В контексті теоретичного аналізу 2 страница

Натуральний макет — основна образотворча форма другої ланки ґенези анімалізму. Натуральний макет об'єднував атрибут тварини, го­лову з частиною шкіри і "постаментом" (додатковим об'ємом). Розвиток форми, названої "натуральним макетом", А.Столяр подає у вигляді си­стеми із чотирьох моделей, які поступово змінюють одна одну: завер­шення головою тварини природної "фігури" — спеціальне створення із каменів штучної основи для натурального символу; грубе ліплення додаткової основи із глини у вигляді невеликих насипів з виділеною сто­впоподібною "шиєю"; достатньо виразне ліплення "безголового" тіла тва­рини, накритого його шкурою і завершеного уміло скріпленою з ним натуральною головою.

На межі епохи мустьє й верхнього палеоліту становлення форми натурального макету зафіксовано у печерах Базуа (Північна Італія), Пеш-Мерль і Монтеспан (Франція). Саме у підземному тунелі Монтеспан (де­партамент Верхня Гаронна, Франція) 1922 р. виявлено масивну фігурну болванку із глини, завершену натуральною головою тварини і задрапіро­вану його шкурою (так званий монтеспанський ведмідь). Форма натураль­ного макету використовувалась при виконанні підліткових ініціацій, зок­рема ведмідь у якості "мішені" для кидання списів (імітація полювання).

10. Натуральний макет ведмедя у печері Монтеспан.

Реконструкція. Департамент Верхня Гаронна. Франція.

Трансформація ліплення від зародкового стану (печера Пеш-Мерль) і подальшого наближення до грубого моделювання тіла тварини (Монте­спан) засвідчує якісні зрушення у процесі виникнення власне творчості. Семантичне осмислення ліплення засвідчує певне перезрівання "маке­ту", утверджуючись дійсно образотворчим засобом.

З удосконаленням ліплення завершуються ембріональні етапи ґенези анімалістичної творчості. Виникає примітивна ліпна монументальна ску­льптура із глини, яка втілювала фігуру тварини у її життєвій тривимір­ності і майже реальних розмірах. Таким чином започатковується глиня­ний період палеолітичної образотворчості.

Глиняний період (назва за основним матеріалом творчості) — важли­ва ланка становлення анімалізму та антропоморфного комплексу.

Тема людини в антропоморфному комплексі (на відміну від усього наступного мистецтва) історично вторинна за часом і місцем у худож­ньому репертуарі. Всупереч визначальній ролі мисливства (художнє свід­чення — розквіт анімалізму), домінуюче положення в цій сфері набуває жіночий образ як уособлення всього людського начала. Навіть кількісно жіночі зображення періоду палеоліту зустрічаються в 10 разів частіше, ніж чоловічі (Абрамова, 1966, с.29).

Жіночі зображення у вигляді круглої скульптури вперше виявлено в оріньякський період, в мадленський період вони поступово втрачають культове значення. Натомість поширюються фрагментальні й повні зо­браження чоловічих фігур. Жіночі зображення стають епізодичними в епоху мезоліту і знову посідають провідне місце у мистецтві неоліту і бронзового віку.

Характерну особливість палеолітичної пластики становить органічне поєднання умовних форм з натуралістичними.

12. Поплічне зображення чоловіка із довгим волоссям, оберненого обличчям

до жінки. Плитка. Прорисовка. Кам'яна Могила. Україна. Запорізька обл.

Датування палеолітичним періодом (за В.Даниленком).

Проблему антропоморфної творчості та засади її семантики дослід­жували П.Єфименко, С.Замятін, О.Окладніков, З.Абрамова, А.Формозов, А.Столяр та ін. Вченими зазначено, що вперше узагальнений образ людини увічнено в глині, тобто символ людини був глиняний. Ймовірно, цим зумовлено провідне положення багатьох культів і світових релігій про сотворення людини із глини (Дж.Фрезер). Такі давні уявлення увійшли в семантику мови (наприклад, англ. сlау означає глина і плоть, тіло).

