Становище українців у Польщі. 2 страница

· радянський партизанський та підпільний рух;

· національно-патріотичні сили, в основі яких була політична організація ОУН і військова - УПА.

Основна різниця між ними в роки боротьби проти німецьких окупантів - проблема державності України.

Радянські партизани і підпільники виступали за Радянську Україну в складі СРСР.

Патріоти - націоналісти - за створення незалежної, самостійної Української держави.

Якщо порівняти масштаби цих рухів, то звичайно, треба врахувати, що перших підтримувала Москва і влада в тилу "за лінією фронту", другі - орієнтувалися на власні сили, допомогу місцевого населення, вони ніде не мали своїх власних державних структур і підтримки поза лінією фронту.

Віддамо тут належне радянським партизанам, які підтримували на окупованій території віру людей в кінцеву перемогу над ворогом, завдавали певних втрат противнику, здобували інформацію для фронту.

Проте, в історії радянського партизанського руху існує ряд проблем і суперечностей:

По-перше: Стримуючими факторами розвитку партизанського рух}' (особливо в початковий період війни) стали:

· наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення "малої війни", ліквідації документації та партизанських схованок і баз;

· дефіцит підготовлених партизанських кадрів, до кінця 1941 року так звану підготовку до "малої війни" пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території;

· відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами;

· жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму.

По-друге: Радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів, які мали свої особливості:

1-ий - зародження і становлення - тривав з початку війни до кінця 1942 року. Його змістом було збирання сил, визначення організаційних форм, ефективних методів боротьби у ворожому тилу. В складних умовах, наприкінці 1941 р. утворюються партизанські загони О.Федорова на Чернігівщині, С.Ковпака на Сумщині, кілька десятків невеликих загонів в прифронтовій смузі Харківщини і Донбасу.

На початку 1942 року утворено Український штаб партизанського руху. Улітку 1942 р. окремі партизанські загони злилися у партизанські частини, згодом навіть з'єднання чисельністю до 3-5 тис.чол. під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Наумова, М.Шукаєва.

2-ий етап - стабілізація - триває до середини 1943 р. Партизанські з'єднання відбивають каральні акції фашистів і тримають під контролем цілі райони, здійснюють рейдові операції, хоча основною метою рейду на захід була боротьба з "націоналістичними формуваннями УПА". Ігноруючи накази центру, деякі партизанські командири вступали в контакти з командуванням частин УПА. Комісар з'єднання Ковпака генерал С.Руднєв говорив, що з УПА "можна жити окремо, але ворога треби бити спільно" На відміну від Руднєва більшість командирів (Ковпак, Сабуров, Наумов, Вершигора та ін.), які діяли під контролем НКВС, беззаперечно виконували накази Москви.

3-ій етап - участь в активних наступальних діях, який триває до повного

розгрому фашистів. Для цього періоду характерні численні рейди в тил противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій, вони намагалися силою захопити українські повстанські райони, внести розкол в ряди УПА, залучити до боротьби з повстанцями поляків, але всі ці спроби наштовхувалися на збройний опір УПА. Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося близько 180 тис. чоловік, 30% із них загинули.

По-третє: Всі учасники боротьби з фашизмом ризикували своїм життям і заслуговують пам'яті нащадків. Проте сьогодні незаперечними є факти неефективності і недоцільності дій ряду радянських диверсійних і партизанських груп, їх дії часто приводили до великих втрат мирного населення, вони мали пропагандистський політичний характер, та й по чисельності не відповідали придуманим після війни цифрам, які декілька разів змінювались за вказівкою партійних лідерів. Отже, в роки фашистської окупації український народ не скорився жорстокому ворогові, боротьба проти нього продовжувалась всіма формами і засобами, всіма силами, які захищали свою землю, хоча були між ними суперечності, проблеми, помилки і непорозуміння, породжені тоталітарною системою.

Запитання № 35

Проблеми історії ОУН-УПА в 1941-1945 рр.

