Перелік запитань і проблем 5 страница

Запитання № 25

Проаналізуйте процес форсованої індустріалізації в Україні.

Курс на індустріалізацію було проголошено на XІV з'їзді ВКП(б) (грудень 1925 року), що являлось логічним продовженням плану ГОЕРЛО і вмотивовувалось рядом обставин:

1. До 1925 року йдучи шляхом НЕПу, країна досягла довоєнного (1913 р.) рівня, що давало підстави для подальшого розвитку;

2. Значне відставання від економічно розвинутих країн диктувало потребу індустріального розвитку

3. Щезла надія на світову комуністичну революцію, з якою пов'язували свою стратегію російські більшовики, виникла необхідність пристосуватися до нових умов існування одної соціалістичної країни в капіталістичному оточенні і потреба зміцнити оборонну промисловість до початку нової війни.

Мета індустріалізації: перетворити країну із аграрної в індустріальну, із держави, що ввозить машини і обладнання, в державу, яка їх виробляє, забезпечити економічну самостійність і незалежність, зміцнити обороноздатність тощо.

Особливості індустріалізації в Україні:

1) Залучення в промисловість республіки відносно більшої частини коштів ніж в інші республіки [так в І-ій п'ятирічці (1928-1933 роки) Україна отримала 20% всіх капіталовкладень в промисловість СРСР];

2) Побудова в Україні промислових гігантів. У промисловості СРСР в 20-30 роках ключовими вважатися 35 об'єктів вартістю понад 100 млн. крб. кожний, з них в Україні розміщувалось 12 (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорськмашбуд та ін.);

3) Нерівномірність в часі процесу здійснення індустріалізації [Так в роки 1 -ї п'ятирічки з 1500 підприємств, що споруджувались в СРСР в Україні побудовано 400: в II -й п'ятирічці (1933-37 роки) з 4500 - 1000; а в III -й незавершеній (1938-41 роки) з 3000 - 600;]

4) Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей: електрометалургії, маргаринової, комбікормової тощо;

5) Витіснення приватного сектора в економіці України йшло вищими темпами, ніж в цілому по СРСР. [Якщо в цілому на початку 20 років приватний сектор давав 25 % виробництва промислової продукції, то в 1928 році на його долю припадало лише 12 % (по СРСР - 17 %) ];"

6) Індустріалізація в Україні вела до перекосів і деформацій у розміщенні продуктивних сил: прискорювався промисловий розвиток Дніпро-Донецького регіону, а інші регіони України значно відставали;

7) Модернізація промисловості групи "А" (виробництво засобів виробництва) значно випереджало промисловість групи "Б" (виробництво предметів споживання) (87,5 %і 12,5 % відповідно).

Індустріалізація в СРСР і в Україні зокрема відрізнялася від процесу індустріалізації країн Заходу:

Західні країни	СРСР(УРСР)
Розпочиналась з легкої промисловості	Розпочиналась з важкої промисловості
Джерела (кошти): 1. внутрішні нагромадження від промисловості і торгівлі; 2. зовнішні займи; 3. грабунок колоній; 4. анексії і контрибуції тощо.	Джерела (кошти): 1) грабунок внутрішньої "колонії" села; 2) облігації внутрішнього займу; 3) анульовано зовнішні борги; 4) доходи від зовнішньої торгівлі; 5) п'яний бюджет (монополія на горілчані вироби); 6) знецінені (не забезпечені золотом) гроші, інфляційне забезпечення потреб; 7) продаж за кордон сировини; 8) режим жорсткої економії; 9) експлуатація дармової праці в'язнів ГУЛАГУ тощо.
Темпи (50-100 років)	Темпи форсовані (10-15 років)

Труднощі індустріалізації:

1. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на значній території, з слабо розвиненою комунікаційною інфраструктурою (дороги, зв'язок, мости);

2. Досить швидкі темпи (форсовані) потребували всезростаючих капітало­вкладень;

3. Нестача кваліфікованих кадрів;

4. Дефіцит необхідного обладнання для новозбудованих заводів і фабрик;

5. Нестача сировини і коштів тощо.

