніжну теплу шкіру. В тобі б’ється серце. Ти бачиш. Чуєш. Бігаєш. їси. Співаєш. Думаєш. Смієшся. Любиш. Плачеш...

- Так? І це чудо?

Був собі горобець, життя його - безнастанні клопоти і переживання.

Ще в яйці він журився: «Чи вдасться мені щасливо вибратися з такої твердої шкаралупи? Чи не випаду я з гнізда? Чи мої батьки зможуть мене вигодувати?»

Щойно впорався з цими турботами, як голову обсіли нові. Перед першим польотом горобець знову бідкався: «Чи втримають жне мої крила? А якщо я розіб’юся?.. Хто жне позбирає?»

Уже впевнено літаючи, горобець далі почав переживати: «Чи знайду пару, чи поталанить мені з горобчихою? Чи впораюся з будуванням гнізда?»

Владнав і ці проблеми, але турботи не припиняли його непокоїти: «Чи вилупляться в мене пташенята? А якщо зламається гілка - загине вся моя сім’я? А якщо сокіл украде моїх писклят? І взагалі, чи зможу я їх вигодувати?»

Коли вилупилися здорові веселі й гарненькі горобчики і вже почали тріпотіти крильцями, горобець знову за своє: «Чи вистачить їм їжі? Чи вдасться втекти від котів та інших розбійників?»

Одного дня під деревом зупинився Ісус. Вказав пальцем на горобця і промовив: «Подивіться на птахів небесних: не сіють і не жнуть... а Отець Небесний годує їх!»

Аж тоді горобець зрозумів, що йому нічого в житті не бракувало. На жаль, раніше він цього не усвідомлював.

 

 

СЛУШНА ДУМКА

Один мандрівник, ідучи селом, побачив під деревом людину з мотузкою в руці. Чоловік обв’язав себе на поясі одним кінцем, а другий - намагався закинути на міцну грубу гіляку.

- Чоловіче, ти що надумав робити? - запитав ман-дрівник.

- Хочу повіситися, - відповів той.

- Отак? - здивувався перехожий. - Та ж мотузку за-в’язують на шиї.

- Я вже пробував, - відповів чоловік, - але боюся, що задушуся.

Багато людей хоче зробити щось величне, важливе і вирішальне. Але бракує відваги прийняти пов’язані з цим наслідки.

Кожне рішення, а передовсім те велике, важливе і ос-таточне, тягне за собою певні наслідки. Життєва мудрість саме в тому і полягає, щоб усвідомлювати наслідки наших учинків.

 

 

БАЖАННЯ

Жив на світі дуже бідний чоловік. Він твердо вірив у св. Миколая і палко до нього молився. Врешті святий ви-рішив зустрітися з тим чоловіком і одного дня зійшов з неба.

Прибувши в дім бідняка і побачивши його злидні, свя-тий Микол ай вирішив йому допомогти.

Він доторкнувся пальцем до каменя біля порогу, і той одразу ж перетворився на золото.

- Тобі треба золота? - запитав святий у бідняка.

Той низько вклонився і відповів:

- Ні, пане, воно мені не потрібне.

Микол ай поглянув на нього з радістю і сказав:

- О, мій сину, ти мене дуже втішив. Тепер я вже не маю сумніву, що ти йдеш доброю дорогою і наближаєшся до до- сконалости.

Чоловік додав:

- Правду кажучи, мені потрібен лише твій палець.

Бог віддав нам себе уповні. То не вимагаймо від Нього ще якихось чуд. Навіщо?

18оерет&

ЗУСТРИ

Семирічний Максиміліян, сердитий, з руками в кише-нях, вийшов з уроку релігії. Поводячи плечима, зневажли-во пробурчав: «Тільки про одне говорять: Бог, Бог, Бог... Чому не розкажуть про щось цікаве? Про футбол чи рок- групи?»

«Почуй мене, Господи!

