ФЕРРЕРО 7 страница

ЖЕРТВА

В одній африканській церкві, під час збору пожертв, служки ходили поміж лавами з великим кошиком з лози, схожим на ті, що служать для збору маніоку.

Хлопчина, який сидів в останньому ряді, не зводив зо-середженого погляду з кошика, що переходив по рядах. Він тяжко зітхнув, бо не мав нічого, щоб пожертвувати Господеві.

Коли кошик дійшов до нього, хлопчина, на здивування усіх вірних, раптом усівся в ньому зі словами:

- Єдине, що маю, віддаю Богові.

«Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: бого- службу від вас розумну» (Рим. 12, 1).

ГОСТИНА У ЗАМКУ

Село, що розташувалося біля замку, розбудив голос ка- штелянового посланця, який зачитував на площі оголошення свого пана:

«Наш улюблений господар запрошує усіх своїх добрих і вірних підданих взяти участь у гостині, яку він влаштовує з нагоди своїх уродин. На кожного чекатиме приємна не-сподіванка. Однак господар просить про невеличку послу-гу: ті, котрі ітимуть на гостину, нехай принесуть зі собою трохи води, аби поповнити запаси замку, що вже ось-ось вичерпуються...»

Посланець кілька разів повторив це оголошення, відтак розвернувся й у супроводі сторожі рушив назад до замку.

У селі всіляко обговорювали запросини.

- О, той визискувач! Та ж має стількох слуг - хіба не можуть наповнити резервуар?.. Занесу склянку води - і доста!

- Та ні! Прецінь він завше був добрий і щедрий! Занесу йому барильце.

- А я... хіба наперсток!

- А я цілу бочку!

Зраненька, у день, коли мала відбутися гостина, можна було спостерігати дивну валку, що прямувала до замку. Дехто пхав перед собою величезні бочки, деякі, важко са-паючи від натуги, несли в руках великі відра, наповнені по вінця водою. Інші, беручи на кпини своїх супутників у дорозі, несли невеличкі карафки або й маленькі склянки на таці. Нарешті валка досягла подвір’я замку. Всі повиливали воду до величезного резервуару, відтак поставили кожен свою посудину збоку і рушили до бенкетної зали.

Смаковиті страви й напої, танці і співи безнастанно змі-нювали одне одне. Нарешті, надвечір, господар замку ґреч-но подякував усім за те, що прийняли його запросини, і віддалився у свої покої.

- А обіцяна несподіванка? - стали невдоволено і розчаровано ремствувати деякі із запрошених.

Інші були сповнені радости:

- Наш господар влаштував для нас чудову гостину! - говорили між собою.

Відтак усі, перш ніж рушити додому, пішли за своїми посудинами. В одній хвилині звідтам залунали вигуки: то радости, то розпачу, то злости.

Кожна посудина була по вінця наповнена золотими мо-нетами!

«Ох! Якби ж то я приніс більше води...»

«Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк. 6, 38).

ЗВГГ ДЛЯ ОРЛА

Орел, король над усіма птахами, віддавна чув про не-звичайний талант солов’я. Як добрий володар, він прагнув переконатися, правду кажуть чи ні. Аби пересвідчитись, послав на перевірку двох своїх урядників: павича і жайво-ронка. Вони мали оцінити красу і спів соловейка.

Посланці виконали свою місію і повернулися до орла.

Павич звітував перший:

- Соловейко має таке невиразне і скромне пір’ячко, що аж смішно. Це так мене розчарувало, що я не звернув щонайменшої уваги на його спів.

А жайворонок оповів:

- Голос солов’я так мене захопив, що я забув бодай оком кинути на його убрання.

У купе сидів лише старий священик. Він відмовляв церковне правило. На одній зі станцій увійшов молодик, доволі неохайний на вигляд. Хлопець мав довге волосся, джинси були страшенно брудні, а черевики стоптані. З кишені у нього стрирчала газета - світська і явно антицерковно- го спрямування. Отець звів на молодика довгий виразний погляд, сповнений осуду.

