Соціологія управління 2 страница. Призначення експерименту полягає в отриманні такої інформації про якості запропонованої новації, котру неможливо отримати попереднім прогнозуванням

Призначення експерименту полягає в отриманні такої інформації про якості запропонованої новації, котру неможливо отримати попереднім прогнозуванням.

У соціологічному вивченні системи управління особливе місце посідає соціальне прогнозування як конкретне уявлення, перед­бачення, судження про подію, стан соціального об’єкта в майбут­ньому. Його не слід плутати із соціальним плануванням. Назвемо такі особливості соціального прогнозування:

· формулювання мети соціального прогнозування порівняно з плануванням має загальніший і абстрактніший характер. Мета соціального прогнозування — на основі аналізу стану і поведінки соціальної системи в минулому, а також вивчення тенденції зміни чинників, що впливають на неї, визначити кількісні та якісні параметри її розвитку в перспективі, розкрити зміст ситуації, в яку потрапить система;

· соціальне прогнозування на відміну від планування забезпечує лише інформацію для обґрунтування рішень і вибору методів планування, указує на можливі шляхи розвитку в майбутньому, а соціальне планування визначає, який із цих шляхів вибирає су-
спільство.

· план містить уже готові рішення і є директивним документом, що визначає їхній зміст, період проведення, відповідальних осіб, потрібні для цього кошти тощо. Прогноз як наукове знанняпро майбутній стан соціальних процесів і явищ має ймовірнісний характер, план — однозначна варіантна модель.

Розрізняють різні види соціального прогнозування.

За проблемно-цільовим критерієм соціальне прогнозування поділяється на пошукове й нормативне. Пошукове соціальне прогнозування полягає у визначенні ймовірнісного стану об’єкта управління в майбутньому на основі аналізу особливостей його розвитку в минулому. Нормативне прогнозування — це визначення засобів для досягнення бажаного стану об’єкта чи заданої мети.

За критерієм часу соціальне прогнозування поділяється на оперативне, короткотермінове і довготермінове.

Соціальне прогнозування використовує такий специфічний метод, як експертне опитування — соціальна експериза. Експерт­не опитування належить до якісних методів соціального прогнозування. Воно ґрунтується на логічному аналізі, проводиться за загальними принципами, має на меті виявлення довготермінових проблем і визначення способів їх розв’язання.

Для характеристики об’єкта управління соціальна експертиза здійснюється відповідно до досвіду експерта, знань про особливості функціонування і розвитку досліджуваного об’єкта. Інформація при цьому збирається проведенням безпосередніх з допомогою преси чи поштового зв’язку спеціалізованих експертних опитувань населення.

Процес соціальної експертизи включає такі процедури:

· підбір експертів та оцінка їх компетентності;

· розробка анкет для опитування експертів;

· отримання інформації від експертів (експертний висновок);

· оцінка узгодженості думок експертів;

· оцінка вірогідності результатів;

· складання програми для опрацювання експертних висновків.

Для прогнозування соціального прогресу на десятки років наперед ученими використовуються досконаліші науково-організаційні методи отримання експертних оцінок. Серед них, зокрема, дуже популярний метод Дельфі. Він передбачає складну процедуру отримання й математичного опрацювання відповідей. Прогнозування цим методом ґрунтується на дослідженні об’єкта й об’єктивних знаннях про нього з урахуванням суб’єктивних поглядів та думок експертів. За допомогою Дельфі-методу виявляється, яке судження опитуваних з того чи того питання переважає. При цьому велику роль відіграють інтуїція та досвід експертів, а тому цей метод не завжди є безпомилковим. З огляду на це Дельфі-метод доцільніше використовувати в простих випадках — складання короткотермінових прогнозів, передбачення локальних подій тощо. Проте його використання (на додаток до інших методів) для довготермінового, комплексного, глобального передбачення підвищує надійність прогнозів.