Мені розповідали, що Тебе нема, а я, дурень, повірив у це. Але одного вечора,

Як би крізь дірку в старому решеті,

Я побачив небо.

І раптом зрозумів,

Що мені збрехали.

Коли б я завдав собі трохи труду,

Щоб придивитися до того, що Ти сотворив,

То зрозумів би одразу,

Що ті, які мене навчали, робили все,

Аби не сказати мені, що кіт - це кіт І ось - хіба не дивина? - я мусив Опинитися у цьому пеклі,

Щоб знайти час подивитися в Твоє лице!

Я люблю Тебе безмежно...

І хочу, щоб Ти це знав.

Зараз почнеться страшна битва.

Хто знає, може, ввечері Я вже буду в Тебе.

Ми не були аж такими великими друзями,

Тому й тривожно мені, мій Боже, - Чекатимеш Ти мене біля дверей чи ні.

Подивись: я плачу!

Я зовсім розкис!

О, якби я пізнав Тебе раніше...

Вже йду! Мушу йти.

Чи не парадокс:

Тепер, коли зустрів Тебе,

Я не боюся смерти.

До побачення!

Молитва, знайдена в наплечнику солдата, який загинув під Монте-Касіно в 1944 році.

 

 

ЦАП-ВІДБУВАЙЛО

Десятеро селян ішли дорогою на свої поля. Несподівано налетів ураган. Він несамовито шарпав дерева, земля здригалася і глухо стугоніла.

Утікаючи від грому і граду, люди заховалися в руїнах старого замку.

Світло блискавиць, спалахуючи то тут, то там, творило страхітливий танець. Наростав шум вітру, наближався гуркіт грому. Селяни добряче налякалися, і поміж них прошелестів шумок, що, мовляв, серед них мусить бути грішник, який стягнув на всіх це шаленство природи.

«Треба знайти винного і вигнати його з нашого гурту», - сказав один із них.

«Повісьмо за дверима наші шапки, - вирішили вони. - Чию шапку вітер знесе першою, той грішник і мусить нас лишити».

Усі погодилися. З величезним зусиллям вони відчинили двері, і кожен з них повісив надворі свою шапку.

Одну з них одразу зірвав вітер.

Селяни без жодного милосердя випхали за двері власника шапки. Бідолашний, зігнувшись удвоє, почав продиратися крізь буревій.

Він ще не встиг далеко відійти, як рахггом почув страшний гуркіт: блискавка вдарила в замок і спалила його дотла разом з людьми, які в ньому ховалися.

Одного разу дитинча леопарда загубилося в степу. Через свою необачність воно опинилося на шляху слона, і той його просто затоптав. Хтось натрапив на мертве звірятко. Звістку про це нещастя одразу передали батькові.

«Твоє дитинча загинуло, - сказали старому леопардові. - Ми знайшли його мертвим у долині посеред трави».

Леопард заревів від болю і люті. «Хто його вбив? Скажіть мені, щоб я міг відімстити за його смерть».

«Слон».

«Слон?»

«Так, слон».

Старий леопард глибоко задумався, а потім сказав: «Ні, це не міг бути слон. Це, без сумніву, вівці! Певно, що вівці! От я вже з ними поквитаюся!»

І, розпалений люттю, він побіг у бік луки, де паслася отара овець.

 

 

ЧЕЛЯДНИК

В епоху кам’яних замків і войовничих лицарів в обла- дунках один відважний юнак вирішив стати ковалем. Він прийшов до кузні учнем і дуже швидко навчився таємниць ремесла. Умів користуватися різними інструментами, кував залізо на кувадлі, надимав ковальський міх. Хлопець став вправним майстром: він навчився виковувати гострі шаблі й легкі шоломи, що витримували будь-який удар, канделябри з тисячами рельєфів і міцні ґрати.

Щойно він закінчив навчання, як його викликали до королівського палацу на службу челядником.

