Лекція ІІІ. Іран наприкінці ХVIII – в останній третині ХІХ СТ.

Утвердження на іранському престолі династії Каджарів. Особливості політичної структури каджарського Ірану. Вплив ісламу на економічне і духовне життя Ірану, місце та роль шиїтського духовенства. Міжнародне становище Ірану наприкінці ХVIII – у 70-х роках ХІХ ст. Проникнення іноземного капіталу в Іран та його наслідки.

Кінець ХVIII – перша половина ХІХ ст. були особливою епохою в історії Ірана. Саме в цей період визначилися шляхи подальшого розвитку держави. Відбувається об’єднання країни під владою династії Каджарів (1796-1925); в основному визначаються кордони сучасної державної території; формується державний апарат з новою елітою та явною тенденцією запозичити деякі форми європейського управління. Разом із тим посилюється військово-політичний та економічний натиск європейських держав на Іран, що спонукає країну до пошуку нових принципів зовнішньої політики задля забезпечення цілісності території та політичної незалежності Ірану.

Причини та передумови встановлення влади династії Каджарів:

- міжусобні війни в Ірані, які особливо розгорнулися після смерті Керім-хана Зенда у 1779р.;

- домінування серед феодально-племенних угруповань каджарського угрупування, яке: 1) спиралося на підтримку тюркських племен та матеріальних ресурсів північних провінцій Ірану; 2) авторитет майбутнього засновника Каджарської династії Ага-Мохаммад-хана (1778-1797); 3) використання кровопролитної боротьби за владу між Зендами; 4) обрання центром майбутньої династії м.Тегеран; 5) використання у боротьбі за владу невдоволення ханів багатьох дрібних племен правлінням Зендів; 6) Ага-Мохаммад-хан широко використовував практику роздачі союзним ханам захоплених володінь своїх противників

, призначаючи своїх прибічників на різні посади (але найкращі землі та посади отримали Каджари); 7) під впливом перемоги над Зендами на бік Ага-Мохаммада перейшли багато ханів Азербайджана, Курдистана Центрального Ірана; 8) особисті якості Ага-Мохаммад-хана: розумний, хитрий, везучий, за іранськими уявленнями, досить освічений. Але водночас він погано розбирався у міжнародіній ситуації, що склалася наприкінці ХVIII ст. (не враховував реальної сили ні сусідніх правителів, ні створеної ним власної держави (грабіжницьке вторгнення в Грузію у 1795 р. спровокувало Росію, яка ввела туди свої війська, тому в цілому ця кампанія для Ірана була безуспішною. Між тим залишалися непідкореними Хорасан, деякі курдські і туркменські хани, які раніше перебували під владою Ірана; виникали хвилювання у центральних та південних районах країни. Тому Ага-Мохаммад-хан змушений був сконцентрувати увагу на внутрішніх проблемах.

У травні 1796 р. Ага-Мохаммад-хан прийняв титул шаха. Його коронували невеликою діадемою і опоясали царським мечем, освяченим на гробниці шейха Сефі ад-Діна, що мало символізувати спадковість влади від Сефевідів і відданість шиїзму. Намагаючись зміцнити єдність Каджарів, Ага-Мохаммад-шах визначив провідне становище цього напівкочового племені у державі; запровадив правило призначати на посади губернаторів найважливіших провінцій молодших представників ханського роду Каджарів.

Майже не займаючись упорядкуванням адміністративно-господарського життя Ірану, шах приділяв увагу військовому підкоренню місцевих правителів. Він здійснив вдалий похід у Хорасан, захопив місто Мешхед і скарби Надір-шаха, вивезені з Індії. У 1797 р. шах вдруге здійснив вторгнення в Грузію, але під час походу був убитий двома слугами, яких він засудив до смерті за те, що вони з’їли по кавуну із цілої гарби, надісланої йому в подарунок із провінції. Така смерть шаха не була випадковою. Він був людиною, яка вирізнялася страшною, садистською жорстокістю. Хроніка його правління – довгий список невиправданих страт та надзвичайних тортур (20 тис. осліплених жителів Кермана, восьмиденна різанина 1795 р. у Тифлісі, під час походу в Грузію. Напівдитяче-напівстарече обличчя його із вічно плаксивим виразом, покрите сіткою зморшок, наводило жах на сучасників (був із 14 років євнухом).

Все ж саме Ага-Мохаммад-хан виступив носієм централізаторської тенденції, об’єднувачем іранських земель у непросту епоху формування іранської народності.

Незважаючи на те, що ще за життя Ага-Мохаммад-шах призначив своїм наступником племінника Фатх-Алі-хана, після його смерті шахське військо розпалося, і в Ірані знову розпочалася боротьба за шахський престол. Претендентами виступили декілька каджарських ханів. У 1798 р. законному спадкоємцю Фатх Алі-хану вдалося перемогти своїх суперників. Водночас відсутність строгих правил престолонаступництва у племенному середовищі обумовило наступну відкриту або таємну боротьбу найближчих родичів за трон.

