Особливість принципу добросовісності в договірних зобовязаннях

Будь-яка галузь права формується на основі певних принципів, які визначають його головні особливості. Становлення сучасного українського цивільного права відбувається в умовах формування нових концептуальних підходів, зумовлених процесами глобалізації та уніфікації. Зазначення загальногалузевих принципів передбачає існування принципів, які притаманні окремим підгалузям цивільного права, наприклад зобов’язального права[1].

Питання добросовісності досліджувалось в працях таких науковців як О.Є. Богданова, В.П. Грибанов, Г.К. Дмітрієва, Т.Ю. Дроздова, А.А. Маліновський, І.Б. Новицький, М.Ф. Лук’яненко, Р.А. Каламкарян, В.Д. Примак, Н.В. Тарабаєва, а також значний внесок у наукову розробку проблеми законодавчого визначення принципів зобов’язального права присвячено дослідження таких науковців, як Д.О. Тузов, Я.М. Шевченко, К.Г. Боднар та інші.

В українському законодавстві неодноразово робилися спроби на законодавчому рівні систематизувати всі принципи зобов’язального права, але лише принципи добросовісності, розумності та справедливості отримали нормативно-правове закріплення[4, с.366].

Принципи зобов’язального права – це основні засади добра, справедливості, розумності, відповідно до яких здійснюється регулювання правових відносин у сфері договірних і не договірних зобов’язань.

Аналізуючи цивільне законодавство України та законодавства інших країн, слід зазначити, що принцип добросовісності відіграє вирішальну роль у зобов’язальному праві.

Термін «добросовісність» утворений завдяки поєднанню двох слів: «добро», тобто те, що є чистим, позитивним, завжди гарним, та «совість» - властивість людини критично оцінювати свої дії та їх результати. У зв’язку з цим добросовісним можна визнати діяння, вчинене за доброю совістю, тобто таке, що здійснюється з повною концентрацією фізичних та інтелектуальних сил і не залишає після себе негативних, «тяжких» вражень. Як зазначається у тлумачному словнику, добросовісний - це той, хто чесно виконує свої обов’язки[3, с.26].

В юридичній літературі прийнято розглядати категорію добросовісності в якості принципу. У цивільно-правовій традиції достатньо тривалий час точилася дискусія щодо належності категорії добросовісності до фундаментальних принципів цивільного права. І.Б. Новицький зазначав, що принцип доброї совісті є основою для побудови всієї системи зобов’язальних правовідносин[2, с.56].

Принцип добросовісності — загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав.

У суб'єктивному значенні добросовісність може розглядатися як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків. Добросовісність — це певне стримування егоїзму в юридичних відносинах[6, с.266].

Принцип добросовісності має багатовікову історію: ґрунтується на відомій ще римському праву доктрині добросовісності (bona fides), що протиставлена злому умислу, і знайшов своє втілення у приписах чесно жити, не завдавати шкоди іншому, віддавати кожному належне. Підкреслюється, що категорія «добросовісність» має моральну природу, представляючи стан чесності, сумління, порядності, передбачаючи переконаність в необхідності ретельного виконання соціальних обов'язків, повагу до інших, нездатність до низьких вчинків. Отже, добросовісність — це «відкрита» норма абстрактного характеру, що наповнюється конкретним змістом унаслідок її застосування в певних обставинах; як правило, вона не може бути визначена поза контекстом конкретних відносин.

Принцип добросовісності виступає внутрішнім критерієм характеристики моральності суб’єктів цивільних правовідносин, їх духовне наповнення, душевний стан, як морально-етичний принцип поведінки зумовлюється моральним кодексом кожної людини[5, с.48].

Добросовісність можна визначити як прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Принцип добросовісності включає в себе не зловживання правом, тобто використання суб'єктом свого права таким чином, щоб це не було спрямовано на ураження прав інших осіб, а також не зашкоджувати власності іншого. Принцип добросовісності передбачає також, що зобов’язання учасників конкретного договору не суперечать іншим їхнім зобов’язанням.

Література:

1. Цивільний Кодекс України 16.01.2003 № 435-IV - www. zakon.rada.gov.ua

2. Новицкий И.Б. Принцип доброй совести в проекте обязательственного права// Вестник Гражданского права., Петроград.: 1916.-, №6, -с.56.

3. Богданова Е.Е. Добросовестность и право на защиту в договорных отношениях., М.: Закон и право, ЮНИТИ., 2010. - с. 26.

4. Лукьяненко М.Ф. Оценочные понятия гражданського права: разумность, добросовестность, существенность., М – Статут., 2010. - с. 366-369.

5. Братусь С.Н. Принципи советского гражданського права//Правоведение., М.: 1960. -№1, - с.48.

6. Циппеліус Р. Філософія права: підручник / Р. Циппеліус; пер. з нім. Є. М. Перепічія, Л. А. Ситниченко, С. В. Пролєєва. - К.: Тандем, 2000. – с. 266.

Ільїна Юлія Павлівна,

ст. викладач кафедри цивільного та господарського права і процесу

Міжнародного гуманітарного університету

Дата добавления: 2015-05-23