Кам’яна культова архітектура

Із 10 ст. у Київській Русі починається новий етап розвитку монументального кам’яного зодчества, яке стає складовою європейської архітектурної традиції. На основі власних естетичних уявлень давньоукраїнські майстри створювали нові типи споруд, що вражали рівнем розвитку будівельної техніки, витонченим смаком та живописністю композицій.

Із поширенням християнства у міській забудові домінують храми. Вони зводяться на природних або штучних узвишшях і органічно вписуються у пейзаж. Завершує храм купол, що символізує небесну сферу й утверджує ідею захисту віруючих від зла. Храми засвідчують економічне процвітання держави, відображають моральні та естетичні ідеали суспільства.

Кам’яні собори в Київській Русі зводилися за візантійськими взірцями візантійськими зодчими, які спеціально для цього приїжджали і здійснювали тут відповідні роботи. Культові муровані споруди будувалися за системою давньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на вапняному цем’яночному розчині з шаром необтесаного каменю. Інтер’єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями, мозаїками та фресками. Для поліпшення акустики робили голосники – порожнину всередині стіни, у яку закладали глечики.

Видатними спорудами Київської Русі були Десятинна церква та Софійський собор у Києві, Спасо-Преображенський собор та П’ятницька церква в Чернігові, Успенський собор та церква Пантелеймона в Галичі, церкви в Путивлі, Новгороді-Сіверському, Білгороді тощо.

Перша мурована церква Богородиці (Десятинна) була зведена візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого протягом 989 – 996 рр. На спорудження храму князь віддав десяту частину княжої казни, звідси назва церкви – Десятинна. За планом – це п’ятинефна (неф – витягнуте у довжину внутрішнє приміщення, відокремлене від інших приміщень, рядом колон або стовпів), хрестово-купольна споруда, прикрашена всередині мозаїками і фресками, оздоблена мармуром. Храм увінчували двадцять п’ять бань. Така їх кількість пояснювалась необхідністю освітлювати великий внутрішній простір. Багатокупольність, відсутня у візантійській архітектурі, стане згодом специфічною рисою давньоруського зодчества. Церква була зруйнована 1240 р. під час облоги Києва Батиєм, зберігся лише фундамент.

Одним із найстаріших збережених кам’яних храмів України є Спасо-Преображенський собор у Чернігові, будівництво якого було завершено у 30-ті роки 11 ст. Цей храм споруджений майстрами константинопольської школи. Храм – тринефний, із п’ятьма банями, поєднує риси хрестово-купольної будівлі з базилікальною.

Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор Святої Софії у Києві, збудований 1011 р. грецькими зодчими на зразок константинопольського собору Святої Софії. За типом це п’ятинефний, хрестово-купольний храм із хрещатим підкупольним простором та анфіладами бокових нефів, увінчаний тринадцятьма банями.

Доба князювання Ярослава Мудрого стала періодом бурхливого розвитку давньоруського мистецтва. Значною мірою це пояснюється міцною централізованою владою і зосередженням у Києві великих духовних та матеріальних цінностей. Композиція культових споруд доби Ярослава відзначається грандіозним масштабом, яскраво вираженою пірамідальністю. Храмова архітектура Київської Русі за художніми і технічними характеристиками набагато випередила рівень сусідніх держав. Західноєвропейські хроністи називають Київ 11 ст. гідним суперником Константинополя.

Видатною пам’яткою архітектури києворуської доби є Софія Київська. Собор як головний храм держави відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепінням Святої Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання, були створені бібліотека та школа. Поняття «Софія» у той час сприймалося як символ світла християнського вчення і як прилучення до його мудрості. Для молодих християнських народів софійські храми в образній формі знаменували перемогу християнства над язичництвом.

Літописні свідчення про час будівництва Софії Київської суперечливі. У «Повісті минулих літ» зазначено, що храм закладено 1037 р. князем Ярославом Мудрим, а в Новгородському літописі ця подія позначена 1017 р. Митрополит Іларіон у своєму «Слові про закон і благодать», згадуючи Софійський собор, твердить, що Ярослав завершив справу свого батька Володимира. Німецький єпископ Тітмар (помер 1018 р.) згадує про функціонуючий Софійський монастир у Києві. Учені висунули гіпотезу, що храм закладено 4 листопада 1011 р., освячено 11 травня 1018 р., спорудження розпочав Володимир Великий, завершив Ярослав Мудрий. Ця концепція ґрунтується на підставі нової інтерпретації світських фресок та знайдених на фресках собору графіті, датованих 1018/21, 1019, 1022, 1023, 1028, 1033 і 1036 рр., а також свідчень Іларіона і Тітмара. Зазначена гіпотеза дискутується, її визнали достатньо переконливою для святкування у 2011 р. 1000-річчя заснування Софійського собору. Ювілей відзначили на міжнародному і загальнодержавному рівнях за рішенням ЮНЕСКО та Указом Президента України.

Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму – 54,6 м, довжина – 41,7 м, висота до зеніту центральної бані – 28,6 м. Собор має п’ять нефів, завершених на сході апсидами, увінчаний 13 куполами. Дванадцять куполів Софійського храму плавно підносяться до основного тринадцятого, що надає споруді особливої монументальності. Тринадцятикупольна система згідно з християнською символікою має глибокий зміст: центральний купол символізував Христа – Главу Церкви, чотири куполи довкола нього – євангелістів, а дванадцять бічних куполів – апостолів. Храм оточувала двоярусна галерея, зовні від якої розміщувалася більш широка одноярусна – по її кутах стояли циліндричні вежі з куполами. Собор було зведено за візантійською технологією з рядів каменю та плінфи, що чергуються. Зовні кладка була покрита розчином-цем’янкою. Загалом вигляд храму відповідав візантійському стилю, однак у константинопольській архітектурі того часу немає подібних споруд, тому припускають, що вигляд святині було визначено бажанням замовника-князя. Згідно з науковими дослідженнями, Софію Київську спорудили ті ж майстри, що зводили Десятинну церкву. Вони творчо переробили візантійську традицію, збагатили її елементами місцевого стилю.

Композиція Софії Київської з її центральним внутрішнім простором і пірамідальними зовнішніми об’ємами втілює універсальний принцип об’єднання кількох рівновеликих частин у єдине ціле. Ця строга ієрархічна система є своєрідною моделлю Божественного Космосу, очищеного від усього минущого, тлінного, суєтного. Для русичів храм поставав зримим образом неба на землі. Інтер’єр собору включає велику кількість мозаїк та фресок. Палітра мозаїк налічує 177 відтінків. У центральній апсиді храму знаходиться найвідоміша з них – Богоматір Оранта, у центральному куполі розташована мозаїка Христа Пантократора.

У 13 ст. Софійський собор неодноразово грабували та руйнували, у 1285 – 1390 рр. митрополит Кипріан відновив храм, після чого він продовжував діяти більше трьох з половиною століть. У 1596 р. Софія стала греко-католицькою церквою, у 1630-ті рр. Петро Могила відремонтував її і повернув православним. Наприкінці 17 ст. за митрополита Варлаама Ясинського й гетьмана Івана Мазепи храм відбудували в бароковому стилі. У результаті численних реставрацій 17 – 18 ст. собор змінив свій вигляд і тепер є взірцем українського бароко. Інтер’єр храму зберіг первісний вигляд.

Численні споруди старокнязівської доби за формою близькі до квадрата. Це Десятинна церква (988 – 996), Свята Софія (1017), Спасо-Преображенський собор (м. Чернігів, 1033 – 1041), Свято-Василівський Золотоверхий собор (м. Овруч, Житомирська обл., 1192), Спас на Берестові (с. Берестове поблизу Печерського монастиря, заміська резиденція київських князів) (1113 – 1125), церква Видубицького монастиря коло Києва (1088). Згодом в архітектурі спостерігається значний романський вплив, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. План церков видовжується в напрямку схід – захід, переважно через прибудову третьої пари стовпів, внаслідок чого в середині постає шість стовпів (пілонів). До таких належать головна церква Київської Лаври (1073), Михайлівський собор у Києві (1108), Борисоглібська церква в Чернігові (1120), Успенська церква на Подолі (1132), Кирилівська церква в Києві (1140), церква святого Пантелеймона в Галичі (1200).

Серед будівель Києва була споруда круглої форми – ротонда (кін. 12 – поч. 13 ст.), розташована у центрі київського дитинця – навпроти Десятинної церкви, її призначення невідоме.

У 12 ст. особливого значення в розвитку архітектури набув Чернігів. Тут майже у первісному вигляді зберігся Спаський собор (розпочато будівництво близько 1036 р.). Споруда тринефна, восьмистовпна, п’ятикупольна (частково перебудована у 18 ст. Високим рівнем техніки спорудження вирізняються Іллінська церква, Борисоглібський та Єлецький собори. Вони збудовані, ймовірно, у першій половині та середині 12 ст. Вид Іллінської церкви рідкісний – однонефна, безстовпна, одноапсидна, з майже квадратним у плані центральним приміщенням і невеличким нартексом.

Видатною пам’яткою архітектури 12 ст. є П’ятницька церква у Чернігові – чотиристовпна хрестокупольна, триапсидна споруда, збудована біля торгу (свята П’ятниця – покровителька торгівлі). Церква невелика за розмірами, струнка за пропорціями. Бокові нефи вузенькі, стіни товсті, щоб винести тягар склепіння. У товщі стін розташовані сходи на хори та внутрішні галереї. Споруду вирізняють вишукана композиція і стрімка вертикальність. Привертає увагу кольорове вирішення церкви: цегла – червона, ніші – білі, покрівля – сріблястий свинець. Усі декоративні прикраси виконано з цегляного матеріалу. Церква була зруйнована у період Другої світової війни, відновлена видатним реставратором П. Барановським.

У літописах збереглися окремі згадки про давньоруських будівничих: Петро Милонєг у Вишгороді збудував церкву Бориса і Гліба (1026), Ждан-Микола також там спорудив одноверху дерев’яну церкву (1072).

Дата добавления: 2015-05-23