Козацтво зародилось в північному приазов’ї

ІСТОРІЯ НАУКИ І ТЕХНІКИ

Навчальний посібник

для студентів і курсантів всіх спеціальностей

освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр”

Затверджено на засіданні методичної ради навчально-методичного кабінету

Кременчуцького льотного коледжу НАУ

(протокол № 4 від 18.03.2011 р.)

Комп’ютерний набір Тіхонової О.Ф.

Тираж 24 прим.

АТК „Авіаосвіта”

м. Кременчук

Велика кількість, якщо не абсолютна більшість авторів робіт з історії українського козацтва вважає його унікальним явищем історії і, само собою зрозуміло, шукає його витоки. В ході цих пошуків народилася і стала домінуючою точка зору, що українське козацтво стало наслідком втечі на простори Дикого поля селян-кріпаків, в зв’язку посиленням феодального гноблення, викликаного розвитком товарно-грошових відносин в Литовсько-Польській державі, до складу якої входили споконвічно українські землі, а також із створенням груп вільних озброєних людей, що йшли на промисли в Дикий степ.

Обґрунтовуючи ці дві точки зору, вони посилаються на «Описание Украины» Гійома Боплана (1531-1614 рр.), який вважав батьківщиною козаків Київщину і писав, що «саме звідси пішли ті благородні люди, які нині називаються козаками. Впродовж багатьох років вони заселяють різні місця по Борисфену і в окрузі». Авторитетним вони вважали і ствердження М.Грушевського, який підкреслював, що «справжні кадри козацтва були убогим прикордонним українським людом, який відважно промишляв і все більше перетворював цей промисел на своє постійне ремесло». Посилалися вони і на Д.Яворницького, який вважав першопричиною зародження козацтва ходіння озброєних людей на полювання та риболовлю на Дикому полі, і що українське козацтво сформувалося на межі землеробської і кочової цивілізацій.

На користь аргументів прихильників такої теорії формування українського козацтва можна було б приводити свідоцтва ще багатьох і багатьох авторів.

Проте логічний аналіз цих аргументів дозволяє якщо повністю не спростувати їх, то зробити далеко не первинними. Насправді, в XIV-XV століттях кріпацький стан на українських землях не був настільки важким, тим паче, що селянин мав право переходу до того феодала, який пригноблював не так сильно. Навіть у Росії право переходу від одного боярина або поміщика до іншого («Юр’їв день») було скасоване в 1580 році, коли Запорізька Січь вже існувала. Само собою зрозуміло, що маючи право такого переходу, жоден селянин не наважувався бігти в Дикий степ, не знаючи куди, але знаючи, що легко може стати татарським полоненим і бути проданим в рабство на невільничому ринку. Бігти кріпосний селянин міг зважитися тільки туди, де за відомостями, що доходили до нього, були по-справжньому вільні люди.

Не може служити доказом виникнення козацтва і так звана теорія «уходництва». При такій великій кількості звіра в степах і риби в річках Дикого поля озброєні люди повинні були повертатися назад, щоб збути багату (а вона була справді багатою) здобич. Отже, два-три таких походи робили їх вже заможними і у них пропадало бажання ризикувати своїм життям.

Є заперечення проти обох теорій і серйозніші. Ні селяни-утікачі, ні так звані уходники не могли в перебігу декількох десятиліть створити таку багатоетнічну організацію, як Запорізька Січ з її неписаними суворими звичаєвими законами виборності старшини, рішенням питань війни і миру на загальній раді, із спільністю майна як рядових козаків, так і старшини і т.д. (звичаї народжуються на протязі не десятків років, а століть). Не змогли ще і тому, що ці вічові порядки Київської Руси на території українських земель, що входили до складу Литовсько-Польської держави були давним-давно забуті.

Ще вагомішим контраргументом є наявність в лексиконі запорізького козацтва багатьох слів тюркського, татарського походження таких, як «козак», «кош», «отаман», «курінь», «осавул», «бунчук, «майдан», «тулумбаси» і ін. Мова сама по собі консервативна у відборі слів для лексикону. І для того, щоб нові іншомовні слова прижилися в українській мові декількох десятиліть було недостатньо. При цьому слід пам'ятати, що такі слова можуть приживатися в разі прямих контактів з турками або татарами. Особливо яскраво це виявилося в еволюції слова «козак». Спочатку воно на кримському варіанті татарської мови означало людину вольну, незалежну, вершника, а також здобувача, бродягу, але для козаків спочатку звучало як прізвисько. Потім вони звикли до нього, і слово «козак» перетворилося для них вже в самоназву, якою вони стали пишатися. На таку еволюцію слова «козак» пішло більш ніж півтора сторіччя. І ще одне тюркське слово – «бунчук», що означає прапор кінного війська у вигляді кінського хвоста на держаку – було запозичено запорожцями у турок і татар в ході мирних контактів, яких не було на межі землеробської, тобто слов'янської і кочової, тюркської цивілізацій. Під час подібних контактів, зокрема, було запозичено козаками і куріння тютюну (до Росії завіз його тільки Петро I), гоління бороди, носіння шароварів і т.д.