Щоправда, метод експертного опитування досить складний. Він потребує великих витрат часу на кожному з етапів його організації, високої кваліфікації експертів, базується на інтуїції і суб’єктивних судженнях опитуваних, а отже, не забезпечує належної точності. Тому в соціальному прогнозуванні часто корис­туються кількісними методами моделювання. Залежно від математичної техніки, що на ній вони ґрунтуються, ці методи поділяються на:

· екстраполяційні (трендові). Екстраполяція — один з найважливіших методів сучасного прогнозування, що полягає в перенесенні висновків, одержаних у результаті вивчення однієї частини явищ та процесів, на іншу однорідну сукупність, на інший час. Це багатомірний метод математичної статистики, що застосовується зазвичай для виміру взаємозалежностей між ознаками соціальних об’єктів і класифікації ознак з урахуванням цих залеж­ностей;

· факторні (аналітичні). Фактор — рушійна сила, причина будь-якого процесу, явища; суттєва обставина в будь-якому процесі, явищі;

· евристичні — сукупність логічних прийомів і способів розумового мислення, у тім числі імітаційні та ігрові моделі. Ці методи є предметом вивчення інших наукових дисциплін.

Отже, соціальне прогнозування ґрунтується на опануванні об’єктивних закономірностей науково-технічного і соціального прогресу та моделюванні варіантів майбутнього розвитку з метою формування, мотивування й оптимізації перспективних рішень.

Вітчизняний досвід соціального прогнозування свідчить, що спрогнозувати розвиток соціальних процесів на 5—10 і більше років наперед дуже важко. За радянських часів було велике бажання визначити майбутні горизонти розвитку окремих соціальних процесів, а також суспільства в цілому.

Для цього використовувались усі можливі методи — від гаряч­кових пошуків відповідей у теорії марксизму-ленінізму до маніпуляцій статистичними даними. Саме тоді народився афоризм: «Є брехня, є велика брехня і є статистика». Але прогнози, що ґрунтуються на брехні, нічим іншим, крім брехні, бути не можуть. Саме через це керівництво КПРС так і не помітило початку розвитку в суспільстві багатьох негативних соціальних процесів, а в кінцевому підсумку втратило владу.

Недостатня ефективність радянського соціального прогнозування полягала не тільки в тім, що воно базувалося в основному на умоглядних постулатах, на самому лише бажанні досягти чогось ліпшого. Найстрашнішим недоліком був брак комплексності в прогнозуванні соціальних змін. Багато соціальних прогнозів робилося ізольовано від процесів, що відбувалися в політиці, економіці, духовному світі людини; офіційна статистика охоплювала лише певні історичні проміжки часу, що не давало змоги застосовувати складні методи екстраполяції, спотворювало реальність.

§ 41. Соціальне проектування

Соціальний проект — це сукупність документів, що в них викладено цілі, засоби й етапи реалізації передбаченої програми соціальних змін. Дієвість соціального проектування залежить як від його методів, так і від урахування в ньому економічних проблем та екологічних вимог регіону, майбутніх змін у техніці й технології тощо. В основі соціального управління, на думку Ф. Енгельса, лежить необхідність навчитися виявляти «непрямі», більш віддалені в часі суспільні наслідки людської діяльності, а отже, отримувати «можливість підпорядковувати людському опануванню і регулюванню також і ці наслідки».

Ще К. Маркс указував на особливості дій людини, порівнюючи з діями бджоли. На відміну від останньої, перш ніж щось зробити, людина обміркує свої дії, порівняє кілька варіантів виконання і, вибравши найліпший, складатиме остаточний проект.

Проектуванням охоплено всі сфери життєдіяльності людини і суспільства. Воно тісно взаємодіє з усіма функціями управління і як форма розробки та прийняття рішення є важливим елементом циклу управління, що забезпечує реалізацію інших його функцій. У конкретній формі проектування — вираз прогностичноїфункції управління. Воно є попереднім відтворенням дійсності, створюючи за допомогою специфічних методів прототип передбачуваного об’єкта, явища чи процесу. Проектування застосовується як для розробки різних варіантів розв’язання нових соціальних проблем, так і для складання соціальних планів та програм з регулювання видозмінених, хоч і вже відомих, соціальних процесів та явищ.

