Види скульптури. 2 страница

метальна: а) ручна – базується на застосуванні мускульної сили (рогатка, лук, дротики); б) механічна – наявність механізму, який діє за принципом пружини (катапульта, арбалет, Давидова проща);

вогнепальна: а) ручна – призначени для індивідуального використання: довгоствольна (гвинтівка, рушниця, автомат) – плечова; короткоствольна (пістолет) – ручна; б) артилерійська – приведення в дію потребує зусиль групи людей (гармата, давній кулемет)

За кінематичними особливостями дії:

холодна: колюча (спис, піка, рапіра, ніж); рубаюча (меч, шабля, сокира); рубаюча колюча (алебарда);

вогнепальна: пневматична – діє за рахунок поштовху стиснутого повітря; вибухова.

Озброєння за призначенням:

щит – індивідуальне. ручне озброєння;

бойові поголов’я: шоломи (відкриті, замкнуті); каски (як відкритий шолом спрощеної конструкції);

натільна броня або лати: м’яка – виготовлена зі шкіри, тканини; кільчаста складена з металу або з кістяних кілець – кольчуга; пластинчата – з металу, дерев’яних, кістяних пластин.

кінська броня складається з: наглавник, натільні лати (з боків); супроводжувальні лати (груди); бойове сідло (захищає спину коня).

34. Система зброїних тавр в Росії в XVIII и XIX ст.

В XVIII и XIX столетиях в Российской империи существовало несколько оружейных заводов, но изготовлением холодного оружия и художественным его оформлением знамениты два из них - Тульский и Златоустовский. В Туле XVIII столетия клеймом служила буква "Р" (латинская "П"), первая в имени Петра I. Ведь завод назывался впоследствии Тульским императора Петра Великого заводом. Кроме этого, давалась надпись с указанием города и года изготовления: "Тула 1748", например. На офицерском оружии гравировался вензель государя или корона. К 60-м годам XVIII века слово "Тула" стали писать прописью, дата же ставилась так: "Л.796", т. е. лета 1796-го. Позже, когда Тула с 1777 года стала губернским городом и получила свой герб в виде двух скрещенных мечей, ствола и молотков, этот герб стал использоваться и как клеймо Тульского оружейного завода. С 30-х годов XIX века между словом "Тула" и годом изготовления появился крест, а в 50-х учреждено новое клеймо, вместо слова "Тула" с датой стали выбивать три буквы: "ТОЗ". На винтовках, поперек ствола и позади прицела, писалось: "Императорский Тульский оружейный завод 1892

Каждый клинок, сделанный на Златоустовской оружейной фабрике, в том числе и неукрашенные, на обухе имели не только дату изготовления, но и надпись на клинке "Златоуст". Это и есть клеймо фабрики. Помимо него, на холодном оружии ставились именники мастеров и клеймо браковщика. Шафы подписывали свои работы так:
"М. SchaafSohn" (Шаф-сын) или ставили свои инициалы: "WNLS", "WSLO", "WLSohn", "WLS". На оружии первой четверти века можно видеть клейма полировщика Готфрида Гра - "GG" или "GGRAH", личное клеймо мастера Данилы Вольерца - "FERZ", Карла Гра - "KWC" и др. Позднее проставлялись имена и русских мастеров, но всегда рядом с этими клеймами обязательно стояло: "Златоуст", "Злат. ор. фабр.", "Златоуст, ор. фабрика" или просто "ЗОФ". И так было до конца XIX века. Поэтому отличить оружие Златоустовской оружейной фабрики не представляет особого труда.

35. Рідкісні українські народні музичні інструменти духової групи.

Духові музичні інструменти поділяються за принципом звукоутворення на 3 групи: флейтові, язичкові і мундштучні. Перша група – флейтові або лабіальні (від лат. Labialis - губний) – це інструменти, вібратором в яких є струмінь повітря, що розсікається об гострий край стінки ствола. До флейтових належать фрілкак, флояра, теленка, сопілка, флейта Пана (свиріль), дводенцівка, півтораденцівка, окарина, свистулька. Друга група – язичкові (глотофони або шалмеї) – це інструменти, у яких вібратором є еластична пластина-переривник, тростина, пищик, язичок. До язичкових належать кларнет, фагот, саксофон, волинка, ріжок, гармоніка, баян, гобой, сурма. Третя підгрупа – мундштучні (від нім. Mund – язик, Stuck – частина, кусок) або амбушорні – це інструменти, у яких вібратором є губи виконавця, відповідним чином стулені і приставлені впритул до мундштука. До мундштучних належать ріг, трембіта, пряма металева або дерев’яна труба.