Однак виявилося, що весь його талант роботи з залізом тут зовсім непридатний, тому що хлопець не набув навиків виконувати найпростіші речі. Він не вмів, наприклад, ко-ристуватися кременем, щоб добути вогонь і розпалити піч, а це для челядника - річ необхідна.

Наші діти, безумовно, мусять навчитися читати, плавати, користуватися комп’ютерами, а також усього того, що буде необхідним для життя в XXI столітті. Але якщо, крім цього, ми більше нічого їх не навчимо, якщо ми не допоможемо їм у духовному розвитку, то вони ніколи не опанують свого стрижня. У деяких культурах процес відкривання власного духовною центру так і називається - наукою бути людською істотою.

 

 

ХТО БІЛЬШЕ ЗНАЧИТЬ

Був собі добрий і побожний брамин, який жив на по-жертви вірних. Одного дня він подумав: «Переодягнуся в біснуватого і піду просити милостиню».

Опоясався ганчір’ям, як це роблять парії, найбідніші люди в Індії.

Того дня ніхто не вклонився йому на вулиці, ані не дав жодної милостині.

Спочатку він пішов на базар, потім до храму, але жодна душа не озвалася до нього й словом.

Наступного дня брамин одягнувся так, як звичайно вдягаються люди його касти: біла накидка, шовковий тюрбан і вишитий каптан. Тепер люди знову з ним віталися й давали гроші - і йому особисто, і на храм.

Вернувшись додому, брамин зняв свої шати, розклав на кріслі й глибоко їм вклонився. Потім промовив: «О, моя одежо, яка ти, мабуть, щаслива! О, яка щаслива! Одяг - ось що поважають на землі, а зовсім не людських істот, які всього лише його вдягають».

Цирк, розташований на околиці міста, раптом, серед вистави, загорівся, Клоун, уже готовий до свого виходу на манеж, вибіг на вулицю, щоб покликати на допомогу. Примчав на міську площу і почав гукати до всіх: «Біжімо зі мною! Цирк горить!»

Але люди тільки сміялися, думаючи, що це блазенський жарт, вигаданий з метою привабити людей на циркову виставу. Вони аплодували, заходячись від сміху,

«Якщо ми не загасимо вогонь, то він перекинеться на поля і ліс, а тоді й на місто!» - не вгавав клоун, переконуючи людей, що потрібна їхня негайна допомога, однак жодного результату. Він запевняв їх, що не жартує і не виконує циркового номера, а його слова - чистісінька правда,

Він навіть заплакав, але це викликало нові вибухи сміху в натовпі. Йому кричали: «Браво! Молодець!»

Тим часом пожежа поширювалася, полум'я охопило не тільки цирк - зайнялися сусідні будинки, а далі й ціле місто.

Чому головну увагу ми звертаємо на одяг, а не на людей? Покладаємо надію на краватки та імідж. Молоді люди часто одружуються з одежею, а не з особою, яка її носить.

березня

ГВИНТИК

У корпус величезного корабля був вкручений гвинтик. Маленький і непримітний, він нічим не відрізнявся від багатьох інших, таких же пересічних гвинтиків, що з’єднували дві величезні сталеві плити.

Під час довгої подорожі через Індійський океан малень-кий гвинтик усвідомив, що йому обридло це сіре і непомітне існування (за всі роки не знайшлося нікого, хто принаймні подякував би йому за працю). Гвинтик заявив: «Все, з мене досить! Йду геть!»

«Якщо ти підеш, то й ми також підемо», - сказали інші гвинтики.

І справді, щойно він почав розкручуватися, вовтузячись у своїй невеликій комірчині, іншим теж прийшло бажання викрутитися. Кожна хвиля, що напливала на корабель, допомагала їм визволятися.

Тоді й цвяхи, які тримали вкупі корпус корабля, запротестували: «Якщо так, то й ми залишимо свою справу...»

