Основна частина

ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ АНКЕТИ

Ввідна частина анкети (зацікавити респондента, стимулювати його до відвертих відповідей) · Пояснити, хто проводить дослідження, його цілі, де будуть використані результати. · Наголосити на важливості і значущості особистої участі респондента в опитуванні, його відвертості і правдивості. · Викласти порядок заповнення, повернення анкет. · Гарантувати анонімність опитування.

Блок 1 (ввідні, нескладні питання, щоб поступово залучити респондента до співробітництва) · Питання для отримання фактичної, подвійної інформації, індиферентної для респондента.

Блок 2 (основна інформація теми дослідження) · Питання для з’ясування оцінок респондентами соціальних явищ. · Питання стосовно мотивів вчинків, характеру поведінки респондентів. · Гострі, складні для респондента закриті питання (в кінці блоку).

Блок 3 (контрольні питання для уточнення і поглиблення отриманої інформації) · Закриті нескладні питання, що завершають тематику попереднього блоку. · Нескладні відкриті питання. · Контрольні питання з тематики попереднього блоку.

Заключна частина анкети (паспортичка) · Статус особистості респондента за посадою, освітою, віком, сімейним станом тощо. Стислість, лаконічність питань

У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як будуть використовуватися його результати, підкреслюється важливість і значущість особистої участі кожного респондента в дослідженні, наводиться стисла інструкція щодо заповнення анкети, гарантується анонімність відповідей, зазначається, кому слід повернути заповнену анкету.

В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми.

«Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які характеризують демографічний і соціальний стан респондента.

Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою думку щодо теми опитування і висловлюють подяку за участь у дослідженні.

За способом спілкування між реципієнтом та респондентами опитування буває:

— через пресу, коли анкети друкуються на сторінках журналів та газет, а відповіді на запитання анкети пересилаються в редакцію;

— поштове, коли анкети і відповіді пересилаються поштою;

— роздаткове, коли анкети роздаються безпосередньо респондентам.

Поштове анкетування та анкетування через пресу дають дуже низький відсоток повернення заповнених анкет, що потребує від дослідника додаткових зусиль для забезпечення репрезентативності одержаної інформації.

Ефективність роздаткового анкетування залежить не тільки від змісту і структури анкет, а й від навичок і вміння проводити опитування анкетером, від його особистих якостей.

З особистих якостей анкетера слід спеціально назвати такі:

— висока свідомість, сумлінність, старанність, науковий світогляд, обізнаність з проблематикою опитування, що допомагає переконувати респондентів у соціальній значущості дослідження;

— організаційні здібності, які дають змогу в тісному контакті з адміністрацією підрозділів, що обстежуються, створити оптимальні умови для проведення опитування;

— уміння створити під час заповнення анкет атмосферу ділової зацікавленості, дружньої співпраці;

— терплячість, увічливість, висока культура спілкування, що сприяє формуванню атмосфери доброзичливості, щирості, довіри.

Анкетером може бути як професійний соціолог-реципієнт, так і спеціально навчений та проінструктований працівник іншої професії (позаштатний соціолог). Бажано, щоб він не працював у тому структурному підрозділі, де проводиться опитування.

Основним завданням анкетера є збирання максимально надійної та достовірної інформації. Для цього він повинен спонукати респондентів висловлювати лише їхні особисті думки, перешкоджати спробам радитися, списувати, підказувати відповіді.

Анкетер не повинен квапити респондентів, але і не може дозволяти респондентам брати анкети додому, оскільки це може призвести до зниження якості заповнення їх.

Позитивним у анкетуванні є можливість отримання у відносно короткий строк значного обсягу емпіричної інформації, а також забезпечення анонімності відповідей, недоліком — неможливість проконтролювати ситуацію формулювання відповіді, її самостійності та повноти.

Інтерв’ю (від англ. interview — зустріч, бесіда) — різновид усного опи­тування, що грунтується на безпосередньому контакті соціально-спеціально навченого реципієнта з респондентом.

За жорсткістю спрямування інтерв’ю поділяється на неспрямоване, в якому подається максимум свободи вести спонтанну розмову з тем, вибраних респондентом і спрямоване, в якому інтерв’юер задає ретельно підготовлені завчасно питання.

Рис. Класифікація інтерв’ю

Залежно від «ступеня свободи» реципієнта (інтерв’юера) інтерв’ю поділяють:

на вільне — бесіду, що триває кілька годин за загальною програмою, але без жорсткої деталізації. Інтерв’юєр може задавати запитання, які вважає за необхідні, у будь-якому формулюванні та послідовності;

напівстандартизоване (фокусоване), в якому використовують так званий провідник інтерв’ю з переліком як обов’язкових, так і можливих запитань;

стандартизоване, яке проводять за детально розробленим планом, що конкретизує зміст, послідовність запитань і варіанти можливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються. Вільне інтерв’ю характеризується великою гнучкістю, стандартизоване — забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість опрацювання її. Крім того, перевагою стандартизованого інтерв’ю є можливість залучити до його проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки. Соціологічні служби розробляють спеціальні опитувальні листки, користуючись якими працівник будь-якого виробничого підрозділу може зібрати необхідну інформацію.

