Одностороннє розірвання договору

Питання про односторонню відмову від договору та розірвання договору достатньо активно досліджується. Доказами є і наукові дослідження українських вчених також і російських. Актуальність цього питання пов’язання із тим, що в Цивільному кодексі України 2004 року міститься багато нових положень взагалі, і новацій в сфері розірвання та зміни зобов’язань. Багато цих положень вирішують питання неоднозначно, а тому викликають труднощі у їх практичному застосуванні.

Зокрема викликає питання тотожне тлумачення законом термінів «зміна та розірвання договору»- законом передбачені однакові наслідки для цих понять, хоча вони мають різні значення. Таке ситуація викликає одночасне існування і непорозуміння в термінах «одностороння відмова» та «розірвання договору».

Перш за все треба зазначити, що ст. 162 ЦК УРСР 1963 р. забороняла односторонню відмову від виконання зобов’язання і односторонню зміну умов договору, оскільки інше не передбачалося законом. Отже до набрання чинності новим ЦК України, сторони не мали права в односторонньому порядку відмовитися від його виконання або зміцнити його умови, якщо таке право не було передбачене законом. Натомість новий Цивільний кодекс в ст.. 525 зберігши встановлене правило щодо неприпустимості односторонньої відмови від зобов’язання відступити від цього правила не тільки у випадках, передбачених законом, але й у тому разі, коли таке право сторони обумовлено договором.

Договір може бути розірваний у суді на вимогу однієї із сторін. При цьому розірвання розглядається як дострокове припинення договірних зобов’язань. Оскільки одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається, розірвання договору може здійснюватись лише з підстав, передбачених законом або договором.

Відмова від договору згідно із ч. 2 ст. 214 ЦК України допускається за взаємною згодою сторін а також у випадках, передбачених законом, також відповідно до ст. 651 ЦК України можлива відмова і на інших випадках. Зокрема у самому договору можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений і в односторонньому випадку за ініціативою однієї із сторін.

Законом передбачається можливість розірвання договору однією із сторін. Відповідно до ст. 651 ЦК України основним способом розірвання (зміну) договору є його розірвання або заміна за згодою сторін.

ЦК України передбачає окремі способи, за допомогою яких сторони за згодою між собою можуть змінити або розірвати договір. Наприклад шляхом новації (ст. 604 ЦК України), наданням замість виконання відступного (ст. 600 ЦК України).

Змінити або розірвати договір, якщо згода сторін про це не досягнута, можна на вимогу зацікавленої сторони лише у судовому порядку і лише при наявності певних підстав. Таким підставами ж істотне порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Інститут відмови від договору здавна відомий в цивілістиці та активно застосовувався на практиці, однак, суть його не була чітко окресленою і залишається надалі до певної міри невизначеною. В Цивільному кодексі України 2003 року та інших законодавчих актах вживається поряд з „відмовою від договору” також такі терміни як „відмова від зобов’язання”, „відмова від правочину”, „відмова від виконання зобов’язання”, а іноді як синонім і „розірвання договору” Насамперед слід зауважити, що підстав для розмежування понять „відмова від договору” та „відмова від зобов’язання”, немає, оскільки особа, відмовляючись від договору як правочину, одночасно відмовляється і від прийнятих на себе зобов’язань, своїх прав та обов’язків за договором.

Найбільш поширеним варіантом застосування цього інституту є одностороння відмова від зобов’язання. Засади такої відмови визначені статтями 525 та 615 ЦК України. За загальним правилом одностороння відмова від зобов’язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Передбачається відмова від право чину за умовами закону і за договору. В законі, наприклад, в ст. 739 ЦК України зазначається, що платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору ренти. Іноді в законі є пряма вказівка на обставини, з настанням яких у однієї із сторін виникає можливість відмовитись від право чину. Наприклад за ст.. 1056 ЦК України кредитор має право відмовитись від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений. Також одностороння відмова від правочину може застосовуватись стороною як оперативна санкція за вчинене контрагентом правопорушення – невиконання чи неналежне виконання договірного зобов’язання. Як зазначав В.П. Грибанов, відмова від договору є оперативною мірою універсального характеру, спрямованою на повне припинення відносин управомоченої особи з несправним контрагентом.

Крім односторонньої відмови від договору ст. 214 ЦК України передбачає можливість відмови сторін від договору за взаємною згодою. однак така новела цивільного законодавства викликає певні сумніви в її доцільності. Зокрема, не зрозумілою стає її відмінність від розірвання договору за згодою сторін (п. 1 ст. 651 ЦК України), адже в разі відмови сторін від домовленості за взаємною згодою договір вважається розірваним. Отже, і правові наслідки застосування цих інститутів будуть однакові

Булеца Сібілла Богданівна,

к.ю.н., доцент, заступник декана юридичного факультету

Державного вищого навчального закладу

«Ужгородський національний університет»

Дата добавления: 2015-05-23