Етнічний склад 3 страница

Гірничодобувна промисловість. США займають чільне місце по видобутку ряду найважливіших корисних копалин - кам'яного вугілля, нафти, природного газу, залізної руди, міді, свинцю, цинку, фосфоритів. Однак частка галузі за кількістю зайнятих і вартості продукції у промисловому виробництві країни невелика і проявляє тенденцію до подальшого скорочення. Власних ресурсів для забезпечення потреб величезної економіки недостатньо, і після Другої світової війни США з експортера перетворилися на найбільшого імпортера нафти, залізної руди, кольорових металів, бокситів, марганцевої руди, сурми, алмазів, кобальту тощо. У розміщенні гірничодобувної промисловості по районах США відбуваються помітні зрушення, пов'язані зі зміною структури галузі, головним чином зростанням частки видобутих енергоресурсів. У вартості продукції гірничодобувної промисловості зростає частка Півдня - основного району видобутку нафти, вугілля і газу. Відповідно зменшується частка Півночі і Заходу, де в основному добуваються руди кольорових і чорних металів.

Важлива особливість розміщення обробної промисловості США - практично повсюдне посилення темпів її субурбанізації, тобто зміщення промислового виробництва з центральних частин агломерацій в їх приміські зони. Тут, як правило, розміщуються заводи, що вимагають великих виробничих площ (автомобільні, авіаційні, цементні, хімічні, нафтопереробні, важкого машинобудування і т.д.) і розвиненої інфраструктури. До факторів, що "виштовхують" промисловість в передмістя, відносяться: більш висока ціна на земельні ділянки в центральних частинах міських агломерацій, необхідність створення великих майданчиків для стоянок автомобілів (площа таких стоянок поблизу нових заводів наближається за розмірами до площі самого підприємства), дія законів з охорони навколишнього середовища в містах, "криза великих міст", де центральні частини перенаселені відносно бідним населенням.

Найбільше зростання характерне для галузей, що визначають НТП і тісно пов'язані з військовим виробництвом. За останні десятиліття в нові галузі виділилися:
- Ракетна промисловість
- Виробництво космічної техніки
- Напівпровідникова промисловість
- Виробництво ЕОМ
- Наукове приладобудування
- Виробництво верстатів з програмним управлінням
- Лазерна, вакуумна, киснева промисловість
- Вертольотобудування
- Виробництво обладнання для запобігання забруднення та очищення навколишнього середовища
- Промисловість паливних елементів та інші.
У середньому в обробній промисловості кожні 4 роки оновлюється не менше 20% продукції, що випускається.

Білет № 24

1. Особливості господарства "нових індустріальних країн" на прикладі Бразилії або Мексики.

2. Загальна характеристика сільського господарства Африки.

Африка — мировой поставщик многих видов тропического растениеводческого сырья: какао, арахиса, пальмового масла, пряностей и т.п.. Вместе с тем сельское хозяйство стран, которые развиваются, не обеспечивает местное население продовольствием вследствие отставания в большинстве стран производства основных продовольственных культур от темпов роста населения. В сельском хозяйстве Африки используется свыше 1/3 площадей материка. Под пахотными землями и многолетними насаждениями занято около 7%, под пастбищами — 24% площади континента.

Основными зерновыми культурами в Африке есть просо, сорго, кукуруза, рис, пшеница, ячмень; коренеплодами - маниок, батат, ямс, тара; плодовыми - бананы (экваториальная и субэкваториальная зоны), финиковая (оазисы пустынь) и масляная пальмы (тропики), маслина (субтропики). Плантационное хозяйство в Африке довольно развито, но меньше, чем в Латинской Америке и Юго-Восточной Азии. В тропической зоне возникли только отдельные разрозненные ареалы плантаций.

На территории Африки сосредоточенная значительная часть мирового поголовья скота и вьючных животных. На континенте около 192 млн глав большого рогатого скота, 210 млн овец, 176 млн коз, 14 млн верблюдов. Ведущее место за поголовьем скота принадлежит странам Восточной Африки. Однако животноводство как область хозяйства имеет очень низкие показатели выхода продукции.