Найраніші антропоморфні знаки виявляються геометризованим кон­туром "усіченого" жіночого тіла (тобто без голови і рук). Така умовна ідеограма, очевидно, виконувала гносеологічну функцію, символізувала уявлення щодо абстрактного жіночого тіла як відтворення життя, отже, — першоджерело вічності й єдності спорідненого колективу. Ре­пертуар жіночих знаків видозмінюється у післяоріньякський період, що пов'язано з певною смисловою спеціалізацією.

З-поміж різних ідеограм середини й кінця верхнього палеоліту, вче­ні виділяють "трикутники", близькі до рівносторонніх. Виразна у цьому відношенні колекція верхньопалеолітичної Мізинської стоянки (поблизу міста Новгород-Сіверський, Північне Подніпров'я). Аналіз колекції до­зволив встановити, що "трикутники", як і подібні їм "кути", означали виокремлене з усієї жіночої фігури "черево", тобто місце таємничого зародження нового життя, єдиноутробного в історичному значенні ко­лективу (А.Столяр). Колекція Мізина дає підстави для припущення про походження "екстраординарного геометричного орнаменту" (А.Брейль).

Мізинська "ялинка" типологічне складалась із ритмічного повторен­ня "кутів", утворивших цілісний зигзаг. Композиційні групи двох проти­лежних ліній "ялинки" практично призводили до формування на їх сти­ку підпрямокутних фігур, поєднавших у собі ембріональні елементи "меандру". Звідси висновок вчених, що генетичне цей орнамент був "жіно­чим". Комбіновані антропоморфні зображення, незважаючи на зовнішні відмінності, утворюють єдину семантичну групу. Тобто в одному творі об'єднуються жіночі й чоловічі атрибути, що досягається різними засо­бами їх синтезування.

13. Печера Аддора (гора Пеллегріно поблизу Палермо, Сицилія).

10 тис. до н.е.:

І — петрогліф. Композиція із зображенням людей в стані активного руху;

2 — петрогліф. Олень, чоловік і жінка;

З — лучник. Наскельний живопис. Ущелина Валлторта поблизу Альбокасеро.

Східна Іспанія. Мезоліт.

14. Знакові та орнаментальні композиції Мізинської стоянки (1-6, 9-15, 17)

та їх аналоги у сюжетній пластиці верхнього палеоліту (7 — Ложері Ба;

8 — Абрі Пато; 16 — Дольні-Вестоніце; 18 — Мальта).

Семантичним ядром узагальненого жіночого образу постає приміти­вно-анімістичне (лат. апіта — душа) тлумачення життєдіяльності істо­ричних поколінь родової єдності. Глибинний смисл образу вміщував уяв­лення магії, тотемізму, фетишизму і багатовікової фантазії.

Тема "жінки" мала різне втілення. У печерному мистецтві, почина­ючи з Солютре, "жінка" епізодично уособлювала багатоманітні зв'язки первісного колективу з твариною, ідеї тотемічної спорідненості, плодю­чості, магічного впливу на неї, що зумовило переважно знакове вті­лення цього образу. Навпаки, на стоянках і помешканнях, де домінува­ли інші життєві функції жінки — прародительки роду — матері — господині, творчий образ мав "реалістичне" втілення.

На підставі аналізу фонду малої скульптури Європи З.Абрамова ви­ділила три основні типи жіночих зображень: тучний, "класичний" і ху­дорлявий. На думку вчених, кожен конституційно-тілесний тип уособлю­вав окрему статевовікову групу жінок — "бабусі", "матері", "дівчини"; вони відрізнялися виробничими функціями, дітородними можливостя­ми, проте загалом втілювали чітку структуру "жіночої половини" колек­тиву, який розділявся за статевими ознаками і поколіннями.