Хлопець сів і відкрив свою газету. За якийсь час підняв голову і спитав:

- Перепрошую, отче, а що таке диспепсія?

«Ось слушна нагода, аби виголосити йому проповідь», - подумав священик і голосно вимовив:

- Диспепсія - це страшна хвороба, що вражає тих, які живуть неправильно, не складаючи планів на день, не мають ідеалів, піддаються різним поганим звичкам і не пам ’ятають про те, що існує Хтось, хто все бачить і прийде колись судити нас.

Хлопець слухав усе це зацікавлено, але водночас із певним острахом.

- Ах! - сказав він нарешті. - Тут написано, що папа страждає на диспепсію.

Кожен зауважує в інших те, що хоче в них зауважити. Часто наші думки так нас поглинають, що зовсім не чуємо ближнього.

«Не варто здійснювати розтин пташки, аби знайти джерело її співу. Варто зробити розтин власного вуха».

Йосиф Бродський

ЧОВЕН

Одного вечора два туристи, що зупинилися в кемпінгу на березі озера, вирішили переплисти човном на інший бе-рег, аби посидіти в тамтешній кнайпі.

Засиділися вони до пізньої ночі і встигли спорожнити цілу батарею пляшок.

Нарешті, дещо похитуючись, туристи вийшли із кнай- пи. їм таки вдалося всістися в човен, аби рушити у зворот-ній бік.

Щосили налягли на весла. Десь за дві години, спітнілі й засапані, вони вже ледве володіли руками від утоми. Врешті-решт один із них сказав:

- Чи не здається тобі, що в цій годині ми давно вже мали б добратися до тамтого берега?

- Це очевидно! - погодився інший. - А може, все ж таки, ми занадто слабо веслували?

Знову, з подвійними зусиллями, вони взялися за весла і несамовито гребли ще з годину.

Коли почало світати, туристи, здивовані, виявили, що й далі перебувають на тому самому місці. Вони забули від-чепити грубий канат, яким звечора прив’язали свого чов-на до причалу.

Один чоловік, який вважав себе невіруючим, якось зірвався з урвища. Завдяки швидкій реакції йому вдалося вхопитися за маленький кущик, що виріс над прірвою. Отак зависнувши над урвиськом, він з усіх сил закричав:

- Боже, спаси мене!

У відповідь - цілковита тиша. Чоловік закричав знову:

- Спаси мене, Боже!

І тоді згори почувся голос:

- Усі так кажуть, коли опиняються у біді.

- Але не я, Господи! Кажу це абсолютно щиро. Повіда- тиму про Тебе всім. Увірую в усі Твої слова! - обіцяв бідолаха у відчаї.

- Гаразд. То відпусти галузку, - мовив Господь.

- Відпустити галузку? Та ж я ще не збожеволів!

ПОБЛИЗУ ВОГНЮ

Якось один чоловік підійшов до Ісуса і мовив:

- Учителю, усі ми знаємо, що походиш від Бога і на-вчаєш нас іти шляхом істини. Але мушу Тобі сказати, що Твої послідовники, ті, яких називаєш апостолами, або Тво-єю спільнотою, мені анітрохи не подобаються. Я побачив, що вони зовсім не відрізняються від звичайних людей. Ось недавно мені трапилось не на жарт посваритися з одним із них. Зрештою, всі-бо бачать, що Твої учні не завжди живуть у любові та злагоді між собою. Скажімо, знаю одного, який провадить не надто чисті інтереси... Хочу щиро поставити перед Тобою питання: чи можна належати до Тебе, не маючи нічого спільного з Твоїми так званими апостолами? Я хотів би піти за Тобою, хотів би бути християнином (якщо дозволиш це так окреслити), але без спільноти Церкви й усіх тих Твоїх учнів!

Ісус дуже зворушено й уважно подивився на нього.