На севера Африки основная частица сельскохозяйственной продукции производится в субтропической зоне Средиземноморья и в долинах Нила. В Марокко, Алжире, Судане значительные площади занимают пастбища. Наиболее распаханной частью Африки есть зона саванн и экваториальных лесов в Западной Африке. В Центральной Африке условия сельскохозяйственной деятельности довольно разнообразные: в основных зонах экваториальных лесов земель имело, а в саванах есть значительные пастбища, которые можно эффективно использовать только там, где нет мухи цеце. Восточная Африка имеет значительную базу для развития животноводства: здесь находится более как 1/4 пастбищ материка, почти во всех странах региона под выпас используется 40-50% территории.

В Западной Африке основными экспортными культурами есть какао, арахис, кофе, бананы, пальмовое масло, каучук; в Центральной Африке - пальмовое масло, кофе, хлопок; в Восточной Африке - хлопок, чай, кофе, сизаль, ваниль и орех кешью; в Северной Африке - оливковое масло, цитрусу, вино. В Египте и Судане - главным образом хлопок.

Основная причина отставания животноводства - низкий уровень зоотехники и низкая товарность производства, которое в значительной мере объясняется особенностями обычаев скотоводческих племен.

Білет № 25

1. Зовнішньоекономічні відносини світу.

Внешнеэкономические связи. Это совокупность направлений, форм, методов и средств торгово-экономического, научно-технического сотрудничества, а также валютно-финансовых и кредитных отношений между странами с целью рационального использования преимуществ международного разделения труда, возможностей международных экономических отношений для повышения экономической эффективности хозяйственной, предпринимательской деятельности.

Во внешнеэкономических связях переплетаются воедино экономика и политика, коммерция и дипломатия, торговля и промышленное производство, научные исследования и кредитно-финансовые операции.

Внешнеэкономические связи включают в себя следующие направления и формы:

- внешнюю торговлю;

-международное производственное (аграрное и промышленное) сотрудничество;

- международное инвестиционное сотрудничество;

- международное научно-техническое сотрудничество;

- экономическое и техническое содействие;

- валютно-финансовое сотрудничество.

Сущность внешнеэкономических связей как экономической категории проявляется в их функциях:

1. Организация и обслуживание международного обмена природными ресурсами и результатами труда в их вещественной и стоимостной форме;

2. Международное признание потребительной стоимости продуктов международного разделения труда;

3. Организация международного денежного обращения.

Сущность государственного регулирования внешнеэкономических связей заключается в обеспечении гармонии интересов субъектов внешнеэкономической деятельности. Механизм включает разнообразные рычаги, инструменты и средства воздействия на всю систему национальных экономических интересов, отражающих внешнеэкономические отношения страны. Все эти факторы и обусловили актуальность и значимость темы доклада.

Государственное регулирование внешнеэкономических связей - это система хозяйственно-политических мер, осуществляемых государственными органами по углублению и расширению участия страны в международном разделении труда с целью повышения эффективности общественного производства и оптимизации структуры потребления.

Оно является составной частью механизма воспроизводства национального экономического потенциала и представляет собой один из основных объектов государственного регулирования национальной экономики наряду с воспроизводственной, технологической, отраслевой и территориальной ее структурой, научно-техническим прогрессом, социальными отношениями, окружающей средой и др.

Глобальные цели государственного регулирования внешнеэкономических связей конкретизируются в зависимости от остроты конкретных проблем, возникающих в хозяйственной и социальной сферах.

Это, например, преодоление кризиса экономики, необходимость структурной перестройки производственного потенциала, защита отечественного производителя, увеличение занятости, оздоровление платежного баланса, борьба с инфляцией и т.д. Достижение поставленных целей и определяет конкретные направления, формы, масштабы государственного регулирования внешнеэкономических связей. Существенное влияние при этом оказывает внутри - и внешнеэкономические установки государства, интегральный вектор интересов субъектов внешнеэкономической деятельности.

Государственное регулирование внешнеэкономических связей осуществляется при помощи административных, денежных, кредитных, бюджетных средств, а также политики в государственном секторе экономики.

Сущность государственного регулирования внешнеэкономических связей заключается в приведении системы внешнеэкономических отношений в такое состояние, которое обеспечивало бы оптимальную реализацию государственных, коллективных и личных интересов субъектов внешнеэкономической деятельности в конкретном временном периоде и на перспективу на основе права, общепризнанных международных норм и правил.

2. Загальна характеристика сільського господарства Японії.

