Право на відтворення та право на розповсюдення як форми використання творів

Автору чи іншому володільцеві авторських прав належить виключне право на економічну експлуатацію твору в будь-який спосіб. Виключність цього права означає що, за винятком передбачених законодавством випадків, без дозволу особи, якій належать авторські права на твір, жодна особа не може його якимось чином використовувати. Лише автор та (або) його правонаступник мають виключне право вчиняти ряд дій, пов’язаних з використанням твору[1].

Однією з форм використання твору є право на відтворення[2]. Відтворення (копіювання) – це виготовлення одного чи більше примірників (копій) твору в будь-якій матеріальній формі, в тому числі у звуко- і відеозаписі, а також записі у пам’яті комп’ютера. Як наслідок, примірники твору – це результати його відтворення у будь-якій матеріальній формі. Дещо детальніше пояснює Акт про авторське право США 1976 року, а саме: «матеріальні об’єкти,... в яких твір зафіксовано будь-яким методом, відомим зараз або тим, що буде винайдено пізніше, з якого вони можуть бути сприйняті, відтворені або іншим чином повідомлені, безпосередньо, або за допомогою машини чи пристрою». Закон України «Про авторське право і суміжні права» описує цей процес як «запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп’ютер». Щодо даного питання свою точку зору висловив Вищий господарський суд України. Судом, у своїй Постанові[3] було справедливо зазначено, що «розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного споживання, є їх відтворенням в розумінні... Закону України про авторське право і суміжні права». Для окреслення самого процесу роботи глобальної мережі є надзвичайно важливою позиція Суду, щодо «тимчасового чи постійного зберігання».

Адже, будь-який користувач Інтернету, переглядаючи будь-який контент, розміщений в мережі, створює, як мінімум, сім тимчасових копій цього твору: по одній копії в модемах передаючого та приймаючого комп’ютерів, в одному чи кількох проміжних комп’ютерах – маршрутизаторах, у браузері, а також в оперативній пам’яті, у відео-декомпресіонному чіпі та у відео-карті самого приймаючого комп’ютера, притому не враховуючи копії, що зберігається на жорсткому диску користувача комп’ютера. Деякі країни світу, в своєму законодавстві навіть не згадують про тимчасові електронні копії, такі наприклад як Росія, США та все частіше приймають рішення про розповсюдження авторсько-правової охорони на копії творів, зафіксованих в оперативній пам’яті комп’ютера. Потрібно звернути увагу на те, що згідно з позицією національних судів, хоча і практика з даної категорії справ не надто велика, говорить про те, що тимчасова фіксація розміщеного в Інтернеті твору в оперативній пам’яті комп’ютера визнається актом відтворення, у поєднанні з повсякчасним та невід’ємним характером тимчасового копіювання в Інтернеті призводить до ситуації, коли кожен користувач Інтернету автоматично стає потенційним порушником авторських прав[4, 555].

Дане питання потребує гострого реагування, як з боку національного законодавця, так і міжнародних організацій. Проте, звісно перші кроки в даному напрямку були зроблені в 1996 році під егідою Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) міжнародні угоди – Договір ВОІВ про авторське право та Договір ВОІВ про виконання і фонограми. Обидві ці угоди залишають відкритим питання про те, чи є тимчасові копії в Інтернеті примірниками творів в юридичному сенсі.

Водночас, обидва договори значно зміцнюють право авторів та їх правонаступників на розповсюдження творів, зачеплене функціонуванням мережі Інтернет в не меншому ступені, ніж право на відтворення, а також створюють нові права, які раніше володільцям авторських прав за національним законодавством жодної держави-учасниці не наддавались.

Відповідно до основ національного законодавства, автор та їх правонаступники мають виключне право на розповсюдження творів шляхом продажу або відчуження в інший спосіб, та здачі в найм чи у прокат. Бернська конвенція встановлює право на розповсюдження лише стосовно обмеженого кола кінематографічних творів[5]. Проте, це право було поширено на всі інші твори наступним положенням Договору ВОІВ про авторське право: «Автори літературних та художніх творів користуються виключним правом дозволяти надання доступу публіці до оригіналів та копій їхніх творів шляхом продажу або іншої передачі власності»[6].