- Послухай, - мовив Він, - оповім тобі одну історію. Якось кілька людей завели собі розмову. Коли на землю опустилася ніч, вони назбирали багато хмизу і розклали вогнище. Люди сиділи дуже близько одне до одного, вогонь зігрівав їх, а поблиски освітлювали їхні обличчя. Та ось одному з них, у якійсь хвилі, перестало подобатися бути зі всіма, відтак, засмучений, відійшов. Він узяв з вогнища пломінке поліно і пішов далеко. Його поліно спершу ще світило і гріло. Але невдовзі поблиск ослаб, а за якусь хвилину і зовсім згас. Самотнього чоловіка огорнули нічна темрява і холод. Хвильку ще помисливши, він устав, узяв своє поліно і приніс назад до вогнища своїх побратимів. Поліно тут же розчервонілося і вибухнуло новим полум’ям. Чоловік знову сів разом з інтими. Він швидко зігрівся, а поблиск вогнища освітив його обличчя.

Усміхнувшись, Ісус повів далі:

- Той, хто належить до мене, перебуває поблизько до вогню, разом з моїми приятелями. Я прийшов і приніс во-гонь на землю і дуже прагну, аби він пломенів.

Церква є гарантією того, що людина перебуває близько до вогню.

КЛОУН

До кабінету відомого психіятра якось увійшов чоловік, на перший погляд цілком урівноважений, поважний зі себе й елегантний. Та за кілька хвилин розмови лікар переконався, що відвідувач перебуває у полоні глибокої депресії і безпросвітного гнітючого смутку.

Лікар розпочав дуже докладне обстеження і під кінець розмови спитав свого нового пацієнта:

- А чому б вам сьогодні увечері не піти до цирку, що саме приїхав до нашого міста? У виставі бере участь знаме-нитий клоун, який уже розсмішив та розвеселив пів світу. Всі про нього кажуть, що він надзвичайно талановитий. Це неодмінно розважить вас, ось побачите.

При цих словах пацієнт зі сльозами вимовив:

- Та ж я і є той клоун.

«Одне питання не дає мені спокою: як відчути, коли маю відіграти свою роль? А коли справді можу бути собою? Я вдаю, бо часто не маю сили, щоб бути такою, якою я є... Почасти тому, що це могло би комусь не сподобатися. Не знаю, може, це пересторога, яку відчувають усі... може, іншим також не хотілося б завжди виглядати спритнішими та сильнішими, ніж вони є насправді...»

Квітка, 14 років

Сьогодні нарешті розпружся, відкинь страх і сором та будь лише собою.

ВЕЛИКИЙ ВОЖДЬ

У давніх часах, ще коли всі ходили босі, був собі вели-кий індіянський вождь, який мав дуже чутливі стопи і черстве серце. Він страшенно страждав, коли йому доводилося ходити по гострих каміннях, якими була вкрита земля, що належала його племені.

Після довгих роздумів вождь прийняв важливе рішення: він наказав своїм воїнам убити всіх бізонів і їх м’якою шкірою вистелити терени володінь племени.

Позаяк вождь не міг змінити своїх ніг, то бажав змінити поверхню, по якій вони ступали, коштом винищення усіх бізонів.

Рішення це вразило увесь люд. Делегація воїнів подалася до білого чаклуна, щоб спитати у нього поради. Чаклун повідав: «Порадьте вождеві, нехай виріже два шматки шкіри й обгорне ними свої стопи. Хай куди тоді піде - болю вже не відчуватиме».

Так з’явилося взуття.

Один чоловік скаржився лікареві: «Лікарю, мене все болить. Доторкнуся до голови - болить голова, торкаюся живота - болить живіт Торкаюся коліна - болить, торкаю руку - болить. Що мені робити? Як утамувати

біль?»

Лікар уважно оглянув пацієнта, а потому сказав: «Твоє тіло здорове, тільки палець маєш зломаний».

«Те, що виходить з людини, те осквернює людину. З нутра бо, з серця людини виходять недобрі намисли...»

Мр. 7, 20-23

Щоб змінити інших - почни від себе.

