Релігійний склад населення

Релігія завжди була невід'ємною складовою культури будь-якого народу. Проте релігійний склад населення світу досить неоднорідний. Релігії виникли з примітивних вірувань як-от: тотемізм, магія, фетишизм, анімізм, культ предків. Вони ґрунтуються на вірі у зв'язок людини з певним предметом, що має таємничу силу, з тваринами, явищами природи. Ці первинні форми релігії й донині збереглися в деяких народів тропічної Африки, багатьох груп індіанців Америки, аборигенів Австралії і островів Океанії, у деяких районах Азії.
Серед одного народу або групи народів, об'єднаних в одній державі, виникали також традиційні місцеві (регіональні) релігії. До таких відносять юдаїзм (переважно в Ізраїлі), даосизм і конфуціанство (в Китаї), синтоїзм (в Японії), джайнізм (в Індії) і сикхізм (на території Пенджабу, що нині поділена між Індією та Пакистаном), зороастризм (здебільшого, в Ірані та Індії), індуїзм (передусім в Індії, Непалі, Шрі-Ланці і Бангладеш).

Тим часом є релігії, які поширені серед народів різних країн і різних континентів. їх так і називають - світові релігії. Найдавнішою з них є буддизм, що виник у VI ст. до н. е. в Південній Азії. У середині І ст. н. е. в Палестині зародилося християнство. Наймолодшою серед світових релігій є іслам, що виник у VII ст. на заході Аравійського півострова.
Світові релігії сповідує загалом більше половини віруючого населення світу - понад три мільярди осіб. З них найбільше християн - понад 1 млрд 800 млн. Однак християнство має три основні гілки - католицизм (його прихильники налічують 1 млрд осіб), протестантизм (понад 600 млн осіб) і православ'я (близько 200 млн осіб).
Прихильників ісламу (мусульманства) на Землі налічують понад 1 млрд 100 млн. Так само як і в християнстві, у цій релігії існує кілька напрямків. Найчисленніший з них представляють суніти, які становлять близько 90 % мусульман. Набагато менші за чисельністю шиїти та інші (суфії, хариджити тощо).
Буддизм, що сповідують понад 300 млн жителів Землі, так само має численні течії. Загалом їх понад 200, але окремі з них налічують лише кілька десятків тисяч прихильників.
У Європі поширилося майже виключно християнство, причому католицизм найбільш широко представлений у південній, частково в західній і східній її частинах; протестантизм - у північній, центральній і західній; православ'я - на південному сході. У країнах колишнього СРСР поширені православ'я, мусульманство, іудаїзм, частково католицизм.
В Азії найбільше поширився іслам переважно сунітського спрямування, а в Ірані, Ємені, Іраку - шиїтського (понад 10 млн осіб). За кількістю віруючих найбільшою мусульманською країною є Індонезія. Азія - це регіон світу, де зосереджені буддизм, індуїзм, конфуціанство, синтоїзм; християнство розповсюджене на Філіппінах, у Лівані і на Кіпрі.
В Африці, особливо в її північній частині, а також в Сомалі панує іслам (суніти), у ПАР переважає протестантизм серед білого населення, в Ефіопії - християнство. У більшості країн представлені католики і протестанти, а також місцеві традиційні релігії.
В Австралії серед віруючих переважають протестанти і католики, аборигени - представники примітивних вірувань.
На Америку припадає більше половини всіх католиків світу (США, Канада, країни Латинської Америки) і значна частина протестантів (у США).
В Україні після встановлення незалежності утворилася Українська православна церква (Київського та Московського патріархатів), відновила діяльність Українська греко-католицька церква, відкрилися мечеті та синагоги, інші культові споруди.

Релігійний склад населення в багатьох країнах доволі строкатий. Так, Німеччина — протестантсько-католицька держава, Індія — індуїстсько-мусульманська, Росія — православно-мусульманська, Україна — православно-католицько-протестантська тощо. Напевно, найстрокатіші в релігійному відношенні Сполучені Штати Америки.

2. Загальна характеристика країн Африки.

