Поняття основи та ґрунту в живописі

Монументальний та станковий живопис створюється на відповід­них матеріалах, які, так само як у графіці, називають основою. У ролі основи виступають різноманітні ма­теріали: дерево, полотно, метал, скло, порцеляна, картон, папір, синтетичні матеріали.

Основа багато в чому визначає техніку та стиль живопису. У дав­нину найбільш популярним мате­ріалом для живопису було дерево, яке використовували як основу ще в Єгипті та Стародавній Греції. Про­відна роль цієї основи зберігалася аж до XVIII ст., але з часом зміню­вались породи дерева, які користувалися попитом у художників, і способи його обробки. Так, в епоху Ренесансу в Італії найчас­тіше використовували тополю, іноді — вербу, ясен, горіх. Карти­ну і раму виготовляли з одного куска дерева, з товстих дощок, які не обробляли зі зворотного боку.

У Нідерландах та Франції з XVI ст. почали використовувати дубові дошки, а у Німеччині — липу, бук та ялину.

Дерев'яна основа використовується у підлаковому живописі, у традиційному народному мистецтві (різні види декоративного розпису), але класичною формою живопису на дереві є іконопис, аналізу якого буде присвячений окремий розділ.

Другий тип основи, що й сьогодні залишається найулюблені­шим, — це полотно. Згадки про нього з'являються ще в античні часи (у трактаті монаха Гераклія, X ст.), але тоді полотно вико­ристовувалося лише у сполученні з деревом: для обтяжки дощок чи для склеювання швів між дошками. І хоча полотно як са­мостійна основа для живописної картини згадується у відомому трактаті Ченніно Ченніні (1400 p.), широке використання цієї основи датується початком XVI ст., і, починаючи з Тіціана, по­лотно стає популярним типом основи, яким користувалися всі європейські художники.

Зазвичай виділяють два головних різновиди полотна:

— крупнозернисте, у якому добре видно переплетіння ниток, вузлики;

— дрібнозернисте, де фактура тканини майже непомітна.

В італійських картинах XVII ст. використовували специфіч­ний тип полотна, в якому переплетіння ниток було настільки рід­ким, що з часом ґрунт випадав у дірочки між нитками. Особли­вий вигляд мало і венеціанське полотно так званого саржевого переплетіння з кольоровими стрічками "ялинкою".

У другій половині XIV ст. для невеличких картин стали кори­стуватися мідними дошками. Ця основа була поширена особливо у Фландрії і дала чудові зразки у невеликих картинах Яна Брей-геля, написаних у стилі мініатюри.

Перевагою дерева та мідної дошки як типів основи для живо­пису було те, що вони не пропускали повітря із заднього боку картини, що давало змогу зберегти фарбовий шар зображення. А недоліком, наприклад, дерева було те, що воно деформується і тріскається під впливом зміни температури повітря та вологості. Ось чому для кращого збереження живописного зображення на такій основі вона скріплювалася за допомогою спеціальних крі­пильних пристроїв, якими, наприклад, в іконі були так звані шпуги, або шпонки (про них ви дізнаєтеся у розд. 3). Для того, щоб полотняна основа не деформувалася під впливом змін воло­гості чи температури, полотно натягують на спеціальну армату­ру — підрамник, у якому написану картину вже вставляють до рами. Залежно від типу конструкції підрамник може бути су­цільним (коли всі його частини скріпляються таким чином, що лишаються нерухомим) чи розсувним (коли кути та перетини конструкції можуть рухатися завдяки кілкам — подібним до іконних шпонок рейкам, що вставляються в отвори підрамника). Полотняна основа може бути дубльованою. Дубляж основи, тобто Основою для живопису можуть бути найрізноманітніші ма­теріали: шкіра, порцеляна, скло, пластичні матеріали, картон, папір, замінники дерева тощо.

Ґрунт (від нім. Grund — основа) — це тонкий шар спеціаль­ного сполучення, що наноситься на полотно чи дерев'яну основу. Ґрунт виконує декілька важливих у технології живопису функ­цій: по-перше, він зрівнює поверхню основи; по-друге, захищає основу від дії зв'язуючих речовин фарби, не даючи можливості проникати в основу; по-третє, ґрунт своїм тоном бере участь у ко­лориті картини. У живописі Середніх віків і Відродження (до XVI ст.) превалює білий ґрунт, який виготовляли з гіпсу та крей­ди: на ньому всі кольори ставали більш яскравими, рефлектую­чими світло і світлова шкала колориту поширювалася. Одним з різновидів такого ґрунту був левкас (ґрунт для ікон), який в іко­нах XIII—XIV ст. (у тому числі в українських) покривали золо­том, посилюючи ефект світіння. Зі зміною типу основи з дерев'я­ної на полотно і з переходом до техніки олійного живопису змі­нюється й склад ґрунту, до якого увійшли олійні фарби замість гіпсу та крейди. Найбільш популярним з кінця XVI ст. стає чер­воно-коричневий ґрунт, так званий болюс. Кольоровий ґрунт змінює колорит картини, додаючи фарбам нових відтінків.

Дата добавления: 2015-05-23