Найскладнішими, найважливішими і найактуальнішими проблемами історії національно-визвольного руху в роки радянсько-німецької війни є:

· суперечлива і протирічива ситуація, що склалася в рядах ОУН напередодні і початку радянсько-німецької війни;

· взаємовідносини ОУН-УПА і Німеччини на різних етапах другої світової війни;

· становлення, озброєння, численність та участь в бойових діях УПА;

· вклад і оцінка національно-визвольного руху в перемогу над фашизмом іі боротьбу проти тоталітаризму.

Зупинимося коротко на з'ясуванні цих проблем в сучасній історичній науці.

1) Міжфракційні суперечності в національно-визвольному русі загострились після вбивства лідера ОУН Євгена Коновальця в 193 8 р. їх суть полягала в тому, що ветерани проводу українських націоналістів - А.Мельник, Я.Боровиковський, М.Сціборський та ін., які перебували в еміграції, схилялися до більш поміркованих дій, робили ставку на поступове ' повзуче" встановлення української державності, відстоювали прошмецьку орієнтацію. Молоді радикали - які очолювали підпільну боротьбу на західно-українських землях - С.Бандера, Я.Стецько, Р.Шухевич та ін., вимагали від лідерів ПУН зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгорнути самостійну революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій. В лютому 1940 року молоді радикали скликали в Кракові власну конференцію, яка сформувала революційний провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою.

Так почалося паралельне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Б-революційна або бандерівська і ОУН-М-мельниківська.

Мета в них була одна - незалежність України, шлях її досягнення відрізнявся в залежності від конкретних історичних умов і ситуації.

2) Із наближенням радянсько-німецької війни обидві течії ОУН орієнтуються на Німеччину, сподіваючись, що ця подія прискорить становлення української державності.

З метою створення осередку власних збройних сил ОУН-Б укладає угоду з німецьким військовим командуванням про формування легіону українських націоналістів, який складався з двох підрозділів "Нахтігаль" і "Роланд" (600 солдатів). Звичайно, кожна сторона намагалась використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях.

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до реалізації своєї мети - 30 червня 1941 року у Львові, захопленому німцями бандерівці провели Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української держави. Обрано українське державне правління на чолі із Я.Стецьком. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою, різкою і негативною. Невдовзі С.Бандєру. Я.Стецька та інших лідерів ОУН було заарештовано і відправлено в концтабори Заксенгаузена та Оранієнбурга.

Невдачею закінчилися всі спроби ОУН - мельниківців, спрямовані на повзуче відновлення української держави, через лояльне ставлення до німецької окупаційної влади. Навіть такі дії суперечили планам гітлерівців; вже у вересні 1941р. пройшла хвиля арештів, а в грудні розпочались репресії і проти мельниківців. ОУН переходить в підпілля, її провідні лідери переконались, що окупант коричневий ще більш жорстокий, ніж червоний.

3) Становлення ОУНівського підпільного партизанського руху почалося в середині 1942р., повстанці виконували функції оборони місцевого населення від окупаційних властей, від нападів радянських і польських партизан, зривали акції вивезення молоді до Німеччини.

Офіційною датою народження УПА став день 14 жовтня 1942 р., приурочений до дня покровительки Війська Запорізького Покрови Святої Богородиці. З серпня 1943 року роз'єднані українські військові формування (загони М.Боровця, А.Мельника і Р.Шухевича) об'єднуються у єдину військову силу, чисельність якої зросла до 20 тис. бійців.

УПА вела активні форми боротьби з окупантами на три фронти - проти німецьких окупантів, радянських партизан (часто відбувалися і спільні, погоджені акції), польських формувань Армії Крайової.

В 1942-1944 рр. УПА мала всі ознаки українських національних збройних сил, не маючи за собою власної держави, але підтримана власним народом.

Документи підтверджують, що в її лавах боролись всі. хто відстоював самостійну українську державу, не зважаючи на політичні погляди, переконання, партійну приналежність і національність (до 20% бійців складали не українці). За підрахунками вчених-істориків загони УПА в 1942-1943 роках провели 1,5 тис. бойових операцій проти німецьких окупантів; вони здійснювали успішні напади на німецькі гарнізони, поїзди, якими гітлерівці вивозили населення до Німеччини, зривали каральні операції проти місцевого населення і навіть повністю контролювали окремі райони Волині, Полісся і Галичини.