Фатх Алі коронувався у 1798 р. і був при владі понад 35 років (до 1834р.). Новий шах не тільки зберіг за Каджарами шахський трон, а й утвердив молоду монархію. Ага-Мохаммад-шах лише встиг закласти основи каджарської влади в Ірані, а справжнім творцем нової держави став Фатх Алі-шах. Його заходи були спрямовані на:

- утвердження необмеженої монархії зі збереженням рис східної деспотії; водночас характерною була слабкість шахської влади; недосконалий механізм престолонаступництва, слабка легітимність влади Каджарів в очах шиїтського духовенства. Каджарські шахи не мали переваги сефевідських шахів, які, як нащадки шейха Сефі ад-Діна, виступали в якості і світських правителів, і духовних лідерів суспільства. Справа була не тільки у тюркському походженні каждарів: Сефевіди також прийшли до влади з допомогою кизилбашів – тюркських племен. Проблема полягала в тому, що каджари не могли претендувати на роль харизматичних лідерів, як Ісмаїл І Сефевід. Як відомо, відповідно до шиїзму, духовна влада імама переважала світську владу шаха, а про імамат можна було говорити тільки при наявності харизматичного духовного лідера шиїтської общини. У відсутність такого лідера роль духовного керівника могли виконувати найавторитетніші моджтехіди, які мали право іджтихада – тлумачення всіх спірних питаннь, що виникали у шиїтській общині. Це дозволяло вищому духовенству мати великий вплив на державні справи (право фетви, засоби беста, заклик до джихада, духовний суд). Тому каджари, намагаючись обмежити втручання улемів у політику, не могли вступати з ними у відкритий конфлікт. Держава мала у своєму розпорядженні систему світського суду, який базувався на звичаєвому праві (урф). Водноча шах, якому належала необмежена світська влада, залишався верховним суддею з усіх питань. В урочистих випадках шаха називали шахіншахом – царем царів, як підтвердження тардицій Ахеменідів і Сасанідів. При шахові була Рада земельної знаті та вищого духовенства, але вона збиралася вкрай рідко і мала тільки дорадчі функції. Велика роль належала гарему. За правління Фатх Алі-шаха гарем почав відігравати справді вирішальну роль. Біля 1/3 всього іранського бюджету витрачалося на потреби гарему, який складався із 158 дружин знатного походження і понад 900 наложниць. Були періоди, коли утримання гарему обходилося навіть доржче за збереження боєготовності армії. У гаремі було рівноправно предствлене майже кожне велике місто Ірану. Крім того, жіноча частина шахської «сім’ї» поповнювалася ще й по таких каналах: дочки вождів кочових войовничих племен; дівчата-подарунки від іноземних правителів (найчастіше – дрібних князьків-мусульман); дівчата із сімей багатих купців і землевласників; іноземки, які своєю присутністю підтримували шахське переконання, що він хоча би тут виправдовує свій титул «Центр Всесвіту». Серед улюблених жінок Баба-хана хроністи називають німкеню із Сілезії Хільдегарду та вірменську танцівницю Аду. За своїм складом все шахське «сімейство» виглядало, як велика міжнародна асамблея. Інколи гарем перетворювався на особливий «парламент», розподілившись на дві «партії» гаремних дам, які виступали почергово у ролі опозиційної або правлячої (в залежності від бажань володаря). Використовуючи гарем як збори пердставниць всього Ірану і більшості сусідніх країн, вони формували й усували кабінети міністрів, розпочинали війни та санкціонували укладання мирних договорів, спричиняли інтриги з метою уведення нових податків і розпоряджалися збільшенням чисельності шахської армії.

Така «двопартійна система» функціонувала досить справно майже 20 років, доки шах не одружився з Махе-Джахан, порушивши при цьому всі канони ісламу (вона була його донькою від фаворитки Тадж-од-Доуле, доньки власника маленької харчевні). Відтоді Махе-Джахан (надзвичайно вродлива і розумна; їй шах присвятив більшість своїх віршів) стала абсолютною повелителькою гарему і в результаті – всієї іранської держави. Гарем на той час обслуговували біля 5 тисяч осіб. Головою всієї адміністрації був Якуб Маркарьян (колишній полонений), який відповідав, передусім, за фінансову частину. Крім того, він входив до складу особливої ради, яка разом із шахом займалася розглядом гаремних справ. Два інших члени цього виконавчого органу – євнухи Антон Кайтаманьянц і Микола Єніколопов (які ще хлопчиками були взяті у полон). До гарему була прикріплена особлива гвардійська частина, якою командував ще один колишній полонений на ім’я Самсон Робінов. Йому довірили цю посаду після того, як він прийняв іслам, але невдовзі стратили за зв’язок відразу із декількома шахськими дружинами. На посаді лікаря гарему перебував шотландець сер Джон Макніл (шах не довіряв своїм братам-мусульманам у цій справі), який мав величезний вплив на Фатх-Алі та був значною персоною у дипломатичному світі. Ця людина, яку б сьогодні назвали резидентом британської секретної служби, - одна із головних фігур в антиросійській політиці англійців на Сході у ХІХ ст., це найстрашніший противник О.С. Грибоєдова в Ірані, справжній натхненник фанатиків, які розгромили російську місію і вбили російського поета і дипломата у 1829 р.