«На милість Божу, опам’ятайтеся! - волали до гвинтиків сталеві плити. - Якщо не буде кому втримувати нас укупі, ніхто з нас не виживе!»

Бунт маленького гвинтика, який відмовився виконува-ти свій обов’язок, умить перекинувся на іннгі частини ве-личезного корабля.

Корабель, який упевнено розтинав могутні хвилі океану, тепер почав жалісно скрипіти і деренчати.

Тоді всі панелі, вузли, рейки, гвинтики і навіть найменші цвяшки звернулися до бунтівного гвинтика з проханням відмовитися від свого задуму.

«Корабель розсиплеться, потоне, і жоден з нас вже не побачить рідної землі».

Щойно тепер гвинтик відчув себе в центрі уваги і раптом зрозумів, що він є набагато важливішим, ніж дотепер йому здавалося. Він вирішив повідомити всіх, що залишається на своєму місці.

Коли світ уже спить, я дивлюсь на нього через вікно.

Я бачу тишу,

що вдень бриніла життям.

Бачу тіні, що зненацька з’являються і розпливаються по землі.

Я притискаю до шиби своє лице - хоч його майже не видно, все ж воно присутнє.

Саме тоді, коли тиша пронизує землю, я лічу тіні -

на піску, на бруківці, на моєму житті.

І хоч знаю, що я- лишень

згусток живої матерії,

все ж обіцяю Богові,

що, перш ніж згасне моє життя,

я доведу світові, що жив тут

Венді, 12 років

 

 

ОСТАННЄ МІСЦЕ

Пекло було вже майже заповнене, однак перед його брамою очікувало ще багато грішників. Дияволу не залишалося жодного іншого виходу, як заблокувати двері. Він вийшов до кандидатів на вхід і промовив до них: «Залишилося тільки одне місце, і, ясна річ, його може зайняти тільки той з вас, хто був найбільшим грішником».

Потім запитав: «Може, серед присутніх є професійний убивця, чи то кілер?»

Не почувши ствердної відповіді, він був змушений роз-почати іспит усіх грішників, які стояли в черзі.

Погляд Диявола зупинився на одному з них, якому дотепер якось вдавалося залишатися поза його увагою.

«А ти що скоїв?» - запитав Диявол.

«Нічого. Я порядний чоловік і опинився тут випадково».

«Це неможливо. Ти мусив у чомусь провинитися».

«Кажу правду, - заперечував схвильований чоловік, - я завищи старався бути якнайдалі від гріха. Я бачив, як одні кривдили інших, але сам не брав у цьому участи. Бачив дітей, які вмирали з голоду, яких продавали, а найслабших трактували як сміття. Я був свідком того, як люди робили свинства і звинувачували в цьому одне одного. Тільки я був вільний від спокус і не робив нічого. Ніколи».

«Таки ніколи? - недовірливо перепитав Диявол. - Але справді бачив усе це на власні очі?»

«Достеменно так».

«І справді жодного разу нічого не зробив?» - повторив своє запитання Диявол.

«Анічогісінько».

Диявол вдоволено посміхнувся: «Заходь, приятелю! Останнє місце - твоє!»

Один святий, ідучи містом, побачив дівчинку в лахмітті; вона просила милостиню.

«Господи, чому Ти таке допускаєш? Зроби щось, прошу Тебе», - звернувся до Бога святий.

А ввечері в телевізійних новинах він дивився репортажі про те, як люди вбивають одне одного, бачив очі вмираючих дітей, їх виснажені голодом тіла.

І знову заволав до Бога: «Господи, подивися, скільки лиха! Зроби щось!»

Уночі святий почув голос Господа: «Я вже щось зробив: я створив тебе».

§4&ерет&

СПОКУСА

Один пустельник був такий святий, що однією ногою вже, як мовлять, стояв у небі.

