Поняття та сутність аліментних зобов’язань подружжя

Однією з груп майнових правовідносин, крім речових, є зобов’язальні правовідносини подружжя, які складаються з відноси подружжя щодо взаємного утримання (аліментування) та договірні відносини подружжя.

Відповідно до чинного законодавства дружина і чоловік повинні матеріально підтримувати один одного (ст. 75 СК України). Вирішення питання щодо конкретних способів такої підтримки безпосередньо залежить від подружжя. Разом з тим, законодавство передбачає певні правові механізми, які забезпечують право кожного з подружжя на утримання.

Встановлений даною статтею обов’язок подружжя по взаємному утриманню є не лише моральним, а й правовим. Він базується на розумінні шлюбу як об’єднанні осіб, що створює для них особисті і майнові права та обов’язки. Такий обов’язок виникає з часу укладення шлюбу. Необхідність у матеріальній підтримці може бути викликана різноманітними життєвими обставинами, які можуть носити більш або менш тривалий характер. Зокрема, такої матеріальної підтримки може потребувати особа, яка тимчасово втратила роботу як джерело власних доходів, або постраждала від випадкового знищення власного майна тощо.

Разом з тим на практиці рідко зустрічаються позови, за якими чоловік або дружина, що перебувають у нерозірваному шлюбі вимагають утримання. Перешкодою для такого звернення є і неоднозначне розуміння ч. 2 ст. 75 СК, відповідно до змісту якої, право на утримання має той з подружжя, що є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги. Отже, зазначена норма звужує коло осіб, які мають право в судовому порядку вимагати примусового виконання обов’язку по утриманню від іншого з подружжя. Зокрема, таке право має лише непрацездатна особа та (або) особа, яка потребує матеріальної допомоги (тобто не забезпечена прожитковим мінімумом). Таким чином, розмежування між моральним і правовим обов’язком слід провести в залежності від того, наскільки скрутне становище того з подружжя, котрий потребує допомоги. Якщо така особа не є непрацездатною і має доходи на рівні прожиткового мінімуму, невиконання іншим з подружжя (чоловіком або дружиною) обов’язку по матеріальній підтримці може бути підставою наприклад, для розірвання шлюбу, або для вирішення питання про розподіл витрат, пов’язаних з розірванням шлюбу тощо.

Право на утримання непрацездатний, або потребуючий матеріальної допомоги, може реалізувати лише за умови, що другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу. Як правило наявність такої можливості визначається порівнянням доходів кожного з подружжя, співвідношенням їх з прожитковим мінімумом і з реальними витратами кожного з подружжя. Само по собі отримання одним з подружжя більш високого доходу не є підставою для відрахування частини його доходу на користь іншого з подружжя. Адже отримувані ним грошові кошти можуть бути потрібні йому для власних життєво важливих потреб (наприклад поновлення здоров’я). Якщо обидва подружжя отримують заробітну плату, пенсії, доходи від використання майна та інші, які не забезпечують їм обом прожиткового мінімуму, то грошове стягнення не може бути присуджено навіть за наявності різниці в доходах.

Непрацездатним вважається той з подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи. Це не зовсім співпадає з загальними критеріями працездатності. Проте така норма захищає інтереси навіть частково непрацездатних осіб, встановлюючи обов’язок для їх дружини або чоловіка по утриманню на випадок старості або інвалідності. Законом не встановлено, що така обставина (непрацездатність, інвалідність) обов’язково має наступити в період шлюбу для виникнення права на утримання. Отже, непрацездатність, яка дає право на стягнення утримання від іншого з подружжя може виникнути як до шлюбу, так і в період його а в окремих випадках і після розірвання шлюбу (ст. 76 СК України).