У межах раннього кам'яного віку вчені виділяють докерамічну ста­дію (коли ще не було відоме гончарство) і керамічну. Відомий археолог середини XX ст., В.Чайлд (професор у Едінбурзі й Лондоні) вважав сві­дченням високого творчого потенціалу людини сам факт виготовлення першої посудини. На його думку, коли людина виготовляла будь-які ін­струменти із кістки чи рогу, вона була обмежена формою і розмірами матеріалу. А діяльність гончара не має таких обмежень, він може надати виробу найрізноманітнішої форми і розміру на власний розсуд.

Цікаві дані щодо творчості палеолітичної людини подає англійський археолог Джеймс Мелларт, який у 50~60-х роках XX ст. здійснював роз­копки Чатал-Гуюка (Центральна Туреччина), одного із найраніших міст світу з високим рівнем цивілізації. Археологи вважають Чатал-Гуюк най­розвиненішим анатолійським містом епохи неоліту; найглибший пласт датовано 6 500 р. до н.е. Тут виготовлялась різноманітна кераміка, було розвинене землеробство, вирощувалися пшениця, ячмінь, горох, розво­дили вівці і велику рогату худобу (при збереженні мисливства).

У архітектурному відношенні споруди (із сирцевої глини) мали до­ступ лише з боку покрівлі, по якій переміщалися жителі міста. Помер­лих клали під глиняними платформами. Високого рівня досягла обробка кремнієвих знарядь.

При розкопках виявлено численні предмети розкоші, зокрема полі­ровані обсидіанові (скло природного походження) дзеркала, декоративні церемоніальні кинджали, прикраси із коштовних металів; мідь і свинець використовувались для виготовлення металевих прикрас (початок оброб­ки металу датовано VII тис. до н.е.). Вироби із дерева і місцевого каменю обсидіана були дійсними витворами мистецтва.

Однією із найхарактерніших ознак неолітичних поселень, у тому числі Чатал-Гуюка, вважається центральне положення матері у соціальній структурі первісного колективу. Мати була божеством, яке ідентифіку­валося з матір'ю-землею. Мати-Земля сприймалася як найвища Богиня релігійного сприйняття світу, тому земна мати природно визнавалась центральною фігурою родового і соціального життя. Підтвердженням цього слугують поховання, де дітей завжди покладено разом з матір'ю (а не з батьком), скелет жінки звичайно виявляли під будівлею на тому місці, де раніше розташовувалась кімната матері.

Згідно з висновками Мелларта, анатолійські міста Чатал-Гуюк і Хаджилар свідчать про наступність релігії від палеоліту до періоду давнього світу (у тому числі класичного), де головним був образ матері-богині, а згодом образи богинь Кибели, Артеміди і Афродіти.

Центральне положення Великої Матері підтверджують сюжети ба­рельєфів і фресок, які виявлено при розкопках. Серед скульптурних зображень богинь і богів кількісно переважали жіночі фігури. При розкоп­ках виявлено 41 скульптуру, 33 зображення були жіночими, вісім — з чоловічою символікою (символом чоловічого божества був бик або голова бика).

Аналізуючи роль жінки в суспільстві епохи неоліту, Мелларт довів закономірну відсутність еротики в барельєфах, статуетках і живописних рельєфах (такі зображення з'являються у пізньому палеоліті, а також неоліті й постнеоліті за межами Анатолії). Відсутність елементів еротики в анатолійській культурі неоліту явище цілком об'єктивне. Неолітична жінка була уособленням релігії, її центральною ланкою, тому очевидні причини цнотливості, властивої художнім зображенням, які належать цій культурі. З давньою релігією пов'язані ритуали, які виявляють орга­нічний смисл життя жінки (плодючість, розмноження, життя і смерть, народження і годування тощо). Дж.Мелларт допускав, що культові дії на честь жінки могли бути розроблені самими жінками, хоча не заперечує і присутність жреців-чоловіків.