Площа — 30,3 млн км2. Населення - 691 млн чоловік.

До складу континенту входять 58 держав. 53 держави є незалежними. Колоніями є: острів Святої Єлени - володіння Великобританії, Реюньйон -заморський департамент Франції, Суема і Мелілья - володіння Іспанії, Західна Сахара - територія, зайнята Марокко.

На економіко-географічне положення Африки найбільший вплив справили близькість до Західної Європи і Південно-Західної Азії і транзитне положення на морських шляхах, які зв"язують Європу з Азією та Австралією. 14 країн континенту не мають виходу до морів і океанів, і цей фактор істотно гальмує їхній розвиток.

З XVI ст. почалася європейська колонізація континенту. На початку Першої світової війни майже 90% території знаходилося в руках європейців. Великі володіння були у Німеччини, Португалії, Іспанії, Великобританії, Франції, Бельгії, Італії.

На початку 50-х років XX ст. на континенті було тільки чотири незалежних держави - Єгипет, Ліберія, Ефіопія, ПАР. У 50-х роках почався розпад колоніальної системи. Після одержання незалежності молоді африканські держави зберегли економічну залежність від колишніх метрополій та інших великих розвинутих держав.

Природно-ресурсний потенціал. Природні умови та природні ресурси дуже різні в різних частинах материка. Рельєф Африки в цілому сприяє господарському розвитку території. У поверхні переважають рівнинні форми рельєфу (плоскогір"я, горбисті рівнини). Африка - найспекотніший материк Землі. Більше 30% площі континенту - території з опадами менше 200 мм (пустелі Сахара і Намиб, напівпустеля Калахарі). Для решти 30% території характерний дуже тривалий сухий період. У тропічних областях Африки знаходяться райони, піддані багато­річним посухам. А в екваторіальних областях території відрізняються значним надлишковим зволоженням. Ці кліматичні особливості створюють певні труднощі у господарському освоєнні.

Для річкової мережі континенту характерний високий об"єм річного стоку. Річкова мережа різноманітна в різних частинах континенту. Континент має значні ґрунтові ресурси. Значні запаси деревини, ліси займають великі площі в Центральній і Західній Африці.

Мінерально-сировинні ресурси різноманітні і значні. У надрах континенту виявлені залізні руди, нафта, газ, кам"яне вугілля, руди кольорових металів, дорогоцінні метали, хімічна сировина. Світове значення мають запаси міді, уранових руд, алмазів, бокситів, марганцевих руд, золота.

Населення. Для Африки характерні: швидке зростання, етнічна розмаїтість населення, перевага сільського населення. Африка завжди була регіоном з високим природним приростом. І сьогодні природний приріст населення залишається високим - 20 - 26 чоловік на 1000 жителів. В останні роки на континенті смертність повільно, але неухильно знижується, а народжуваність або стабілізується, або починає знижуватися.

Середня густота населення на континенті невисока і складає 23 чол. на 1 км2. По території континенту населення розміщене нерівномірно. Найбільшу густоту мають райони розвинутого землеробства і промислової діяльності. Найнижча густота -у Сахарі і країнах Сахеля (Мавританія, Сенегал, Малі, Буркіна-Фасо, Нігер, Чад, Судан, Ефіопія).

Африка — континент із переважанням сільського населення (57%). Але темпи росту міського населення досить високі.

В Африці живе більше 200 народів. Багато етнічних груп представлені багатомільйонними націями (єгиптяни, тунісці, алжирці, марокканці), великими народностями (хауса, ібо, фульбе та ін.) і дуже малими групами, що і зараз живуть у родоплемінному суспільстві

Білет №11

1. Взаємодія природи і суспільства. Світові природні ресурси.

Під передумовою зазвичай розуміють об'єктивний або суб'єктивний фактор, який забезпечує виникнення соціальних, екологічних, економічних, правових та інших явищ у суспільному житті людей. Взаємодія суспільства й природи — об'єктивно існуюче явище. Природа як сукупність органічних і неорганічних утворювань виникла раніше, ніж суспільство, яке є породженням природи. Природа розвивається за об'єктивними законами, тоді як суспільство функціонує на основі законів соціального розвитку. Людина є безпосередньо природною істотою, вона і підкоряється біологічним законам, являє собою вінець розвитку природи, оскільки належить до вищого біологічного виду. Але поряд із цим людина виступає і істотою, а тому суспільство розглядається як організовані людські соціальні організми.