При аналізі даного положення стає очевидним той факт, що визначення права на розповсюдження залежить від визначення порушення права на відтворення, оскільки першим передбачається передача прав власності на примірник твору. Виходячи з цієї залежності, в деяких країнах право на розповсюдження включається до права на відтворення та вважається, що Бернською конвенцією передбачено право на розповсюдження через право на відтворення, закріплене статтею 9. Позиція деяких європейських країн щодо даного питання, говорить про те, що право на розповсюдження не повинно застосовуватися в контексті Інтернету[7, с. 235]. Узгоджена Заява щодо статей 6 та 7 Договору ВОІВ про авторське право обмежує сферу дії права на розповсюдження зафіксованими копіями, «які можуть бути введено до обігу у вигляді матеріальних об’єктів». Згідно з правилами Європейського Союзу стосовно вільного руху товарів та послуг розглядають трансакції, здійснені за допомогою Інтернету, як послуги, тому відповідно країни Європи вважають передачу інформації через Інтернет послугою, а не товаром. Дана політика Європейського Союзу пояснюється застосуванням його державами-членами «принципу вичерпання», аналогу «доктрини першого продажу», прийнятої авторсько-правовим законодавством США, України та інших країн.

«Вичерпання» є обмеженням права на розповсюдження. Право на розповсюдження вичерпується із введенням до обігу правомірно виготовлених примірників твору самим володільцем авторських прав на твір або кимось іншим з його дозволу. Інакше кажучи, з моменту продажу або відчуження іншим чином володільцем авторських прав примірника твору, цей примірник може надалі розповсюджуватись без згоди володільця авторських прав на твір та без виплати йому винагороди. Проте, сказане не означає, що з першим продажем також вичерпуються права автора та його правонаступників на інші форми економічної експлуатації твору. Реалізація даного принципу стосовно творів, що передаються в мережі Інтернет, викликає певні труднощі, адже набувач примірника твору втрачає його після передачі іншій особі. Варто лише володільцю авторських прав на твір розмістити його примірник в Інтернеті, як цей примірник може бути переданий користувачам Інтернету необмежену кількість разів. Це спричиняє конфлікт між правом на відтворення та правом на розповсюдження, оскільки в результаті кожної передачі твору створюється його примірник, в той час як оригінал залишається у того, хто здійснює передачу[8, с. 36].

Література:

1. Про авторське право і суміжні права: закон України від 23.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1994. – N 13. – Ст. 64.

2. Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §102(a). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.copyright.gov/title17/92chap1.html

3. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності: постанова Пленуму Вищого Господарського Суду України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0012600-12

4. Mark A. Lemley. Dealing with Overlapping Copyrights on the Internet. / Mark A. Lemley // 22 U. DAYTON L. REV. 547. – 1997. – Р. 555.

5. Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. – Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 2(4). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wipo.int/treaties/ru.

6. World Intellectual Property Organization Copyright Treaty, Apr. 12, 1997 // S. TREATY DOC. NO. 105-17. – 1997. – Art. 6.

Костова Наталія Іванівна,

к.ю.н., доцент кафедри цивільного права

Національного університету «Одеська юридична академія»

ПРИНЦИПИ ПРАВА У ПРОЕКТІ СПІЛЬНИХ ПІДХОДІВ (DCFR)