Його печера була вибита в стіні високої, покритої зелен-ню гори, і в ній майже нічого не було. Пустельник збирав лісові ягоди, трави, а інколи до недільного обіду - трохи грибів.

«Як же його спокусити?» - сушив собі голову Диявол.

Він стежив за кожним кроком пустельника, уважно його вивчав - і все для того, щоб знайти в ньому хоч якусь ваду. Але нічого не знаходив. Ходив за ним назирці, лютував і проклинав. Врешті-решт вирішив, що мусить розпочати конкретну атаку.

З’явився перед пустельником саме тоді, коли той під-кріплювався куснем хліба, вмоченим у джерельній воді.

«Привіт, - сказав Сатана. - Знаєш, хто я?»

«Диявол», - спокійно відповів пустельник.

«Бог погодився, щоб я тебе спокутував. Мені дуже по-трібно, щоб ти скоїв якийсь тяжкий гріх».

«Говори далі, - промовив пустельник. - Я слухаю».

«Вбий когось».

«Ні, і мови не може бути».

«Згріши з жінкою».

«Це бридко і потворно. Я ніколи цього не зроблю. Заби-райся геть, дияволе. Тобі навіть фантазії бракує».

«Ну, то хоча б випий трохи вина. До того ж, це навіть і не гріх. Зроби мені щось приємне!»

Пустельник зітхнув: «Ну, добре. Ковток вина - в цьому справді нема нічого поганого». Випив ковток, набрав по-вітря, тоді - ще один...

«Ммм... чудове вино, - випив ще ковток. - Міцне!»

Потім зареготав, упав навколішки і кинувся хлистати вино.

Тим часом до нього прийшла дівчинка.

«Добридень, святий чоловіче! - привіталася вона. - Я принесла тобі хліба і яблук».

Очі пустельника налилися люттю, він схопив дівчинку за волосся і кинув на землю. Вона почала кричати. Її батько, працюючи в полі, почув плач і прибіг на допомогу. Побачивши батька, пустельник схопив каменюку і з силою пожбурив у нього.

Минуло досить часу, поки пустельник прийшовши до тями і побачив, що в ногах у нього лежить закривавлений чоловік.

«Мені здається, що він мертвий», - переможно промовив Сатана. Потім зірвав квітку і поклав собі до уст.

Пустельник, вражений, упав на коліна: «Господи Боже, що я наробив?»

Відповів йому диявол: «Подумати тільки: з трьох гріхів ти вибрав найменший. Але тепер тобі доведеться чимало днів провести в моєму товаристві».

І, заклавши руки в кишені, пішов собі посвистуючи. За кілька кроків, обернувся і промовив, немовби до давнього приятеля:

«То що, йдеш зі мною, пустельнику?»

Малих гріхів не існує...

§3 березня

ДОСТАТНЬО

В одному краї сталася велика посуха. Спершу пожовкла, а згодом і висохла трава. Зів’яли й поникли кущі та дерева. Не було жодної краплі дощу з неба, ані жодної росинки із землі.

Малі й веліла звірі гинули від спраги.

Тільки найсильніші спромогалися на рішучий крок і залишали цю пустелю смерти.

А посуха і далі лютувала. Навіть старі й могутні дерева з глибоким корінням втратили листя. Повисихали джерела, русла струмків і річок.

Вижити вдалося лишень одній квіточці, і то тільки тому, що вона росла поблизу джерела, де ще лишалося трохи вологи. Джерело, спостерігаючи, що діється довкола, тяжко журилося: «Усе висохло і неминуче помре. А я не можу цьому зарадити. Який сенс мають ті краплини вологи, що я даю?»

Старе дерево, що росло неподалік, почуло бідкання джерела і, поки зробило останній подих, прошепотіло: «Ніхто не очікує від тебе, щоб ти зросило цілу пустелю. Твоє завдання - зберегти життя однієї квітки. Тільки це і більше нічого».