Процес взаємодії суспільства і природи здійснюється на основі певних закономірностей. Перш за все, суспільство не може існувати без природи, оскільки природні блага забезпечують життєдіяльність людини. У свою чергу й природа потребує діяльності суспільства, зокрема, використані суспільством природні ресурси (ґрунт, води, ліси та ін.) повинні відтворюватися й відновлюватися. Ці процеси відбуваються як природним шляхом, так і штучними заходами з активною діяльністю людини, при якій виникають певні суспільні екологічні відносини, що регулюються правовими приписами. Однак при втручанні людини в природні процеси вона повинна максимально враховувати закони розвитку як окремих природних об'єктів, так і в цілому закони функціонування довкілля, адже усі екологічні об'єкти перебувають у постійному і нерозривному об'єктивному природному зв'язку, який в інтересах тієї ж людини порушувати не можна.

Об'єктивна закономірність взаємодії суспільства і природи виявляється також і у тому, що в процесі використання природних ресурсів для виробництва матеріальних благ, необхідних суспільству, у природне середовище скидаються різні відходи виробництва і продукти життєдіяльності людей. Природа у даному випадку виступає як постійний резервуар для складування забруднюючих речовин. Однак сама природа може утилізувати лише незначну кількість забруднюючих речовин. Отже, постає проблема належної охорони природного середовища, бо без природоохоронної діяльності у сучасних умовах, коли техногенний тиск на довкілля зростає, неможливо забезпечити екологічну безпеку суспільства, довкілля та людини. Охорона природи — об'єктивна необхідність, яку не можна ігнорувати. При її організації кожна держава повинна вишукувати оптимальні можливості для здійснення екологічних заходів. У процесі цього виникає широке коло екологоохоронних суспільних відносин, юридичною формою яких виступають правові приписи.

Оскільки природні ресурси забезпечують життєдіяльність людей, частина з них належить відповідним суб'єктам. Звідси виникає відповідна організаційно-правова форма їх приналежності певним суб'єктам — державі, окремим територіальним громадам, колективам, індивідам тощо. В Конституції України (ст. 13) закріплені дві такі форми: 1) право власності на природні об'єкти; 2) право користування ними. Можливе існування різних видів власності на природні ресурси та користування ними, але безумовно визначення організаційно-правових форм приналежності природних об'єктів конкретним соціальним суб'єктам є своєрідною формою взаємодії суспільства й природи. В основі такої взаємодії лежать об'єктивні й суб'єктивні фактори. Об'єктивні полягають у тому, що закономірність взаємодії суспільства й природи обумовлює необхідність приналежності природних ресурсів суб'єктам власності. При їх відсутності або невизначеності природне середовище позбавляється підтримки з боку конкретних власників або користувачів природних об'єктів. Суб'єктивний фактор проявляється в тому, що держава як людська інституція визначає оптимальні форми приналежності природних ресурсів відповідним суб'єктам і закріплює це у законодавчому порядку.

Загальновідомо, що природні явища змінюються повільніше, ніж суспільні. Обумовлено це специфікою законів розвитку природи. Тому держава, уособлюючи інтереси суспільства і здійснюючи екологічну функцію, визначає правові форми регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі не лише визначення приналежності природних об'єктів, забезпечення екологічної безпеки, а і їх використання, відтворення й охорони природного середовища. Така соціальна діяльність повинна сприяти зміцненню взаємодії суспільства й природи на науково обґрунтованому рівні, реальному відображенню їх взаємодії.

Таким чином, об'єктивно існуюча взаємодія суспільства й природи породжує різноманітні екологічні відносини між певними суб'єктами, а також правові форми, які повинні оптимально відповідати цим відносинам.

Дата добавления: 2015-05-24