Дослідження особливостей правового регулювання договірних відносин потребує з'ясування ролі принципів права у цьому процесі. Існують різні позиції щодо цього у правозастосовчій практиці та докрині різних держав. Вивченням ролі принципів права у регулюванні договірних відносин приділяли увагу проф. К. фон Бар (C. von Bar), проф. Х. Біл (H. Beale), проф. Е. Кліве (E. Clive), проф. Т.В. Боднар, проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнєцова, проф. О. Ландо (O.Lando) та інші вчені. Метою даних тезісів є вивчення ролі принципів права у проекті спільних точок зору. У 2008 році було опубліковане Тимчасове видання DCFR, у 2009 році - переглянуте видання DCFR [2]. У вступі до тимчасового видання DCFR 2008 року розробники звернулися до читачів з питанням, наскільки доцільно включити до тексту DCFR окрему частину, яка б містила фундаментальні принципи та цінності, що лежать в основі модельних правил. Модельні правила є частиною DCFR, вони складають зміст книг І-X. У редакція DCFR 2009 року підійшла дещо інакше до визначення принципів. Варто відмітити те, що принципи були розподілені на дві групи: базові принципи (underlying principles) та важливі принципи (overriding principles). До базових належать принципи свободи, безпеки, справедливості та ефективності. Важливими є принципи захисту прав людини, підтримки солідарності та соціальної відповідальності, збереження культурного та мовного різноманіття, захист та сприяння добробуту та просування внутрішнього ринку. Водночас, розробники DCFR зазначають, що свобода, безпека, справедливість та ефективність також відіграють роль найважливіших принципів. Таким чином, їх роль подвійна [2;3]. Базові принципи (свободи, безпепеки, праведливості та ефетивності) виконували роль колючових ідей при своренні окремих правил DCFR. Решта принципів (захист прав людини, підтримка солідарності та соціальної відповідальності, збереження культурного та мовного різноманіття, захист та сприяння добробуту та просування внутрішнього ринку) за висловлюванням розробників DCFR мають більш політичну природу. Тому вони є важливими, але не базовими. Не зважаючи на те, що деякі з них отримали широке закріплення в окремих частинах DCFR, вони, головним чином, є відносними з позицій оцінки за межами DCFR [2]. Принцип свободи договору закріплений у ст. ІІ. - 1:102 DCFR, згідно з якою: "Сторони можуть укласти договір або інший юридичний акт і визначити його зміст, з урахуванням будь-яких застосовних імперативних норм"[1]. Свобода укладення договору зазвичай розуміється як свобода обирати контрагента, свобода визначати зміст договору, а також змінювати його або припиняти договір. Ця ідея знайшла відображення у ст. ІІІ. - 1:108 DCFR "Право, обов'язок чи договірне відношення можуть бути змінені чи припинені за згодою сторін у будь-який час"[1 ]. Базовим принципом DCFR є також принцип договірної безпеки. В основі формулювання положень, що відображають цей принцип, уявлення про те, що договірна безпека забезпечується встановленням: 1) обов'язковості сили договорів (але з урахуванням можливості її оспорювання, якщо непередбачувана зміна обставин ставить під значний сумнів вигідність договору для однієї із сторін); 2) обов'язків для кожної із сторін поводитися відповідно до вимог добросовісності, не діяти у спосіб, що суперечить попереднім заявам чи поведінці, на які інша сторона розраховує; 3) права вимагати реального виконання відповідно до умов договору; 4) обов'язків для третіх осіб "поважати ситуацію, що створена договором" і можливості для них покладатися на таку ситуацію; 5) підходу "підтримки договору" ("favouring the contract") в питаннях, що стосуються тлумачення, недійності чи виконання [2]. Базовим принципом DCFR є також справедливість, яку за висловленням розробників "важко визначити, неможливо виміряти, її межі є суб'єктивними, але очевидні випадки несправедливості є загальновизнаними і такими, що викликають загальну відразу" [2]. Цей принцип виявляється, зокрема, у нормах, що встановлюють рівність сторін. Останнім базовим принципом DCFR є принцип ефективності, що розглядається тут у двох площинах: ефективність для сторін правовідношення та ефективність для суспільства. Ефективність для сторін зебезпечується, окрема, встановленням мінімальних формальних та процедурних обмежень. Норми, що встановлюють інформаційні обов'язки, регулюють захист прав споживачів, розглядаються як такі, що сприяють ефективності для широких громадських цілей. Підсумовуючи, варто відзначити, що принципи права знайшли явне та неявне відображення у DCFR. При цьому існує певна дискусія щодо необхідності закріплення принципів, а також ролі, яку вони повинні відігравати у регулюванні приватних, зокрема, договірних відносин. З'ясування значення принципів права у регулюванні договірних відносин потребує подальших досліджень.

Література:

1. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament on European Contract Law. Brussels, 11.07.2001 COM (2001) 398 final. - [Електронний ресурс].Режим/доступу:http://ec.europa.eu/consumers/cons_int/safe_shop/fair_bus_pract/cont_law/cont_law_02_en.pd f

2. Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law. Draft Common Frame of Reference (DCFR). Outline Edition. Prepared by the. Study Group on European Civil Code and the Research Group on EC Private Law (Acquis Group). - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ec.europa.eu/justice/contract/ files/european-private-law_en.pdf.

3. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, signed at Lisbon, 13 December 2007. Official journal of the European Union. Volume 50, 17 December 2007. С. 306 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://bookshop.europa.eu/is-bin/INTERSHOP.enfinity/WFS/EU

Кривенко Юлія Василівна,

к.ю.н., доцент кафедри цивільного права

Національного університету «Одеська юридична академія»

Дата добавления: 2015-05-23