4) Звичайно, об'єктивні, виважені оцінки всіх фактів і подій, неупереджені глибокі історичні дослідження ще попереду, але маємо незаперечний факт - український національно-визвольний рух (ОУН, УПА) відстоював інтереси українського народ)', вніс свій вклад у боротьбу з окупантами, незважаючи на те, що його не підтримала жодна з держав.

В травні 1945 року командуючий УПА генерал Роман Шухевич (псевдо Тарас Чупринка) дав таку оцінку українським повстанцям в роки другої світової війни: "Великий вклад в перемогу над Німеччиною внесли і ви, українські повстанці. Ви не допустили, щоб німець вільно господарював на українській землі і вповні використовував її для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволили йому грабувати українські села, не допускали вивозити людей до Німеччини. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли і спалення сіл. У боротьбі з Німеччиною наша УПА зорганізувала і пройшла першу бойову школу".

Запитання №36

Українські землі на завершальному етапі Другої Світової війни.

На завершальному етапі радянсько-німецької війни українські землі і народ знову пережили великий подвиг солдата і великі жертви, руїни, спустошення, тактику "спаленої землі" уже з боку німецьких окупантів, які відступаючи, застосовували її.

Початком визволення території України стала Сталінградська битва, внаслідок якої розпочато контрнаступ і 18 грудня 1942 року визволено перший український населений пункт - с.Півнівку Міловського району Ворошиловградської (нині Луганської) області.

До лютого 1943 року визволено значну частину Донбасу, Харківщини (16 березня 1943 р. Харків знову було захоплено фашистами). Розвиваючи успіх після перемоги на Курській дузі, війська Південно-Західного фронту на початку вересня 1943 р. визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронежського фронту визволили Суми і вийшли до Дніпра в районі Переяслав-Хмельницького.

На світанку 6 листопада 1943 року визволено Київ, хоча ціною величезних втрат, тільки в районі Букрина загинуло 40 тис. воїнів.

У січні 1944 року розпочалося визволення Правобережної України та Криму: 5 лютого - Луцьк і Рівне, 20 березня - Вінниця, 25 березня - Проскурів (Хмельницький), ЗО березня - Чернівці, 15 квітня - Тернопіль, 10 квітня - Одесу, травень - Крим, 27 липня - Львів і Станіславів (Івано-Франківськ). На початку жовтня 1944 року завершилось повне визволення території України від фашистських окупантів, 28 жовтня війська 4-го Українського фронту вибили ворога із останнього населеного пункту Закарпаття.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки героїзму, мужності і подвигу всіх борців з окупантами рідної землі.

У зв'язку з цим, ще одна болюча п роблема. Істина незаперечна - головною причиною перемоги над фашизмом було бажання врятувати і очистити рідну землю від фашистського окупанта, тому незважаючи на історичну правомірність називати події 1941-1945 рр. - радянсько-німецькою війною, все ж таки дія солдата це була війна Велика Вітчизняна. Бо хіба за Сталіна, за ефемерну "Родину" воювали українці, білоруси, росіяни, грузини і т.д. вони воювали найперше за свій Край, свою Батьківщину, свою Вітчизну, за свою родину, сім'ю, матерів і дітей.

Очевидно, що при такому підході, такому розумінні не варто відмовлятися від усталеної назви - Велика Вітчизняна війна.

Запитання № 37

Дивізія "Галичина" - хтовона?

На завершальному етапі війни відбулася ще одна трагічна і неоднозначна подія в історії українства - створення дивізії СС "Галичина '.

Зазнавши поразки під Сталінградом, керівництво вермахту врешті одобрило проект створення українського збройного формування, але тільки з населення Галичини. Цей проект одразу був підданий жорсткій критиці з боку ОУН - Бандери, бо він вносив розкол в національний рух опору, перетворював галицьку - молодь у гарматне м'ясо, значно обмежу вав національні і військові інтереси українства, протиставляв "галичан"' і "українців-наддніпрянців", давав підставу радянській пропаганді говорити про співпрацю українського націоналізму з німцями.