У гаремі Макнілу допомагала швейцарська акушерка, яка організувала систему обліку новонароджених принців і принцес. Важливо зазначити, що діти від жінок-немусульманок не користувалися правами нарівні з дітьми мусульманок. Навіть старший син Фатх-Алі-шаха від матері-грузинки не міг стати спадкоємцем престолу. Ним був призначений Аббас-Мірза (від матері-мусульманки).

Євнухи – чиновники адміністративної служби, які мали титул «мірза», який мав відношення або до шахських нащадків чоловічої статі, або до іранських письменників та вчених. Всі, хто мав відношення до військової частини цієї організації, мали право додавати до імені слово «хан», що відповідало титулові воєначальника.

Жителі гарему вживали величезну кількість їжі. Меню одного тільки обіду включало 850 жарених курей, 130 кг рису, 73 жарених баранів, 62 кг свіжого кисляку, багато хліба, соусів, зелені, фруктів, горіхів, солодощів. Щоб забезпечити всіх придворних дам розовою водою, на плантаціях у Камсарі біля Кашана працювали 200 осіб. На той час гарем був величезним ринком збуту імпортних тканин, прикрас та інших предметів розкошу.

Після Фатх Алі-шаха гарем поступово перестав впливати на іранську внутрішню і звонішню політику. Поміж сірих і неосвічених каджарів своїми ексцентричними вчинками виділявся хіба що Насреддін (1848-1896), який упродовж декількох десятиліть був героєм численних анекдотів, особливо у Європі (за його забавний східний зовнішній вигляд, екзотичні звички, які він демонстрував у 1873, 1879, 1889 рр. під час поїздок до Росії та європейських країн). Так, після відвідування у Петербурзі вистави балетної трупи, шах наказав перевдягти всіх мешканок свого гарему у балетні пачки. Шахські жінки та наложниці виконали цей наказ, але під пачками продовжували носити пишні шаровари.

Фатх Алі-шах був відомий сучасникам-іранцям під прізвиськом Баба-хан («Папаша»).

Зростаючи в умовах страху перед дядьком-шахом, він, зійшовши на престол, відпустив довжелезну бороду і повністю віддався своїй пристрасті до насолод (любив музику, співи, танці, складав вірші перською та арабською мовами, але найбільше любив гарем). Після смерті він залишив приблизно 2500 дітей та онуків і майже таку ж кількість віршів. Відчуваючи відразу до політики, Фатх Алі-шах віддав правління в руки старших синів, які майже всі були схожі на свого грайливого батька. Вирізнявся поміж них лише талановитий, далекоглядний і жорстокий державний діяч Аббас-Мірза – спадкоємець перстолу, якому шах здогадався доручити керівництво зовнішньою політикою та армією.

- визначення кордонів держави, її адміністративного розподілу;

- формування управлінського апарату. Вже за Ага-Мохаммад-шаха в Ірані почала формуватися нова правляча еліта. Спочатку вищий ешелон державної влади був нечисельним і обмежувався найближчим оточенням шаха (родичі – члени правлячого роду). Хоча члени шахської сім’ї не призначалися на посаду садразама – голови державної адміністрації (першого міністра – великого візира), однак каджарські принци стали правителями майже всіх великих провінцій і міст. Ця практика в основному зберігалася до кінця правління Каджарів. Поступово до правлячої верхівки залучалися й старовинні іранські аристократичні сімейства, деякі із них породичалися з Каджарами.

Адміністративно-управлінський і релігійно-судовий апарат формувався з аянів (військово-служилої еліти). Вони вирізнялися знаннями, були носіями рафінованої культури, мали значне спадкове та набуте багатство (земля, міська нерухомість). Велику роль у їхньому середовищі відігравали родинність та зв’язки, які й забезпечували спадкову передачу багатьох посад. За свою службу вони отримували фіксовані доходи – жалування, у вигляді надходжень від прикріплених до посади міст, сіл, митниць тощо.

Сприйнявши від Сефевідів структуру державного ладу, Каджари вдосконалили систему адміністративного розподілу, що забезпечувало більш централізоване управління державою. На середину ХІХ ст. Іран розподілявся на 12 великих провінцій (вілайєтів), до яких входили також території проживання племен і племенних утворень. Вілайєти розподілялися на повіти (болук), округи (махалле), а низовою адміністративною одиницею було село (дех). Міста (шахр) складалися з кварталів (махалле).

Першою особою у державі після шаха був садразам. Під час реформи державного управління у 1858р. посада садразама була скасована і створена Рада міністрів під головуванням шаха. Було створено шість міністерств. Однак невдовзі посада садразама була відновлена.

Садразам мав трьох помічників (візирів), керівників «міністерств»: управляючий фінансами (мостоуфі-оль-мамалек), управляючий зовнішньою і внутрішньою політикою (монши-оль-мамалек) та головнокомандувач (салар лашкар). Ці посадові особи та губернатори провінцій призначалися садразамом. Податки у провінції збирав мостоуфі, у місті – тахілдар, у племенах, зазвичай, сам хан, який вносив їх до казни у якості податку або подарунка через племенну адміністрацію.

