Заглиблена гравюра: варіанти і історія розвитку

Технологія виробництва гравюри на дереві (ксилографії): дошка, інструменти, друкарська фарба, друкування.

Випукла гравюра

Цей тип гравюри виготовляється шляхом вирізання чи видов­бування з поверхні дошки тих частин зображення, що мають за­лишитися білими на папері. Друкарська фарба залишається на випуклому рельєфі, тому гравюра і має назву випукла.

До випуклої гравюри належать:

— ксилографія;

— ліногравюра.

Ксилографія (від. гр. хуlоп — дерево, grapho — пишу) — гра­вюра на дереві, може бути поздовжня чи торцева (залежно від напрямку розпилювання дошки).

Поздовжня гравюра, що виготовляється на дереві м'яких по­рід (груша, вишня), виникла у Китаї у VI ст. Волокна на дошках для такого виду гравюри розташовані зверху вниз у напрямку, в якому легко вирізати зображення, що перед цим ху­дожник малює за допомогою олівця чи пера на покритій крейдою поверхні дошки.

Рельєфне зображення на поздовжній гравюрі виготовляється за допомогою ножів різної форми, стамесок та долота.

Торцева гравюра виготовляється на дошках поперечного розпилювання твердих порід деревини (бук, пальма, самшит). Оскільки площа торцевої дошки менша за площу поздовжньої, для виготовлення торцевої гравюри не­обхідно склеїти декілька дощок, які спеціально добирають за відповідною щільністю, розміром та шириною шарів.

Для гравірування на торцевій дошці використовуються штихелі різного ви­ду — вузькі сталеві стрижні, схожі на ті, що використовуються для виготов­лення різцевої гравюри.

На відтиску зображення буде зворотним (віддзеркаленим) від­носно зображення на малюнку: те, що на малюнку знаходилося справа, на відтиску буде зліва і навпаки.

Ксилографія друкується на папері за допомогою звичайної типографської фарби та друкарського преса, тому на дотик поверх­ня паперу буде рельєфною, а фарба іноді може змазатися на від­тиску такої гравюри.

Перевагою ксилографії порівняно з іншими видами гравюр є те, що з однієї дошки можна виготовити кілька тисяч чітких відтисків, тому і дошка становить культурну цінність.

Цей вид гравюри виконується на металі. Заглиблена гравюра відрізняється від випуклої тим, що друкарська фарба зали­шається у заглиблених частинах дошки, а вільні від фарби части­ни знаходяться вище тих ділянок, які несуть фарбу.

Заглиблену гравюру створюють двома способами:

— механічним;

— хімічним.

Механічним способом виготовляються різцева гравюра, суха голка, мецо-тинто.

Різцева гравюра — один з найдавніших різновидів заглибле­ної гравюри; виготовляється на мідній дошці, куди за допомогою різця або штихеля наноситься малюнок. Лінія у різцевій гравюрі більш витончена порівняно з ксилографією, а штрихування, яке створює рисунок, має форму, паралельну формам зображуваль­ного об'єкта. З XIX ст. для різцевої гравюри почали використову­вати сталеву дошку.

Фарба у різцевій гравюрі на­носиться тампоном на розігріту дошку, а потім витирається з гладких частин дошки, які на зображенні залишаються біли­ми. Оскільки фарба наноситься і стирається для виготовлення кожного відтиску, сама дошка поступово стирається і перші відтиски є кращими за наступ­ні. З однієї дошки можна виго­товити такою технікою до 300 відтисків.

Суха голка — варіант різце­вої гравюри, яка виконується на м'якій міді голкою зі стриж­нем, зігнутим під прямим ку­том. При нанесенні рисунка на поверхні дошки з'являються за­дирки, так звані барби, в яких накопичується багато фарби, що створює товстий, оксамитовий штрих на відтиску.

Користуючись цією технікою, можна отримати лише 15 —3 0 якіс­них відтисків.

Мецо-тинто — виготовляється на дошці з м'якої міді за допомо­гою качалки, якою зернять по­верхню дошки, шабера та гладилки. Якісними вважаються перші 100 відтисків. Основою і для сухої голки, і для мецо-тинто є м'який папір середньої щільності.

Хімічним способом виготовля­ються офорт, акватинта, для яких вирізані на дошці лінії заглиблю­ються за допомогою хімічного травлення.

Офорт (від фр. eau-forte — міц­на вода, азотна кислота). Техно­логія виготовлення така: на піді­гріту мідну або цинкову дошку наноситься кислотостійкий лак — суміш воску, смоли, асфальту; після цього дошку коптять і сталевою голкою вишкрябують ри­сунок, який потім протравлюють азотною кислотою. Фарба зали­шається лише у витравлених частинах поверхні. Різновидом офорта є м'який лак, коли до звичайного офортного ґрунту дода­ють сало, що робить отримане зображення дуже схожим на рису­нок олівцем.

Акватинта (від іт. aqua — вода і tinta — пофарбована) — різ­новид офорта, що виконується на мідній, цинковій або латунній дошці, яку протравлюють через шар каніфолі.

Мистецтво офорта виникло у Західній Європі на початку XVI ст. Серед найвидатніших майстрів акватинти та офорта слід назвати Ф. Гойю з його "Капрічос". В українській графіці провідне місце належить Т. Шевченкові, який у 1859 р. за офорти з творів Рем-брандта ("Притча про робітників на винограднику") та І. Соко­лова ("У корчмі (Приятелі)") здобув звання "призначеного в академіки", а 1860 р. за офорти з творів К. Брюллова ("Вірсавія") та автопортрети — академіка гравюри.

Дата добавления: 2015-05-23