ПРИГОДА З ЇЖАКАМИ

Якось улітку родина їжаків поселилася у лісі. Погода стояла чудова, було гаряче, і їжаки цілий день гралися у затінку дерев або пустували на полях поблизу лісу, бави-лися у хованки поміж квітів, ловили мушок, аби підживи-тися, а коли приходила ніч, засинали на купках моху по-близько нірок. Та ось одного дня вони побачили, що листя з дерев уже опадає. Наближалася осінь! Листки падали і падали. їжаки бавилися, ганяючись за ними. Тим часом ночі ставали щораз холодніші і їжаки спали, вкриваючись сухим листям. Холод наступав із кожним днем. Часом на річці вже місцями можна було побачити лід. Невдовзі сніг присипав опале листя. їжаки тремтіли від холоду цілісінь-кими днями, а й уночі не могли стулити ока, так було зимно.

Увечері вирішили притулитися одне до одного, щоби зігрітися, але у ту ж мить розбіглися на всі боки: голками

лише зранили собі носики і лапки. Знову несміливо наблизилися одне до одного, та на цей раз покололи писочки. Ще і ще збігалися вони докупки, і кожен раз історія повторювалася.

їм конче треба було знайти спосіб, аби бути близько одне до одного: птахи грілися, тулячись докупи, так само робили кролики й інші звірята.

Відтак вони делікатно, поволі, кожного вечора набли-жалися одне до одного, аби зігрітися, але не поколотися. Вони дотримувалися стількох заходів безпеки. Нарешті відшукали відповідний спосіб.

Пориви вітру вже їм не заважали. Тепер вони могли спати усі разом і в теплі.

Чи не здається тобі, що мали б існувати так само «Десять заповідей сердечности»? Вони могли б виглядати приблизно так:

Позаяк сердечність можлива, не існує жодної причини, аби обходитися без неї.

Щодня бодай трохи розмовляйте одне з одним.

Безнастанно намагайтеся ставати ліпшими.

Поважайте себе.

Виявляйте співчуття до інших.

Будьте увічливими. Любов не припускається поганих манер.

Відкривайте у людях добрі і гарні риси, навіть тоді, коли вони роблять усе, аби це приховати.

Не бійтеся розходжень і сварок: лише мертві і байдужі ніколи не входять у суперечку.

Не дозволяйте, аби вами оволодівали роздратування і щоденна суєта.

Усміхайтеся! Це підтримує працю серця й оберігає перед прикрощами.

МИША

Якось одна чемна і добре вихована мишка, що мала симпатичний домашній вигляд, відчайдушно тікаючи від кота, опинилася у пивниці багатої вілли. Там було зовсім темно, і мишка впала до якоїсь дивної калюжі. Це був добрий коньяк, що витік через попсутий отвір дубової бочки. Мишка несміливо лизнула дивну рідину. Смак їй сподобався. Це було щось міцне та запашне і гріло горло, мов вогонь.

Коли вона «випила» цілу калюжу, то нараз випросталася, вдарила себе лапками у груди, скорчила грізну міну і заволала: «І де той кіт?!»

Дуже багато людей у нашому часі мають хіба що мишачу відвагу.

ПЩ ПИКОЮ

Молодим людям, які приходили до нього вперше, раві Бунам розповідав історію вчителя Езекії, сина Єкеля, що з Кракова.

По багатьох роках тяжкої праці (що, проте, зовсім не порушило його віри в Бога), йому приснився сон, ніби він мусить податися до Праги, аби там, під мостом, що прова-дить до королівського палацу, шукати скарб. Коли той сон повторився утретє, Езекія рушив у дорогу і пішо добрався до Праги. Але міст охоронявся вдень і вночі, отож Езекія не міг здобутися на відвагу розпочати пошуки скарбу у вказаному місці.

Проте він щоранку приходив до моста і ходив коло нього аж до вечора. Врешті капітан сторожі, помітивши його мандрівки, наблизився до нього і приязно спитав, чи той не загубив бува чогось тут або, може, на когось чекає. Езекія оповів тоді йому свій сон, що привів його аж сюди, у такий далекий край.

