Інтернаціоналізація та інтеграційні чинники розвитку світової системи господарства

Після Другої світової війни значно активізувалися процеси інтернаціоналізації та інтеграції національних економік у світо­ве господарство. Цьому сприяли ряд факторів, серед яких виді­ляють міжнародно-інтеграційний і наднаціонально-організаційний.

Розглядаючи вплив міжнародно-інтеграційного фактора на національні економіки, необхідно насамперед охарактеризувати розвиток міжнародних зв’язків (передовсім у торгівлі). Спосте­рігалися зміни галузевої структури світової торгівлі – зменши­лася частка сировини та продовольства, зросла частка промис­лової продукції високого рівня оброблення. Відповідно товарні маси почали здебільшого рухатися між розвиненими країнами, які водночас ма­ли статус і постачальників, і покупців продукції.

Подальше поглиблення міжнародного поділу праці, інтенсив­ний розвиток міждержавної спеціалізації та кооперування ви­роб­ництва на рівні фірм і підприємств, посилення активності ТНК змінюють характер і географію зарубіжних інвестицій і міжна­ціонального технологічного обміну. Вони починають спрямову­ватися переважно до розвинених країн.

Слід розуміти, що комплекс світогосподарських зв’язків у 50–70-ті рр. XX ст. характеризувався поглибленням поділу пра­ці, інституціональними змінами наднаціонального рівня, інтег­раційними та глобалізаційними процесами. При цьому важливо розглянути форми економічної інтеграції (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз, повна еконо­мічна інтеграції), визначити спільні та відмінні риси.

Дія наднаціонально-організаційного фактора зумовлена впли­вом міжнародних економічних організацій на розвиток націо­наль­них економік повоєнного періоду. Зокрема, відмічається де­легування низки регулятивних соціально-економічних функцій від управлінських структур національ­них економік до цент­ра­лізованих наднаціональних структур з ме­тою подолання асимет­рії в економічному розвитку національних економік і стабілі­за­ції соціальної сфери.

Першими кроками країн у цьому напрямі були двосторонні домовленості, насамперед у сфері торгівлі та фінан­совій сфері. Координацію національних урядів у цей період переважно здійс­нювали міжнародні організації, а саме Організація Об’єднаних Націй (ООН) і належні до неї структури, Міжнарод­на організації праці (МОП), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнарод­ний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та ін. Для з’ясуван­ня їх виняткової ролі в економіці слід зосередитися на вивченні мети діяльності та функцій цих установ.

Оцінюючи вплив наднаціональних організацій на розвиток національних економік у повоєнний час, слід насамперед звер­нути увагу на зрушення в їхніх соціальних підсистемах. Серед наслідків Другої світової війни найважливішими стали втрати людських ресурсів, дестабілізація ринку праці, зниження рівня добробуту, дефіцит житла, зруйнованого під час війни, погір­шення психологічного й фізичного здоров’я людства тощо.

Таким чином, у межах європейської цивілізації почали ак­тивно розвиватися системи соціально-трудових відносин, ґрун­товані на принципах соціального партнерства, яке досягалося в процесі соціального діалогу. У ряді країн принцип соціального партнерства або трипартизму буле закріплений у конституціях і законодавстві (в Бельгії – 1948 р., у ФРН – 1952 р., в Австрії – 1957 р., у Франції – 1958 р., у країнах Північної Європи – у 1970-х рр.). Відтак, система трипартизму стає дієвим чинником соціальної оптимізації у другій половині XX ст., альтернативою класовій боротьбі.

Дата добавления: 2015-05-23