Найважча проблема з вищенаведених труднощів: де взяти кошти? Сталінське керівництво розв'язало цю проблему своєрідним чином (див. табл. - Кошти) і особливе місце тут відводилось грабунку селянства, перекачування коштів із села в місто через підвищення податків і цін на промислові товари та заниження на сільгосппродукцію.

Спочатку курс на індустріалізацію передбачав напружені, але реальні плани. Але незабаром сталій проголосив форсований курс, не підкріплений ані коштами, ані взаємоув'язкою з іншими плановими показниками. Набирає обертів рапортоманія, офіційна пропаганда оголосила, що І - а п'ятирічка виконана за З роки і 4 місяці, а насправді по багатьох показниках вона не була виконана взагалі.

Цікава деталь - Політбюро своїм рішенням від 1 лютого 1933 року заборонило всім відомствам друкувати будь-які цифрові звіти про виконання п'ятирічних планів. Узагальнені дані наводились лише по випуску валової продукції, обчисленої в карбованцях. Напружені плани вимагали інтенсифікації праці. Розпалювався масовий ентузіазм через соціалістичне змагання, нагороди (запроваджено звання Героя Соціалістичної Праці), примус, страх тощо.

Підсумки і наслідки індустріалізації: Важко підрахувати, в скільки разів зріс об'єм промислової продукції, оскільки тодішня статистика не є об'єктивною, але все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку:

1) Докорінно змінилася структура народного господарства України: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою с/ у загальному обсязі валової продукції;

2) В розвитку промисловості домінує виробництво засобів виробництва;

3) Дрібна промисловість (кустарно-реміснича) вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою;

4) Посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожний 5-й житель України проживав в місті, то в кінці ЗО - х - кожен 3-й). Відбувається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та науково-технічна інтелігенція:

5) За рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну; 3-є місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії); 4-е - за видобутком вугілля тощо ].

Негативними тенденціями у господарстві України, викликаними індустріалі­зацією були:

1) Домінування промисловості групи "А" над групою "Б" вело до недостачі на ринку необхідних товарів широкого вжитку, до тотального дефіциту (з 1928 року - перехід до карткової системи розподілу в містах);

2) Гігантоманія привела до того, що будівництво сотень об'єктів було розпочате, але не завершене через нестачу коштів, сировини, обладнання, робочої сили (біля 40 % капіталовкладень було заморожено);

3) Жорстка централізація управління промисловістю (так, 89 %важкої промисловості було в загальносоюзному підпорядкуванні), відмова від саморегулюючих механізмів, формування яких розпочалося в роки НЕПу, орієнтація на адміністративно-командні методи управління);

4) Ставка на побудову підприємств - монополістів;

5) Формування структури розміщення продуктивних сил;

6) Значне перевантаження екосистеми України, зростання техногенного навантаження на природу тощо.

Висновок:

Отже процес індустріалізації в Україні мав свої особливості, а її наслідки були суперечливими і неоднозначними, несучи як позитивні зрушення так і негативні тенденції. Однак ціна цих позитивних зрушень була надто високою: для одержання коштів було пограбовано і поневолено село, демонтовано НЕП, запроваджено командно-адміністративні методи управління, створено атмосферу надзвичайного напруження, пошуку шкідників, що спричинило масові репресії.

Запитання № 26

Проаналізуйте процес колективізації сільського господарства в Україні

та його наслідки.

Потреби форсованої індустріалізації ("надіндустріалізації") надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927/28 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже цінах на промислові товари - так звані "ножиці цін"). Шлях виходу із кризи сталінське керівництво вбачало не у підвищенні закупочних цін на с/г продукцію, а у поверненні до методів "воєнного комунізму", насильницькому вилученню хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (25-30 мільйонів по СРСР), на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200-300 тисяч колгоспів).