Капітан зайшовся сміхом:

-1 ти, горопахо, повірив у сон і прийшов сюди пішака? Ох! Далеко ж ти зайдеш, коли так віритимеш у сни. Уяви собі, що якби я вірив у сни, то так само мав би пертися за-раз аж до Кракова, до хати якогось жида Езекії, сина Єкеля, аби шукати скарбу під його пічкою! Езекія, син Єкеля. Ось, уявляю собі, як я іду і перевертаю всі будинки у місті, де половина жидів має ім’я Езекія, а друга половина Єкель!

Капітан засміявся знову.

Езекія ґречно попрощався з ним і рушив назад додому. Коли повернувся, одразу взявся шукати під пічкою і - зна-йшов там скарб. Відкопав його, подякував Господеві і збу-дував у своєму місті синагогу.

Равини охоче розповідають про одного вчителя, який ще за життя зажив великої слави. Кажуть, що сам Бог якось звертався до нього за порадою.

- Хочу побавитися в хованки з людством. Я питав уже ангелів, де найліпше сховатися. Дехто твердить, що найбільше для цього надаються глибини океанів. Інші ж кажуть, що вершина найвищої гори. Ще інші - що зворотний бік місяця або далека зоря, бо їх не видно із землі. А ти, що ти на це скажеш?

Учитель відповів:

- Сховайся, Господи, у серці людськім. Це буде останнє місце, про яке вони подумають.

МОВЧАННЯ

Один чоловік прийшов до монаха-пустельника. Він спи-тав його:

- Чого вчить тебе це життя у мовчанні?

Монах, що саме набирав води з криниці, відповів своєму гостеві:

- Подивись на дно цієї криниці. Що ти бачиш?

Чоловік зазирнув до колодязя.

- Нічого не бачу, - відповів.

Якийсь час монах стояв непорушно, а тоді знову звер-нувся до гостя:

- Подивись тепер! Що бачиш у колодязі?

Чоловік глянув і сказав:

- Зараз бачу себе, своє відображення у воді.

Монах пояснив:

- Коли я занурив відро, по воді пішли хвилі. А зараз вода спокійна. Подібним є і результат мовчання: людина знаходить себе саму.

«Коли я не можу дати собі раду зі собою, сідаю біля своєї бабці, яка часто плете щось спицями... Моя бабця пахне лавандою, її дихання повільне, спокійне. Час від часу вона піднімає очі й усміхається. Але звичайно вона просто плете і... дихає... Мені тоді здається, що вона заколисує жне...»

Амеля, 14 років

Сьогодні знайди собі спокійний куточок і дозволь, аби тебе заколисала тиша.

ПАВУКОВІ ДІТИ

Приїхавши в гори на відпочинок, мати чотирилітнього Марка почала вбивати павуків, що по всіх кутках розплели своє павутиння.

Марко спостерігав якийсь час за нею, а потім каже:

- Мамо, малих павуків не вбивай!

Мати питає його:

- Чому? Хіба ти не бачиш, які вони огидні?

- Але для своїх мамів вони такі гарні!

«Бог - це батько, що любить так, як мама», - сказала на уроці катехизму одна дівчинка.

Може, не знаходиш у собі багато рис, які б тобі подобалися, але для Бога ти - найгарніше створіння у світі: немає нікого подібного до тебе.

ПУСТЕЛЯ ПЛАЧЕ

У Північній Африці якийсь місіонер побачив, що один бедуїн лягав на землю, прихиляв вухо додолу і слухав. Здивований місіонер запитав його:

- Що ти робиш?

Бедуїн підвівся і відповів:

- Слухаю... як пустеля плаче. Плаче, тому що хотіла би бути садом, парком...

Як хочеш,

щоб я говорила про Нього?

Нічого не можу сказати словами.

Маю жити Ним - от і все.

Я хотіла б гукати Його, хотіла б шпурляти Його всім у лице...

Байдужість, презирство, гнів, які відчуваю, коли їду в автобусі, я хотіла б знищити назавжди.