У першій третині ХІХ ст. помітною стала тенденція «європеїзації» державного апарата: садразама інколи почали називати прем’єр-міністром, з’явилися особливі міністри закордонних справ, фінансів, військовий, внутрішніх справ та ін.

За надзвичайних обставин шах скликав дорадчу раду із найвпливовіших придворних, воєнно-служилої еліти та шиїтського духовенства, на якій обговорювалися, насамперед, військові питання. Державна рада, як урядовий інститут була створена тільки 1859р. Характерними рисами каджарської адміністрації були продажність, хабарництво, користолюбство, невігластво, жорстокість. Державні, національні інтереси приносилися в жертву особистій вигоді.

Армія Ірану була нерегулярною і в мирний час нечисельною. Вона складалася із племенних та міських ополчень, які розпускалися по закінченню воєнного походу. Каджари спочатку спиралися на власне племенне ополчення, але із розширенням підвладної їм території до їхньої армії вливалися представники інших племен.

Після поразки Ірану у війні з Росією постало питання про реорганізацію армії за європейським зразком. Ініціатором виступив наступник престолу Аббас Мірза. Для реорганізації армії, створення та підготовки регулярних частин були запрошені французькі офіцери на чолі з генералом К.-М. Гарданом. Регулярні полки були сформовані з азербайджанців, однак єдиної системи набору солдат не існувало. Озброєння для армії звичайно купувалося в Європі. Для навчання регулярних військ залучалися, крім французьких, англійські, австрійські та італійські військові радники. Командував регулярною армією амір-нізам, хоча главою всіх збройних сил вважався шах. Так звана гвардія шаха (кошек-джи) супроводжувала главу держави у походах і служила у палацах. Гвардійці проходили таку ж школу, носили таке ж обмундирування, що й регулярні частини. Іррегулярне військо (лашкар) формувалося на старій основі племенного ополчення.

Для забезпечення армії військовим спорядженням та боєприпасами були створені арсенали у Тегерані і Тебризі, побудовані спеціальні фабрики по обробці сукна і шкір.

Боєздатність іранської армії навіть після реорганізації залишалася невисокою.

Прихід до влади Каджарів не мав помітного впливу на соціально-економічний розвиток Ірану. Іран залишався відсталою аграрною країною із пануванням феодальних, а подекуди й напівфеодальних-напівпатріархальних виробничих відносин.

Каджари не займалися будівництвом ірригаційних споруд, залишили у незмінному вигляді фінансово-податкову систему. Але, враховуючи нові умови у світі та відсталість Ірану, вони впродовж ХІХ ст. декілька разів намагалися реорганізувати армію, модернізувати державний апарат, вживали деякі заходи протекціоністстького характеру. Однак ці заходи були поверховими, а зміни у сфері соціально-економічних відносин були навіть менш помітними. Лише наприкінці 30-х – у 40-х рр. ХІХ ст. ці зміни почали проявлятися.

Основою економіки були аграрні відносини. Вони базувалися на традиційних формах власності: державній, приватній, вакуфній та ін. Державна власність на землю і право шаха розпоряджатися всім земельним фондом були основою політичної централізації Ірану. Тому Каджари проводили такі заходи: конфіскація земельних володінь усіх категорій у деяких феодалів, купців, духовенства і створення великого фонду державних земель; державні землі віддавалися у жалування ханам за службу (тіул) або інколи в тіул передавалися доходи або тільки частина податків від державних земель. Власниками тіулів були також члени правлячої сім’ї, сановники і чиновники державного апарату більш низьких рангів, командири полків, представники духовенства; шляхом переселення племен їхні землі (іляті) відбувалося збільшення державних земель; щоправда, в ХІХ ст. ці землі в більшості племен почали вважатися власністю глав племен. На середину ХІХ ст. збільшується фонд вакуфних земель (за рухунок пожалувань шаха та уряду, заповітів і дарчих окремих осіб). Водночас землі цієї категорії складали не більше 10% оброблюваних територій.

Починаючи з 30-х – 40-х рр. ХІХ ст. змінюється співвідношення між державним і приватним землеволодінням (практика розпродажу державних земель, зростання попиту на сільськогосподарську сировину на світовому ринку та підвищення цін, пожвавлення інтересу заможнних верств (купців, офіцерів, вищого духовенства, багатих міщан).

Приватна власність була офіційно визнана лише в 1843р., а в 1868р. був прийнятий закон про визнання прав на землеволодіння не тільки за державою та великими приватними власниками, а й за селянами. Це сприяло появі «нових поміщиків» (представників чиновної бюрократії, купців, духовних осіб) і заможних селян.

Основною формою земельної ренти у першій половині ХІХ ст. була рента продуктова, а грошова та відробітна відігравали другорядну роль.