Проектування— це складна, творча діяльність, яку спрямовано на вибір найліпшого варіанта майбутніх дій для досягнення основної мети. Воно конструює модель соціальної системи, яка будується, визначає її соціальні характеристики.

До проектування, як правило, залучається велика кількість найкваліфікованіших фахівців, бо в цьому процесі багато що залежить від особистості проектанта, його здатності грамотно й нестандартно мислити.

Об’єктами проектування можуть бути соціальні інститути, явища, процеси. Проектування може бути зв’язане з удосконаленням функцій таких соціальних інститутів, як економіка, політика, освіта тощо, зі створенням умов для ефективної діяльності в будь-якій сфері, у тім числі трудовій.

Отже, соціальне проектування обслуговує всі види діяльності людини, проте лише за системного підходу можливе оптимальне проектування суспільних явищ і процесів. У цьому й полягає особливість соціального проектування, що воно охоплює всі види суспільної життєдіяльності на різних її рівнях: організація, район, місто, область, країна в цілому.

Соціальне проектування має орієнтуватися не на суб’єктивні бажання, а на знання об’єктивних законів соціального розвитку, на наукові методи — використання матриці ідей, уходження в роль, методи аналогій, асоціацій, повної реорганізації тощо.

Матриця ідей (сукупність ідей, поданих у вигляді таблиці) використовується за обмежених можливостей, коли розробка проекту залежить від складності й першочерговості поставлених завдань, від термінів, у межах яких потрібно реалізовувати задум, від трудових, матеріальних і фінансових ресурсів.

Уходження в роль (програвання ролі, репрезентуючи й характеризуючи стандарти і цінності відповідної соціальної групи) — це намагання зрозуміти, що саме необхідно зробити для реалізації проекту. Проектувальник вивчає умови, в яких відбуваються процеси, реалізуються інтереси і потреби людей.

Застосування аналогій у соціальному проектуванні доцільне тоді, коли є позитивний досвід ефективного розв’язання соціальних проблем — робочого місця, організації, міста, окремих соціальних груп населення. Знані підходи до вирішення соціальних проблем можуть бути взірцем, еталоном, добрим прикладом. Соціальний проект, розроблений за аналогією, не обов’язково має повністю повторювати те, що вже відомо. У ньому можуть використовуватися й цілком нові елементи.

Застосування асоціації в розробці проекту можливе, якщо необхідно прийняти абсолютно нове рішення, але його можна конструювати за аналогією дій в іншій ситуації. Інакше кажучи, принцип розв’язання проблем в одній сфері підказує шлях до їх розв’язання в іншій.

Метод асоціації може використовуватись через модифікацію, коли з урахуванням нагромаджених знань розробляються підходи, що уможливлюють видозміни об’єкта, тобто стосуються не тільки його форми, а й суттєво змінюють зміст.

Метод асоціації може полягати й у цілковитій відмові від відомих принципів функціонування якогось об’єкта та заміні їх новими вихідними положеннями, що і є суттю повної реорганізації. Отже, метод асоціації ніби поєднує в собі адаптацію, моделювання й повну реорганізацію.

У житті трапляються ситуації, які висувають проблеми взагалі не схожі на інші. Тоді для проектування дій щодо їх розв’язання можна користуватися методом мозкового штурму або його різновидом — методом синектики.

Процес соціального проектування складається з логічно послідовних дій. Розпочинається він зі з’ясування наявності і сутності суспільної потреби в розробці проекту. Паралельно визначається час, потрібний для його виконання.

На наступному етапі формується мета розробки соціального проекту. Характеризується той стан, якого бажалося б до-
сягти.

Після цього збирається інформація з різних джерел, у тім числі й за допомогою спеціальних наукових досліджень.