Землеробські культи, зокрема культ Великої Богині-Берегині, про­стежуються у індоєвропейських народів, предки яких внаслідок історич­ної міграції прибули на наші землі із Малої Азії близько IV тис. до н.е.

Космогонію первісного суспільства проаналізував видатний україн­ський вчений Валентин Даниленко (1918-1982). Він досліджував неоліт і енеоліт України, рельєфні зображення Кам'яної Могили (на річці Молоч­ній, лівобережжя Дніпра, Запорізька обл.), еволюцію писемної традиції, що суттєво визначило наукові трактування витоків вітчизняної і все­світньої історії (Даниленко, 1969; 1974). Книга "Кам'яна Могила" побачила світ вже після смерті вченого (Даниленко, 1986).

Стараннями друзів, насамперед учня й послідовника Ю.Шилова (те­пер академік) врятована від знищення у період тоталітаризму моногра­фія В.Даниленка (написана 1965 р.), присвячена ґенезі релігійно-космо­гонічних уявлень первісного суспільства. Ю.Шилов видав монографію вчителя (Даниленко, 1999), продовжуючи розвивати його наукові ідеї разом з іншими учнями (М.Чмихов, Б.Михайлов).

У рукописі монографії В.Даниленко зазначив, що "без висвітлення давніх релігійно-космогонічних систем неможливо зрозуміти етнічну кон­кретність найдавнішої історії", а новизну авторського дослідження зу­мовлює "зміст залученого матеріалу і самобутність використаного дослі­дницького методу". Йдеться про метод реконструкцій уявлень давніх людей, внаслідок висвітлення їх територіально-хронологічої динаміки і зіставлення археологічних даних з етнографічними та писемно-історич­ними (Даниленко, 1999, с.97). Порівняльний матеріал використано з метою висвітлення давньоземлеробської, передусім буго-дністровської і трипільської релігійно-космогонічних концепції. Буго-дністровську і сурсько-дніпровську археологічні культури В.Даниленко відкрив у 50-х роках.

Для достовірного визначення регіональних відмінностей, існуючих в досліджуваній системі давніх ідеологічних уявлень, важливо керувати­ся надійним критерієм. Таким критерієм В.Даниленко вважав географіч­не поширення конкретного, семантичне однозначного образу або сюже­ту і його відповідне графічне втілення.

Найважливішим, комплексним, і водночас загальним для усіх ареа­лів розглядуваної системи постає образ Великої Матері. Іншим за важли­вістю, і на певному етапі домінуючим, є образ космічного бика (і корови). Найістотніший компонент системи уявлень людності приазовської куль­тури становить відтворюваний у графіці та плоскому рельєфі образ Ве­ликої Матері, який уособлює землю. Потім поширюється образ космічної черепахи, пов'язаний з похідним від неї образом лапчастого змія (сим­вол сходження вод до неба), і рослинними символами. Образ бика, ймо­вірно, уособлював небо, а його головна космічна функція полягала у ниспосланні небесних вод (дощу); небесні води спадають у вигляді змія, утворюючи наземні потоки.

Цілком очевидно, що релігійно-космогонічні системи пізнього палео­літу, засновані на мисливській діяльності й пов'язаними з нею тотеміч­ними уявленнями, та ідеї Матері-прародительки всього існуючого у сві­ті, на початку неолітичної епохи трансформуються в систему уявлень вищого — космогонічного рівня розвитку.

Образ жіночого антропоморфного божества, яке уособлює родючість Землі, і вступає в шлюбні зв'язки з небесним драконом, — простежуєть­ся у Трипіллі й синхронних з ним культурах, так само як і в буго-дністровській і синхронних з нею неолітичних землеробських культурах Південної Європи і Західної частини Малої Азії.