На початку 1840-х рр. спостерігається ріст товарності сільського господарства, здебільшого за рахунок виробництва технічних культур (тутовий шовкопряд, бавовник, тютюн).

Велику роль у господарському житті Ірану відігравало тваринництво, товарність якого у ХІХ ст. невпинно зростала.

В цілому для сільського господарства Ірану характерний екстенсивний тип розвитку із невисокою продуктивністю праці, слабким використанням та засвоєнням нової техніки, повільним перерозподілом трудових ресурсів по галузях. Історично сформована спеціалізація сільськогосподарських районів була обумовлена передусім різними кліматичними умовами. Це привело до виникнення ранніх торгових зв’язків, активного обміну між областями, а також між кочовими племенами та осілим населенням. У ХІХ ст. до цих природних факторів приєднався новий – підвищений попит на деякі види сільськогосподарської сировини на зовнішньому ринку, що сприяло переорієнтації виробництва окремих районів на бавовник і тютюн.

На поч ХІХ ст. в Ірані було біля 20 великих міст із населенням понад 10 тис. чоловік і біля 40-50 тис. дрібних. Міське населення складало приблизно 20% жителів. Економічною основою іранських міст було розвинене ремісницьке виробництво, торгівля і сільське господарство. Більшість міст були напіваграрними; понад 50% їхніх жителів займалися сільським господарством. Місто було представлене такими соціальними групами: правляча верхівка; середні й дрібні феодали; чиновництво; духовенство; купецтво; ремісники і дрібні торговці; міщани, які займалися садівництвом і городництвом; обслуговуючий персонал; особи вільних професій; офіцери і солдати; деякі кочівники, які зимували у містах; міська біднота; декласовані елементи.

Політична влада у місті належала феодально-бюрократичним прошаркам і духовенству. Вони ж панували і в економічному житті, будучи власниками базарів, караван-сараїв, ремісничих майстерень і лавок. Так залежність міста від феодалів заважала становленню «бюргерства», «третього стану».

Із посиленням впливу світового ринку на іранську економіку шахський уряд змушений був вжити деякі заходи протекціоністського характеру (заборона ввозу деяких видів товарів), але ці заходи тільки посилювали економічну ізоляцію: створювалися перешкоди до створення торгових факторій, будівництва зручних причалів і навіть складських приміщень для товарів іноземних купців. Вводилася практика державного регулювання торгівлі (тимчасова заборона на вивіз зерна і рису, продаж шовку-сирця іноземцям, поки не закінчиться закупівля для внутрішніх потреб і т.п.). У 30-х – на поч. 50-х рр. шах прийняв рішення про реформування митної служби та зміну розмірів мит, скасування застарілих внутрішніх мит.

До середини ХІХ ст. в Ірані зберігалася соціальна структура, харктерна для середньовіччя. Розпад цієї структури, поява нових соціальних прошарків, утворення нових суспільно-економічних зв’язків розпочалося тільки із 40-х рр. ХІХ ст.

У традиційному Ірані існували чотири основні станові групи, які відрізнялися одна від одної за соціально-правовим становищем: правлячий стан – особи, пов’язані з двором, столична і провінційна (цивільна та військова) адміністрація, яка мала спадкову або пожалувану Каджарами земельну власність; міські станові угруповання – купецтво, ремісники, духовенство; селянство; кочівники. У першій половині ХІХ ст. в Ірані був досить високий відсток декласованих елементів (луті).

Відмінною особливістю соціально-економічних відносин Ірану була наявність у країні кочових і напівкочових племен (їх чисельність у першій половині ХІХ ст. – 3 млн. осіб, тобто 1/3 всього населення країни. Племена були розселені по всій території Ірану але чисто «племенними» районами були окраїни держави (така політична і господарська ізольованість племен сприяла збереженню родоплемінних зв’язків і традицій), де проживала основна маса племен: курди – у Курдистані, афшари, шахсевени, каджари, туркмени та інші тюркські племена – переважно вздовж північних кордонів; белуджі – у Белуджистані; кашкайці – у Фарсі і на півдні Ісфаганської провінції, араби – в південно-західній частині Тафарсі; бахтіари і лури – на заході країни. У середині ХІХ ст. новим явищем стали тенденції етнополітичної консолідації іранських (курди, бахтіари, лури, белуджі), тюркських (афшари, кашкайці, туркмени) та арабських (бені кааб, шейбані) племен.

Наприкінці XVIII ст. в Ірані зіткнулися інтереси Росії, Англії та Франції. З одного боку, кожна держава мала свої цілі в Ірані, з іншого боку, європейські держави вступали в союзи одна з одною, що ускладнювало зовнішньополітичний курс Ірану.

Іран не відразу усвідомив небезпеку воєнно-політичного та економічного проникнення європейських держав.

Перший політичний договір (1801) з каджарським Іраном уклала Англія (англійські купці звільнялися від сплати податків, мали право вільного поселення в іранських морських портах, могли безмитно ввозити ряд товарів. У політичній частині договору шах обіцяв прогнати радників-французів і консультуватися тільки з англійськими радниками; Іран повинен був виступити проти Афганістана, якщо той здійснить напад на Індію. Англія обіцяла Ірану зброю та військову допомогу у випадку нападу на Іран Афганістана або Франції.