Але в ситуації, коли нависла загроза повернення радянського тоталітаризму, коли появилася знову наївна надія на допомогу і розуміння української справи з боку німців, коли, як зауважив митрополит А.Шептицький, "немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії", лідери Українського Центрального Комітету пішли на цей крок.

В квітні 1943 року почалось формування дивізії, яка нараховувала 16-18тис.осіб і дістала назву - 14 Галицька добровольча дивізія СС, невдовзі її було відправлено на фронт. У липні 1944 року під Бродами дивізія оточена радянськими військами і розгромлена, втративши 7 тис. воїнів. До кінця війни вона так і не стала омріяним зародком української національної армії, хоча на початку 1945 р. командуючий дивізією генерал П.Шандрук самовільно змінив її назву на "Першу українську дивізію", вона брала участь у боях в Австрії й здалась в полон союзникам.

Участь в організації дивізії СС "Галичина" 1943 р. не може бути розцінена інакше, як військове співробітництво з німецькою владою, і відображає політичну обмеженість галицького націоналістичного консерватизму, та кожна капля крові, пролита бійцем за свою землю і на своїй землі рано чи пізно дає сходи, вона має свою найдорожчу ціну - довгоочікувану свободу і незалежність держави.

Запитання № 38

Назвіть територіальні, геополітичні зміни, що відбулися

на українських землях в післявоєнний період.

В XX ст. українська земля та її народ винесли на собі страшний тягар двох світових війн. Україна стала буфером і полем бою між двома імперіями, які прагнули до світового панування.

В роки другої світової війни українці знову мали надію визволитись від тоталітаризму і чужинців, добитися незалежності, але й наступні післявоєнні роки стали часом відновлення сталінізму і дальшого утвердження тоталітарної системи.

Найсуттєвішими територіальними та геополітичними змінами, що відбулися в післявоєнний період було завершення процесу об'єднання українських земель та формування сучасної території України, активізація зовнішньополітичної діяльності УРСР.

Серед повоєнних адміністративно-територіальних змін можна назвати:

По-перше - врегулювання територіального питання з Польщею. У вересні 1944 року за угодою між Польщею і УРСР споконвічні українські землі, 17 повітів Підляшшя, Холмщини. Посяння і Лемківщини. де проживало майже 800 тисяч українців, передавалися Польщі.

16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону, який закріплював кордон в основному по "лінії Керзона'", хоча і тут Москва тиша на поступки прорадянській політиці польського уряду - на окремих ділянках відхилення на схід (в користь Польщі) було до 30 км.

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.

По-друге - приєднання Закарпаття до УРСР.

В листопаді 1944 року І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачево ухвалив маніфест про воз'єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні 1945 року договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив це рішення.

По-третє - остаточно крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 року під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала права УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично визнані кордони, встановлені в червні 1940 року.

Отже, західні кордони УРСР і СРСР в післявоєнні роки визначалися не по волі народів і історичній справедливості, а по волі диктаторів і прорадянських режимів, хоча в основному цей процес мав позитивні наслідки, бо:

по-перше - відбулося остаточне визнання кордонів республіки, які зафіксовані Актом про державну незалежність України в 1991 році;

по-друге - відбулося збільшення території УРСР (з 470 тис.км² до 601 тис. км²) та її демографічного потенціалу на 8 млн. чоловік;

по-третє - відбулося об'єднання земель у складі однієї держави (УРСР), завершилося формування сучасної території (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 році Кримської області до складу УРСР.

Запитання № 39

Перечисліть особливості та проблеми відбудови

господарства України в післявоєнні роки.

Відбудова господарства України розпочалася уже з 1943 року, після початку визволення частини території від фашистської окупації. Вона мала ряд особливостей, які відрізняли її від післявоєнної ситуації на інших територіях СРСР і західних держав:

1) Війна завдала величезних людських і матеріальних втрат. Загинув кожен п'ятий і постраждав кожен третій житель республіки. Біля 4 млн. мирних людей знищено фашистами підчас окупації, 2,5 млн. чоловік вивезено до Німеччини, 5 млн. солдат загинуло на фронті. Столиця України - Київ втратив 300 тис. чоловік, стільки ж втратили США за всю другу світову війну.