Закон встановлює обмеження, відповідно до якого той з подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах або став непрацездатним у зв’язку з вчиненням ним умисного злочину позбавлений права на утримання іншим з подружжя. Гідність поведінки вочевидь означає дотримання загальних правил співжиття і моралі, виконання взятих на себе обов’язків у зв’язку з укладенням шлюбу. Закон не містить переліку обставин, які б визначали негідність поведінки. Разом з тим, до такої поведінки судова практика зараховує зловживання спиртними або наркотичними засобами, ухилення від власного обов’язку по утриманню іншого з подружжя в період, коли той був непрацездатним, або потребував матеріальної допомоги, вчинення стосовно іншого з подружжя будь-яких інших протиправних дій (злочину, адміністративного проступку) тощо.

Також закон позбавляє права на утримання за рахунок іншого з подружжя особи, яка стала непрацездатною у зв’язку з вчиненням нею умисного злочину. При цьому не має значення, чи настала ця непрацездатність (скоєний злочин) в період шлюбу, чи до укладення шлюбу, або після його розірвання. Також не має значення об’єкт злочину. Головним у визначенні наявності підстав для відмови в стягненні утримання є умисність такого злочину і доведеність його судом. Це може бути вирок суду або постанова про закриття справи по нереабілітуючим підставам.

Окремо закон надає право на утримання особі, яка постраждала і стала непрацездатною внаслідок протиправної поведінки другого з подружжя. Така протиправна поведінка не обов’язково може бути наслідком умисного злочину і злочину взагалі.

СК України містить три групи правових норм, які визначають умови та порядок реалізації права подружжя на утримання: 1) норми, які визначають загальні умови надання утримання одному з подружжя (статті 75-83 СК); 2) норми, що встановлюють право дружини на утримання під час вагітності та права чоловіка та жінки у разі проживання з ними дитини (статті 84-88 СК); 3) норми, що визначають право на утримання того з подружжя, з яким проживає дитина-інвалід (ст. 88 СК).

Токарева Віра Олександрівна,

к.ю.н., доцент кафедри цивільного права

Національного університету «Одеська юридична академія»

ПРАВОЕ РЕГУЛЮВАННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ У ГАЛУЗІ ІНДУСТРІЇ МОДИ США

На сьогодні у бізнес середовищі, первинним джерелом конкурентних переваг для підприємств, в тому числі і в індустрії моди, є інновації та оригінальні творчі ідеї. Тому роль та значення інтелектуальної власності для створення та збуту продукції в галузі модної індустрії, будь-то висока мода або одяг який є готовим до носіння не ставиться під сумнівів. Мотиви медузи Горгони у Версаче, весільні сукні Віри Вон, чоботи Доктор Мартінс – є результатами інтелектуальної та творчої майстерності модельєрів в індустрії моди [1]. Водночас ці творчі результати, шляхом копіювання, можуть бути використаними іншими підприємцями для отримання конкурентних переваг на ринку. Така ситуація ставить актуальним питання про можливість забезпечення захисту авторських прав у галузі модної індустрії.

Непоодинокими є випадки коли представлені публіці колекції одягу відомих компаній, ще не потрапивши у магазини, через досить короткий проміжок часу моделі копіювалися не дорогими компаніями та з’являлися у колекціях масових брендів. Більш того, можна зазначити, що подібні ситуації є досить поширеними. А з тим привертає увагу як подібні ситуації вирішуються в США, де ставляться спроби встановити правове регулювання у галузі модної індустрії.

Так, у США регулювання авторського права покликаний Закон «Про авторське право». Проте, дизайн у сфері моди не підлягає захисту відповідно до цього Закону так яке предмети одягу вважаються «корисним предметами», як це називається згідно із Законом «Про авторське право», який поширюється лише на захист «корисних предметів», в тій мірі, якщо такий дизайн включає в себе живописні, графічні, скульптурні чи інші характеристики, які можуть бути відокремлені та здатні існувати незалежно від утилітарної частин предмету.