Окрім цього тоталітарна система залишалась незавершеною, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства. Із створенням колгоспів зміцнювалась соціальна база диктатури пролетаріату; оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства. Все вищенаведене і було причинами колективізації.

У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означала, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 рік) Пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної, масової колективізації, який відкрив одну з найтрагічніших сторінок української історії.

Україні, як основному постачальнику зерна відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно постанови ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації..." (5 січня 1930 року)- колективізація в Україні мала завершитись весною 1931. Місцеве керівництво скоротило цей термін: до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгосп. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідація куркуля як класу». Термін "куркуль" окреслювався дуже приблизно до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видасться дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві мотор, або просто мали хату, покриту бляхою. Врешті ""куркулями" і їх посібниками "підкуркуль­никами" оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому ""ліквідація куркуля як класу" зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисяч, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.

"Ліквідація"" набрала різних форм:

1) Так звані контрреволюційні куркульські активісти-селяни, які активно противились колективізації-підлягали розстрілу або ув'язненню;

2) Заможніші ""куркулі", не помічені в акціях опору, виселялися у відділені райони СРСР;'

3) Менш заможні - виселялися в інші повіти в межах України.

"Куркулям" дозволялося брати з собою лише те, що вони могли нести на собі. Депортовані опинялися на становищі "спец поселенців" їм не дозволялося залишати свої поселення, вони перебували під постійним наглядом і позбавлялися політичних прав на 5 років. Режим "спец поселень" наближався до кріпацтва (якщо вільна дівчина чи парубок брали шлюб із "спец поселенцями", вони самі переходили до цього стану!!!). Для того, щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації - 2 березня 1930 року в газеті "Правда" з'явилась його стаття "Запаморочення від успіхів". У ній він демагогічно заявив, що "" колгосп - справа добровільна", і звинуватив у "перегинах" в проведенні колективізації місцевий апарат, переклав вину з власної голови на місцеву владу і попереджував соціальний вибух. Проте селянам дозволили покинути колгоспи: близько 50 % селян скористались такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших засобів (тим, хто вийшов з колгоспу не повергали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи - і ті не водному місці тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70 % господарств, а в 1935 році-93 %. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Висновок:

Отже внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства сприяло остаточному утвердженню тоталітарної системи.

Запитання № 27

Якими були причини і наслідки голодомору 1932/33 років?

В історичній літературі немає одностайності, щодо причин голодомору 1932/33 років. Радянська історіографія заперечувала існування голодомору, а мільйони селянських жертв називала вигадкою націоналістів. Представники української еміграції не тільки стверджували наявність голоду, а й наголошували, що "голод 1933 року був організований спеціально для України". У 1980 році цю думку про спеціально спланований проти українців голод детально аргументували два історики не українського походження - Роберт Конквест і Джеймс Мейс. Під впливом представлених документальних матеріалів у 1988 році спеціальна комісія американського Конгресу визнала факт існування голоду і ствердила, що український голод 1932/33 років за своїм характером і розмахом рівнозначний геноциду. До подібного висновку дійшла у 1988-1990 роках незалежна Міжнародна комісія, складена з всесвітньо відомих юристів і вчених-правознавців. У результаті дискусій комісія визнала слушність думки, що Сталінський режим хотів завдати смертельного удару українські й нації "як такій".

Отже, узагальнюючи, можна виділити в окрему групу думки дослідників, які акцентують увагу на національно-політичних причинах голодомору (Дж.Мейс, Р. Конквест, А. Безансон, Д. Соловей). Так Р.Конквест стверджував, що "голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, але тому, що були українцями-селянами".

Інша група (Н.Іваницький, В.Марачко, Н.Верт) наголошу є на соціально-економічних причинах, "насильницьких хлібозаготівлях", "політиці продрозкладки" тощо.

