Відмови власника від права власності на земельну ділянку: питання державної реєстрації нотаріусом

Частиною 2 статті 142 Земельного кодексу України (далі - ЗКУ) встановлюється, що у разі надання згоди на одержання права власності на земельну ділянку сторони укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Наявність сторони, на користь якої здійснюється відмова зумовило форму у якій вона здійснюється, а саме договірну форму. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню. Така угода є двосторонньою домовленістю направленою на припинення права власності у однієї сторони та виникнення права власності у іншої. Але будь-яка відмова від права власності, незалежно від виду нерухомого майна, тягне за собою припинення права яке підлягає державній реєстрації. Саме у зв’язку з введенням в дію нової системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно відбулися значні зміни, у тому числі, у порядку відмови від права власності на земельну ділянку.

Порядок, що діяв до 01.01.2013 року передбачав, що після нотаріального посвідчення угоди про перехід права власності на земельну ділянку, орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування приймали таку земельну ділянку до земель запасу. Сьогодні, процедура суттєво змінилася.

Пунктом 61 порядку припинення права власності на нерухоме майно затвердженого Постановою Кабінет Міністрів України N 868, від 17.10.2013 року (далі - Порядок) передбачено, що проведення державної реєстрації припинення права власності на нерухоме майно у зв’язку з відмовою власника від права власності здійснюється органом державної реєстрації прав. Даним порядком також передбачається, нотаріус не відноситься до органу державної реєстрації прав оскільки це Укрдержреєстр та структурні підрозділи органів Мінюсту, що забезпечують реалізацію повноважень Укрдержреєстру. В свою чергу, відповідно до Порядку, нотаріус як суб’єкт на якого покладено виконання окремих функцій з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, проводить державну реєстрацію прав, набутих виключно у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном.

Таким чином, на практиці виникає неоднозначне застосування п. 61 Порядку, яке полягає у проведенні чи не проведенні нотаріусом, що посвідчує угоду про передачу права власності на земельну ділянку, державної реєстрації речових прав, що виникають та припиняються внаслідок її укладення та підписання.

Думається, що вирішення даного питання знаходиться у площині системного тлумачення норм діючого законодавства, що регулює відмову від права власності як спосіб припинення права власності на нерухоме майно та законодавства, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно внаслідок їх виникнення, переходу та припинення.

Так стаття 347 Цивільного кодексу України встановлює, що у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до держаного реєстру. Ця норма є загальною та відноситься до будь-якого нерухомого майна оскільки частиною 1 статті 182 ЦКУ передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. В свою чергу, статтею 142 ЗКУ встановлюється більш детальний порядок відмови від права власності на земельну ділянку. Так, припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою із подальшим укладення угоди про передачу права власності на земельну ділянку (ч. 2 ст. 142 ЗКУ). Дана норма є спеціальною нормою щодо ст. 347 ЦКУ, оскільки регулює порядок відмови від права власності саме на земельну ділянку.

Пункт 61 вищевказаного Порядку носить загальний характер щодо всіх видів нерухомого майна та має пряме відношення до ст. 347 ЦКУ відповідно до якої право власності на майно припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до держаного реєстру. У зв’язку з тим, що ст. 142 ЗКУ є спеціальною нормою, щодо ст. 347 ЦКУ, то порядок здійснення відмови від права власності, що передбачено п. 61 Порядку не може розповсюджуватися на відмову від права власності на земельну ділянку.

Винесення відмови від права власності на земельну ділянку у окреме регулювання на самому високому рівні законодавчої ієрархії призводить до неможливості застосування одних і тих самих норм підзаконних нормативно-правових актів, до відмови від права власності на земельну ділянку.

Необхідність нотаріального посвідчення угоди про перехід права власності на земельну ділянку зумовлює обов’язок неухильного виконання статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» відповідно до якої нотаріуси є спеціальними суб’єктами, що здійснюють державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном. Діюче законодавство України не містить визначення поняття «нотаріальна дія з нерухомим майном», більш того, у діючому законодавстві відсутнє визначення поняття «нотаріальна дія». Єдиний висновок, який можна зробити виходячи з норм діючого Закону України «Про нотаріат» це те, що будь-яка вчинена нотаріальна дія обов’язково реєструється у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій; запис у реєстрі є доказом вчинення нотаріальної дії. Таким чином, обов’язкове нотаріальне посвідчення угоди про перехід права власності на земельну ділянку передбачає її обов’язкову реєстрацію у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.

Отже угода про передачу права власності на земельну ділянку є нотаріальною дією з нерухомим майном і державну реєстрацію припинення права власності на земельну ділянку необхідно здійснювати нотаріусу, що посвідчив дану угоду.

Сафончик Оксана Іванівна,

к.ю.н., доцент кафедри цивільного права

Національного університету «Одеська юридична академія»

Дата добавления: 2015-05-23