На основі одержаної інформації складається завдання на проектування і визначається те, яким параметрам воно має відповідати. Саме на цьому етапі важливе значення мають принципово нові ідеї.

Формулювання завдання розглядається як частина концепції, яка може включати різні варіанти. Ліпше, коли ці варіанти подаються у вигляді матриці, що передбачає відбір найоптимальніших рішень з урахуванням значення різних перемінних. Концепція проекту може перевірятися як теоретичним аналізом, так і за допомогою експерименту.

На етапі завершення приймається рішення, тобто конкретна програма дій, яка в заданих параметрах передбачає засоби досягнення поставленої мети за наявності певних обмежень. Передбачаються варіанти рішень, терміни, етапи й послідовність операцій з їх виконання.

У вітчизняній практиці визначилося два види соціального проектування: нових виробництв і нових міст. Тривалий час соціальні аспекти під час проектування нових виробництв не враховувалися, що призводило до пізніших ускладнень.

Для виробництва дуже важливим є відповідний трудовий колектив, тому проектування передбачає розробку засобів комплектування й закріплення кадрів, мотивації їхньої виробничої поведінки тощо.

Необхідно також передбачати врахування інтересів статево-вікових груп, підвищення змістовності праці, забезпечення комплексної реалізації потреб кожного працівника і членів його сім’ї щодо самореалізації і самоствердження на службі, у житті, у відпочинку тощо.

Проектування нових виробництв має врахувати наявність таких соціальних процесів, як первинна та вторинна адаптація, успішність яких залежить від попередньої поінформованості щодо особливостей організації виробничого процесу, можливості підвищення кваліфікації, перекваліфікації тощо. Адже запровадження технологій нових виробництв супроводжується вивільненням одних професій і появою нових, зміною змісту праці тощо.

Особлива увага в соціальному проектуванні нових виробництв має приділятися поліпшенню виробничих умов: зменшенню загазованості, шуму, вібрації тощо.

Отже, соціальне проектування нових виробництв — це процес розробки одного з варіантів соціальної організації діяльності працівників у нових виробничих умовах.

Проектування нових міст тривалий час розглядалося лише в межах архітектури, хоч у ньому були наявні й соціальні
елементи. З розвитком урбанізації соціальним проблемам, зв’язаним з побудовою нових міст, почали надавати більшої уваги.

Одною з вимог до соціального проектування нових міст є раціональне розміщення промислової і житлової зон. Зокрема в Києві цю вимогу довгий час ігнорували. Доказом цього є забудова Дарниці, де впритул до підприємств промислової хімії, інших шкідливих для здоров’я людини виробництв розташували житлові масиви.

Нині, готуючи проекти нових забудов, уважніше ставляться до розв’язання соціальних проблем хоча б тому, що на кожному новому масиві передбачається будівництво установ соціального призначення.

Отже, соціальні проекти будівництва нових міст, з одного боку, сприяють розв’язанню загальних соціальних проблем, а з другого — організують це розв’язання в комплексі з технічними, економічними та іншими проблемами.

§ 42. Соціальне планування

Складовою соціального управління є соціальне планування. За своїм походженням планування є соціалістичною ідеєю. Її пропонували представники утопічного соціалізму — А. Сен-Сімон і Ж. Фур’є,а Р. Оуен навіть зробив спробу її реалізувати. Спочатку планування поширювали тільки на економічну сферу в межах великих вироб­ничих утворень — трестів, концернів, фірм. Згодом планування розповсюдилося в межах усього суспільства, зокрема в соціальній сфері.

У колишньому СРСР спроби ширшого трактування плановості, можливості планового регулювання суспільних процесів робили одразу після революції 1917 р. Уже в першому п’ятиріч­ному плані був розділ «Соціально-економічні проблеми». Сам термін «соціальне планування» був ужитий Ф. Рузвельтом у його «Новому курсі», що розроблявся для виведення США із кризи початку 30-х рр. Згодом американські вчені почали вживати цей термін у зв’язку з розглядом форм і методів здійснення соціальної політики, зокрема забезпечення соціального захисту населення.