Якщо таким є обличчя Бога, то я- поганка.

Але знаю, що Він існує

в обличчях чоловіків і жінок,

котрі живуть

простим життям

і знають, що усміхом і блиском очей

можна засвітити зірку

в серці дитини,

убогого,

престарілого.

Ці всі зірки, розкидані по світі, колись

обіймуть Всесвіт І у вогні любови й радості засвітиться Боже обличчя задля доброти декого.

їм я довіряю, і хочу наслідувати їх.

Вірю в них.

Вірю, що зацвіте пустеля.

Анна, 18 років

ЗОютпаш

ДУРНА ЧЕРЕПАХА

Якось в одній далекій долині почалася повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі всі поля були залиті водою. З кожним днем вода підносилася все вище і вище.

Раптом почувся плач. Плакала найповільніша і найдур- ніша черепаха.

- Чому ти плачеш? - заґеґала гуска, що пролітала.

- Утоплюся! - заридала черепаха. - Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати... А мої ноги такі короткі, що потрібно аж два місяці, щоб дійти до гір...

- Ну, ну... - заспокоювала гуска. - Ось покличу свою сестру, і ми занесемо тебе на гору.

Коли прилетіли гуси, вода вже доходила черепасі до шиї. Вони опустилися, тримаючи в дзьобах вербову галузку. Черепаха схопилась за неї ротом і гуси піднесли її догори.

Вони полетіли понад водою до гір, де вже зібралися всі інші черепахи, які були трохи мудріші і вирушили в доро-гу, коли виявили, що вода починає прибувати. Черепахи були дуже щасливі, коли побачили, як гуси рятують їхню немудру товаришку, і почали голосно вигукувати, щоб прославити двох гусок й віддячитися їм:

- Слава! Слава! Заспіваймо спасителькам «Слава»!

Але коли гуски ще були над водою, найповільніша і не-мудра черепаха з радости також закричала:

- Слава-а-а!

І... плюх у воду.

Дуже важливо вміти контролювати свій язик. Нерозумна черепаха заплатила за це власним життям...

«А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину...» (Мт. 15, 18).

шь

ЛЮБОВНИЙ ЛИСТ

Одна княжна на свої уродини отримала від нареченого важку, округлої форми посилку. Дуже заінтригована, що там таке, вона швидко відкрила її і знайшла... гарматний снаряд.

Розчарована князівна кинула його на землю.

При падінні зовнішня оболонка снаряда розламалася, а в ній виявився менший снаряд зі срібла. Князівна взяла його в руки і, оглядаючи, випадково сильно натиснула пальцями. Срібна оболонка прорвалася, а всередині виявилась золота коробка.

Цю коробку князівна відкрила дуже легко. Всередині, на червоному оксамиті, лежала обручка, оздоблена прекрасними діямантами, що творили слова: «ЛЮБЛЮ ТЕБЕ».

Багато людей думають: «Біблія не притягає мене. В ній - багато суворих і незрозумілих сторінок». Але хто намагається розірвати першу «оболонку» уважністю та молитвою, той кожного разу відкриває нові дивовижні цінності. А передусім йому відкривається ясність Божого слова, що міститься у Біблії: БОГ ЛЮБИТЬ ТЕБЕ.

НІЧНИЙ МЕТЕЛИК І ЗІРКА

Один нічний метелик з романтичною душею закохався в зірку. Він розповів про це мамі, а вона порадила йому за-кохатися в лампу.

- Зірки не для того, щоб за ними літати, - пояснила. - А лампи... Навколо них ти можеш спокійно собі пурхати.

- У такому разі можеш чогось досягнути, - сказав батько. - Літаючи ж за зірками - нічого...

Але метелик не послухався батьків. Щовечора, коли заходило сонце і на небі з’являлася перша зірка, він пускався летом до неї, а щоранку, коли вона зникала, повертався додому знесилений марною спробою.

