Поняття суб'єкта господарювання, ознаки його ідентифікації. Класифікація суб'єктів господарювання 2 страница

Нематеріальні активи — об'єкти права, які не мають матеріальної форми, можуть бути ідентифікованими (відокремленими від підприємства) та утриму­ватися підприємством з метою використання протягом одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує строк в один рік) для виробництва, торгівлі, з адміністративними потребами чи надання в оренду іншим особам. Нематеріальні активи поділяють на: права користування природними ресур­сами (надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічною та ін­шою інформацією про природне середовище тощо); права користування май­ном (земельною ділянкою, будівлею, право на оренду приміщень тощо); права на знаки для товарів і послуг (товарні знаки, торгові марки, фірмові назви тощо); права на об'єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, про­мислові зразки, ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції тощо); гудвіл (ділова і комерційна репутація); авторські та суміжні з ними права (програмні продукти, бази даних); інші нематеріальні активи (право на провадження діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).

Придбані нематеріальні активи повинні бути визнаними, тобто має існува­ти ймовірність отримання майбутніх економічних вигід від застосування та­ких активів, а їх вартість необхідно достовірно встановлювати.

Основними оцінками нематеріальних активів, як і основних засобів, є пер­вісна і справедлива.

Довгострокові фінансові інвестиції — фінансові інвестиції на період біль­ше року, а також інші фінансові інвестиції, що не можуть бути вільно реалізо­вані в будь-який час. До таких інвестицій належать придбання акцій, обліга­цій, депозитних сертифікатів, казначейських зобов'язань та інших цінних паперів, тобто активи, які утримує підприємство з метою одержання прибутку за рахунок відсотків, дивідендів, зростання вартості капіталу або отримання інших вигід.

Фінансові інвестиції за метою здійснення (придбання) поділяють на: а) ін­вестиції, що є у підприємства до моменту їх погашення; б) інвестиції, які облі­ковують за методом участі в капіталі інших підприємств (інвестиції в асоційо­вані підприємства, дочірні підприємства, у спільну діяльність зі створенням юридичної особи; інші довгострокові інвестиції); в) інші фінансові інвестиції.

Фінансові інвестиції оцінюють за первісною (балансовою) і справедливою вартістю.

Балансову вартість придбаної фінансової інвестиції встановлюють за її собі­вартістю, яка об'єднує всі витрати, пов'язані з її придбанням (виплату комісій­них винагород та гонорарів, сплату мита, податків тощо). Якщо фінансова ін­вестиція придбана шляхом обміну на цінні папери власної емісії або інші активи, то первісну вартість (собівартість) такої інвестиції визначають за спра­ведливою вартістю переданих цінних паперів або активів.

Справедливу вартість фінансових інвестицій (крім інвестицій, що утриму­ють до їх погашення або обліковують за методом участі в капіталі) встановлю­ють: для цінних паперів — за поточною ринковою вартістю, що склалася: на фондовому ринку (коли такої оцінки немає, застосовують експертну оцінку); довгострокових зобов'язань — за теперішньою (дисконтованою) вартістю, яку мають виплачувати при погашенні заборгованості, визначеної за відповідними поточними відсотковими ставками; фінансових інвестицій в асоційовані та дочірні підприємства і в спільну діяльність зі створенням юридичної особи, які придбали та утримують тільки для продажу протягом 12 місяців із дати придбання.

Фінансові інвестиції в асоційовані й дочірні підприємства та спільну діяль­ність зі створенням юридичної особи на дату балансу відображають за вартіс­тю, визначеною за методом участі в капіталі. В основу оцінки за таким мето­дом покладено концепцію про те, що інвестор отримав дохід від інвестиції, еквівалентний частці його власності в асоційованому підприємстві. Якщо, на­приклад, асоційоване підприємство, в яке вкладено капітал, отримало прибу­ток у звітному періоді, то пропорційна частка цього прибутку збільшує суму інвестицій інвестора. Дивіденди визнає інвестор на момент їх оголошення, і вони зменшують, суму інвестицій. Дивіденди визнають як повернення частини інвестицій інвесторові.

