Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація

При з'ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов'язані з їхнім розвит­ком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етнологічно «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що ви­значають біологічне походження групи людей, але в соці­ально-політичному аспекті вони не є тотожними.

Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологіч­ними зв'язками.

Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб:

Þ з сім'ї виросла родина,

Þ з роди­ни — рід,

Þ рід перетворився на плем'я,

Þ плем'я — на на­род.

Внаслідок тривалого співжиття племена змішували­ся. Вчені довели, наприклад, що:

ü французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців;

ü україн­ський — слов'янських і тюркських племен Київської Русі;

ü завдяки змішанню слов'ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ.

Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Са­ме простір як місце постійної осілості народу є дуже ва­жливим чинником його існування. Люди здавна були по­в'язані природою, простором, який для них був близь­ким, рідним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. На­роджувалося поняття «батьківщина». До цього прилучи­вся ще один важливий компонент — мова. З її допомо­гою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починало­ся духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викри­сталізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці стали наці­єю в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично.Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю — це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу пе­ред нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос — стійка сукупність людей, яка належить до певного наро­ду, проживає на певній території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історич­ного розвитку багато які етноси втрачають спільність те­риторії. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утво­рюють етнічні групи (національні меншини), що нале­жать до єдиної нації певної країни.

Згідно з даними перепису загальна кількість наявного населення України станом на 5 грудня 2001 року за уточненими даними Всеукраїнського перепису населення становила 48 млн. 457 тис. осіб, що на 3 млн. менше, аніж згідно з переписом 1989 року.

За результатами Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків становила 22 млн. 441 тис. осіб (46,3%), жінок – 26 млн. 16 тис. осіб (53,7%).

У національному складі населення України переважна більшість українців, чисельність яких становить 37541,7 тис. осіб, або 77,8% від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, кількість українців зросла на 0,3%, а їх питома вага серед жителів України – на 5,1 відсоткових пункта.

Друге місце за чисельністю посідали росіяни. Їх кількість порівняно з переписом 1989 року зменшилася на 26,6% і нараховувала на дату перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилась на 4,8 відсоткових пункти і складала 17,3%.

З часу перепису 1989 року в Україні істотно зросла кількість лише кримських татар, румунів, вірмен, грузинів та азербайджанців. Кількість вірмен, грузинів та азербайджанців різко зросла в областях Півдня і Сходу України. Кількість румунів зросла в місцевостях їх етнічного розселення.

Кількість українців, угорців, ромів (циган) і гагаузів фактично залишилася такою ж.

Тоді як зростання кількості кримських татар, вірмен, грузинів та азербайджанців пояснюється, насамперед, міграційними процесами, то зростання кількості румун пояснюється зміною національної самоідентифікації частини молдаван України, які почали вважати себе румунами.

Цим же чинником зумовлений і факт незмінності кількості тих, хто записався українцем під час перепису 2001 року у порівнянні з переписом 1989 року, попри те, що населення України за цей час зменшилося на 3 мільйони, і цілковито виключається, що цей процес зменшення населення не міг не заторкнути українців.

З огляду на те, що за останні десятиліття не було значних міграційних потоків, які б могли радикально зменшити кількість росіян в Україні, зменшення їхньої «переписної» кількості зумовлюється, насамперед, зміною самоідентифікації тих, кого під час перепису 1989 року записали етнічними росіянами.

Найбільше зменшилася кількість таких етнічних груп, як євреї, білоруси та поляки. Якщо у євреїв цей процес зумовлений еміграцією, то у білорусів та поляків – насамперед швидкою асиміляцією, яка пояснюється слабкістю етнічної самоідентифікації цих груп та спорідненістюоточуючого етнічного середовища.

За етнічним складом можна виділити кілька груп областей в Україні:

Фактично моноетнічні області (кількість українців від 90% до 98%):

Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області, а також Сумська область, де українців близько 89%.

Регіони Центральної і Південної України відносної етнічної однорідності:

Місто Київ (82% українців, 13% росіян); Миколаївська (82% українців і 14% росіян); Херсонська (82% українців і 14% росіян) та Дніпропетровська області (українців 79,3%; росіян 17,6%).

Області Південної і Східної України, де частка росіян становить близько 25%:

Запорізька (71% українців, 25% росіян) та Харківська області (70,7% українців, 25,6% росіян).

Області Сходу України, де частка росіян більша за третину населення:

Донецька (58% українців, 38% росіян) та Луганська області (58% українців, 39% росіян).

Крим і Севастополь, де чисельно домінують росіяни:

Крим (58,3% росіян; 24,3% українців; 12% кримських татар); місто Севастополь (71,6% росіян; 22,4% українців).

Поліетнічні області Західного регіону:

Чернівецька (75% українців, 20% румунів і молдаван) та Закарпатська області (80% українців і 12 угорців).

Поліетнічна область Півдня України:

Одеська (63% українців, 21% росіян, 6% болгар, 5% молдаван).

Мовний склад населення України – це показник, у реальному стані якого можливі значні відхилення у порівнянні з даними перепису. Так, зокрема, можливе заниження кількості громадян, які вважають російську мову рідною на Заході України і заниження кількості громадян, які вважають українську мову рідною на Сході України і в Криму. Це зумовлено, насамперед, установками інтерв’юерів, які проводили перепис у цих регіонах України. Мовний склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення характеризувався такими даними: українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткових пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсоткових пункта. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 від­соткових пункта і становила 2,9%. Мову своєї національності вважали рідною 85,2% українців і 95,9% росіян. Найбільш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності росіяни, угорці, кримські татари і румуни. Найменш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності євреї, греки, поляки і білоруси.

За межами України проживають українців: в Росії – 4,4 млн. (2,9% від усього населення); в Казахстані – 0,9 млн. (5,4% від усього населення); в Молдові – 0,6 млн. (13,8% від усього населення); в Білорусії – 0,3 млн. (2,9% від усього населення). Сьогодні в Україні проживають представники 127 етнічних спільностей.

Нація – це об’єднання людей, яке утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що жи­вуть на певній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин.

Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці; в Англії — англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони окремо «народи-етноси». А всі разом є представниками французької чи англійської (державної) нації, оскільки нація — це сукупність громадян країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі су­часних США, де з іммігрантів різного етнічного й расо­вого походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи українського походження, хоча суб'єктивно (етнічно) ці люди вважають себе представниками української нації.

Отже, існують два поняття нації:

Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного.

Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю.

У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держа­ви (а не тільки громадяни, які становлять етнічну біль­шість). У другому — до нації належать тільки всі спорі­днені з певним етносом (так, до української нації нале­жать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, нім­ці, навіть якби вони були б громадянами України). Отже, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бу­ти розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьо­му світі.

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-ет­нічної спільності є нація. У визначенні нації й досі по­ширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чима­ло політологів стверджують, що мова, територія, госпо­дарські зв'язки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.

Нація — політично, державно організований народ.

Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначаєть­ся і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територі­єю, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдно­сті є національною свідомістю. Нація — вічно живий суб'єкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація пра­гне утворити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.

Дата добавления: 2015-05-23