Японія є однією з найрозвинутіших країн світу. ВНП Японії складає біля 15% світового. На сучасному етапі розвитку економіки Японії головним структурним фактором є наука і освіта, тому їм приділяється особлива увага. Відповідно до державної програми розвитку національної системи науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) було здійснено перехід від імпортування технічних досягнень до розробки власної системи НДДКР.

Здійснено кардинальні заходи щодо вдосконалення підготовки кадрів та подальшого розвитку міжнародного наукового співробітництва. Були створені крупні наукові центри, які займаються розробками в галузі фізики твердого тіла, атомної енергетики, фізики плазми, новітніх конструкційних матеріалів, космічних роботів та ін. До лідерів світової економіки належать такі японські компанії, як "Тойотта Моторс", "Мацушита Електрік", "Соні корпорейшин", "Хонда Моторс", "Тошиба", "Фуджітсу" тощо. Середній та малий бізнес ефективно функціонує в усіх галузях. Він є найактивнішим та наймобільнішим елементом ринку в розвитку конкуренції, підвищенні конкурентоспроможності товару.

Майже 99% японських компаній належить до сфери малого та середнього бізнесу. Особливо велика їх роль в автомобільній, електронній та електротехнічних галузях. Японія має низькі показники безробіття. Упродовж 70 – 80-х років ХХ ст. його рівень коливався в межах 2 – 2,8% і лише в 90-ті рр. трохи перевищив 3%, але зараз спостерігається тенденція до його підвищення, в 2001р. – 5%. Досить ефективним є японський менеджмент. У країні тривалий час існує "система довічного найму", коли працівнику не можна переходити з однієї фірми в іншу, а якщо він наважується це робити, то вважається зрадником.

Наприкінці ХХ ст. в Японії стрімко зростали інвалютні резерви. Урядом була запроваджена система заходів щодо лібералізації вивозу японських капіталів за икордон. Нині вона є найпотужнішим банківським центром і міжнародним кредитором. Її частка у міжнародних позиках зросла з 5% у 1980р. до 20,6% у 1990р. Можна зазначити, що структура японської економіки значно змінилася за останні півстоліття. Зараз у сільському господарстві зайнято 6% працюючих і їхня частка у ВНП становить 2%, в промисловості відповідно 24 і 28% і в галузях обслуговування – 60 і 61%. Все ще висока зайнятість у первинному секторі і, навпаки, відносна мала частка третинного сектору свідчать про вразливі місця японського господарства.

У Японії склалося чітко виражене господарське ядро з трьох великих індустріальних урбанізованих зон, в яких зосереджена основна частина економічного та наукового потенціалу, висококваліфікованих кадрів, а також представлена найбільш розвинена виробнича і соціальна інфраструктура країни. Ці зони (з північного сходу на південний захід) є наступними: Кейхин (з центром у Токіо, на частку цього району припадає 22% промислового виробництва країни), Тюку (Нагоя, 16%), Хансин (Осака, 12%). Сумарна їх частка складає 50%.

Всі інші райони Японії зазвичай розглядають як периферію, хоча поблизу від центру сформувалося ще п'ять помітних індустріальних районів: Кітаканто (Північний Канто - префектури Тотігі, Ібаракі, Гумма, що є сусідами з Токійської агломерацією з півночі і дають 9% промислового виробництва Японії), Сетоуті (прибережна смуга Внутрішнього Японського моря в префектурах Окаяма, Хіросіма, Ямагуті, Кагава, Ехіме, 8%), Токай (на Тихоокеанському узбережжі, між Канто і Хансин, префектура Сідзуока, 6%), Хокуріку (обернений до узбережжя Японського моря, від міста Ніїгата до затоки Вакаса, 4%), а також Кітакюсю (Північний Кюсю - Фукуока, 3%). Останній ще в 50-70-ті роки ставився до високорозвинутих районів, але внаслідок переорієнтації енергобалансу країни з кам'яного вугілля, запаси якого там були, на нафту і розширення географії імпортних поставок сировини і палива здав свої позиції.

У цілому на вісім індустріальних районів (три провідних і п'ять другорядних) припадає 80% промислового виробництва Японії. Таким чином, незважаючи на проголошення урядом курсу на більш рівномірний розподіл економічних ресурсів по території країни і всі вжиті спроби із деконцентрації промисловості, економіка залишається територіально зверхзосередженою. Прийнято вважати, що серйозний рівень економічного освоєння властивий не більше 40% площі Японії.