Дводенцівка, півтораденцівка – подвійна флейта. Являє собою дві скріплені сопілки. Причому, у півтораденцівки друга сопілка не має пальцьових отворів. Флейта Пана (свиріль) – складається зі скріплених між собою трубок (від 12 до 20). Виготовляється із тростини очерету, бамбука, граба. Фрілка – поздовжня відкрита флейта. Має 6 пальцьових отворів. Довжина 250-350 мм, діаметр ствола 8-11 мм. Виготовляється з ліщини та бузини. Окарина (від італ. - гусенятко) – належить до різновидності свистунів. Має 7-10 отворів. Як правило, її роблять із глини, хоча й зустрічаються порцелянові. Корпус окарини має вигляд продовгуватого яйця з трохи загостреним одним кінцем. На Гуцульщині носить назву зозулька. Волинка(дуда, коза) – інструмент, що являє собою набір кларнетів з одним спільним гнучким резервуаром для повітря, що вичиняється з овечої, козячої або телячої шкіри. Найпопулярнішим варіантом є волинка, що має три дерев’яні трубки, вставлені в отвори міха. Трембіта – давній мундштучний ритуальний інструмент Карпатського регіону. Довжина – 2,5-4 м, діаметр розтруба – 60-100 мм. Матеріал – смерека. Лігава – укорочена трембіта, що побутує в Поліссі і має довжину 1-2 м. У вузькій частині лігава має товщину 30 мм, у широкій 60-100 мм. Роблять її із сосни, ялини, берези. Часом трапляються дугоподібні лігавки, що нагадують ріг.

Усі вищезазначені інструменти розповсюджені на Гуцульщині, Буковині, Поліссі, в Карпатському регіоні. Майстри-виготовлювачі Д. Демінчук, А. Іваниш, Д. Левицький, Є. Бобровников, В.Зуляк, М.Прокопенко, О.Шльончик.

36. Українські народні музичні інструменти струнної групи.

Струнні інструменти поділяються за способом звуковидобування на фрикційні, щипкові і струнно-ударні. Фрикційні – інструменти, в яких звук видобувається тертям об струну якогось тіла – смичка, колеса: скрипка, басоля (віолончель), контрабас, ліра, бугай (бербениця), козобас (бийкоза). У щипкових звук видобувається щипком пальців або плектром: бандура, ладкова кобза, гуслі. До струнно-ударних належать цимбали, у яких основний принцип звуковидобування – удар по струні паличками.