Найбільш продуктивним і обґрунтованим видається синтетичний підхід на основі зіставлення різних концепцій "тоді факти пов'язані з голодом логічно складатимуться в цілісну картину" (С.Кульчицький, І.Касьянов, В.Даниленко).

Кількість жертв голодомору.

Радянський режим заперечував факт існування голоду, тому кількість жертв голодомору обчислити дуже важко: ніхто не вів облік загиблих. У 1937 році в СРСР був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926 року. Сталін дав розпорядження засекретити матеріали перепису 1937 року, а тих, хто володів інформацією (безпосередніх виконавців)-розстріляти. Це пояснює, чому серед істориків і демографів, які намагалися встановити число померлих на основі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розбіжності. Найбільшу кількість жертв надає Р.Конквест - 7 млн. чоловік, з них 5млн, в Україні, 1 млн. на Північному Кавказі, ще 1млн - в інших містах.

Група російських статистиків на підставі підрахунку середньомісячного рівня смертності, що в Україні 1932-34 років померло близько 2 млн. чоловік. Однак є серйозні підстави вважати цю оцінку явно заниженою.

Опубліковані нещодавно дані перепису 1937 року показують, що чисельність населення УРСР між 1931 і 1937 роком зменшилася на 2,8 млн. чоловік. Однак ці цифри не дають повного уявлення про масштаб жертв, оскільки частина померлих частково компенсувалась досить високим рівнем народжуваності у 1935-37 роках.

Український історик С.Кульчицький оцінює прямі втрати від голоду 3-3,5 млн. чоловік, а український демограф А.Перковський - 4 млн. чоловік."

Голод 1932-33 років став трагедією України:

1) Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилось колгоспне село, яке вже ніколи не повстало проти радянської влади;

2) Колективізація приглушила почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина;

3) На декілька поколінь голодомор імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність;

4) Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти;

5) Голод призупинив "'українізацію'' міст Сходу і Півдня України, після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок імміграції з Росії тощо.

Висновок:

Отже штучний голодомор 1932-1933 років був геноцидом і етноцидом, спрямованими проти основної субстанції української нації, а саме її селянства Це був план на знищення окремішньої української нації та перетворення її на просте населення України, заляканих підданих Кремля.

Запитання № 28

Проаналізуйте процес утвердження режиму

та масових репресій в Україні в 20-30-х роках.

З кінця 20-х років після розгрому "ухилів" і опозицій та остаточного укріплення Сталіна при владі чітко окреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка по суті означала повернення до методів "воєнного комунізму" та масового революційного терору. Йде активний процес утвердження більшовицького тоталітарного режиму, який означав всеохоплююче (термін totalis - з латинської - весь, повний) одержавлення радянського суспільства, всебічний контроль всіх сфер суспільного життя з боку пануючої партії. Тоталітарний режим живе за принципом "заборонено все, що не наказано".

Найхарактернішими ознаками утвердження тоталітарного режиму в Україні були:

1. Монополізація комуністичною партією влади, утворення однопартійної системи, знищення всяких проявів опозиції (до 1925 р. - всі партії, які до того існували в Україні були знищені);

2. Одержавлення правлячої партії, зрощення її з державним апаратом (ВКП(б) оголошувалась хребтом диктатури пролетаріату, а пізніше керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, причому це закріплювалось конституційно);

3. Встановлення партійного контролю над економікою країни, утвердження командно-адміністративних методів управління;

4. Утвердження жорстокого контролю держави (партії) над суспільним життям (всі громадські організації діяли під контролем і керівництвом компартії, чим унеможливлювали небезпеку найменшої опозиційності і соціальної конкуренції);

5. Ставка на масовий терор і репресії, як невід'ємної ознаки тоталітарного режиму (об'єктивності ради треба зазначити, що терор не був винаходом Сталіна, бо червоний терор здійснювався ще при Леніні у 1918 році).