Білет № 26

1. Опишіть зовнішньоекономічні відносини Японії.

На Японію припадає понад 6 % імпорту та понад 9 % експорту, 15 % прямих зарубіжних інвестицій світу.
Головними статями японського експорту є продукція машинобудування, чорної металургії, хімічні продукти і текстильні вироби.

На експорт іде половина вироблених автомобілів, майже 90 % годинників, 95% відеомагнітофонів, 75% копіювальних машин, понад 50% телевізорів та калькуляторів, понад 40% верстатів тощо. На світовому ринку науково-технічних знань Японія, яка раніше залежала від залучення зарубіжних технологій, нині сама стала значним постачальником наукових розробок, особливо в галузях електроніки, автомобіле- і суднобудування, хімії, матеріалознавства, біотехнологій тощо. Головними експортними партнерами є США, КНР, Південна Корея, країни ЄС.

Японія імпортує широке коло товарів. Ввозяться переважно запчастини, паливо, харчові продукти, хімікати, текстиль і промислова сировина (довозиться 79% необхідного вугілля, 99% нафти, 98% залізної руди, 70 % лісу, 100 % фосфатів, бокситів, бавовни, вовни тощо). Головними партнерами з імпорту є КНР (понад 20%), США (15%), Південна Корея (5%), Австралія (4%), Індонезія (4%), Саудівська Аравія (4%), ОАЕ (3%).

Найважливішою тенденцією зовнішньоекономічної діяльності країни є перехід її від опори переважно на зовнішню торгівлю до опори переважнона інвестиційну діяльність. Експорт капіталу є головною формою зовнішньоекономічної діяльності.

На світовому ринку інвестицій японські корпорації активно займаються створенням спільних підприємств, їх скуповуванням в економічно розвинутих країнах. Найбільше японських капіталів розміщено в США (42,2%), країнах Азії (24,2%), Західної Європи (15,3%), Латинської Америки (9,3%).

2. Світове господарство.

Світове́ господа́рство — глобальна система господарств держав та недержавних утворень, що пов'язані міжнародним поділом праці і взаємодіють між собою у різних формах.

Риси світового господарства

Особливістю світового господарства є його цілісність, яка забезпечується механізмом міжнародних відносин. Цілісність склалася завдяки взаємозв'язаним процесам — утворенню нових незалежних держав та інтеграції їх економік, під впливом яких формувалася сучасна політична карта світу. Цю цілісність підтримує діяльність міжнародних організацій та потужних транснаціональних корпорацій (ТНК).

Світове господарство має властивості, які не притаманні жодному з національних господарств. На відміну від територіально визначених, більш-менш однорідних за рівнем розвитку, більшою чи меншою мірою керованих національних господарських систем (комплексів) світова економіка має різнорівневу за розвитком, багатополюсну за просторовою організацією, асиметричну (через нерівноправність відносин) будову.

Дослідження світового господарства

Вперше вони проявилися саме в господарській сфері, тому перші дослідження по глобалізації стосувалися саме дослідження глобального господарства. Підтвердженням того факту, що дослідження процесів глобалізації почалося саме зі сфери глобального господарства є те, що слово «глобалізація» було вперше вжито в 1983 році, коли Теодор Левітт (Theodore Levitt), професор Гарвардської школи бізнесу видав статтю «Глобалізація ринків» («The Globalization of Markets»). Завдяки цій статті слово «глобалізація» набуло широкого розповсюдження в Європі і США, а пізніше поширилося в усьому світі.

Також слід звернути увагу, що ці дослідження внесли певну плутанину у розробку концепції суспільства, оскільки дали підставу деяким дослідникам ототожнювати глобальне суспільство з глобальним господарством, що не є вірним, адже це те саме, що ототожнювати суспільство окремої країни світу з її народним господарством. Тому варто завжди пам'ятати, що господарство є дуже важливою сферою суспільного життя, але ним суспільне життя не обмежується.

Світове господарство і глобалізація

Глобальне господарство (глобальна економіка, світове господарство) — сфера життєдіяльності людства і загальнолюдського глобального суспільства, господарство глобального суспільства. До її складу входять народні господарства (національні економіки) окремих країн світу. З другої половини XX ст. у глобальному суспільстві значно посилилися процеси інтеграції суспільного життя відомі під назвою процесів глобалізації.