Басоля - нагадує велику скрипку чи віолончель, хоч стандартних розмірів не має і виготовляється здебільшого аматорами. На території центральних та східних областей України частіше зустрічається чотириструнна басоля, в західних - триструнна. Грають на басолі смичком. Цікавий різновид басолі можна зустріти на Закарпатті. Це п'ятиструнний інструмент, на якому грають щипком плектра або ударяють по струнах спеціальною паличкою – бильцем. Козобас - гуцульська басоля з оригінальним резонатором у вигляді барабана. Гриф, як правило, прикрашає голівка кози, часом над нею, мов парасолька, прикріплена металева тарілочка, брязкіт якої доповнює акомпанемент струнного ударного інструмента. Кобза (бандура) - корпус інструмента овальний, видовбаний з верби, груші, горіха. Спочатку він мав майже симетричну, а із збільшенням струн на корпусі - асиметричну форму. Ліра - інструмент, звук на якому видобували обертанням колеса, що торкалося струн. Одна струна виконувала мелодію, дві інші безперервним гудінням у певному висотному інтервалі створювали аккомпанемент. Ліру називають інструментом з нескінченним смичком. Сьогодні її можна побачити хіба що в музеї. Цимбали - зовні вони схожі на гусла: трапецієподібний дерев'яний корпус, плоскі деки, два резонаторних отвори. Проте, на відміну від гусляра, що видобуває звуки щипком пальців, цимбаліст грає, вдаряючи по струнах спеціальними дерев'яними паличками. До того ж струни групуються по три-п'ять, а іноді по сім, настроєних на одну ноту. Цимбали мають багату музичну палітру і використовуються як для сольної, так і для ансамблевої гри, особливо у троїстих музиках. Дослідники вважають, що предком цимбал є ассірійський сантир - гуслеподібний інструмент трикутної форми, на якому грали ударом паличок по струнах. Згодом він поширився і був удосконалений з Угорщині, Румунії, Югославії, Болгарії, на території нашої країни-в Білорусії та на Правобережній Україні. Під час гри інструмент кладуть на стіл чи на коліна, часто тримають перед собою на ремені, що дозволяє грати стоячи або на ходу під час весільних та інших святкових обрядів, У професіональній народно-інструментальній музиці використовують концертні цимбали, що стоять на ніжках. У них великий діапазон звуків і різноманітні засоби виразності. Цимбалісти-віртуози нерідко поєднують у своїй грі не тільки удари паличок по струнах, а й щипки пальцями.

37. Техніка декорування Українських народних інструментів.

- Випалювання – полягає у нанесенні різного роду орнаментів та малюнків на інструмент. Як правило, переважають побутові мотиви та декоративні зображення. В якості матеріалів використовується ялина, сосна, клен. Недоліки: тільки на дереві, обмежене коло зображень.

- Різьблення – глибинний малюнок, що наноситься за допомогою різних за формою різців. Характер зображень: орнаменти у виді геометричних фігур. Переваги: малюнок має дещо об’ємний характер.

- Інкрустація – має назву «деревинна мозаїка». Суть полягає у наборі або наклеюванні візерунків та малюнків. Використовуються шматочки деревини, перламутр, пластмаса.

- Гравіювання – нанесення зображення за допомогою спеціальної фарби, що має здатність проникати в структуру матеріалу, досить довго зберігає усю палітру кольорів.

- Розпис (петриківський)– виконується різними фарбами усієї кольорової гами за допомогою пензля. Розпис дає можливість більш повно, цілісно та яскраво отримати бажаний результат. В Україні найпопулярніша червоно-чорна фарба.

- Позолота

- Лакування

- Аплікації

- Інкорування перламутром та кісткою

- Інкорування дерев’яним візерунком

- Профілювання

38. Ознаки українських музичних інструментів відомих майстрів.

Бандура - це кобза що має крім основних струн ще й приструнки, натягнуті на деці інструмента. Відомими виготовлювачами бандур були Остап Вересай, Терентій Пархоменко, Гнат Гончаренко, Павло Братиця та ін.

Існує декілька шкіл гри на бандурі що зумовило і різні школи виготовлення інструмента.Видатним майстром музичних інструментів є Олександр Корнієвський. Остатню бандуру Ювілейну він виготовив у 1980 році з двома грифами. Корнієнко додав приструнки для дієзів та бемолів і надав бандурі хроматичного звучання, збільшивши діапазон октав з 2 до 4-5. Саме ця удосконалена бандура і стала інструментом на якому можна було виконати будь який музичний твір.

Завдяки пошукам радянських майстрів Скляра, Солодкого, Коваля та інших бандура стала досконалим концертним інструментом зі спеціальним перемикачем у різні тональності в процесі ігри. Скляр якого називають українським Страдіварі відомий не тільки як майстер народних інструментів а й як автор книги Київська - харківська бандура.

Сопілки як і багато інших інструментів зазнавала значного удосконалення: видатні майстри Зуляк, Боровников, Зозуленко, Левицький та ін.

Скрипка інструмент популярний у різних народів, відомий в Україні з кінця 16 ст.Майстри: Маряненко, Добрянський, Вітачек, Підгорний.

Кобза - Будник.

Цимбали - Незовибатько.