Незважаючи на те що ідею плановості було висунуто соціалістами, у нашій країні до кінця 90-х рр. її було повністю дискредитовано. На думку відомого соціолога Ж. Тощенка, це сталося внаслідок:

· поступового відходу практики планування від потреб людини, що виявилося в технократизмі, у втратах навіть тих невеликих соціологічних надбань, що були властиві теорії і практиці
20-х рр.;

· доведення до абсурду ідей розподілу всіх ресурсів, що відбилося в суцільній регламентації економіки й виробництва;

· абсолютизації методів директивного командування і нехтування методами непрямого регулювання, відмови від створення сфери свободи для розгортання потенційних можливостей суспільства.

Усі плани до 60-х рр. було орієнтовано на збільшення обсягів виробництва, і лише за умов їх виконання передбачалося задоволення потреб людей. Проте життя брало своє, і об’єктивна необхідність задоволення потреб людини почала реалізовуватися через трудові колективи. З ініціативи ленінградських підприємств у 60-ті рр. почали розробляти плани соціального розвитку. Ідею соціального планування було навіть закріплено в 1977 р. в Конституції СРСР. Однак за показники соціального розвитку, як і раніше, ніхто не відповідав, а техніко-економічні показники досягалися в основному за рахунок добробуту людей.

Практика соціального планування показала, що його об’єктом мають бути всі рівні, починаючи від трудових колективів і закінчуючи суспільством у цілому, усі сфери життєдіяльності суспільства, усі соціальні процеси і явища.

Отже, соціальне планування — це науково обґрунтоване визначення перспектив і показників розвитку соціальних інститутів, організацій, явищ і процесів, а також розробка заходів для досягнення бажаного на всіх рівнях формування соціальних відносин.

Перший рівень соціального планування — це планування соціального розвитку трудових колективів. Основною метою цих планів було спонукання людини до праці з повною самовіддачею і створення умов для такої праці. Розробляючи плани, виходили з того, що людина може зробити для розвитку виробництва і як вона буде змінюватися під впливом прогресу, що може зробити колектив для підвищення добробуту людини, як змінити організацію стимулювання праці, щоб посилити матеріальну заінтересованість кожного працівника в поліпшенні показників діяльності всього колективу, як залучити членів колективу до громадських справ, тобто до керування взаємодією людини із суспільством.

Проблемами соціального планування на регіональних рівнях стало регулювання міграційних процесів, використання трудових ресурсів, управління розвитком національних відносин, розподілом і використанням культурних цінностей, а отже, вирівнювання соціального роз­витку і створення сприятливих умов для функціонування соціальних організацій. Щодо окремих сфер діяльності, утворених у результаті поділу праці, то соціальне планування охоплювало такі питання, як умови і зміст праці, професійно-кваліфікаційна підготовка кадрів, престижність професійної діяльності, співвідношення робочого і вільного часу, задоволення насущних потреб працівників тощо.

Існує ціла низка методів соціального планування. У старій системі домінував балансовий метод, що забезпечував зв’язок між потребами суспільства і його можливостями за обмежених ресурсів. З переходом до ринкових відносин, коли важливо бачити соціальні наслідки рішень, що приймаються, уміти узгоджувати інтереси всіх учасників перетворень, надаючи умови для виявлення їхньої творчої активності, більш важливими стають такі методи:

· нормативний, коли нормативи є засадничими для визначення показників соціального розвитку;

· аналітичний, що поєднує аналіз і узагальнення. За допомогою цього методу соціальний прогрес поділяється на складові і визначаються основні напрямки реалізації програми;

· варіантний, що полягає в розгляді різних варіантів рішень і виборі найоптимальнішого;

· комплексний, який передбачає врахування всього комплексу чинників у визначенні темпів і пропорцій раціонального розвитку, характеристиці основних його параметрів;

· проблемно-цільовий, згідно з яким визначають ключові завдання незалежно від відомчого підпорядкування;

· соціального експерименту, який полягає у перевірці механіз­му дії на прикладі якогось одного об’єкта;

· економіко-математичний (лінійне програмування, моделювання, багатофакторний аналіз, теорія ігор тощо), що передбачає кількісний аналіз під час використання вищезгаданих методів.