Білет № 27

1. Характеристика промисловості Франції.

Франція - економічно високорозвинена країна. Широкий розвиток отримали такі прогресивні галузі промисловості, як нафтопереробна, хімічна, машинобудівна, електротехнічна та електронна, виробництво будівельних матеріалів.

Ряд галузей завоювали міжнародне визнання: ядерна енергетика, інформатика, ракетобудування.

Головними промисловими районами Франції традиційно були Париж, Північ і Схід. Роль Парижа залишається так само високою, в структурі його промисловості основну роль відіграють нові наукоємні галузі. Північ і Схід з їх вугільно-металургійною і текстильною спеціалізацією, які колись процвітали, зараз стали депресивними районами. Значення їх різко зменшилось. Одночасно швидко зростає роль південних і західних районів.

Найважливішою особливістю господарства Франції є дефіцит власних енергоресурсів та їх значний імпорт. Видобуток вугілля в країні становить менше 10 млн. т (у 50-ті роки понад 60 млн. т), нафти — З млн. т і природного газу — 5 млрд. м. куб. на рік. Франція належить до найбільших імпортерів енергоресурсів, особливо нафти. Імпортуються також природний газ і вугілля. Імпорт нафти (до 90 млн т на рік, переважно з Алжиру і країн Перської затоки) здійснюється морським шляхом. Головними пунктами приймання нафти та її переробки є Гавр і Марсель. Трубопроводами Гавр зв'язаний з Парижем, Марсель — з Німеччиною через Ліон і Страсбург. Природний газ надходить з Нідерландів, Росії та з Алжиру.

З дефіцитом мінерального палива пов'язана велика увага до розвитку гідро- і атомної енергетики. Навіть перед другою світовою війною частка ГЕС і ТЕС у виробництві електроенергії була однаковою. Понад 2/3 потужностей ГЕС зосереджено в Альпах (річки Рона, Ізер, Дюранс), решта — на заході Центрального масиву і в Піренеях. Франція сама виробляє ядерне паливо. За потужністю АЕС (60 млн кВт) вона поступається лише США. На атомну енергетику припадає 50 % виробленої електроенергії. Місцями розташування АЕС стали долини Рони і Луари та узбережжя Ла-Маншу. Наукові інститути атомної енергії існують У конурбації Парижа і в Ґреноблі.

Франція є провідним експортером атомної технології і технології зберігання радіоактивних відходів. Першу в світі припливну електростанцію (ПЕС) збудовано в Бретані у гирлі річки Ране на березі Ла-Маншу, де висота припливів досягає 13 м. Річне виробництво електроенергії становить 450 млрд кВт год; частину її Франція передає своїм східним сусідам.

Чорна металургія Франції перебуває у стані депресії, потужності металургійних заводів використовуються на 60%. Найбільший у Західній Європі Лотаринзький залізорудний басейн нині став економічно невигідним як через умови залягання руди, так і через її якість і технологію збагачення. Чорна металургія орієнтується на імпортну сировину та паливо.

Нові металургійні підприємства зосереджені в морських портах (Дюнкерк, Фос), старі - у Лотарингії, а також у районах виробництва дешевої гідроенергії. Провідним французьким продуцентом і експортером у цій галузі продовжує залишатися державна сталеливарна компанія "Юзінор - Сасілор ". На підприємствах компанії виробляється 29, 1% її виробництва в країні. У середині 90 - х років "Юзінор - Сасілор) забезпечувала більше 98% національного експорту в цiй галузі.

Кольорова металургія - важлива галузь економіки країни. Особливо розвинуті алюмінієва та свинцево-цинкова галузі: видобуток бокситу складає 1,3 млн. т, що дає змогу виплавляти понад 300 тис. т сирого алюмінію, свинцю виробляють також біля 300 тис.т, що виводить Францію на 5-е місце в світі. Найбільш розвинена галузь у департаментах Вар і Еро. Лідером французької кольорової металургії є державна компанія "Пешіне", на частку якої припадає 93,2% усього виробленого в країні алюмінію (загальний щорічний обсяг виробництва алюмінію компанією біля - 600 тис. т). та біля 75% експортних продажів галузі).

