Етнічний склад

Освіта

Письменність

Грамотність

Релігія

Офіційна мова

Хінді, також активно використовується англійська. Поширені інші мови, 17 з яких в якості основних (за кількістю населення, що їх використовує як рідні) внесені до Конституції: серед них - бенгалі, телугу, маратхі, тамільська, урду, гуджараті. На території країни проживають понад 500 народів та племен, які розмовляють майже 200 мовами і діалектами.

Індуїзм, який сповідують 82% населення. Мусульмани складають близько 12% населення країни. В Індії існують також незначні за кількістю громади християн, сікхів, буддистів, джайністів та парсів.

Загальний рівень - 62%, чоловіки – 73,4%, жінки – 47,8%.

У середньому по країні – 38%.

389 вищих навчальних закладів та понад 14 тис. – середніх.

2. Міграційні процеси і міграційна політика країн

Міграції — це переселення людей або з країни в країну (їх називають зовнішні міграції), або з регіону в регіон у межах країни (внутрішні). Виїзд людей зі своєї країни на постійне проживання називають еміграцією, в'їзд в іншу країну — імміграцією. Масового характеру міграція набула при капіталізмі. Осередком масової міграції стала Європа. За 1815—1915 pp. із Європи переселилось в інші частини світу 35—40 млн. осіб, більшість із яких оселилось у Північній Америці (США, Канада). Решта переселенців відправилась у Південну Америку, Австралію і Нову Зеландію, в окремі країни Африки. Відбувалося насильне переселення негрів із Африки в Америку, де їх використовували для роботи на бавовняних плантаціях Півдня.

В кінці XX століття міжнародна міграція робочої сили набула значних масштабів. На початку 90-х років тільки в країнах Заходу нараховувалось не менше 25 млн. осіб. Найбільший центр для іноземних робітників (13 млн.) склався в країнах Європейського Союзу. Інші великі центри виникли в США, країнах Перської затоки, ПАР. Економічні причини лежать в основі такої міграції, як «витік розумів». Причому цей процес зачепив Україну та інші країни СНД. Поряд з економічними причинами міграцію викликають і політичні причини. Політична еміграція в широких масштабах мала місце в колишньому СРСР, на Кубі, у В'єтнамі, Камбоджі та інших країнах комуністичного блоку.

Крах комуністичної системи викликав нову хвилю зовнішніх міграцій. Тільки в 1990 р. ФРН прийняла 600 тисяч осіб.

Починаючи з 1988 p. різко зросла еміграція з республік колишнього СРСР, в першу чергу «етнічна» та «інтелектуальна».

Різновидом міграції є біженці — вимушені мігранти. їхнє переселення викликане загрозою втратити життя чи здоров'я, зазнати обмежень у життєдіяльності. Розрізняють такі типи біженців: екологічні (у випадку техногенних і природних катастроф, наприклад, чорнобильська катастрофа викликала масові міграції населення), військові (у випадку військових конфліктів), національні (етнічні, у випадку міжнаціональних конфліктів). Масові міграції біженців спостерігалися в роки Другої світової війни і після неї. Кількість біженців, за даними ООН, в 1993 р. складала 18 млн. осіб.

Причини внутрішніх міграцій в основному ті ж, що і зовнішніх: економічні, політичні, релігійні, екологічні. До внутрішніх міграцій належать головним чином переселення із села в місто, переїзд на території, що освоюються. Такі міграції характерні для усіх держав. У різних країнах вони на різних стадіях розвитку. Особливого розмаху внутрішні міграції набули в країнах, що розвиваються. Потоки сільських жителів, які не мають ні землі, ні роботи, прямують в міста в пошуках кращої долі. У найбільш розвинутих країнах Заходу і Японії цей процес давно закінчився.

Міграції дуже впливають на структуру населення, соціальну і господарську сфери. Характер і напрями зовнішніх міграцій змінювались у різні історичні епохи. Внутрішні міграції XX століття тісно пов'язані з процесом урбанізації. Врахування міграційних процесів має важливе значення для соціально-економічного розвитку будь-якої країни.