Інвестиції розрізняють за видами:

- капітальна інвестиція — господарська операція, що передбачає придбан­ня будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, інших основних засобів та нематеріальних активів, які підлягають амортизації (нове будівниц­тво, реконструкція або розширення суб'єкта підприємництва, будинків, споруд, призначених для виробництва нової продукції (послуг), виробництво нової продукції (послуг) на наявних виробничих площах у рамках діючих ви­робництв і організацій, впровадження нової техніки розроблення нових ви­робів);

- інтелектуальна інвестиція — господарська операція, яка передбачає
придбання ліцензій, ноу-хау, патентів, підготовку і перепідготовку кадрів
тощо;

- фінансова інвестиція — господарська операція, що передбачає придбан­ня корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових ак­тивів. Фінансові інвестиції прийнято поділяти на прямі та портфельні. Пряма фінансова інвестиція — господарська операція, що передбачає внесення кош­тів або майна до статутного капіталу юридичної особи в обмін на корпоративні права, котрі емітувала гака юридична особа. Портфельна фінансова інвестиція — господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, дерива­тивів та інших фінансових активів на біржовому ринку.

Основні методи фінансування інвестицій підприємства: фінансування за ра­хунок власних фінансових ресурсів підприємства (самофінансування) і борго­ве фінансування.

Метод самофінансування передбачає використання у фінансовому забезпе­ченні інвестиційних процесів коштів власних і прирівняних до власних:

- чистий прибуток — частина прибутку від звичайної діяльності підпри­ємства, яка залишається у розпорядженні підприємства після сплати до бю­джету податків та відрахувань, формування резерву на виплату дивідендів та резервних фондів;

- кошти засновників, інвестовані у капітал підприємства; надходження
від додаткової емісії акцій і емісійний дохід; бюджетні асигнування;

- грошові нагромадження в будівництві, що здійснюють господарським
способом (прибуток і економія від зниження собівартості будівельно-монтаж­
них робіт);

- амортизаційні відрахування, які визначають множенням норми аморти­зації на балансову (залишкову) вартість основних засобів, що амортизуються.

Боргове фінансування інвестицій.

1. Довгострокові банківські кредити для фінансування інвестиційних про­ектів залежно від надійності їх забезпечення можна поділити на довгострокові кредити для придбання обладнання та інших необоротних активів (проектні кредити) та іпотечні кредити. Надання довгострокового кредиту зумовлює укладання кредитної угоди, в якій зазначаються: величина (сума) кредиту; строк, на який надають грошові кошти; забезпеченість кредиту — майно або додаткові гарантії третіх осіб; спосіб погашення (повернення) кредиту; бан­ківський відсоток. Іпотечні кредити — довгострокові кредити під заставу не­рухомості та земельних ділянок.

2. Лізинг, який за своєю сутністю можна вважати комбінацією кредиту й оренди. Найпоширенішими є оперативний лізинг і фінансовий лізинг (капі­тальна оренда).

Оперативний лізинг (оренда) — господарська операція, що передбачає на­дання орендареві права користування основними фондами на строк, який не перевищує періоду їх повної амортизації, з обов'язковим поверненням таких фондів їх власнику після закінчення строку лізингової угоди. Після закінчен­ня строку угоди лізингоотримувач може: повернути обладнання лізингодавцю; продовжити оренду, склавши нову угоду; викупити основні засоби за залишковою вартістю. До оперативного лізингу належать: райтинг — короткострокова оренда майна від одного дня до року, хайринг — серед-ньострокова оренда від одного до трьох років.

Фінансовий лізинг (оренда) — договір, у результаті укладення якого лізин­гоотримувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший того, за який амортизують більшу частину вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. Після закінчення строку угоди про фінансовий лізинг об'єкт лізингу, переданий лізингоотримувачеві згідно з угодою, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. Враховуючи, що фінансовий лізинг передбачає передання власності на обладнання від лізингодавця лізингоотримувачеві, останній сплачує орендні платежі. Кожний платіж має два елементи: змєнеієння зобов'язання з оренди і фінансові витрати — витрати на сплату лізингового відсотка. Джерелами сплати платежів за фінансовим лі­зингом є амортизаційні відрахування і чистий прибуток підприємства.