Машинобудування є провідною галуззю промисловості Франції як стосовно питомої ваги зайнятих (38%), так і за обсягами валової продукції. Загалом підприємства машинобудування розміщені у районі Великого Парижа, Півночі Франції та Ліоні. Домінуючою галуззю машинобудування є його транспортна підгалузь, а особливо автомобільна промисловість. Автомобільна промисловість у Франції відрізняється дуже високим ступенем монополізації.

На найбільші автомобільні компанії "Рено" та "Пежо" припадає більше 90% продажів і майже 100% експорту в галузі. Лідируюче становище на французькому ринку автомобілів займає державна автомобільна компанія "Рено", націоналізована в 1946 році, на частку якої припадає майже половина вироблених у Франції автомобілів і приблизно така ж частка вартості французького автоекспорту. Приватна автомобільна компанія "Пежо" практично не поступається державної "Рено". Підприємства автобудування розміщені в Парижі, Ліоні, Рені, Дуе та Сошо-Монбельярі. Авіаракетна промисловість вирізняє Францію з-поміж країн Європи та світу, Знаходиться у державній власності.

Підприємства галузі розміщені в Парижі, Тулузі, Бурже, Бордо, Байонні та Маріньяні. Франція була третьою країною світу, яка запустила власний супутник Землі. Вона має широку космічну програму і космодром Кру в Ґвіані. Суднобудування Франції наразі перебуває у стані стагнації, підприємства розміщені в Нанті, Дюнкерку (цивільне суднобудування), Тулоні, Бресті, Шербурзі (військове суднобудування). Франція випускає новітні моделі тепло- та електровозів. Важливою галуззю виступає також електронне маштинобудування, випуск побутових електроприладів.Найбільшим продуцентом і експортером електроніки і електротехніки у Франції є "Компані женераль д'електрісіте" (з 1981 по 1986 р. - державна компанія, в 1987 році - реприватизована). Більше половини продукції компанії йде на експорт, на її підприємствах зайнято близько 55% працюючих в електротехнічній галузі. На французьких заводах виготовляють також обладнання для хімічної промисловості, сільськогосподарські машини, офісну техніку, засоби зв'язку, найсучасніше озброєння. Країна є піонером волоконної оптики.

У хімічній промисловості діє значне кількість великих підприємств, що пов'язано з необхідністю значних капіталовкладень для досягнення конкурентоспроможності виробництва. Найбільшою в галузі є державна хімічна компанія "Рон - Пуленк", націоналізована 1981 року, стабільно входить у 20-ку найбільших промислових компаній країни. Серед парфумерно - косметичних фірм, яких на французькому ринку діє близько 300, абсолютним лідером є компанія "Л'Ореаль", що входить за розміром консолідованих продажів до числа 10 найбільших хімічних компаній країни.

Серед інших великих хімічних компаній - "Елф-Акутен", "Сен-Гобен-Понт-а-Мусон". Окрім вже згаданої парфумерно-косметичної продукції, хімічна промисловість Франції випускає мінеральні добрива, синтетичний каучук, шини, пластмаси, синтетичні волокна, засоби побутової хімії, медикаменти. Підприємства орієнтуються переважно на поклади хімічної сировини (Ельзас, Лотарингія), однак для електрохімічної галузі важливими є джерела виробництва дешевої електроенергії, а основна хімія тяжіє до центрів нафтопереробки. Великим вузлами та центрами хімічної промисловості Франції є Париж, Ліон, Страсбург, Монлюсон, Клермон-Ферран, Марсель та в цілому північний схід країни. Як експортер хімічної продукції Франція посідає 3-є місце в світі.

Легка промисловість здавна займала значне місце у структурі французької економіки, яка наразі, проте, перебуває у стані занепаду та розвивається на імпортованій сировині. Підприємства текстильної промисловості розміщені в трьох основних районах: Північ Франції (вовняна, лляна, бавовнопрядильна, джутова галузі), Вогези та Ельзас (бавовняна промисловість), Ліон (виробництво синтетичних волокон і тканин). Центрами трикотажної промисловості є Париж, Труа, Рубе. Париж історично вважається центром високої моди (статус "світового законодавця мод"). У галузі зайнято понад 300 тис.осіб.

Франція значною мірою забезпечує внутрішній ринок деревини за рахунок власного лісопиляння хвойних порід, які промислово вирощуються. Значним є виробництво паперу і картону (7 млн т на рік).