На різних історичних етапах у міграційній політиці зарубіжних держав переважала та чи інша її складова, яка і визначала в цілому її сутність в аналізований період. У сучасних умовах такої складової стає імміграційна політика, яка характерна для більшості розвинених країн, які виявляють великий інтерес того, що з себе представляють, що в'їжджають до них мігранти: які їх національність, професія, кваліфікація, вік, сімейний стан і т.п. На останні характеристики звертається особлива увага як з урахуванням ситуації на ринку праці, так і виходячи з демографічних міркувань, що особливо характерно для таких країн як Австралія, Канада, Аргентина, Німеччина та ін
Найбільші зміни, які відбулися в міграційній політиці з кінця 50-х років, пов'язані саме з імміграційною політикою. Для держав, традиційно проводять імміграційну політику, суть змін полягає в тому, що прийняті в них закони були спрямовані, по-перше, на заохочення імміграції висококваліфікованих фахівців, по-друге, проти нелегальних іммігрантів.
Більш зримо ця двоїстість проявляється в суперечностях економічного, демографічного і геополітичного характеру. Так, розвиток економіки, як правило, вимагає лібералізації міграційної політики, в той час як політичні або національні інтереси нерідко наполягають на її посилення, що особливо наочно проявилося після подій 11 вересня 2001 р. в США. [12]
У сучасної міграційної політики, визначальною є її імміграційна складова. Саме країни яскраво вираженою імміграції визначають сучасну міграційну ситуацію у світі. Це, перш за все США, Канада, Австралія, країни Західної і Північної Європи, аравійські монархії на Близькому Сході, Венесуела, Аргентина, в Південній Америці, ПАР, Заїр і Кот - д'Івуар в Африці, Сінгапур, Японія, Гонконг в Азії, Росія на геопросторі колишнього СРСР.
Говорити про імміграцію до Росії з країн ближнього зарубіжжя строго з наукової точки зору можна лише після 1992 р., з моменту утворення окремих самостійних держав на території колишнього СРСР і перетворення міжреспубліканських кордонів у міждержавні. Разом з тим, сам процес повернення російського населення з цих республік став помітним уже з другої половини 1960-х рр.. Мова йшла про мігрантів, що виїхали в республіки СРСР з Росії в 1950-ті - 1960-і рр.. в добровільно-примусовому порядку: за "партійним закликам», як молоді фахівці з розподілу, для будівництва великих проектів загальносоюзного масштабу тощо Приблизно з кінця 1960-х рр.. починають формуватися міграційні потоки російського населення з Грузії, Азербайджану, а слідом за ними й інших республік, що носять суто етнічний характер. Це було пов'язано з поступовим витісненням російських зі сфер управління, послуг, науки і т.д. кадрами корінних національностей, підготовлених до того часу як у самих республіках, так і в університетах Росії. До кінця 1970-х рр.. доцентрові міграційні потоки до Росії стають визначальними. Практично з усіма союзними республіками, куди перш мігрував основний потік переселенців з Росії, сальдо міграції стало позитивним. Так, за 1979-1988рр. тільки з Казахстану до Росії переїхало близько 700 тис. чол, з республік Середньої Азії - близько 800 тис. чол. При цьому не можна не відзначити, що крім відтоку російського населення в багатьох республіках в 1980-х рр.. почався відтік і титульних, корінних національностей. Головними регіонами еміграції корінних жителів стали Закавказзя, Середня Азія, Молдова. Ці міграційні потоки спрямовувалися в основному до Росії, а також в Україну і Прибалтику. Таким чином, Росія, протягом більше трьох століть «віддавала» своїх громадян, стала їх «збирачем».
Ситуація докорінно змінилася після 1992 р., коли між виниклими самостійними державами на території колишнього СРСР була зведена державний кордон, а в самих цих державах, за винятком Росії, стала проводитися політика на виштовхування населення некорінної національності. Використання місцевими правлячими елітами етнічного чинника для власного самоствердження вилилося в різке загострення етнічної нетерпимості, заохочувальною на державному рівні, виникнення відкритих конфліктів на націоналістичному основі, витіснення некорінного населення з ринку праці і як результат - у масові потоки вимушених мігрантів туди, де, здавалося, по Принаймні, етнічна безпека буде гарантована.
Це, у свою чергу, сприяло поширенню одного з помилок про те, що міжнародна міграції в Росії в 1990-і роки у визначальній мірі мала в основному вимушений характер. Справедливіше було б стверджувати, що питання вимушеної міграції в Росії в 1990-і роки стояв дуже гостро.
Реєстрація вимушених мігрантів почалася в Росії з липня 1992р. Їх зареєстроване число досягло максимуму на початку 1998р., Склавши 1191900. Найшвидше зростання кількості вимушених мігрантів спостерігався в 1993-1995рр., Коли їх кількість збільшувалася на 255-288 тис. осіб на рік. По мірі припинення активних збройних дій і досягнення перемир'я в зонах конфліктів кількість знову зареєстрованих вимушених мігрантів скорочувалася і в 2000р. склало 59196 чоловік, а в 2001 р. - 41958 осіб. Частина вимушених мігрантів була знята з обліку, тому їх загальне число накопичене до 2003р. зменшилася до 643,5 тис. осіб або майже вдвічі в порівнянні з максимальною їх чисельністю на початок 1998 р. Переважна більшість зареєстрованих вимушених мігрантів мають статус «вимушеного переселенця». На нього в Росії можуть претендувати особи, вимушено залишили місця свого проживання в країнах СНД і Балтії, в тому випадку, якщо вони прийняли російське громадянство. Претендентами цього статусу можуть бути також внутрішні переміщені особи. Усього в Росії на початок 2003р. налічувалося 625,6 тис. вимушених переселенців, з них 112,4 тис. - внутрішні переміщені особи. Статус біженця мали 17,9 тис. мігрантів, з них майже всі з СНД і Балтії і тільки 505 осіб з інших країн. В останні роки статус вимушеного переселенця та біженця отримує переважна більшість кандидатів - 81,1% від кількості які звернулися в 1998 рр.., 92,2% в 1999, 88,1% у 2000 рр.., 89,1% у 2001. Однак це не відноситься до претендентів не з країн СНД, якими отримати статус біженця в Росії вкрай важко. У 2000р. це змогли зробити 160 осіб, у 2001 - 125. У той же час, наприклад, в кінці 2000р. на обліку в УВКБ ООН складалося 9000 осіб, що шукають притулку в Росії, 90% з яких - афганці, які проживають у нашій країні протягом кількох років.