Для оцінки відповідності реального стану науково обґрунтованим вимогам у плануванні використовують соціальні показники. Вони є кількісними і якісними характеристиками стану, тенденцій і спрямувань соціального розвитку й розраховуються на підставі статистичних даних. Для глибшого вимірювання проводяться соціологічні дослідження.

Для характеристики рівня соціального розвитку користуються двома видами показників:

· загальні, зіставлення з якими показує, випереджає, відстає чи перебуває на тому самому рівні розвитку досліджуване явище чи процес;

· нормативні, порівнюючи з якими, можна встановити відповідність реального стану розвитку науково обґрунтованим нормативним вимогам.

Зіставляючи соціальні показники різних об’єктів, можна визначити місце певного об’єкта (явища, процесу) в суспільстві.
У процесі вивчення соціальних показників можна з’ясувати рівень, напрямки і тенденції соціального розвитку.

Отже, правильне розуміння соціальних показників сприяє всебічному обґрунтуванню управлінських рішень, піднесенню ефективності планування.

В Україні через її глибоку кризу соціальне планування втратило свою актуальність. На думку Ж. Тощенка, можливості, що відкривалися на етапі становлення нашої держави, практично вичерпано. Оживити соціальне планування, на його думку, можуть соціальні нормативи — науково обґрунтовані кількісні та якісні характеристики оптимального стану соціального процесу (чи якогось із його аспектів), одержані на підставі об’єктивних закономірностей суспільного розвитку і можливостей суспільства та спрямовані на максимальне задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Соціальні нормативи відбивають потреби і можливості суспільного розвитку на певному етапі, тому в перспективі вони змінюватимуться. Соціальні нормативи мають кількісну і якісну визначеність, яка є величиною, котра характеризує ідеальну мету розвитку процесу, що планується.

У тих сферах життєдіяльності суспільства, де суспільні відносини практично не піддаються кількісній оцінці (культура, сім’я, побут), використовується поняття «соціальний орієнтир», що виражає найбільш можливу раціональну величину розвитку суспільних процесів, виходячи з показників розвитку аналогічних явищ. Іноді соціальним орієнтиром є найліпші показники діяльності провідних фірм, організацій. Удосконаленню планування сприяє використання соціальних карт регіонів і соціальних паспортів організацій, дані яких доповнюються матеріалами соціологічних досліджень.

Соціальний паспорт уперше почали розробляти в 1966 р. за зразком техніко-економічного. Соціальні показники паспорта є діагностичними «інструментами», тобто вони віддзеркалюють вихідний стан об’єкта управління і соціальних проблем. З допомогою паспортів провадиться орієнтовне зондування структури об’єкта, який вивчається, динаміки і факторів його розвитку, визначення його місця в системі зовнішніх зв’язків. Головне призначення соціального паспорта — виявлення проблемної ситуації.

Аналізуючи показники соціального паспорта, з’ясовують, які проблеми виходять за межі компетенції адміністрації (наприклад, зміна графіка роботи міського транспорту, послугами якого користуються працівники підприємства), які з них з часом зникнуть самі собою.