Майже половину (48%) довоєнного економічного потенціалу України було знищено, на руїни перетворено 714 міст, понад 28 тис. сіл (250 спалено повністю). Неушкодженими залишилось лише 19% довоєнних промислових підприємств, тоді як в Італії було зруйновано тільки 20%. На УРСР припадало 42% знищених промислових об'єктів СРСР.

2) Процес відбудови господарства у республіці ускладнився голодом 1946-1947 років. Загроза голоду, викликана посухою і післявоєнною розрухою, не була своєчасно попереджена, нейтралізована державою, а навпаки, посилена негативними суб'єктивними факторами. Державні хлібозаготівлі не зменшились, а збільшились (у липні 1946 року план хлібозаготівель зріс з 340 млн. пудів до 360 млн. пудів). Зросли обсяги експорту хліба і продуктів харчування за кордон (так званим "братнім державам" вивезено 1,7 млн.пудів хліба). Одночасно посилилось кримінальне переслідування " розкрадачів хліба", які кваліфікувались як '"вороги народу", державні позики зерна із запасів були мінімальними. Таким чином, повторювався сценарій 1933 року. Від голоду в 1946-1947 роках померло понад 800 тис. людей.

Радянський варіант післявоєнної відбудови господарства мав такі особливості:

1. Опора на внутрішні джерела, ресурси і сили.

2. Першочергове відновлення роботи великої промисловості - основи воєнно-промислового комплексу.

3. Накопичення коштів за рахунок сільського господарства та соціальної сфери.

4. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану, відбудова економіки України відбувалася не як окремої території, а як частини загальносоюзного комплексу.

Суттєвою особливістю відбудовних процесів в Україні була дія тоталітарної командно-адміністративної системи, яка проявилася в наступному:

· повернення до гігантоманії, надання переваги кількісним показникам над якісними, відставання технологічного оновлення;

· домінування ролі ідеології, проведення широкомасштабних мобілізацій­но-пропагандистських заходів (рух ударників, передовиків соцзмагання і т.д.);

· надмірний ріст оборонної промисловості за рахунок нещадної експлуатації селян-колгоспників. Село мало забезпечити потреби промисловості у сировині; постачати міста продовольством, експортувати продукцію в країни Східної Європи для підтримки прорадянських режимів.

Результати відбудови господарства на початку 50-х років були вагомими і успішними:

· обсяг валової продукції промисловості України зріс за 1946-1950 роки у 4,7 рази і перевищив рівень 1940 року на 15%;

· відновили роботу 22 доменних. 43 мартенівських печі, 46 прокатних станів, металургійні заводи - Азовсталь, Запоріжсталь, Краматорський і Єнакієвський та інші;

· Радянська Україна знову стала однією з провідних індустріальних територій СРСР і Європи.

Необхідно підкреслити, що результати відбудови господарства були дійсно вражаючими, але для держави-гіганта, а не для людини, яка не відчула покращення свого життя. В післявоєнні роки, як і в усі роки радянської влади існувало дивне протиріччя: героїчна, самовіддана, напружена праця народу і дія тоталітарної, командно-адміністративної системи, яка користувалася плодами цієї праці. Тобто, був народ-герой, переможець, трудівник, і народ "гвинтик системи", народ для держави, а не держава для народу.

Запитання № 40

В чому проявилосявідновлення тоталітаризму, сталінізму в післявоєнні роки?

В післявоєнні роки народ, який зазнав величезних втрат, виграв війну проти фашизму незважаючи на помилки, прорахунки партійного керівництва, надіявся, що заслужив вдячність і шану від своєї держави, але сталося навпаки - сталінська машина репресій проти власного народу запрацювала і після великої перемоги. Чому, чим це можна-пояснити?

По-перше - війна послабила пануючу більшовицьку ідеологію, адже майже три роки українські землі перебували під фашистською окупацією і гітлерівською ідеологією;

по-друге - посилився страх диктатора Сталіна за скоєні ним злочини, помилки і прорахунку боязнь неминучої відповідальності перед власним народом;

по-третє - всі перемоги приписувались диктатору, який був осліплений славою і бажав повністю панувати в світі і державі, нав'язувати волю людині і народу.

Дата добавления: 2015-05-23