39. Скрипкові клейма та етикетки як засіб атрибуції музичних інструментів

Клеймо – характерний авторський знак, що знаходиться на корпусі музичного інструмента, – свідоцтво належності виробу певному автору.

Етикетки – прикріплені у межах інструмента (у струнних – в середині корпуса) найчастіше паперові листочки, що містять відомості про автора або виробника інструмента.

Клеймо – характерний авторський знак, що знаходиться на корпусі музичного інструмента, – свідоцтво належності виробу певному автору.

Клеймо Гварнері Дель Джезу

Клеймо Страдиварі 1681р.

Клеймо Страдиварі 1736

Етикетки – прикріплені у межах інструмента (у струнних – в середині корпуса) найчастіше паперові листочки, що містять відомості про автора або виробника інструмента.

40. Загальна класифікація ювелірних виробів

За видами матеріалів:

-ювелірні вироби з дорогоцінних металів без вставок (каміння);

-ювелірні вироби з недорогоцінних металів (мельхіор, бронза, латунь, мідь, сталь, сплави) без вставок;

-ювелірні вироби без металевої складової – з каменів, черепахового панциря, слонов кістки, дерева;

-ювелірні вироби з дорогоцінних та недорогоцінних металів із вставками: діамантові; з природного ювелірного каменю; з синтетичного ювелірного каменю та штучних матеріалів.

Класифікація за функціями:

-особисті прикраси (натільні обручки, персні);

-предмети туалету (пудрениці, шкатулки, флакони для парфумів);

-прилади для паління;

-годинники і приладдя для них (корпуси);

-предмети сервіровки столу;

-сувеніри, пам’ятні знаки – значки, медалі, монети;

-предмети релігійного культу (оклади ікон, хрести);

-холодна і вогнепальна зброя.

41. Система клеймування ювелірних виробів

За видами матеріалів:

-ювелірні вироби з дорогоцінних металів без вставок (каміння);

-ювелірні вироби з недорогоцінних металів (мельхіор, бронза, латунь, мідь, сталь, сплави) без вставок;

-ювелірні вироби без металевої складової – з каменів, черепахового панциря, слонов кістки, дерева;

-ювелірні вироби з дорогоцінних та недорогоцінних металів із вставками: діамантові; з природного ювелірного каменю; з синтетичного ювелірного каменю та штучних матеріалів.

Класифікація за функціями:

ü особисті прикраси (натільні обручки, персні);

ü предмети туалету (пудрениці, шкатулки, флакони для парфумів);

ü прилади для паління;

ü годинники і приладдя для них (корпуси);

ü предмети сервіровки столу;

ü сувеніри, пам’ятні знаки – значки, медалі, монети;

ü предмети релігійного культу (оклади ікон, хрести);

холодна і вогнепальна зброя.

Система клеймування ювелірних виробів

Система клеймування ювелірних виробів має захищати інтереси виробників і споживачів від підробок. Клеймо – це паспорт худ.виробу. Він підтверджує, що предмет виготовлено з металу зазначеної проби певним майстром в певній країні. Гарантом захисту є держава. В Росії система клеймування формувався протягом кінця 17-І пол.18ст. Вона склад-ся з проби, міського клейма, іменники пробірного майстра та іменника майстра-виготовлювача. Проба (лат пробую, оцінюю) – стандарт, що визначає цінність сплаву, з якого виготовлено ЮВ і засвідчує вміст вагових одиниць основного дорогоцінного металу у фіксованій кількості вагових одиниць сплаву. Історично склалися 3 системи проб: 1. каратна – за одиницю сплаву приймається 1/24 частина сплаву (1=24 карат); 2. золотникова – 1/96 від сплава; 3. метрична – 1/1000 сплаву. У 18ст.на території Росії була золотникова система, а в Україні і в Європі – каратна.

Міські клейма в 18ст зображали державний герб Росії з початк. буквами назви міста, могла бути вигравірована повна назва.

Іменник пробірника – знак власної відповідності державної посади особи (проюного майстра). У 18 ст. складався з початкових букв імені та прізвища проб.майстра з роком або без.

