Живописні техніки

Живописні техніки визначаються тими матеріалами (фарба­ми), якими створюється зображення, а відрізняються складом фарб і в'язива, що закріплює фарби у ґрунті і зв'язує їх між со­бою.

Декілька живописних технік займають проміжне місце між графікою та живописом; це техніки, в яких використовуються водяні фарби: пастель, акварель, гуаш.

Пастель (від іт. pasta — тісто) (саме такий вигляд має маса пастельних фарб, коли вона ще не висохла). Оскільки в'язива ду­же мало, кольорові пігменти пастелі мають м'який, оксамитовий вигляд. Пастель виготовляється у вигляді коротких різнокольо­рових паличок без оправи — пастельних олівців. Особливістю па­стозного мазка є те, що він непрозорий, тому головним прийомом стає штрих, як у графіці, а не мазок, як у живописі.

Основою для техніки пастелі є шорсткувата поверхня паперу, картону, замші, пергаменту і т. ін.

Акварель (від лат. aqua — вода) — це фарба, де в'язивом є клей рослинного походження, що розчиняється водою. Звідси походить назва і фарби, і відповідної техніки живопису. Розчи­няючи фарбу водою (ступінь прозорості при цьому залежить від частки води), можна досягти ефекту ледь відчутних нюансів ко­льорів, рухів, а якщо користуватися різновидом цієї техніки — живописом по мокрому (коли не тільки фарба, а й основа змо­чується водою), то прозорість може бути майже абсолютною.

Гуаш (від іт. guazzo — водяна фарба) народилася як різновид акварелі, коли для посилення фарбового шару в розтерті на воді з клеєм фарби домішували білила. Тому гуаш непрозора, щільна і за своїми візуальними якостями схожа на пастель.

У XIX ст. вже почали виробляти спеціальні гуашні фарби, і техніка гуаші відокремилася від акварелі.

До водяних фарб належить і техніка, що використовується широко у монументальному живописі, — фреска (від іт. fresco — свіжий). Це техніка малювання водяними фарбами, розчинени­ми на вапняковому молоці, по свіжій штукатурці. Оскільки в'язивом і основою, на якій створюється зображення, у фресковому живопису є вапняк, малювати треба дуже швидко, доки вапняна штукатурка не висохла. До труднощів цієї техніки належить, по-перше, неможливість внесення поправок у зображення, бо для цього необхідно знімати весь верхній шар штукатурки; по-друге, те, що після висихання фарби світлішають, покриваючись білу­ватим нальотом. Це класична фреска, або buon fresco (тобто — до­бра фреска). З 1400 р. для того, щоб запобігти названим недо­лікам техніки, почали використовувати картони, на яких вугіл­лям створювався рисунок у натуральних розмірах, потім контур рисунка протикався, що прискорювало процес фрескового живо­пису.

Техніка фрески ви­никла ще за античних ча­сів, але найбільшого роз­квіту досягла в епоху Се­редньовіччя, коли актив­не будівництво церков та соборів супроводжувало­ся розписами внутріш­нього простору храмів.

До суто живописних технік, що використову­ються у станковому жи­вописі, належать такі дві техніки.

Темпера (від лат. temperare — змішувати фар­би, пом'якшувати) — це живопис фарбами, в яких сполучною речовиною є емульсії, натуральні (з води та яєчного жовтка) та штучні (водяний розчин клею з олією, до яких іноді додають мед, фіговий сік, казеїн). Темперна техніка дуже склад­на і вимагає від художника чіткого і суворого малюнка, бо тем­перні фарби не можна змішувати, їх наносять дуже тонкими ша­рами, одну поруч із другою, а для отримання змішаного кольору одна фарба наноситься поверх другої. Важливими перевагами цієї техніки є, по-перше, те, що фарби висихають рівномірно, не створюючи тріщин (кракелюрів), які є головною "хворобою" олійного живопису. По-друге, яскравість темперного живопису зберігається у первісному вигляді довгий час. Для цього фарбо­вий шар покривали оліфою, а для надання блиску — особливим лаком із смоли та конопляної олії, до яких додавали навіть ян­тарний порошок, що надавав живопису золотистого відтінку.

Ця техніка була провідною у Середні віки для створення вів­тарних картин та ікон.

Головним недоліком темпери було те, що з часом оліфа тьмя­ніла і зображення ледь просвічувалося крізь неї. Реставруючи стародавні темперні ікони, довгий час зображення поновлювали шляхом нанесення поверх оліфи нового шару олійними фарбами, або знімали оліфу за допомогою березового лугу (водяний розчин березової золи), яким змочували тканину, котру клали зверху ікони на ніч. Результати такої "реставрації" були незадовільни­ми. Тільки на початку XX ст. було винайдено досконалий спосіб зняття шару оліфи, і середньовічний живопис повернувся до нас у своєму первісному вигляді.

Починаючи з кінця XV ст. в Італії зростає популярність нової живописної техніки, що з XVI ст. стає (і залишається зараз) провід­ною у живопису — олійний живо­пис. Розчинниками для олійних фарб є рослинна олія (соняшнико­ва, льняна, горіхова, макова) та різні лаки, що дає змогу викорис­товувати різноманітні технічні прийоми, розширюючи зображу­вальну виразність живопису. Олійні фарби можна змішувати, вони довгий час зберігають свій тон та блиск, художник може сам обирати відповідний темп письма. Але поруч з цими позитивними рисами техніки є і суттєві не­доліки: олійні фарби з часом темнішають, а різна швидкість ви­сихання різних олій — розчинників різних фарб — стає причи­ною появи головної "біди" олійного живопису — кракелюрів (трі­щин фарбового шару, вірогідність появи яких тим більша, чим товстішим є цей шар). Щоб запобігти цьому, старі майстри особ­ливим чином готували основу (яка була різноманітною) та ґрунт або покривали живопис лаком, робили так званий вернісаж (від фр. vernissage — лакування). Згодом цим терміном стали позна­чати виставку картин.

Клейовий живопис — жи­вопис фарбами, в яких в'язивом є тваринний або рослин­ний клей. Матові непрозорі фарби розчиняються у воді з клеєм і зазвичай наносяться на крейдовий ґрунт. Цією технікою виконано розписи давньоєгипетських саркофа­гів, монументальні розписи Стародавнього Сходу.

Енкаустика (від гр. enka-ustike — випалюю) — воско­вий живопис, що створюється гарячим способом: розігріті фарби (віск, смоли, олія, пігмент) на­носяться на розігріту основу за допомогою пензля та розігрітого бронзового інструмента каутерія (стрижень з ложечкою та ло­паткою на кінцях), після чого живопис оплавляється у жаровні. Цю техніку використовували ще у Стародавньому Єгипті (фаюмський портрет), у візантійських іконах, у розписах давньо­римських терм. Гаряча енкаустика з часом поступилася місцем "холодному способу".

До живописних технік належать ще емаль — живопис кераміч­ними, силікатними, синтетичними фарбами, мозаїка, вітраж.

Існує й багато оригінальних технік живопису, у яких викори­стовуються різноманітні основи, а зображення створюється зо­всім нетрадиційними матеріалами: камінцями, насінням, шма­точками полотна чи текстів, цвяхами або іншими предметами то­що. Саме такі неординарні техніки визначають живопис і взагалі різні напрямки мистецтва епохи постмодернізму: мінімалізм, концептуалізм, поп-арт, асамбляж та ін.

Дата добавления: 2015-05-23