Пряма запозичення ідей та копіювання із стрімким розвитком комерційної індустрії моди, призвели до виникнення потреби у забезпеченні прав та iнтереciв дизайнерів у разi копіювання їх конструкцій іншими дизайнерами та компаніями які знаходяться у припустимо аналогічному та захисті авторських прав. Поява такої прогалини у правовому регулюванні авторських прав у галузі модного дизайну поштовхнуло дизайнерів США здійснити спробу забезпечити захист самотужки, шляхом організації спілок, таких як Гільдія модних дизайнерів Америки та Гільдія творців капелюхів. Слід зазначити, що діяльність спілок по забезпеченню захисту прав та інтересів своїх учасників біла визнаною Федеральною комісією з торгівлі США такою, що порушує антимонопольне законодавство.

Останньою спробою забезпечити захист авторського права у галузі модного дизайну в США є внесений сенатором Ч. Шумером 5 серпня 2010 року Законопроект «Про захист інноваційного дизайну та запобігання піратства». Даний Законопроект «Про захист інноваційного дизайну та запобігання піратства» являє собою не єдиний нормативний акт, а серію поправок та змін до вже існуючих законів.

За визначенням сенатора О. Хетча, який представляв Законопроект у Сенаті, піратство як нове обличчя економічної злочинності у світі, відповідальне за завдання шкоди та розвитку інновацій, а представлений у Сенаті Законопроект покликаний до боротьби з піратством та контрафактною продукцією. Аля того, щоб США залишалися в авангарді світової економіки та зберігало лідерство у галузі глобальних інновацій, за висловленням сенатора, має забезпечуватись захист прав авторів дизайну. Як вважають прихильники законопроекту, прийняття законопроекту має забезпечити механізмом, що збереже індустрію моди від важких економічних часів,за допомогою боротьбу з контрафактною продукцією та піратством [2, c.856].

Згідно із Законопроектом пропонується закріпити поняття «дизайн одягу», як загальний вигляд товару, включаючи орнамент і оригінальні елементи або розташування елементів, доти, як ці елементи є результатом власних творчих прагнень дизайнера; та впроваджують унікальний, помітний, нетривіальний і не утилітарний варіант в порівнянні з попередніми конструкціями схожих типів товарів». Важливо відзначити, що для того, щоб дизайн одягу отримав захист згідно Законопроекту він має бути представлений публічно громадськості та не потребує реєстрації. Законопроект розглядає під визначенням одягу досить широке коло предметів від власне одягу та сумок, мішки для речу та оправи для окулярів.

Відповідно до положень Законопроекту позивач стверджуючий про порушення своїх авторських прав повинен довести, що дизайн його товару забезпечує «унікальний, помітний, нетривіальний і не утилітарний варіант в порівнянні з попередніми конструкціями», що дизайн був скопійований відповідачем без згоди його власника, є «по суті ідентичним» до оригіналу, може бути помилково прийнятий за нього та навести факти і обставини які вказують, що відповідач побачив або іншим чином отримав відомості про захищений дизайн[2].

Товар відповідача буде вважається скопійованим якщо товар істотно ідентичний загальному зовнішньому вигляду та істотно ідентичний оригінальнім елементам захищеного дизайну. Істотно ідентичний еталон визначається як такий, що є настільки схожим на вигляд, що ймовірно всього може бути сплутаний із захищеним дизайном, таким чином, що товар містить лише ті відмінності в конструкції або дизайну які є просто тривіальними. Звільняються від дії Законопроект «Про захист інноваційного дизайну та запобігання піратства» дизайн (конструкції) які є результатом незалежної творчості або є єдиною копією для безпосереднього особистого використання митця або членів його сім’ї [2]. Захист, що забезпечується Законопроектом, однак, не визначається наявність або відсутність конкретного кольору чи кольорів, живописним або графічним зображенням відбитим на тканині. Тривалість захисту такої конструкції обмежується трьома роками.

Тож, поріг для визначення того, що кваліфікується як унікальний та відмінний дизайн одягу є надзвичайно високим.