Прагнення українських, також як і російських істориків, знайти національні витоки козацтва як запорізького, так і донського, не дозволило їм розширити область пошуків, як це зробили Б.Греков, А.Якубовський, А.Попов, Н.Волинкін, які заявили, що і запорізьке і донське козацтво має загальне коріння.

Справді, достатньо навіть поверхневого порівняння, щоб переконатися, що вони схожі, як рідні брати. Народження їх відбулося в одних часових межах. І у тих і у інших існували залишки вічових порядків стародавніх слов'ян. І у тих і у інших в їх лексику ввійшли одні і ті ж тюркські слова: «козак», «отаман», «курінь», «майдан», та інші. І ті і інші вважали загальною військову здобич і ділили її порівну і т.д., і в тих і в других були схожі човни, на яких вони ходили в морські походи.

На підставі цих даних, вказані вище учені висловили думку про те, що попередниками і запорізьких і донських козаків були бродники, про яких у Великій Радянській енциклопедії мовиться, що «це залишки древньослов’янського населення південних степів», «войовниче населення берегів Азовського моря і Нижнього Дону (XII-XIII ст.)». Це була не тільки на їх думку, але і на думку інших учених військово-промислова і торгова вольниця, що надовго зберегла слов'янські вічові порядки. Про неї добре знали і в князівствах Київської Русі і в Західній Європі. Зокрема, до допомоги бродників удався в 1147 році чернігівський князь Святослав в боротьбі за великокнязівський престол з київським князем Ізяславом. А на початку XII століття Ватикан мав намір послати своїх місіонерів в «країну Бруднію», яка «знаходилася в безпосередній близькості від Азовського моря». Про це, ґрунтуючись на угорських документах писав П.Голубовський в своїй роботі «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар».

Про те, що Броднія значною мірою уціліла після монголо-татарського нашестя свідчить лист угорського короля Бели IV папі Римському Інокентію в 1254 році, в якому він повідомляє, що монголо-татари «примусили платити дань Русь, Куманію, Бродників, Булгарію», тобто ті країни, по яких вони пройшли в першому своєму розвідувальному поході: Київську Русь, половців, бродників і волзьких булгар. Бродники, зокрема, уціліли тому, що по-перше, здавшись на волю переможця, виступили з ними проти дружин російських князів, погодилися платити дань і до того ж сиділи на бродах-переправах і послуги яких були потрібні завойовникам.

Судячи по тому, що жоден з авторів робіт з історії Маріуполя не заперечує існування «стародавнього міста Адомахи», а також думки маріупольського історика, старшого наукового співробітника міського краєзнавчого музею Р.Саєнко, що «місто» Адомаха існувало задовго до появи в гирлі Кальміуса запорозьких козаків, Адомаху могли побудувати і побудували саме бродники. При цьому не можна виключити, що Адомаха була якщо не стольним містом Броднії, то, в усякому разі, найбільшим її опорним пунктом.

Нам невідомо, що трапилося з самою Адомахою і з «країною Броднією», Проте, як свідчить Ю.Тушин в роботі «Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях (XVII век)»), «на Дикому полі… продовжувало жити, хоч і поріділе російське населення. Це були мисливці, риболови, скотарі, так звані бродники». Саме там і відбувалися контакти між їх загонами і татарами. Якраз від татар вони і запозичили слово «козак», яке незабаром перетворили на свою самоназву. Про те, що такі контакти були можливими, свідчить існуючий на Нижньому Доні переказ про те, що один із загонів бродників очолював татарин Ахмет. Поступово лексикон бродників поповнив і іншими татарськими словами.

На користь того, що колишні жителі «країни Броднії» стали з часом іменувати себе козаками говорить і вивід Ю.Котляра, який, проаналізувавши безліч різних джерел, в роботі «Кто такие бродники» (к проблеме возникновения казачества)», заявив, що назва «козак» з'являється якраз тоді, коли зникають вісті про бродників.

Як відомо, перші згадки про козаків відносяться лише до кінця XV століття. Ґрунтуючись на них, переважна більшість авторів і стали вважати що саме в цей час і зародилося козацтво. Проте такий видний історик, як В.Голобуцький переконує, що хоча документальні відомості про козаків відносяться лише до кінця XV століття, виникнення козацтва слід віднести до більш ранішого періоду».

Цим періодом могли бути друга половина XIV - початок XV століття, коли вісті про існування на Дикому полі груп вільних людей, не тільки досягли селищ, що граничили на півночі з ним, але і до території Польсько-Литовської держави. Ось тоді селяни-кріпаки і почали тікати від своїх феодалів, не світ за очі, а щоб влитися в ряди вільних людей - бродників, які вже іменували себе козаками. Тому можна погодитися з А.Чорногором, який в статті «До історіі заснування м.Жданова» в квітневому номері «Українського історичного журналу» за 1971 рік писав, що в 1500 році в гирлі Кальміуса був побудований зимівник Домаха. Швидше за все його могли побудувати нащадки тих, хто жив в ще не забутому місті Адомаха. Про те, що в XVI столітті в гирлі Кальміуса існувало козаче поселення Домаха, писав і автор книги «Конец Дикого поля» А.Лисянський.