На початку ХІХ ст. загострилися ірано-російські відносини. Причини: прагнення Росії до безпосереднього включення до свого складу Грузії, Вірменії та закавказьких мусульманських ханств (відомо, що раніше Росія проводила політику по створенню у Закавказзі залежних васальних держав). Іран так само зазіхав на ці території.

Перша ірано-російська війна (1804-1813) закінчилася перемогою Росії. За умовами Гюлістанського мирного договору 1813р. до Росії відійшли Дагестан, Грузія, Імеретія, Гурія, Мінгрелія, Абхазія та ханства – Карабахське, Гянжинське, Шекінське, Кубинське, Бакинське, Ширванське, Дербентське і Талишське; Росія отримала виняткове право тримати військовий флот на Каспійському морі. Водночас Гюлістанський договір не уточнював кордони між Іраном і Росією, що стало причиною майбутніх суперечок між державами. У сфері торгівлі було передбачено вільне пересування російських та іранських купців і 5% ввізні мита на російські товари.

Друга ірано-російська війна (1826-1828 рр.) закінчилася поразкою Ірану. Відповідно до умов Туркманчайського мирного договору (1828) до Росії переходили Нахічеванське і Єреванське ханства, підтверджувалася влада над раніше приєднаними територіями та виняткове право Росії мати воєнний флот на Каспії; встановлювався точний кордон у Талишському ханстві; Іран зобов’язався сплатити 10 курурів туманів (20 млн. руб. сріблом) контрибуції. Одночасно був підписаний додатковий акт – «Трактат, укладений з Персією про торгівлю Російських і Перських підданих». Російські піддані отримали право екстериторіальності, підтверджувалося 5% торгове мито; російські піддані отримали право орендувати і купувати в Ірані нерухомість.

Пізніше аналогічних поступок від Ірану домоглися інші держави; Англія (1841), Бельгія (1841), Франція і США (1862), Данія, Голландія, Швеція (1857).

Таким чином, на середину ХІХ ст в Ірані встановився капітуляційний режим: країна не могла опиратися не тільки економічному і політичному, а й воєнному тиску країн Заходу, у першу чергу Англії та Росії.

Торгові зв’язки Ірану з цими двома країнами перетворилися на торгову експансію.

Характерним явищем для торгівлі Ірану з європейськими державами (невраховуючи Росію) був торговий дефіцит, який покривався вивозом монети, що призводило до нестачі готівки на ринку і росту позичкового відсотка. Негативні наслідки розвитку зовнішньої торгівлі викликали у 30-х – 40-х рр. дві торгові кризи; занепад іранського ремесла; обмеження можливостей збуту іранських товарів на звичних ринках Закавказзя, Османській імперії, Індії, частково Афганістана і Середньої Азії, у шейхствах та еміратах Перської затоки, країнах Африки. Водночас, у багатьох галузях господарства отримали розвиток елементи капіталістичного виробництва у вигляді простої кооперації та початків розсіяної мануфактури (державні військові заводи, арсенали, гірнича справа, у скляних і порцелянових кархане).

Отже, на перший погляд міцні основи феодального суспільства, відлагоджена впродовж століть система господарства та державного управління, освячені релігією традиції суспільних відносин не могли зупинити розвиток у країні слабких паростків нового капіталістичного суспільно-економічного порядку. А прискорення під впливом світової капіталістичної системи деяких процесів буржуазної еволюції викликало соціально-політичну кризу, найяскравішим проявом якої став рух бабідів.

Причини руху бабідів:

- політична криза в країні (нестійкість зовнішньополітичного становища, поразки у війних з Росією і в «битві за Герат» (невдала спроба Мохаммад-шаха (1835-1848) приєднати Герат, коли у 1841 р. він на вимогу Англії, мусив залишити цей важливий район);

- внутрішня нестабільність Ірану (фінансова криза, занепад ремесла під впливом конукуренції з європейськими товарами);

- безініціативність хворобливого монарха Мохаммад-шаха, який пербував під сильним впливом родової аристократії та духовенства; його смерть у 1848р. супроводжувалася звичним для каджарського правління міжцарствуванням – боротьбою за владу;

- поширення відкритих опозиційних закликів до непокори Каджарам і перетворення іранського суспільства або на основі ісламських цінностей або на основі ідей османського Танзимата;

- поширення старих недоліків східної деспотії: продажність, хабарництво, користолюбство, невігластво, жорстокість багатьох представників каджарської адміністрації;

- витрати казни на військові експедиції;

- збільшення податкового тиску та посилення експлуатації податного населення;

- ідеологічна криза (правлячі кола були нездатні подолати кризові явища, не мали продуманої концепції суспільно-політичного розвитку країни);

- схильність іранців до спекулятивного мислення, характерна для них бунтівливість душі, адже в жодній країні не було стільки єресей, виразів протесту у релігійній формі, скільки їх було в Ірані;