Слід зазначити, що вивчення минулої діяльності представників індустрії моди у напрямку забезпечення захист авторів у галузі модної індустрії та спроби врегулювати це питання на міжнародному рівні не призвели до очікуваного результату, а лише поставили питання, щодо необхідності прийняття Законопроекту у США. Більш того, ставлення науковців до питання про необхідності прийняття Законопроекту, а з тим і ставлення до питання регулювання прав дизайнерів у модній індустрії є неоднозначним.

Як стверджують професори Кєл Ростєл та Кріс Спрінгман, у разі прийняття законопроекту, він буде впливати лише на незначну частину вельми унікального дизайну і таким чином буде мати незначний вплив на індустрію моди [3].

Спірність законодавчої ініціативи пов’язана з тим, що його автори не враховують унікальності індустрії моди. Індустрія моди фактично процвітає за рахунок копіювання. Наприклад, модні тенденції не встановлюються, коли дизайнер є єдиною особою який виробив інноваційний дизайн. Навпаки, модні тенденції започатковуються коли інший дизайнер інтерпретує це нововведення в тому ж або наступному сезоні.

Копіювання конструкцій моди, які при першому представлені публіці були інноваційними, призводить до подальших інновацій, тому, що копіювання цих конструкцій призводить до насичення ринку цією модною конструкцією та породжує попит на щось інше та нове. Кєл Ростєл та Кріс Спрінгман описують це явище в індустрії моди як «парадокс піратства», що копіювання не в змозі стримувати інновації в індустрії моди, тому що, інтуїтивне копіювання не дуже шкідливо для творців та насправді копіювання може сприяти інноваціям, та отримані користі споживачам [4].

Враховуючи вищевикладене, питання щодо захисту інтелектуальної власності у галузі індустрії має своїх прихильників та опонентів, тому викликає потреба подальшого розгляду та аналізу аспектів у сфері запобігання розповсюдження піратства у галузі моди.

Література:

1. Intellectual property in the fashion industry [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wipo.int

2. Alexis N. Stevens Not Designed to Fit: Why the Innovative Design Protection and Piracy Prevention Act Should Not Be Made into Law 32 Pace L. Rev. 856 (2012) [Електронний ресурс]. – режим доступу: http://digitalcommons.pace.edu/plr

3. Kal Raustiala and Chris Sprigman Should Fashion be Protected by Copyright Laws? A Guest Post http://freakonomics.com/2010/03/12/should-fashion-be-protected-by-copyright-laws-a-guest-post/

4. Kal Raustiala & Christopher Sprigman, The Piracy Paradox: Innovation and Intellectual Property in Fashion Design, 92 VA. L. REV. 1687, 1691 (2006)

Форманюк Василь Іванович,

к.ю.н., доцент, декан факультету адвокатури

Національного університету «Одеська юридична академія»

ДРУГОРЯДНІ УМОВИ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ЗМІСТ ПРАВОСУБ'ЄКТНОСТІ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Крім основних умов правосуб'єктності, в якості яких ми розглядаємо вік і громадянство, існує також цілий ряд додаткових, другорядних умов. Говорити про їх вторинності дозволяє те, що вони явно поступаються основним умовам за ступенем своєї значущості. Втім, додаткові умови іноді можуть виходити на перший план і чинити серйозний вплив на загальний обсяг правосуб'єктності.

Разом з тим, вони є менш суттєвими з наступних причин:

1) на відміну від віку та громадянства, ці умови зачіпають не всіх індивідів, а тільки деяких з них;

2) визначають не зміст правосуб'єктності в цілому, а лише її окремі елементи;

3) носять менш стійкий характер.

У якості видів таких другорядних умов необхідно вказати наступні.