Кожен з нас відповідає за якусь квітку. Але коли ми починаємо нарікати, то одразу ж забуваємо про свої обов ’язки і впадаємо в смуток.

Професор, закінчуючи лекцію, звернувся до студентів: «Чи є якісь питання?»

«Пане професоре, скажіть, будь ласка, в чому сенс життя?» - запитав один студент

Його товариші вже прямували до виходу, але, почувши питання, з цікавости зупинилися. Професор уважно поглянув на студента, бажаючи зрозуміти, чи питання було поставлене серйозно, чи жартома. Тоді сказав:

«Я відповім вам».

Він дістав з кишені штанів портмоне, а з нього - маленьке кругле дзеркальце розміром з велику монету. Хвилину помовчавши, заговорив: «Коли почалася війна, я був іще дитиною. Одного разу я знайшов на вулиці розбите дзеркало і взяв собі найбільший осколок. Оце, власне, він і є. Я почав ним бавитися і дуже тішився, що можу за його допомогою посилати сонячні зайчики в такі закапелки, куди ніколи не проникало світло: в глибокі темні діри, щілини і закамарки. Я зберіг це маленьке дзеркальце. А ставши дорослим, зрозумів, що воно для мене ще важливіше, ніж раніше. Завдяки йому я збагнув, що моє життя теж може передавати світло.

Я також частина дзеркала, цілість якого залишається для мене незнаною. І сам по собі, і своїми ділами я можу передавати світло - світло правди, співчуття, розуму, добра, чуйности. Це світло повинно досягати найтемні- ших куточків людського серця, щоб хоч трохи його змінити. Можливо, це побачать інші й теж захочуть робити щось подібне.

Саме в цьому, на мою думку, полягає сенс життя».

 

ПРИКЛАД

 

- Тату, з чого починається війна? - запитує батька маленький Андрійко, дивлячись телевізійні новини.

- Все починається більш-менш однаково: якщо, наприклад, Англія і Америка виявляють, що в них різні погляди на якийсь предмет...

Тут втручається мама:

- Не говори дитині дурниць. Америка і Англія ніколи не сваряться!

- Це нічого не має до діла. Я тільки наводив приклад.

- Ти завжди робиш плутанину в його голові!

- Краще нехай у ній буде хоч щось, аніж мала б бути порожня!

- Дай спокій... Це нісенітниці!

їхню сварку перериває Андрійко:

- Дякую, я вже зрозумів!

«Коли татко приходить по мене до садочку, то завжди питає, скільки я мав воєн».

Андрійко, 4 роки

 

 

ТРОЯНДА

Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю.

На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих - завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.

Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.

Якось француженка спитала поета:

- Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?

- Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, - відповів той.

Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом же-брачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затри

мавши його, з зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її..' І пішла, притискаючи троянду до грудей.

Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці - мовчазна, нерухома, як і раніше.

- Чим вона жила всі ці дні? - спитала молода француженка.

- Трояндою, - відповів поет.

«На світі є тільки одна-єдина проблема - як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди. Так неможливо йти далі», - писав Антуан де СентгЕкзюпері.

«Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого».

Мт. 13, 34

 

 

ДЕ СХОДЯТЬСЯ НЕБО ІЗ ЗЕМЛЕЮ

У старовинній книзі з бібліотеки монастиря два мона-хи прочитали, що на краю світу є таке місце, де сходиться небо з землею. І ось вони вирішили відшукати це місце, давши обіцянку, що не повернуться доти, доки не знайдуть його.

Мандруючи по світу, вони наражалися на безліч небез-пек, витримували спеку і холод, терпіли страшні злигодні, які часто супроводжують паломництво. Долали тисячі пе-решкод, які спроможні були відвернути людину від її мети. Та все-таки монахи витримали.

Вони знали, що в тому місці, же вони шукають, мають бути двері, і достатньо лиш постукати, щоб побачити Бога лице в лице.

Знайшли двері. І не роздумуючи й миті, зі щемом у серці постукали.