Багато хто з істориків і краєзнавців заперечує ці твердження, виходячи з уже сталої думки яка затвердилася, що Дике поле знаходилося в неподільному пануванні спочатку Золотої Орди, а потім, після її розпаду – Кримського ханства. Проте навіть самі татари довгий час не вважали його своїм. Про це писав в своїй книзі про історію України польський історик Подгородецький, цитуючи лист кримського хана польсько-литовському королю, в якому він писав «Дике поле, - земля не польська і не татарська, хто міцніший, той і тримає».

Правда, починаючи з останньої чверті XV століття, Османська Туреччина і скорений нею Крим, все частіше починають чинити набіги на українські землі, розоряючи феодальні володіння і беручи в полон для продажу на невільничих ринках десятки тисяч молодих чоловіків, жінок, а то і дітей. Тому в долю козацтва починають втручатися приграничні влади. Так, Черкаський і Канівський староста князь Дмитро Вишневецький в 1552 році побудував на острові Хортиця замок для козаків з метою об'єднання зусиль всіх загонів в боротьбі з турками і татарами. Цей рік і вважається роком створення Запорізької Січі. Плани Вишневецького увінчалися успіхом, і вже в 1558 році відбувся похід очолюваних ним запорізьких козаків разом з російським військом на Кримське ханство. І хоча взяти фортеці Аслам-Кермен і Очаків тоді не вдалося, перший завданий по кримчаках удар був досить відчутним: багато турків і татар були вбиті, ще більше їх захопили в полон. І турецький султан і кримський хан тоді відчули, що народилася сила, здатна їм протистояти.

Запорізька Січ, ця козача вольниця, багато в чому як би повторила вже в нових умовах свою попередницю вольницю бродників. Так на формування останньої за наявними мізерними відомостями пішли принаймні два століття (IX-XI ст.). Стільки ж приблизно часу (XIV-XV ст.) пройшло з часу зародження козацтва до повного його становлення. Як вже мовилося вище, і там і там діяли вічові порядки, що збереглися до деякої міри. І бродники і запорізькі козаки займалися рибним і мисливським промислами, торгували здобутою і обробленою рибою, м'ясом дичини, хутряними шкірками. І одні і другі стягували обов'язкову плату за переправи на бродах. І це буде цілком зрозумілим, якщо виходити з того, що бродники були попередниками козаків.

Нарешті, є і речові докази того, що козацтво як донське, так і запорізьке, народилося в Подоннні і в Північному Приазов'ї. Це «запорізькі чайки» і донські човни. Дослідник торгового і військового мореплавання по Азовському морю з VI століття до нашої ери і до 1945 року В.Павлій в книзі «Азовське море» писав, що і донські і запорізькі козаки будували і річкові і морські судна (підкреслено мною – М.Р.). Для виходу в море, - свідчить автор, - козаки будували спеціальні з своїх конструктивних особливостей човни, що витримують штормове плавання в морі (підкреслено мною – М.Р.). Човни будувалися, в основному, перед морським походом. Довжина такого човна була від 12 до 20 метрів, шириною від 2,5 до 4 метрів. На човні встановлювалася одна щогла, яка озброювалася одним прямим вітрилом Вітрило козаки використовували тільки у відкритому морі і при попутному вітрі» (підкреслено мною – М.Р.). «Такої або майже такої конструкції, але тільки меншого розміру і більш легкі будували для морських походів і донські козаки» (підкреслено мною – М.Р.). Для захисту від стрілянини і з метою забезпечення непотоплюваності і донці і запорожці обв'язували борти своїх судів жмутами очерету.

Само собою зрозуміло, що такі довершені судна для морського плавання створювалися віками не на Дніпрі. Адже на створення їх конструкцій, випробування таких суден в умовах штормового моря і подальшого їх вдосконалення були потрібні не десятиліття, а сторіччя. А це могли робити лише попередники козаків - бродники. Тим паче, що В.Павлій в ході своїх досліджень підкреслює, що «схожість конструкцій запорізьких чайок і донських човнів нагадує загального предка – київської лодьї». А пам'ять про лодьї на яких не тільки Олег, але і Ігор здійснювали походи на Константинополь, могли зберегти тільки нащадки тих слов'ян, які колись пішли на береги Азовського моря і створили там «країну Броднію».

Отже, із всього сказаного вище витікає єдиний висновок: українське козацтво як таке спочатку зародилося в Північному Приазов'ї, а Донське – на Нижньому Доні. І передували їм слав’яни-бродники. До речі ця точка зору співпадає з теорією пасионарності Л.Гумільова. Не суперечить їй і той факт, що ще через два століття українське козацтво в уже незалежній Україні почало відроджуватися в новій якості – носія національної ідеї. І на цій стадії багато козачих організацій, які виникли, чекають свого об'єднувача.

Дата добавления: 2015-05-23