Харчова промисловість Франції налічує близько 4 тис. підприємств, з них 3,5% припадає на долю великих, а 14,6% - середніх підприємств, які розміщуються переважно у невеликих містах та сільській місцевості. Велику роль у цій галузі відіграють виробничі кооперативи. Найбільшою харчосмакової компанією є БСН, яка за величиною продажів входить у 20-ку провідних промислових компаній Франції. Виробляється понад 70 млн.т м'яса, 5 млн.т цукру, 500 тис.т масла, 5,5 млн.т вина тощо.

2. Характеристика промисловості Італії.

У галузевій структурі промисловості Італії переважають обробні галузі (76%). Провідна роль належить галузям машинобудування, хімічної промисловості, харчосмакової промисловості. Останніми роками зростає частка наукоємних галузей машинобудування. Змінюється і територіально структура промисловості: відбувається її децентралізація, переорієнтація на довізну сировину із розміщенням у припортових містах, зростання промислового потенціалу центра та півдня країни. В енергетичному балансі країні домінує нафта (понад 70%). Брак енергетичних ресурсів змушує імпортувати переважну кількість потрібних для економіки нафти (95% від споживання) та природного газу (60%). Нафта надходить морським шляхом з країн Перської затоки і переробляється на нафтопереробних підприємствах, розміщених в основному в портових містах. Газ експортується газопроводами з Росії, а також з Алжиру по газопроводу, прокладеному дном Середземного моря. Видобуваються невеликі кількості кам'яного вугілля.

Основна частина електроенергії (понад 200 млрд кВт/годин) виробляється на ТЕС - 65%. Працюють ТЕС на імпортному та власному вугіллі, частково на нафті, розміщуються біля нафтопереробних заводів або у великих містах, де орієнтуються на споживача. ГЕС виробляють 30% електроенергії і розміщені на альпійських річках, повний гідроресурс яких оцінюється у 56 млрд.кВт. АЕС в Італії не працюють після негативного рішення всенародного референдуму у 1987 році. Існують окремі об'єкти альтернативної енергетики.

Чорна металургія не має внутрішніх джерел сировини і орієнтується на імпорт, що зумовлює її розміщення у портових містах: Таранто (найпотужніший комбінат, 10 млн.тон сталі на рік), Неаполі, Генуї, Таранто та Пйомбіно. Переробні металургійні заводи розміщені в Турині, Мілані та Венеції, великих індустріальних центрах де накопичується багато металічного лому, а електрометалургія зосереджена поблизу джерел дешевої електроенергії - Больцано, Брешіа. На джерела електроенергії орієнтуються і підприємства кольорової металургії: алюміній виплавляється у Порто-Весме (Сардинія), Марчері, Больцано, цинк у Порто-Весме, Кротоне, свинець - у Порто-Весме, ртуть - у Тоскані. Італія виплавляє 25 млн т сталі і 250 тис. т алюмінію на рік. У виробництві сталі вагоме значення імпортного скрапу.

Машинобудування є найбільш динамічною галуззю. Ще не так давно в металообробці і машинобудуванні домінували Мілан, Турін і Ґенуя. Поступово ці галузі поширились на північний схід, а тепер і в Центр. Значними машинобудівними центрами стали Брешіа, Венеція, Трієст, Болонья, Флоренція і навіть Рим і Неаполь. Транспортне машинобудування є ключовою ланкою. Автомобілебудування представлене концерном "FIAT" із штаб-квартирою в Турині. Його виробничі потужності розміщені в Турині, Мілані, Модені, Больцано, містах П'ємонту і Ломбардії (автомобілі), Мілані, Емілії-Романії (трактори). Завод компанії "Alfa-Romeo" збудовано в Неаполі. Щорічно у Італії випускається до 2 млн автомашин. Окрім автомобілів, виробляються мотоцикли, мопеди, велосипеди. Суднобудівна промисловість розміщена в Трієсті, Генуї, Спеції, Ліворно, Таранто. Авіаційний транспорт виробляється в Турині, Неаполі, містах Ломбардії. У післявоєнній Італії набула розвитку електротехнічна промисловість та електроніка. Італія відома брендами пральних машин та холодильників у Комо, Варезе, Бергамо (8% та 12,5% від світового виробництва цих товарів відповідно). Окремі підприємства з виробництва електроніки розміщені у містах Південної Італії.

Дата добавления: 2015-05-24