3. Франчайзинг (непряме фінансування) — надання одним підприємством іншому права на виробництво і продане товарів під його товарним знаком або за його технологією. Надання франшизодавцем прав іншим підприємствам може набувати таких форм: передання підприємству франшизодавцем необхідної технічної і комерційної інформації та документації, добір і навчання персона­лу, надання інформації про обладнання, креслення тощо; надання франшизо­давцем обладнання на умовах лізингу; надання франшизоотримувачу пільго­вого кредиту строком на 1—2 роки; франшизодавець може виступати гарантом за кредитами, що отримав франшизоотримувач. Взаємовідносини між фран­шизодавцем і франшизоотримувачем регулюють угодою франшизи (угода ко­мерційної концесії), у якій міститься: встановлення строку угоди, як правило,
від 3 до 15 років (середній термін — 7 років); встановлення розмірів квот (до­
пустимих обсягів виробництва), обмежень території і місць проведення операцій; дотримання франшизоотримувачем політики франшизодавця у сфері ці­ноутворення, якості продукції, реклами тощо; встановлення плати за надані франшизодавцем послуги — платежі типу пашуальних (разові виплати на мо­мент отримання технології, обладнання), платежі типу роялті (періодичні виплати після початку виробничої діяльності), комбінація пашуального пла­тежу і роялті.

Оборотний капітал. Оборотний капітал суб'єкта підприємництва (підпри­ємства) — грошові кошти і мобільні активи, що перетворюються на грошові кошти протягом одного виробничого циклу, які забезпечують неперервність процесу виробництва й обігу та отримання прибутку від звичайної діяльності.

Метою функціонування капіталу підприємства, й оборотного зокрема, є його самозростання в процесі кругообігу. Грошова форма, якої набирає оборот­ний капітал у процесі кругообігу, одночасно є початковою стадією наступного обороту капіталу, пов'язаного як зі створенням матеріальних благ, так і з на­громадженням фінансових ресурсів із метою розширеного відтворення та авансування коштів за іншими напрямками отримання прибутків. Це означає, що оборотний капітал за умови його самозростання набуває таких форм: обо­ротних коштів, які опосередковують створення і продаж матеріальних і нема­теріальних благ, та коштів, не залучених до основної діяльності підприємства, які використовують на. фінансовому ринку, забезпечуючи приріст доходів під­приємства.

Найважливішою частиною оборотного капіталу підприємств реального сек­тору економіки, пов'язаною зі створенням і продажем матеріальних благ, є оборотні кошти, тобто грошові кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу, які забезпечують безперервність процесу виробництва та здій­снення розрахунків.

Оборотні виробничі фонди у буквальному розумінні не є матеріальними цін­ностями, з яких створюються матеріальні блага. Це оборотні кошти, що у про­цесі кругообігу набирають форму оборотних фондів — грошових коштів, аван­сованих у виробничі запаси (сировину, основні й допоміжні матеріали, куповані напівфабрикати); паливо, тару; незавершене виробництво (незавершену виго­товленням продукцію), витрати майбутніх періодів (витрати на освоєння нової продукції, вдосконалення технології). За матеріальним змістом оборотні ви­робничі фонди є предметами праці, які повністю переносять свою вартість на вартість готової продукції у процесі одного виробничого циклу.

Фонди обігу, хоча й не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва, потрібні для забезпечення єдності виробництва й обігу — процесу реалізації продукції. Матеріальною основою фондів обігу є запаси продукції на складах, товари відвантажені, залишки грошових коштів на рахунках у банках і в касі підприємства, що забезпечують процес реалізації продукції.

Оборотні кошти суб'єкта підприємництва (підприємства) виконують вироб­ничу і розрахункову функції. Суть виробничої функції полягає у забезпеченні безперервності процесу виробництва. Оборотні кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди, підтримують безперервність процесу виробництва і перено­сять свою вартість на новостворений продукт. Після завершення виробництва обігові кошти переходять у сферу обігу, де виконують розрахункову функцію, тобто опосередкування завершення кругообігу коштів шляхом перетворення оборотних коштів із товарної форми на грошову.