Залежно від способу спілкування інтерв’юєра й респондента інтерв’ю може бути особистим і опосередкованим.

В опосередкованому інтерв’ю застосовують такі технічні засоби як телефон, магнітофон, телебачення.

Залежно від поведінки інтерв’юера вирізняється «м’яке» інтерв’ю, коли інтерв’юер намається досягти довіри опитуваного, демонструє повагу до нього, і «жорстке», коли інтерв’юер веде себе дещо зухвало, демонструючи (радше техніку допиту).

За частотою проведення інтерв’ю може бути одно- і багаторазовим (панельним). Панельне інтерв’ю передбачає збирання інформації від тих самих осіб за допомогою тих самих запитань кілька разів через певні проміжки часу з конкретною пізнавальною метою: перевірити зміну думок досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові елементи в їхній свідомості та поведінці. Залежно від його тривалості інтерв’ю буває глибинним (клінічним, тривалим) та фокусованим (короткочасним). Фокусоване спрямоване на отримання інформації про певні аспекти якоїсь особливої ситуації або події, яку пережив респондент. Дещо відрізняється від усіх розглянутих терапевтичне інтерв’ю, яке спрямоване не стільки на отримання інформації, скільки на те, щоб дати можливість респонденту розповісти про свої неприємності, відчути свою значимість, допомогти розібратися у самому собі, досягти саморозуміння. Глибинне інтерв’ю є інтесивним і докладним. Воно має за мету з’ясування причин соціальної поведінки, установок, мотивів тощо).

Ефективність інтерв’ювання залежить від таких факторів:

· місця проведення (службове приміщення, квартира, вулиця). Воно визначається предметом дослідження. Питання, зв’язані з проблемами побуту, сім’ї та вільного часу, ліпше з’ясовувати в домашніх умовах, а виробничі — на підприємстві. Опитування не треба проводити у присутності сторонніх осіб, особливо з адміністративного персоналу;

· особистісних характеристик інтерв’юєра, його знань, навичок, такту, уміння правильно формулювати питання, уміння добирати з відповідей найадекватнішу меті дослідження інформацію тощо.

Вступне слово інтерв’юєра має бути коротким, обгрунтованим і впевненим: він називає організацію, яка проводить дослідження, чітко окреслює його мету, використовуючи зрозумілу для респондентів термінологію, запевняє їх в анонімності опитування (якщо це необхідно). Вступне слово і перші запитання мають велике значення для встановлення контакту з респондентом.

Щоб зм’якшити ефект інтерв’юера (так називається в соціології викривлення у відповідях респондентів, що обумовлені впливом з боку інтерв’юера),

Інтерв’юєр має дотримуватися нейтралітету, не проявляти свого ставлення до предмета дослідження, але для підтримування контакту постійно виявляти увагу та інтерес до особистості респондента, сприяти створенню дружньої атмосфери. У процесі інтерв’ю не слід запитувати про те, про що можна дізнатися з документації. Наприклад, перед проведенням інтерв’ю щодо організації роботи з адаптації молодих робітників вивчають статистичну звітність з інформацією про адаптацію цих робітників, мотиви їхнього звільнення, організацію наставництва, а лише після цього проводять інтерв’ю.

Існують різні способи реєстрації даних інтерв’ю. Це дослівний запис (можливий поділ праці між інтерв’юером і протоколістом), запис з пам’яті, на магнітофоні (якщо є згода респондента); класифікація, коли відповіді не записують, а, порівнюючи їх із наведеними зразками, оцінюють досліджувані фактори. У стандартизованому інтерв’ю із закритими питаннями інтерв’юєр просто кодує відповіді за заздалегідь встановленими кодами.

Загальні положення, а також спеціальні правила, визначені завданнями конкретного дослідження, викладаються в інструкції інтерв’юєру, яка поряд з опитувальним листом є основним робочим документом інтерв’юєра.

Інтерв’ю набуває все більшого застосування в соціологічних дослідженнях. Воно дає змогу отримати мало доступну для інших методів дослідження інформацію. Перевага його полягає в тім, що завдяки безпосередньому контакту з респондентом є можливість змінювати запитання згідно з отриманими відповідями, ставити додаткові запитання, уточняти відповіді і забезпечувати отримання більш докладної інформації. Крім того, безпосередній контакт з респондентом уможливлює фіксування не тільки змісту відповідей, а й «підтексту» емоційного забарвлення, особливостей інтонації, жестів, зовнішніх реакцій. Це дає змогу зробити висновки про ставлення респондента до предмета розмови, про щирість його відповідей.