1. Стан психічного здоров'я особи. У загально-соціальному сенсі цей фактор, зрозуміло, відноситься до числа основних, оскільки саме від нього залежить реальна здатність особи до активної участі в суспільному житті. Однак в юридичній сфері є підстави відносити дану умову правосуб'єктності до числа додаткових по ряду причин. Перш за все, на практиці лише дуже незначна частка індивідуальних суб'єктів права виявляється порушено цією юридичною умовою, оскільки діє презумпція психічної повноцінності людини в сфері правових відносин. Це, в свою чергу, означає, що рішення про невідповідність конкретної особи критеріям психічної норми приймається на індивідуальній основі, в строго встановленому порядку і тільки компетентними органами влади. Поки подібне рішення не винесено, людина в юридичних відносинах повністю правосуб'єктна, нехай навіть з медичної точки зору вона не здатна бути повноцінним членом суспільства.

2. Спосіб життя особи. Цей фактор може виявитися умовою індивідуальної правосуб'єктності в єдиному випадку, а саме при визнанні особи обмежено дієздатною. Законодавець передбачає можливість обмеження дієздатності індивіда за наявності двох умов: якщо він зловживає алкогольними напоями або наркотичними речовинами і якщо тим самим він ставить свою сім'ю в тяжке матеріальне становище. Над особою, чия дієздатність обмежена судом, призначається піклування, і вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, а решту - тільки за згодою піклувальника.

3. Перебування особи на публічній службі. Заняття державної посади впливає на правосуб'єктність особи кількома шляхами. По-перше, особа, що перебуває на державній службі, стає суб'єктом правовідносин владно-управлінського характеру, які не передбачають участі пересічних громадян. Правосуб'єктність посадової особи тісно пов'язана з правосуб'єктністю того органу чи організації, де вона працює.

По-друге, для державних службовців традиційно встановлюються деякі обмеження правосуб'єктності, мають на меті максимально орієнтувати службовців на виконання державно-службових справ, без будь-яких відволікань на справи сторонні і для того, щоб виключити використання свого службового становища в особистих цілях. Зокрема, державні службовці повністю позбавлені підприємницької правосуб'єктності. Крім того, обмежена також їх трудова правосуб'єктність, оскільки вони можуть займатися тільки науковою, творчою або педагогічною діяльністю.

По-третє, існують і свого роду «позитивні» обмеження правосуб'єктності для деяких категорій державних службовців − правові імунітети, тобто особливі матеріально-процесуальні привілеї, які наділяють носіїв спеціального правового статусу додатковими гарантіями та перевагами при залученні до юридичної відповідальності або виконання певних обов'язків (наприклад дипломатичні імунітети, імунітет Президента та інші види імунітетів), що виключають притягнення осіб до юридичної відповідальності, фактично являють собою обмеження деліктоздатності, встановлювані з урахуванням громадських інтересів.

4. Відбування кримінального покарання. Часткове обмеження правосуб'єктності особи, визнаної винною у вчиненні злочину, є одним з елементів карального впливу в рамках кримінальної відповідальності. В якості додаткового виду покарання може бути призначено позбавлення права обіймати деякі посади або займатися окремими видами діяльності, що також означає обмеження правосуб'єктності.

Можливо виділити й інші, менш істотні умови правосуб'єктності. Їх перелік не є незмінним, він може розширюватися або звужуватися в залежності від конкретно-історичній ситуації. Наприклад, як стать, здоров'я, спорідненість, громадянська честь, релігія, національність. У сьогоденні далеко не всі з них зберегли своє значення.

Дана проблема пов'язана з встановленням кола юридично релевантних властивостей особистості. Іншими словами, потрібно визначити, які індивідуальні якості людини можуть впливати на його правовий статус, а які не повинні носити юридично значущого характеру і з правової точки зору є байдужими. Встановлені в Конституції України заборони на дискримінацію означає, що існує ряд властивостей людини, які в рамках існуючої правової системи України не можуть бути умовами, що визначають правосуб'єктність особистості. Проблема дискримінації далеко не проста і не однозначна; наприклад, у західній юридичній літературі ставиться проблема так званої позитивної дискримінації, яка передбачає поліпшення становища окремих найменш захищених категорій населення (у тому числі за расовою і статевою ознаками) з метою вирівнювання фактичних соціальних можливостей. Однак у кожному разі це не стосується правосуб'єктності, оскільки такі переваги характеризують становище особи в рамках конкретних правовідносин, але ніяк не можливість самої участі в цих правовідносинах.