- сепаратистські настрої принців-правителів різних вілайєтів, повстання хорасанських ханів; примусове переселення племен;

- незахищеність особи та майна в роки політичної нестійкості, іноземних вторгнень і війн перетворилася на національну катастрофу;

- збереження системи відкупів митних зборів, яка гальмувала розиток торгівлі; перехід основних позицій у зовнішній торгівлі до європейських купців; непристосованість іранських купців до умов торгівлі у кредит; загострення суперечностей між іранськими та іноземними купцями. Іранські купці виступали проти вивозу з Ірану цінної сировини, ввозу іноземних товарів, надання привілеїв іноземним торговцям; занепад іранського ремесла;

- поширеня впливу ідей шейхітів. Секта шейхітів виникла у ХVІІІ ст., на поч. ХІХ ст. діяльність секти заохочував Фатх Алі-шах на противагу шиїтам-ортодоксам. Відмінності вчення шиїтів від учення шейхітів: шиїти вважають, що після смерті Пророка законними спадкоємцями є тільки нащадки його двоюрідного брата Алі та його дружини, дочки Пророка Фатіми. Вони дотримуються п’яти, на їх думку, головних принципів віри: 1) Віра в Аллаха, 2) Віра в єдність Бога. 3) Віра в справедливість Бога, 4) Віра в Пророка, 5) Віра в імама, тобто Махді. Шиїти стверджують, що після смерті свого батька у 260 р.х. остання людина з роду Мухаммеда, дванадцятий імам Махді зник. Він повернеться на землю в день Страшного суду, щоб встановити справедливий порядок на землі. Цю ідею поділяли й шейхіти. Однак шейхіти вважали, що люди постійно потребують керівництва. Тому Аллах не відмовляє людям у своїй милості, і серед віруючих мусульман завжди повинен бути той, хто міг би бути посередником між імамом та його народом. Шейхіти визнавали головними тільки чотири принципи віри: 1) Віра в Аллаха. 2) Віра в Пророка. 3) Віра в імама Махді. 4) Віра в посередника (Баба) між імамом і віруючими. Керівником секти шейхітв був Алі Мохаммад (1820-1850), колишній торговець із Шираза, який у 1844р. оголосив себе Бабом, тобто «воротами» до розуміння Бога, посередником між Махді та народом. Учення Алі Мохаммада викладене у «Беяні» («Откровенні»). Основні положення вчення – ідея релігійної реформації та утопічних уявлень про можливість створення суспільства справедливості. Баб проголошував прихід нової ери в історії Ірану і оголосив Коран і шаріат застарілими; він скасував п’ятиразову молитву, піст, паломництво до святих місць, обов’язкову роздачу милостині, священну війну – джихад.

Найкращим видом занять Баб вважав торгівлю, він заперечував всі настанови шаріата, які заважали торгівлі та відносинам з іноземцями; дозволив збирати лихварські відсотки, вимагав обов’язкової сплати боргів; обстоював права особи і майна; вимагав простоти й аскетизму; великого значення надавав освіті (вчитися, вивчати науки та іноземні мови); проповідував рівність чоловіків і жінок.

Учення Баба – це еклектичне поєднання уявлень про Бога, розвиток світу, людське суспільство, воздаяння і загробне життя, характерних для ортодоксального ісламу, ісмаїлізму, суфізму та інших східних релігійно-філософських течій.

Твердження Баба про нове вчення, нового пророка, нову Книгу і нових правителів озанчало його спрямованість проти шахської влади.

Рух бабідів можна розподілити на три періоди: 1) 1844-1848рр. – проповідь ідей бабізму, мирний за характером рух; 2) 1848-1852 рр. - радикалізація руху після арешту Баба й,особливо, після другого духовного суду над ним (липень 1848р.), на якому його засудили до вищої міри покарання і на якому Баб проголосив себе Махді; розрізнені повстання у містах Ірана; 3) після 1852 р. – релігійний розкол у таборі бабідів: бабізм і бехаїзм.

За характером рух бабідів був релігійно-політичним із антифеодальним забарвленням.

Бабідські повстання закінчилися поразкою. Причини: 1) локальність, розрізненість та асинхронність бабідських виступів; 2) оборонна тактика повстанців; 3) відсутність єдиного центру керівництва рухом; 4) слабка боєздатність повстанців; 5) втрата ідейного лідера (розстріл Баба 19 липня 1850 р. содатами із християнського полку) посилила розбіжності поміж керівниками бабідів та боротьбу за вплив на повстанців; відсутність однієї точки зору на подальшу діяльність бабідів; 5) жорстоке придушення розрізнених бабідських повстань урядовими військами; 6) антибабідська пропаганда шиїтського духовенства, яке у мечетях закликало населення відмовитися від єретичного, несумісного з ісламом учення.

Водночас виступ бабідів мав такі наслідки:

- утворення нової секти – бехаїтів, які були прибічниками ненасильницьких дій, виступали проти війн, за терпимість, рівноправ’я, проповідували ідею всесвітньої спільноти людей; за характером – це було нове космополітичне вчення;

- зміни у політиці шахського уряду, який визнав необхідність проведення реформ щодо розвитку економіки, модернізації армії, та державного управління;

- іранські просвітники (насамперед, Джемаль ад-Дін аль Афгані) та навіть шиїтське духовенство змушені були замислитися про шляхи подальшого розвитку Ірану.