Одного дня батько покликав його до себе і сказав:

- Вже два місяці, хлопче, як ти не обпалив собі жодного з крилець... і боюся, що ніколи не обпалиш. Всі твої брати вже не раз обпалили собі то одне, то друге крильце, літаючи навколо ламп. Ну ж бо! Лети! Обпалися хоч раз... і то добре! Такий метелик, як ти - і без жодного знаку на крильцях!

Метелик покинув батьківську хату, але не полетів кружляти ні навколо ліхтарів, ні навколо ламп. Він вперто продовжував свої спроби долетіти до зірки, що була дуже далеко від нього... А метелик думав, що вона заплуталася у верховітті дерев.

І так вечір за вечором... і відчував при цьому велику радість... і прожив довгі роки. У той час, як його батьки, брати і сестри вже давно повмирали, обпалившись до ламп.

Зірка надії - вирізняючий знак. Щодня ти мав би благати віри, щоб прагнути неможливого.

Хто хоче співпрацювати з Христом, перемінювати світ, не буде пристосовуватися до суспільних порядків і навіть законів, встановлених державою. Він буде неслухняним, коли інші будуть слухняними, виконуватиме наказ, який для інших буде здаватися безглуздим.

Світ буде для нього в ’язницею, коли інші говоритимуть про волю, і раєм, коли інші розпачатимуть, почуваючись рабами.

Виконувати неможливе — це реально для тих, що слуха-ються голосу свого Творця.

Якщо на небі твого життя є зірка, не трать часу, обпалюючи свої крила до якоїсь тьмяної лампи.

КОЛО РАДОСТИ

Одного дня селянин підійшов до монастирської брами й енергійно застукав у неї своєю мозолистою рукою. Коли воротар відчинив, чоловік, усміхаючись, показав йому ве-ликий кетяг соковитого винограду:

- Брате-воротарю, - сказав селянин, - знаєте, кому хочу подарувати цей чудовий виноград?

- Може, настоятелеві або комусь із старших отців монастиря?

-Ні! Вам!

- Мені?! - монах з радости аж почервонів. - Хочете дати його саме мені?

- Авжеж! Тому що ви зі мною поводилися як приятель і завжди допомагали мені. Хочу, щоб ви поласували цим виноградом.

Монах-воротар поклав виноград на тарілку і поставив її на стіл. Він довго-довго дивився на нього. Який гарний і смачний виноград!

Та ось у нього майнула думка: «Чому не занести цей кетяг настоятелеві, щоб і його втішити?»

Він узяв тарілку з виноградом і поніс до настоятеля.

Настоятель і справді щиро зрадів. Але пригадав собі, що в монастирі живе старий та хворий монах, і подумав: «Занесу йому цей виноград. Нехай він хоч трохи потішиться».

І кетяг винограду потрапив до келії хворого монаха. Але надовго він там не затримався. Хворий подумав, що виноград, напевно, сподобається кухареві, який цілий день працює, і передав виноград йому.

Але кухар послав його монахові-паламареві, а той поніс його наймолодшому монахові, котрий вирішив подарувати його іншому монахові.

І так від монаха до монаха той виноград знову повернувся до воротаря.

Отак замкнулося коло. Коло радости.

Не чекай, щоб хтось інший починав, ти перший маєш почати коло радости. Часто достатньо дуже маленької іскри, щоб вибухнула велика кількість динаміту. Досить іскорки доброти, щедрости і світ почне змінюватися.

Любов - це єдиний скарб, що помножується, це єдиний дар, що росте тоді, коли його роздають.

Любов... Даруй її, розсівай, випорожнюй свій гаманець, свої кишені... а завтра будеш мати більше, ніж сьогодні.

Слова Ісуса Христа: «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само» (Лк. 6, 31).

ПРАВДИВИЙ СЛІПЕЦЬ

Стародавня перська казка розповідає про чоловіка, що жив однією думкою, котра його ніколи не покидала, - мати золото, якнайбільше золота.

Це прагнення з’їдало йому мозок, з’їдало і серце. В ньо-го не було жодної іншої думки, жодного іншого бажання. Тільки золото і золото.