Запровадженням запланованих заходів не завершується реалізація системи практичних дій. Потрібен контроль за виконанням плану. Реалізація плану має бути завершена не звітом керівника, а оцінкою того, які реальні зміни відбулися в умовах і змісті праці, соціальній структурі колективу, інтересах і мотивах працівників, в їхньому ставленні до виконуваних обов’язків після нововведень. Із цією метою й використовуються соціологічні дослідження. З їхньою допомогою контролюють процес реалізації плану, відхилення від намічених цілей, виявляють нові проблемні ситуації, розширюють межі планування. Ці дослідження мають бути локальними, невеликими за обсягом і проводитися в найкоротші строки. Отже, особливе місце в соціальному управлінні посідають соціологічні дослідження, за допомогою яких збирають інформацію, потрібну для розробки найоптимальніших варіантів соціального розвитку, будують прогнози, оцінюють результати нововведень.

Складовими механізму соціального управління, окрім планування, проектування, прогнозування, є також соціологічні методи управління соціальними процесами — соціальна діагностика, соціальні технології, моделювання тощо.

Якщо соціальна діагностика має за мету (з допомогою різних методів) виявляти соціальні резерви, то метою соціальних технологій є практичне засвоєння, реалізація соціальних резервів через оптимізацію управління соціальними процесами. З огляду на це важливо з’ясувати сутність соціальної технології, принципи її розробки, способи досягнення очікуваного ефекту, важливість суб’єктивного фактора для її запровадження тощо.

Під соціальною технологією слід розуміти сукупність прийомів, методів і діянь, що застосовуються для досягнення постав­лених цілей у процесі вирішення різних соціальних проблем (удосконалення організації управління, цілеспрямоване діяння на громадську думку через засоби масової інформації, прискорення професійної адаптації, запобігання безробіттю тощо).

За К. Поппером, соціальна технологія — це спосіб застосування теоретичних висновків соціології з практичною метою.

У системі соціального управління соціальні технології — це засіб регуляції життєдіяльності трудового колективу, оптимізації соціальних відносин і процесів, що відбуваються в ньому.

Застосування соціальної технології зв’язане з опрацюванням певних принципів розвитку, функціонування відповідних соціальних процесів і використання ефективних методів впливу на них для реалізації цих принципів і досягнення певних цілей. При цьому використовуються такі поняття, як «процедура» і «операція». Процедура — це сукупність дій (операцій), за допомогою яких здійснюється процес (фаза, етап), що відбиває сутність відповідної технології. Операція — безпосередній практичний акт розв’язання завдання в межах певної процедури, однорідна, логічно неподільна частина процесу управління.

На практиці найчастіше соціальні технології розробляються за моделлю, що містить чотири процедури і низку операцій.

Класична модель соціальної (і будь-якої іншої) технології включає такі процедури:

· формулювання мети;

· прийняття рішення;

· організація соціальної дії;

· аналіз результатів.

Важливим у такому підході є те, що в процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові — операції, які детально описуються. Керівник, чітко додержуючись послідовності дій і умов, передбачених технологією, має можливість досягти заданих результатів.

Структура соціальної технології включає три складові: 1) характеристика мети, завдань і основних положень технології; 2) перелік (з описом) технологічних операцій; 3) додаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та інші, необхідні для реалізації технології, матеріали.

Розробляючи соціальні технології, слід додержувати певні принципи. Так, принцип багаторівневого аналізу потребує всебіч­ного врахування рівня соціального розвитку трудового колективу під час ранжирування та визначення найважливіших соціальних резервів. Цю процедуру здійснюють методами експертного опитування та рангової кореляції, аналізу даних соціальної статистики, вивчення колективної думки. Згідно із цим принципом кожному рівню соціального розвитку колективу відповідає певний пакет соціальних технологій.

Принцип цілевизначення передбачає ретельне визначення цілей і завдань соціальної технології, узгодження їх з ресурсами, матеріальними можливостями підприємства. Орієнтація на соціальні результати дає можливість уникати стереотипів технократизму й економічного раціоналізму, коли соціальний розвиток колективу здійснювався за залишковим принципом, а людина розцінювалася як виробничий фактор.

Принцип комплексності потребує врахування всіх чинників, що впливають на розвиток соціальних процесів у трудовому колективі.

Дата добавления: 2015-05-23