Отже, анкетування й інтерв’ю призначено для масових опитувань, спрямованих на збирання інформації, яка відтворює знання, думки, судження, ціннісні орієнтації та установки респондентів, їхнє ставлення до подій і явищ дійсності. Метою цих методів є отримання вірогідних даних про об’єкт дослідження за умови, що самі представники цього об’єкта оцінюють певну його сторону, тобто дають самооцінку.

Проте в практиці соціологічної роботи виникають ситуації, коли треба оцінити такі сторони об’єкта, самооцінка яких може виявитися неможливою або спотвореною. Тоді джерелом інформації є компетентні особи — експерти, які мають докладні знання щодо об’єкта дослідження.

Вивчення суджень, думок експертів щодо досліджуваної проблеми називають експерт-опитуванням (експертизою), а самі судження — експертними оцінками. Експертиза — спеціальне компетентне дослідження будь-якого питання, що потребує спеціальних знань і подання мотивованих висновків. Практика останніх років свідчить, що використання експерт­них оцінок у соціологічному дослідженні дає можливість підвищити рівень соціального управління. Вони мають важливе значення у вирішенні завдань соціального прогнозування і проектування.

У найзагальнішому вигляді вирізняються такі напрями використання експертизи в соціологічному дослідженні:

— оцінки соціальних властивостей суспільних систем та їхніх елементів, процесів, явищ, і прогнозування тенденцій їхнього розвитку;

— визначення ступеня вірогідності соціологічної інформації, отриманої іншими методами;

— атестація колективів чи членів колективів за рівнем соціальної активності, професійної придатності тощо.

Провідні українські соціологи (Ю. Саєнко та інші) трактують поняття соціальної експертизи значно ширше, а саме: як оцінювання позитивних і негативних соціальних наслідків розробки та здійснення програм і проектів (національного або регіонального масштабу), а також опрацювання механізмів мінімізації, пом’якшення й запобігання можливим негативним наслідкам цих програм і проектів. У такому тлумаченні соціальна експертиза розглядається не як один із методів соціологічного опитування, а як міждисциплі­нарний (інтегруючий) науковий підхід.

Метою такої соціальної експертизи є оцінка, аналіз і прогнозування соціальних процесів у суспільстві, у тім числі соціальних наслідків діяльності уряду, а також реалізації науково-технічних програм і проектів.

Об’єктом соціальної експертизи є будь-які програми, проекти, управлінські рішення та їх соціальні наслідки.

Суб’єктами соціальної експертизи (експертами) представники соціальних груп та інституцій, інтересів і умов життя котрих якось торкається ситуація (у тім числі управлінське рішення або проект), що потребує оцінки.

Таке широке тлумачення значно підвищує вимоги до оцінок фахових експертів (соціологів, політологів, фінансистів).

Розрізняють такі види соціальної експертизи:

· громадської думки;

· соціальних інституцій;

· фахових експертів;

· комплексу.

Головними завданнями соціальної експертизи в громадянському суспільстві є:

— прогноз і оцінка соціальної ситуації;

— прогноз і оцінка соціальних наслідків науково-технічних програм і проектів;

— аналіз і оцінка соціальних наслідків реалізованих урядових рішень;

— перманентний підбір фахівців (визначений експерт рекомендує іншого на таку саму роль).

Експертна оцінка може здійснюватися на підставі різних прийомів і процедур, зокрема опитування — очного (обмін думками через особисті контакти) і заочного (за умов взаємної анонімності).

До основних видів експертного опитування слід віднести анкетування, інтерв’ю, «мозкову атаку», дискусії, поради, ділові ігри. Бажаного ефекту досягають, використовуючи різні види опитування.

Експертну оцінку здійснюють у кілька етапів. На першому етапі готують і видають документ, в якому викладають такі питання: завдання та цілі експертизи, її необхідність; строки виконання робіт; завдання, склад, обов’язки та права групи управління, фінансове і матеріальне забезпечення робіт. Підготовка цього документа, формування групи управління та відповідальність за організацію її роботи покладається на керівника групи.

Після створення групи управління формують групу експертів: уточнюють проблему, необхідну кількість експертів, їхній склад. Паралельно розробляють методику опитування: місце і час проведення опитування, кількість, форма і завдання окремих опитувань, порядок реєстрації результатів опитування.

Після цього з’ясовують питання організації та методику опрацювання даних опитування: визначають строки, процедури та алгоритми обробки.

Останнім етапом експертизи є оформлення її результатів.

Експертне опитування використовують на всіх етапах організації соціологічного дослідження — від розробки теоретичного розділу програми дослідження (визначення проблеми, цілей, об’єктів, завдань, гіпотез) до її реалізації, перевірки отриманих результатів, розробки рекомендацій.