Двері повільно відчинилися. Стривожені, монахи уві-йшли й... опинилися у власній келії монастиря.

Одного разу до равина Менделя з Коцк прийшли гості. Вони довго веселилися, аж раптом господар запитав:

-Де живе Бог?

Ті засміялися і відповіли:

- Що за дивне запитання? Чи ж всесвіт не є повний Його слави?

Але равина не задовольнила така відповідь. Він похитав головою і сказав:

- Бог живе там, куди ми дозволимо Йому ввійти.

І це є найважливіше у нашому житті - дозволити Богові увійти. Але можемо дозволити Йому ввійти тільки туди, де самі перебуваємо, де живемо правдивим життям, - тобто у серце.

«Стою при дверях і стукаю», - каже Господь у Біблії.

Чи відчиниш ти Йому сьогодні двері свого серця?

 

 

ОПОВІДАННЯ ПРО ЗЛОГО ВОВКА

Трилітній Олександр:

- Розкажи мені про злого вовка.

Десятилітня Оксана:

- Немає злих вовків, є тільки вовки нещасливі. Немає лихих людей...

ЗОберетл

КРАМНИЦЯ

Одному юнакові приснилося, що він увійшов до великої крамниці. За прилавком стояв ангел.

- Що ви продаєте? - спитав юнак.

- Все, що бажаєте, - чемно відповів ангел.

Юнак почав перераховувати:

- Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедливости для покривджених, терпимости та щедрости до чужинців, любови в родинах, праці для безробітних, єдности в Церкві і... і...

Ангел перервав його:

- Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо плодів, а тільки насіння.

Одна Ісусова притча починається так: «Царство Боже подібне до насіння, яке один господар казав посіяти на своїм полі...»

Царство - це завжди початок. Малесенький, майже незначний початок. Сам Бог прийшов на землю, як зерно, як квас, як малесенький паросток.

Зерно - це чудо. Навіть найбільше дерево виростає з малого зерна. Твоя душа - це поле, на якому посіяні важливі діла та великі цінності.

Чи дозволиш їм вирости?

31березня.

ТЕ, ЩО...

Те, що нам казали, коли ми були дітьми:

Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби; мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш; тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з повним ротом...

Те, що ми хотіли б почути:

Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; по-говорімо про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хочеш? ти - дуже милий; приємний; розкажи, що ти відчував; ти щасливий? мені приємно, коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому страждаєш? що тобі не подобається? кажи те, що хочеш; довіряю тобі; мені при-ємно з тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слу-хати тебе; ти мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо я помилився...

Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли почути ще в дитинстві.

Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані сказала: «Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він завжди є таким з нашим псом».

шень

ІкМтнл

БАВИТИСЯ З БОГОМ

Якось один чоловік затримався біля гурту хлопчаків, які бавилися на подвір’ї між будинками. Він почав підстрибувати, танцювати та виробляти всілякі блазнівські штучки, щоб розважити хлопців.

Мати одного з них побачила це зі свого вікна. Через якийсь час вона вийшла на подвір’я, підійшла до свого сина і сказала:

- Це, напевно, святий. Сину, йди до нього.

Чоловік поклав хлопцеві на рамено праву руку і спитав:

- Мій любий, що би ти хотів робити?

- Не знаю, - відповів хлопець. - А ви що хочете, щоб я робив?

- Це ти мені маєш сказати. Що тобі подобається?

- А... Я дуже люблю бавитися!

- А хочеш бавитися з Богом?

Здивований, хлопець не знав, що відповісти. Тоді чоло-вік додав:

- Якщо ти будеш бавитися з Богом, то зробиш най-кращу річ у світі. Бо всі ставляться до Бога так серйозно, що виглядає, ніби Він смертельно нудний і суворий. Бався з Богом, сину! Такого милого товариша до забави, як Він, не знайдеш ніде!




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 299; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.19 сек.