Іменник майстра складався з ініціалів майстра на щітках різної форми. Щіток – це заглиблення на поверхні ювелірного виробу, в якому проставлялася проба та іменники.

42. Сучасні ювелірні клейма.

Щиток – заглиблення в якому проставляється проба, іменник, пробірник.

Клеймо – знак, витеснений на тиловому боці виробу, що вказує місце виробництва, назву підприємства що виробляло виріб. К. є коротким паспортом виробу.

Форми (ескізи) та опис державних пробірних клейм

Ескіз знаку посвідчення літери "А".

Ескіз основного клейма літери "Б" для золотих виробів.

Ескіз основного клейма літери "Б" для срібних виробів.

Ескіз основного клейма літери "Б" для платинових ви­робів.

Ескіз основного клейма літери "Б" для паладієвих ви­робів.

Ескіз клейма літери "В" (пломба) для золотих, срібних, платинових, паладієвих виробів. Вид та проба сплаву дорогоцінного металу зазначаються на етикетці.

В 19ст. І в укр., і в Рос. – золотникова. В ХХст- метричні проби по всій тер-рії СРСР.

Іменник пробірника – знак власної відповід-ті держ.посад особи (проюного майстра). З 1896 р. В Росії ввели пробний статут та єдине клеймо з зобр-ням жін. Голови в профіль повернуту ліворуч, поруч вказув-ся ініціали управляючого пробірним округом і проба. З 1908 р. Те саме клеймо було повернуто праворуч(профіль)і прост-сь літера грец. алфавіту, що означала проб. округ. У 1927 р. В СРСР- нове клеймо – голова робітника і щифр з літер гр. Алфавіту для різних пробірних інспекцій.!958р. до кінця існув-ня СРСР – клеймо – серп і молоот на тлі 5-кутної зірки із шифром інспекції пробірного нагляду з букв рос-го алфавіту. В Укр з 1993 р. На укр ЮВ – тризуб, а з 1998 – лист каштана як клеймо.

За ЗУ в Укр для ЮВ встановлено такі проби: *для золота 333, 373, 500, 585, 750; *для срібла 750, 800, 830, 875, 925, 960. В Росіі і В укр. Допускається 583 проба.

Мають право на клеймування виробів власного вир-ва держ. клеймом: Львівськ. Держ. юв. з-д; Вінницьке держ.підпр-во “Кристал”; АО “Харків.юв.з-д”; АТ “Укр.ювеліри” в Києві.

43.Ювелірне каміння та його класифікації.

Ювелірні вироби – вид декор.-приклад. мистецтва, виготовлення прикрас та предметів побуту із дорогоцінних металів, часто в поєднанні з дорогоцінним та напівдорогоцінним камінням, та художні вироби з інших металів, що виконані з майстерністю.

Дорогоцінні камені в ювелірних виробах можуть виступати в якості вставок та окремих ювелірних виробів, що цілком виконані з каменю. Каст – конструктивний елемент ювелірного виробу, що служить для кріплення каменів.

Класифікація ЮК:

-за кольоровою основою: білі і кольорові(самоцвіти). Алмаз –білий, червоний, жовтий, зел, коричн, чорн. Ізумруд – зелений, бурштин (янтарь) – жовтий. Природні камені з незадовільним кольоровими характерами для підвищення якості спец. обробляються: хімічним, фізичним зафарбовуваннями, нагріванням, опромінюванням.

-за походженням: природні, штучні, облагороджені (природні камені зі штучно поліпшеними хар-ми кольору та чистоти). Окрему групу складають імітації – природні або штучні камені, що замінюють найбільш популярні та коштовні ЮК. Імітацією алмазу найчастіше служить фіоніст та хруштальне скло або страз (свинцеве скло). Природні камені: органічні (біогені) і неорганічні. Органічні утворюються в живих організмах або стають продуктами мінеральних перетворень їх останків, продуктів життєдіяльності: перли, корали, кістка (слонова, можева, кашалотова), панцир черепахи, бурштин. Культивовані перли на відміну від природних вирощуються під наглядом людини Культ. перли бувають: ядерні – перли нарощують на затравках з скляних або перламутрових бусин; без’ядерні – не мають формоутворюючого ядра. Бурштин – копалена смола, що утримує бурштину кислоту віком не менше 3 млн. років. Неорганічні камені – різновиди мінералів та гірських порід, кристалічні та аморфні продукти природних та хім. процесів в надрах землі та на її поверхні. В ювелірній справі використовується до 300 видів таких каменів; з них найбільш популярних 20-30: агат, аквамарин, александрит, алмаз, бірюза, смарагд, сапфір, нефрит, опал та інші.