У процесі експертної оцінки експерти виконують, як правило, дві основні функції:

— формують об’єкти (набір показників, альтернативні ситуації, цілі, рішення);

— здійснюють вимірювання характеристик (оцінка якості, імовір­ності події, значущості цілей тощо).

Цю роботу виконують на підставі логічного мислення, знань предмета, інтуїції, практичного досвіду, широко користуючись методами математичної статистики, теорії групового вибору, теорії вимірювання.

Оскільки експертна оцінка є думкою компетентної особи — експерта (групи експертів), то експерт має бути висококваліфікованим, авторитетним фахівцем, знати мету і завдання дослідження, що проводиться, і мати такі якості, як принциповість, об’єктивність, здатність нетенденційно оцінювати досліджуваний об’єкт.

Відомі такі способи добору експертів:

— за об’єктивними даними (посада, стаж наукової чи практичної роботи, освіта, професійна спрямованість, соціальна активність);

— за допомогою тестів (перевірка ефективності діяльності в ролі експерта);

— самовизначення (звертання до аудиторії з проханням висловитися з приводу певної проблеми);

— добір на підставі атестації.

Найпоширенішим різновидом соціальної експертизи є професійна атестація, яка має на меті збирання інформації щодо оцінки професійних і моральних якостей працівників, виявлення професійно безграмотних осіб. Професійна (функціональна) безграмотність — це брак необхідних знань і навичок, неспроможність виконувати професійні обов’язки внаслідок відсутності потрібної кваліфікації.

Для проведення професійної атестації створюють спеціальну комісію. Атестований доповідає їй про свою діяльність. Обговоривши звіт, комісія оцінює діяльність атестованого і розробляє заходи для її вдосконалення. Ефективність атестації як способу збирання первинної соціологічної інформації залежить від раціональності використання в ній елементів інтерв’ю, аналізу документації, включеного спостереження тощо.

Якість експертної оцінки при цьому забезпечується відповідністю соціальних показників, що за ними здійснюється атестація, поставленим завданням, а також компетентністю і колегіальністю атестаційної комісії. Останнє полягає, по-перше, у тім, що члени цієї комісії мають добре знати атестованого по його роботі, а по-друге — репрезентувати всі структури, з якими він взаємодіє у виробничій діяльності.

Висновки атестаційної комісії мають бути інтегральними, комплексними, тобто охоплювати різні сторони професійної діяльності людини, містити оцінку її перспектив і шляхів досягнення їх.

Отже, крім інформаційної функції, професійна атестація може виконувати соціально-регулятивну. Можливості атестації за умов переходу до ринкової економіки, різних форм власності, розвитку демократії значно збільшуються. Її результати можуть використовуватися для оцінки трудового внеску тих працівників, діяльність яких безпосередньо не зв’язана з кінцевими результатами, для конкурсного добору спеціалістів та керівників, для опрацювання складних управлінських рішень. Інакше кажучи, професійна атестація є обов’язковою складовою менеджменту.

Об’єктом соціологічного дослідження є певна соціальна спільність — група, колектив, то важливо знати, а отже вивчати також її соціально-психологічні якості. Для цього використовують методики, розроблені в психології, зокрема тестування — експериментальний метод психодіагностики

Тест (від англ. test — випробування) — завдання стандартної форми (вербального характеру чи у вигляді символів спеціального малюнка, тощо), результат виконання якого дозволяє виміряти деякі психофізичні і особистісні характеристики, а також знання,

Соціометрія — метод дослідження малих груп, організацій з допомогою опису системи міжособистісних відносин їх членів. За Дж. Морено соціометрія — це набір прикладних методик вивчення структури та динаміки «неформальних» взаємовідносин між індивідами, структури групи і соціальної дистанції між членами групи щодо їх особистісних переваг.

У тесті (крім набору завдань) мають бути такі компоненти:

· стандартна інструкція щодо мети і правил виконання завдання;

· ключ шкалування, що вказує, яку характеристику, вимірювану якісну особливість тестованого розкриває кожний із пунктів завдання;

· ключ кодування, що визначає кількість балів за кожний варіант відповіді;

· ключ інтерпретації одержаного індексу, що визначає норми, з якими порівнюється результат, показаний тестованим;

· саме завдання (опитувальник), що розповсюджується як документ дослідження.

Якщо всі інші методи мають на меті отримання якихось нових даних, що збагачують соціологічну науку, то тестування використовують для того, щоб визначити наявність чи брак уже відомих
соціально-психологічних властивостей у випробуваного (табл.). Тест має забезпечити об’єктивне порівняння випробуваних між собою, тобто визначити, якою мірою кожен з них відповідає установленим стандартам.

Таблиця

Дата добавления: 2015-05-23