Склад оборотних коштів — сукупність елементів, що становлять оборотні виробничі фонди (виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати май­бутніх періодів) і фонди обігу (готова продукція і товари на складах, товари відвантажені, грошові кошти в розрахунках і на рахунках). Такий поділ обо­ротних коштів зумовлений наявністю двох сфер індивідуального кругообігу: сфери виробництва та сфери обігу.

За принципами організації оборотні кошти поділяють на кошти, що потре­бують встановлення їх оптимального розміру, і такі, що не потребують цього.

Управління оборотними коштами передбачає встановлення оптимальних запасів товарно-матеріальних цінностей у грошовому вираженні, що забезпе­чують безперервність виробничого процесу. Це стосується насамперед запасів сировини, основних і допоміжних матеріалів, незавершеного виробництва, го­тової продукції на складі, тари тощо. Дотримання оптимального рівня вироб­ничих запасів досягають шляхом нормування запасів матеріальних ресурсів — встановлення оптимального розміру коштів, постійно необхідних підпри­ємству, що дає змогу максимально скоротити затрати на їх формування та зберігання і забезпечити потреби виробництва. Методи встановлення: опти­мальних запасів оборотних коштів підприємства обирають самостійно з ураху­ванням виконання угод із постачальниками матеріальних цінностей та покуп­цями продукції впродовж кількох останніх років.

Виділення оборотних коштів, які не потребують встановлення їх оптималь­ного розміру, не означає, що елементи оборотних коштів змінюються довільно і безмежно і ніхто цього не контролює. Це стосується насамперед товарів відвантажених, строк оплати яких не настав, і товарів відвантажених та неоплачених у визначений строк; грошових коштів у касі підприємства.

За джерелами формування оборотні кошти поділяють на власні, позичені й залучені.

До-власних джерел формування оборотних коштів на момент створення суб'єкта підприємництва (підприємства) належать частки майна (матеріальні активи) і грошові кошти (монетарні активи) засновників (акціонерів), спрямо­вані до статутного капіталу. Підприємства поповнюють оборотні кошти за ра­хунок: збільшення акціонерного капіталу (емісія цінних паперів); чистого прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства; вільних амортиза­ційних коштів; залишків резервів, утворених за рахунок прибутку.

До позичених коштів належать: суми короткострокових позик банку; кош­ти міністерств (асоціацій), отримані за умови їх повернення; надходження від продажу облігацій тощо.

Джерелом: формування оборотних коштів підприємств є залучені кошти — кошти, прирівнені до власних (стійки пасиви), асигнування з бюджету тощо.

Фінансовим результатом діяльності суб'єкта підприємництва (підприєм­ства) є прибуток (збиток), який визначають шляхом зіставлення доходів і ви­трат. Прибутку властиві такі функції:

оціночна — характеризує економічний ефект, отриманий у результаті
звичайної і надзвичайної діяльності підприємства (прибуток відображає кін­цевий фінансовий результат);

стимулююча — полягає в тому, що прибуток одночасно є фінансовим ре­зультатом і основним елементом фінансових ресурсів підприємства, які необ­хідні для забезпечення розширення виробничої діяльності, науково-технічного і соціального розвитку підприємства, матеріального заохочення працівників, ьвиплати дивідендів, формування резервів тощо;

бюджетоутворююча — прибуток є одним із джерел формування дохідної бази бюджетів різних рівнів. Він надходить до бюджетів у вигляді податку на прибуток, податку з власників транспортних засобів, плати за землю тощо.

Загальний показник, що характеризує фінансовий результат від діяльності підприємства за будь-який період, — прибуток від звичайної діяльності, тоб­то прибутком є частина чистого доходу, що обраховується як різниця між чис­тим доходом, отриманим від продажу продукції (активів), обчисленої за від­пускними цінами виробника без податку на додану вартість і акцизного збору, та витратами на її виробництво і реалізацію (залишковою вартістю активів).

Прибуток від звичайної діяльності містить прибутки, одержані від основної (операційної) діяльності, фінансові прибутки і прибуток, отриманий методом участі в капіталі, прибутки від інших операцій.