Згортання ліберального непівського курсу насамперед проявилося у переслідуванні старої інтелігенції. Першим політичним процесом стала сфабрикована ДПУ "Шахтинська справа" (травень-липень 1928 року-судовий процес над 53-ма спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які нібито займались антирадянською шкідницькою діяльністю. Сталін використав "Шахтинську справу" для обґрунтування тези про загострення класової боротьби в міру розгортання будівництва соціалізму.

Починаючи з 1929 року масові репресії в Україні прокотилися трьома хвилями:

1) 1929 - 31 роки (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української автокефальної Православної Церкви, процес СВУ тощо);

2) 1932 - 34 роки (штучний голодомор, постишевський терор, "кіровська хвиля");

3) 1936 - 38 роки (великий терор, єжовщина тощо).

Процес більшовицького терору буквально розчавив українську культурну еліту. Чистки набули тотального характеру. З 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 року залишилось лише 38.3 223 українських письменників, що зникли - розстріляно 17, кінчили життя самогубством 8, заарештовано і заслано в табори - 175, пропали безвісти - 16, померли своєю смертю - 7. Таких втрат зазнали й інші галузі наукової і культурної діяльності. За підрахунками Ю. Лавріненко, одного з небагатьох, якому вдалося вижити, а пізніше виїхати на Захід - в УРСР в 30-х роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції. Масовий характер винищення національної еліти дали підстави назвати йому добу 20-30-х років "розстріляне Відродження". За підрахунками М. Максудова, колишнього радянського демографа, який виїхав закордон, людські втрати від репресій у 1937-38 роках становили щонайменше 4,5 млн. чоловік. Якщо порівняти це число із загальною кількістю українців у Росії й Україні, Польщі, Румунії, Чехословаччині (близько 40 млн. чоловік), то можна твердити, що Сталінський терор привів до здесяткування українського населення, тобто до загибелі кожного десятого українця.

Висновок:

Підсумовуючи трагічну історію 20-30 років, не можна не погодитись із думкою українського історика із Канади Богдана Кравченка "найбільшим досягненням українців у це десятиліття було те, що вони його пережили". Масовим терором була фізично винищена найбільш активна та інтелектуальна частина нації, і здійснено моральне розтління тих, хто вцілів. У душах надовго поселився страх, а страх перед владою - невід'ємний атрибут тоталітарної системи. Страх, який повинен привести до абсолютної покори. Таким чином було утверджено тоталітарний більшовицький режим з всеохоплюючим контролем і репресивним примушенням громадян до виконання партійної владної волі.

Запитання № 29

Проаналізуйте становище українців Західної України в 20-30-х роках.

Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще означити цей регіон можна як землі, що до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім Радянського Союзу. Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини. У кожній з цих держав українці становили національну меншину. Важко назвати точне число українців, які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того часу відзначається крайньою недостовірністю. Кількість українців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2-6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в Галичині, решта - на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14-16%). У Румунії серед національних меншин українці за своєю чисельністю поступалися угорцям, німцям, євреям. За офіційною статистикою їхня загальна кількість становила 582 тисячі осіб (приблизно 3% населення), тим часом українські демографи твердять, що насправді вона наближалась до 1 млн. чоловік. Основним районом проживання українців була Буковина,менша частина заселяла територію Бессарабії біля Хотина і Акерману.У Чехословаваччині згідно статистики проживало 549 тисяч чоловік (38% загальної чисельності жителів). Близько 80 % українців мешкало в Закарпатті, ще 15 % у Пряшівщині. окрім цього чисельна українська громада проживала в Празі. Таким чином всього у міжвоєнну добу на західноукраїнських землях проживало від 6 до 7 млн. чоловік, тобто в 4-5 разів менше за число українців, які проживали в УРСР наприкінці 20-х років.

Становище західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Загалом воно відбивало особливості соціально-економічного і політичного життя цих держав.

Дата добавления: 2015-05-23