-за відношенням до засобів обробки: ограночні – прозорі камені, яким при обробці надають геометричну форму і використовують як вставки; виробничі – камені, з яких виготовляють об’ємно-різні вироби. Огранювання дорогоцінних каменів робиться з метою маскування прояву їх природних якостей: колір, блиск, прозорість.

44.Основи оцінки ювелірних виробів із вставками.

Ціна ювелірного виробу складається за формулою: С=Ц*m*n*k*(ціна каменя), де C – ціна ЮВ, Ц – ціна 1 г металу, m – маса виробу, n – націнка виробника, k – коефіцієнт, залежать від наявності клейм (повний набір клейм дає k = 1.15. Клеймо майстра – виготовлювача k=1.1, клеймо фірма Європи k=1,15). Ціна каменя = вага, огранювання, яскравість кольору, прозорість.

45. Види огран-ня юв.каменя:

Ювелірне мистецтво – вид декоративно-прикадного мистецтва, виготовлення прикрас, предметів побуту із дорогоц металів часто в поєднанні з дорогоцінними або напівдорогоцінним камінням, або художні вироби з інших металів, але виконані з майстерністю.

-Огранювання у формі правильних багатокутників (алмаз та інші прозорі камені)

-Кабошонування – форма каменю, що створ-ся двома сфер-ми поверхнями або комб-єю сферичної та плоскої поверхні. Найчастіше використ для непрозорих каменів. Види: плоскі таблички, плоско-випуклі, двояко-випуклі, випукло-вігнуті;

-Різблення по каменю – гліптика (лат. gliptike-вирізаю) тобто пластична обробка дорогих кам`яних порід, гірського хрусталю і скла; не стільки навіть різьблення, скільки шліфовка алмазним порошком різних зображень і прикрас. Вироби з каменю з зображенням у вигляді високого або заглибленого рельєфу назив геми (камея та інталія). Розрізняють 2 основних види гліптики: 1) різьба, виконана в випуклому рельєфі називається камеєю; 2) заглиблене, гравіроване зображення; це – інталія (перламутр, агат, кварц, нефрит). Якщо камеї служать тільки прикрасою, то геми застосовуються в якості печаток для відтисків у воску або глині.

При описі ЮВ враховується колір, прозорість, форма огранювання, вага в каратах (1 карат=0,2г). Будова ювелірного – кристалічна, аморфна, приховано кристалічна.

Полная бриллиантовая огранка — не менее 32 фасет в верхней части и не менее 24 фасет в нижней части.

Бриллиантовая огранка бывает нескольких видов. Наиболее распространенные — «восьмерка» и «роза».

Огранка «восьмерка» имеет кроме площадки по 8 фасет в верхней и нижней частях. Она применяется для обработки мелких камней, полная огранка которых невозможна.

«Роза» — огранка без площадки и нижней части. Различают несколько вариантов в зависимости от числа и расположения фасет (голландская, полуголландская, крестовая, бриолет и др.). Однако ювелиры утверждают, что «роза» дает плохую игру камня, поэтому такую огранку используют на камнях с дефектами.

Ступенчатая огранка (лесенкой) используется для цветных, прозрачных камней. Большинство фасет имеет параллельные ребра, крутизна фасет и направления к рундисту (ободку, разделяющему верхнюю и нижнюю части камня) возрастает. Количество фасет в нижней части обычно больше, чем в верхней. Эта огранка позволяет подчеркнуть внутреннюю окраску камня.

Клиньевая огранка — разновидность ступенчатой огранки, при которой каждая фасета разделяется на четыре клина.

Цейлонская огранка дает возможность максимально сохранить массу камня: на самоцвет наносится множество мелких фасет.