Прибуток від продажу товарної продукції, а також від інших видів діяль­ності підприємства, які не є інвестиційними чи фінансовими (операційний прибуток), визначають методом прямого рахунку. Послідовність визначення прибутку від операційної діяльності така:

чистий дохід визначають шляхом зменшення доходу від обсягу проданої продукції за відпускними цінами виробника на суми вирахування наданих знижок, повернення проданих товарів та непрямих податків (податку на дода­ну вартість, акцизного збору тощо);

валовий прибуток одержують у вигляді різниці між чистим доходом і об­сягом проданої продукції за її виробничою собівартістю, збільшеною на суми нерозподілених постійних загальновиробничих витрат, не списаних на вироб­ничу собівартість продукції і понаднормативних виробничих витрат;

операційний прибуток визначають шляхом зменшення валового прибут­ку на суми адміністративних витрат (загальногосподарські витрати, пов'язані
з управлінням та обслуговуванням суб'єкта підприємництва) і витрат на збут і
рекламу (витрати, пов'язані з реалізацією продукції; утриманням підрозділів,
що займаються збутом продукції, рекламою, доставкою продукції споживачам тощо).

Фінансові прибутки містять суми одержаних дивідендів, відсотки та інші доходи, одержані від фінансових інвестицій (крім доходів, які обліковуються за методом участі в капіталі), зменшені на суми витрат на виплату відсотків та інших витрат суб'єкта підприємництва, пов'язаних із залученням позикового капіталу.

Прибуток, одержаний методом участі в капіталі, визначають як різницю між доходом, одержаним від інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні під­приємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі, і збитком, спричи­неним інвестиціями у згадані підприємства.

Інші прибутки визначають як різницю між доходом від реалізації фінансо­вих інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів, неопераційних кур­сових різниць й інших доходів, які виникають у процесі звичайної діяльності, але не пов'язані з операційною діяльністю підприємства, і їх собівартістю.

Алгебраїчну суму прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів (прибутків), фінансових та інших витрат (збитків) визнають прибутком (збитком) від звичайної діяльності до оподаткування.

Прибуток від звичайної діяльності визначають як різницю між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку на прибуток за встановленою законодавцем ставкою у розмірі 25 %.

Надзвичайний прибуток — різниця між надзвичайними доходами (суми страхового відшкодування та покриття втрат від надзвичайних ситуацій за ра­хунок інших джерел; доходи від інших подій та операцій) і надзвичайними витратами (невідшкодовані втрати від надзвичайних подій: стихійного лиха, пожеж, техногенних аварій тощо, включаючи затрати на запобігання виник­ненню втрат від стихійного лиха та техногенних аварій і втрати від інших подій та операцій).

Розмір податку на надзвичайний прибуток визначають за встановленою за­конодавцем базовою ставкою у розмірі 25 %.

Чистий прибуток (збиток) розраховують як алгебраїчну суму прибутку (збитку) від звичайної діяльності і надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку та податків з надзвичайного прибутку.

Розподіл і використання чистого прибутку суб'єктів підприємництва відріз­няються залежно від набутої ними організаційно-правової форми і форми влас­ності.

Чистий прибуток приватного підприємства зазвичай спрямовують на фі­нансування реальних і фінансових інвестицій, поповнення оборотного капіта­лу, утримання соціальної інфраструктури, заохочення членів трудового ко­лективу, формування резервних фондів, проведення благодійних заходів тощо. Державні комерційні і казенні підприємства, окрім перерахованих напрямків використання прибутку, вносять до бюджету державні дивіденди, які розрахо­вують на державну частку в розмірі, встановленому законодавством.

Розподіл і використання чистого прибутку в господарських товариствах усіх форм власності (на відміну від приватних підприємств) передбачає його розподіл на дві частини. Спочатку формують резерв на виплату дивідендів, а решту суми прибутку використовують за напрямами, згаданими вище. Господарські това­риства з часткою держави у статутному капіталі додатково вносять до бюджету державні дивіденди на державну частку. їх розмір законодавець встановлює у відсотках до чистого прибутку без урахування виплат з фонду дивідендів.

Дата добавления: 2015-05-23