Логічним завершенням соціально-економічного та політичного розвитку Ірану в першій половині ХІХ ст. стали реформи мірзи Тагі-хана Амір-Кабіра, які були першою в історії країни спробою модернізаційних перетворень (1848-1851). Тагі-хан намагався зреалізувати ідею іранського варіанта освіченого абсолютизму.

Новий шах Ірану Насер ад-Дін (1848-1896) призначив мірзу Тагі-хана садразамом із присвоєнням йому титула Амір-є Кабір («Великий емір») і Атабек-є Азам («Великий атабек») та надав йому необмежені повноваження.

За період свого нетривалого садразамства мірзі Тагі-хану вдалося розпочати проведення реформ, які мали зміцнити й модернізувати державне управління, зміцнити становище шаха, обмежити засилля цивільних властей і втручання духовенства у державні справи. План реформатора включав підвищення боєздатності армії, зміцнення економіки країни, піднесення міжнародного авторитету Ірану, культурне відродження іранців.

З цією метою були здійснені такі заходи:

- скорочення чиновницького апарату і уточнення обов’язків чиновників, визначення розміру жалування та різної допомоги членам шахської сім’ї, сановникам і чиновникам усіх рангів;

- перевірка кількості збираного податку та надходжень до казни;

- перевірка командного складу в армії та укомплектованості військових підрозділів; реорганізація армії;

- скорочення місць недоторканих прихистків (беста);

- заходи економічного характеру: заснування декількох фабрик по виробництву зброї, скла, текстилю, надання допомоги ремісникам, першим іранським промисловцям, ремонт зрошувальних систем і побудова нових гребель на річках Каруні та Горгані. В країні збільшилися посівні площі, були поліпшені дороги, будувалися караван-сараї, базари, покращився благоустрій міст. Уряд розпочав проводити протекціоністьську політику щодо ремісничого виробництва, ліквідував внутрішні митні кордони, заохочував розробки корисних копалин. Мірза Тагі-хан відправив до Туреччини та Росії групи купців для вивчення машинного виробництва і купівлі парових машин. Він намагався взяти під державний контроль діяльність ремісничих цехів (сінф), видавши розпорядження майстрам навчати своєму ремеслу якомога більше учнів, щоб створити професійні кадри для промислового виробництва; він підтвердив звільнення ремісників від військової повинності;

- спроба скасувати відкупну систему;

- заснування світського начального закладу типу ліцея «Дар-оль-фонун» («Дім наук») для підготовки військових спеціалістів, медиків, інженерів, музикантів та ін. Були запрошені європейські викладачі. З ініціативи Тагі-хана почала видаватися перша офіційна газета, заснована типографія і державна лікарня, розпочалася широка викладацька і видавнича діяльність;

- заходи, спрямовані на боротьбу з корупцією, багато сановників були звинувачені у хабарництві й покарані.

На жаль, діяльність реформатора викликала хвилю невдоволення серед різних верств населення: титулованої знаті, вищого духовенства (аристократичне угруповання при дворі на чолі з шахинею розуміло, що самовпевнений і прямолінійний садразам налаштований проти інтересів старої сановної знаті); землевласників, які були занепокоєні переглядом прав на умовне (службове) землеволодіння (внаслідок перевірки частина феодалів і чиновників були позбавлені своїх доходів); чиновників і відкупників податків, оскільки завдяки новим інструкціям по збору податків державні надходження у 1850р. зросли до 7 млн. туманів за рахунок припинення розкрадання значних сум; неграмотних, відсталих народних мас, звичних до пасивного сприйняття зрозумілих розпоряджень влади. Тому вони поставилися з недовірою до незвичайних нововведень садразама, проти яких їх налаштовувало місцеве духовенство. Населення інтуїтивно відчувало, що реформи навіяні західним впливом і проводятсься за зразком Танзимата в Туреччині. А все, що виходить від гяурів, ференгі (європейцв), а також від нелюбих турків-суннітв сприймалося в Ірані вороже. Противники Тагі-хана вдало скористалися релігійно-патріотичними почуттями іранців; шах, в очах якого був скомпроментований Тагі-хан, та шахські ревнощі до авторитету реформатора серед деяких представників тебризького двору, армії, низки відомих державних діячв. Особисті якості Тагі-хана так само викликали заздрість шаха, адже реформатор мав природний розум, був освіченою людиною, вирізнявся неабиякими організаторськими здібностями.

У 1851 р. Амір Незам був відправлений у відставку, зісланий у Кашан, а в січні 1852р. страчений.

Незважаючи на загибель реформатора та відмову від деяких започаткованих перетворень, реформи мали значний вплив на сучасників і наступні покоління, сприяли вдосконаленню державного апарату, росту культури та національної самосвідомості.

Дата добавления: 2015-05-23