Коли той чоловік ішов містом, він нічого не бачив, крім крамниць золотарів. Він був так засліплений золотом, що не бачив багатьох гарних речей... Навіть срібла. Не бачив людей, дітей, квітів, блакитного неба.

Одного дня терпець йому урвався, і він, вбігши до юве-лірної крамниці, почав хапати все, що було зроблене з зо-лота...

Звичайно, коли він виходив, на нього вже чекала поліція з наручниками.

Його спитали:

- Як ти міг думати, що втечеш? Та ж у крамниці було повно людей!

- Повно людей? - здивовано перепитав чоловік. - Я не бачив там нікого. Я бачив тільки золото.

«Мають очі й не бачать», - каже Біблія про тих, які байдужі до Христової науки. Це можна сказати і про багатьох наших сучасників. Вони засліплені блиском речей, тих речей, які щоденно пропагують і рекламують.

Якось один професор поставив на досить великому білому аркуші малу чорну крапку і показав учням.

- Що ви бачите? - спитав він.

- Чорну крапку! - відповіли всі разом,

- Так, ви всі бачите маленьку чорну крапку, - сказав професор. -1 ніхто не зауважив великого білого аркуша.

У Талмуді, книзі, в якій зібрана мудрість єврейських учителів, є такі слова: «У світі, що має настати, кожний із нас буде змушений відповісти за всі ті гарні речі, які Бог створив для нас і які ми не хотіли бачити».

Життя - це серія хвилиш правдивий успіх приходить лише тоді, коли ми живемо усіма тими хвилинами сповна.

Не ризикуй, ідучи за маленькою чорною крапкою, пройти повз великий білий аркуш.

МАСКИ

Одного дня на пляжі зустрілися Краса і Гидота.

- Скупаймося в морі, - запропонувала Гидота Красі. Роздягнулися й попливли морем.

Через якийсь час Гидота вийшла з води і, не знайшовши свого вбрання, взяла одяг Краси і пішла своєю дорогою.

І Краса вийшла з води і, не знайшовши свого одягу, взяла вбрання Гидоти.

Та й вона пішла своєю дорогою.

X. Жибран

Ще й сьогодні чоловіки і жінки замінюють Красу Гидотою.

Але є й такі, що бачили справжнє обличчя Краси і пізнають її, незважаючи на одяг Є й такі, що пізнають обличчя Гидоти, і навіть вбрання не ховає її перед їхніми очима.

СКАЖІТЬ ЦЕ РАНІШЕ

Він - високий, плечистий, сильний. Голос у нього гуч-ний, поводиться впевнено. Вона - жінка ніжна, тендітна. Побралися.

Він постачав їй усе, вона дбала про дім, виховувала ді-тей. Діти виросли, одружилися і пішли від них. Так буває завжди.

Діти вже не потребували їхньої допомоги, жінка пере-стала усміхатися, почала худнути, зблідла... Вона не могла їсти, не могла ходити. Чоловік сильно занепокоївся і завіз її до лікарні.

Її оглядало багато лікарів, але ніхто не знаходив жодної хвороби.

Останній спеціяліст відвів чоловіка убік й обережно сказав:

- Я думаю, що ваша дружина не хоче більше жити.

Чоловік не промовив ані слова. Пішов, сів біля ліжка дружини, взяв її знекровлену руку і впевненим голосом сказав:

- Ти не помреш!

- Чому? - тихо спитала вона.

- Тому що я потребую тебе! - відповів чоловік.

- А чому ти не сказав мені цього раніше? - запитала жінка, і її очі заблистіли.

Від тієї хвилі хвора почала видужувати. Вона знову ста-ла жвавою і веселою. А лікарі і далі визначають її хворобу і питають, які ліки принесли таке швидке зцілення.

Не чекай до завтра, щоб сказати комусь, що ти його любиш. Скажи йому це зараз. Не думай: «Моя мама, мій син, моя дружина вже знають про це». Чи тобі би надокучило чути такі слова: «Я тебе люблю»?

Дата добавления: 2015-05-23