Изумрудная ступенчатая огранка применяется при восьмиугольной форме камня, используется в основном для обработки изумрудов. Самой признанной в мире считается уральская изумрудная огранка.

Табличная огранка — простой вид ступенчатой огранки. Для увеличения площадки (таблички) верхнюю часть камня делают плоской. Применяется для мужских перстней, особенно печаток.

При одном и том же виде шлифовки камням могут быть приданы разнообразные формы: шар, овал, конус, антик (квадрат или прямоугольник с закругленными углами и пологовыпуклыми сторонами), треугольник, каре (квадрат), шестиугольник, багет (вытянутый прямоугольник), трапеция, французская огранка (общий контур и площадка квадратные, фасеты треугольные), 11>у ша (капля грушевидная), челнок или маркиз (заостренный эллипс), подвесок (удлиненно-каплевидная), бриолет (грушевидная с перекрещивающимися лентами фасет), маслина (узкая, бочковидная). Известно также много фантазийных форм: сердце, герб и т.д.

45. Методи виявлення підробок живопису

Існує безліч способів лабораторних досліджень, що дозволяють визначити підробку: макрофотографія яка полегшує вивчення барвистого мазка його напрямку і його характерних рис; ультрафіолетове випромінювання яке дозволяє виявити підроблені підписи й визначити складені елементи основи (наприклад цвяхи фабричного виробництва в «середньовічному» панно).

Деякі мальовничі роботи виконані на металевій основі викликають особливі підозри оскільки майже не піддаються рентгенографічному аналізу.

Хімічний аналіз пігментів дозволяє визначити складові частини барвистого шару досліджувати підпису на основі аналізу кракелюр (кракелюри на підроблених підписах інші ніж на справжній частині картини) а також провести графологічний аналіз.

Нарешті художники-фальсифікатори нерідко допускають помилки іконографічного характеру й анахронізми; так підроблена картина.

Серед технік використовуваних художниками-фальсифікаторами можна назвати наступні: повторне застосування стародавніх матеріалів (полотно дерево мідь) або будь-якої іншої основи очищеної від барвистого шару (а іноді й неочищеної) на якій пишеться новий твір; «приклеювання» підробленої картини до стародавнього полотна як би підтверджувальна її автентичність; використання старих матеріалів наприклад порохнявого дерева меблевої дошки; штучне зістарювання сучасних матеріалів.

До інших менш популярним прийомів відноситься штучне відшаровування барвистого шару яке також надання підробці стародавнього вигляду. Крім того в XIX ст. фальсифікатори почали спробу опанувати стародавніми техніками відомими по трактатах але подібного роду підробки легко розрізняються при науковому дослідженні. Явними ознаками підробки вважаються два прийоми: перший складається в нанесення голкою на лаковий шар штучних кракелюр другий - у накладанні двох шарів лаку з різними термінами висихання. Найбільш частим прийомом фальсифікації є підроблені написи й етикетки на звороті полотна картини, що свідчать про передачу, на виставку, салон або аукціон, а також печатки галерей або приватних колекцій.

Але особливо популярні підробки підпису художника: іноді художник зафарбовує або навпаки зчищає який-небудь підпис і пише на її місці іншу більш коштовну іноді ж він видозмінює наявний підпис. Тому ПІДПИС художника не є автоматичною гарантією автентичності твору.

Однак дослідження кракелюр у тій частині картини де знаходиться підпис дозволяє визначити чи є твір справжнім і коли поставлений сам підпис в один чи час із написанням картини або пізніше. Відзначимо також що в XIX ст. часто використовувалися тональні лаки й смоли й обкурювання що дозволяло створити ілюзію шляхетної патини.

Ознакою підробки може бути й проклеювання основи свинцевим білилом практично що не піддається рентгенографічному аналізу й тому дозволяє замасковувати барвисті шари. Але самою серйозною технікою підробки є перекручування оригіналу або шляхом завершення незакінчених творів (жертвами цього стали Мане й Сезанн) або за допомогою фрагментування більших полотен у результаті чого виходить кілька маленьких картин.

Дата добавления: 2015-05-23