Однією з характеристик, які не можуть впливати на правосуб'єктність, є національність людини. Національна приналежність - справа індивідуального вибору. У сучасних умовах неможливо обмеження або розширення правосуб'єктності за ознакою національності; вона зберігає лише соціокультурне значення, але ніяк не відбивається на статусі особи як суб'єкта права. Це відноситься і до расової приналежності.

Аналогічним чином не впливає на правосуб'єктність індивіда його віросповідання, оскільки у світській державі воно також є питанням особистого самовизначення.

З нашої точки зору, слід визнати, що стать людини також не належить до числа умов її правосуб'єктності. В даний час юридичні відмінності в статусі чоловіків і жінок практично згладилися, що є цілком виправданим.
Згідно ст. 1 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 поняття «дискримінація щодо жінок» означає будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, яке спрямоване на ослаблення або зводить нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їх сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій області.

В сучасних умовах держава зобов'язана за допомогою законодавства, управлінської діяльності та суду запобігати можливі випадки дискримінації жінки. Право, як регулятор суспільних відносин, не тільки закріплює і гарантує рівність статей в конституційному положенні, але й надає жінкам деякі переваги при участі в певних правовідносинах. Так, нормами трудового права в їх відношенні передбачені додаткові заходи охорони праці, заборона застосування жіночої праці в деяких видах важких робіт, гарантії для жінок у період вагітності та догляду за дитиною та ін. Проте всі ці та деякі інші відмінності в правах і обов'язках жінок по порівняно з чоловіками не зачіпають їх правосуб'єктності, оскільки коло правовідносин, у яких вони можуть брати участь, залишаються однаковим.

Таким чином, умовами правосуб'єктності можуть бути тільки такі індивідуальні властивості особистості, які характеризують її соціальну зрілість, можливість усвідомленого прийняття рішень, відсутність небезпеки для інших суб'єктів права, ставлення до існуючого правопорядку. Загальною тенденцією повинна стати мінімізація числа подібних умов, що дозволить забезпечити реальну рівність фізичних осіб перед законом.

Література:

1. Конституція України: Офіційне видання із змінами станом на 1 січня 2006 року / Міністерство юстиції України. – К.: Український Центр Правничих Студій, 2006. – 126 с.

2. Кодекс законів про працю України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1971, додаток до № 50, ст. 375 (із відповідними змінами та доповненнями).

3. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, № 25–26, ст. 131 (із відповідними змінами та доповненнями).

4. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, № 21–22, ст. 135 (із відповідними змінами та доповненнями).

5. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, № № 40–44, ст. 356 (із відповідними змінами та доповненнями).

6. Гражданский кодекс Украины (научно-практический комментарий) / [Е. О. Харитонов, Н. А. Саниахметова, Ю. С. Червоный и др.]; под общей редакцией Е. О. Харитонова. – Х.: Одиссей, 1999. – 848 с.

7. Стефанчук М. О. Межі здійснення суб’єктивних цивільних прав: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 “Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право” / М. О. Стефанчук. – К., 2006. – 35 с.

8. Харитонов Є. О. Цивільне право України: Підручник / Е. О. Харитонов, Н. А. Саниахметова. – К.: Істина, 2003. – 776 с.

Форманюк Вікторія Василівна,

к.ю.н., доцент кафедри права Європейського Союзу

та порівняльного правознавства

Національного університету «Одеська юридична академія»

Дата добавления: 2015-05-23