Білет № 29

1. Загальна характеристика с/г Франції.

Франція є найбільшим виробником сільськогосподарської продукції в Західній Європі та одним з найбільших її експортерів у світі. За вартістю сільськогосподарського експорту вона поступається лише США, а як чистий експортер — США і Нідерландам.

Франція займає 1-е місце у Західній Європі за виробництвом основних видів продовольства та 2-е - з виробництва м'яса, картоплі та винограду. Основою цього стали сприятливі природні умови і великі площі придатних для використання земель. Орні землі займають 19 млн га, луки і пасовища — 12 млн.га. Найкращі орні землі Франції знаходяться в басейні Сени і на північному сході. На більш зволоженому північному заході переважають луки та пасовища.

Загальний високий рівень розвитку країни також позитивно позначився на сільськогосподарському виробництві — воно належить до інтенсивних і високопродуктивних. Широкого поширення в галузі габула оренда, постачальницько-збутова кооперація.

У сільському господарстві працює 1,2 млн чол., середній розмір ферм становить 28 га. В цілому переважають малі та дрібні господарства - до 20 га. В умовах посилення конкуренції з боку інших країн ЄС та країн, що розвиваються, все більшого значення набувають великі господарства, що користуються підтримкою держави (проводиться субсидування фермерів). У виробництві кращі показники характерні для Північної Франції, гірші — для південних районів.

Рослинництво дає 1/3 вартості продукції. Вирощують зернові, картоплю, цукрові буряки, олійні (рапс, соняшник). Щорічні збори зерна досягай 60 млн т, половина йде на експорт (друге місце в світі після США). Пшениці збирають до 35 млн т, решту приблизно порівну становлять ячмінь і кукурудза (12 млн. т). Головний район вирощування пшениці — басейни Сени і Луари (Північно-Французька та Аквітанська низовини), кукурудзи — жаркіший і вологіший басейн Ґаронни. Цукрові буряки вирощують у басейні Сени та на півночі (біля 25 млн.т щороку).

Франція є найбільшим виробником і експортером цукру в Західній Європі. Вирощують різноманітні овочі, фрукти і квіти, в тому числі для виготовлення парфумів, хміль, тютюн. Серед фруктів найпоширеніші яблука, переважна частина врожаю переробляється на сидр. Бретань і Нормандія знамениті своїми яблуневими насадженнями - за збором яблук Франція посідає 1-е місце в Європі. Цитрусових і оливок мало, бо зона субтропіків у Франції, порівняно з Італією та Іспанією, незначна.

Важливу роль відіграє виноградарство. За збором винограду, виробництвом і експортом вина, споживанням його на душу населення Франція займає друге місце в світі, лише трохи поступаючись Італії. Щороку у Франції збирають біля 7 млн.т винограду, понад 600 млн.літрів вин. Французькі вина вважаються найкращими в світі. Виноградна лоза потрапила в Галлію ще за римських часів. Північною межею її поширення стала умовна лінія, яка простягається від Нанта до Реймса через Париж.

Виноград для власних потреб вирощують повсюдно, майже в кожному господарстві. Товарне виробництво сконцентроване у великих господарствах, які мають погреби. Майже 1/2 вина надходить з півдня, але це дешеві столові сорти. Базою високоякісних марочних вин (бордоське, анжуйське, бургундське, шампанське, рейнське) є невеликі за площею анклави з властивими лише їм грунтами, експозицією схилів, сортом лози, методами вирощування і переробки. У назвах виноробної продукції знайшли втілення не тільки назви колишніх провінцій, а й таких міст Франції, як Каґор і Коньяк. Майже 40% вироблених вин припадає на район Лангедоку.

2. Загальна характеристика населення Індії.

1,2 млрд. чоловік. 76% населення проживає у сільській місцевості. Темпи приросту – 2,03% на рік. Середня тривалість життя – 54 роки.

Переважну більшість складає індо-арійська етнічна група (72%), дравідійська – 25%, інші – 3%.

Міське населення – 24%

Нью-Делі (понад 15 млн. жителів),

Мумбай (16,4 млн. чол.)

Колката (13,2 млн. чол.)

Ченнай (6,4 млн.чол.)

Бангалор (5,7 млн.чол.)

Хайдерабад (5,5 млн. чол.)

Ахмедабад (4,5 млн.чол.).

Дата добавления: 2015-05-24