Стосовно образу землеробської Великої Богині В.Даниленко висло­вив думку про її значно молодший вік порівняно з образом Великої Матері, властивим міфології мисливсько-скотарського періоду в розгля­дуваній системі уявлень. Звідси впевненість вченого щодо наявності про­міжної форми між Артемідою і Деметрою, тобто архаїчної форми най­давнішої землеробської богині. Аналіз культової пластики ранньої три­пільської культури засвідчує існування такого образу (Т.Мовша); зокре­ма на печатках розвитку трипільської культури поширюються круглі трони, на які встановлювалися звичайні жіночі статуетки.

Враховуючи наявність такого релігійно-ідеологічного образу, В.Даниленко дійшов висновку про розподіл первісного образу Матері-прародительки на два образи — землеробської богині та богині скотарсь­кої, зберігаючої риси, переживання скотарсько-мисливського періоду. Він також висловив припущення про вкоріненість у Трипіллі та спорід­нених з ним культурах прообразів Артеміди, Горгони, Деметри і Персе-фони, Зевса-Дьяуса.

В умовах Південної землеробської Європи, розвиток образу земле­робської богині змінюється від рогатого персонажу (символіка, пов'язана з коровою), який уособлює Місяць, і водночас стихію нижніх вод, — до персонажу з рисами Горгони, згодом персонажу з рисами соволикої бо­гині, певної попередниці Афіни — богині переважно земної. Власне, вже у давні часи обидва образи втілюють різні іпостасі універсальної, дійсно космічної богині, іконографічне відтворюваної у вигляді жінки, супрово­джуваної сонячними і місячними букраніями (голова бика — образ, по­в'язуваний дослідниками із Сонцем), яка зберігає всі атрибути Великої Матері (Даниленко, 1999, с.37-38, 88-90).

Керуючись методом реконструкцій уявлень давніх людей, В.Да­ниленко розглянув духовні засади індоєвропейських культур (головно Євразії). Він обстоював відносність єдності релігійно-космогонічної систе­ми, характерної для східного Середземномор'я (включаючи Прибалтику та лісову зону Східної Європи). Вчений простежив взаємозв'язки давніх культур європейського Заходу й азійського Сходу, передусім індо-європейської та семітської культур. За його припущенням (можливо не-безсумнівним), характерний для прильодовикової зони Старого Світу образ Великої Матері, у палеоліті більш південних широт Азії та Афри­ки відсутній. В індоєвропейців, зокрема у Трипіллі, виявляється тради­ція жіночої природи вмираючого і воскресаючого божества; відповідно в Художня творчість палеолітичної людини в контексті теоретичного аналізу шумеро-аккадській і єгипетській міфології — це чоловіки (найвидатніший образ новозавітного Христа).

Аналізуючи іконографію шумерської богині Тіамат і аккадського (семітського) бога Мардука, В.Даниленко довів, що на ранніх етапах циві­лізації семітського етнічного середовища, під впливом шумерської і єги­петської культур — вмираюче-воскресаюче божество — диференцію­ється на жіноче і чоловіче начало, які протиборствують. Останнє в індо­європейській культурі (особливо ранньому Трипіллі) показано у вигляді "небесного дракона" (віддаленим аналогом якого є біблійний змій-спокусник) (Даниленко, 1999, с.34-37, 45-46).

Дослідники зазначають специфічну подібність європейських та ін­дійських календарів, певну спорідненість верховних божеств "Неба". Санскрит, священна мова індоаріїв Індії (яка і нині використо­вується переважно у релігійному житті), була досить зрозумілою для європейських купців, місіонерів, колонізаторів, учених, які освоювали Індію у ХV-ХVПІ ст. Певною мірою збігалися граматика, лексика, імена дохристиянських богів індусів та індоєвропейців. Щодо загальновідомого Зевса — Дзеуса (Дия), то з ним споріднені кельтський Дис, слов'янсь­кий Див, іранський Дев, а також індійський Дьяус або Дьява. Цікаво, що в усіх випадках первісне значення цих імен — "День", (Світле) Небо (Шилов, 1999, с.249).

Спробу розглянути становлення слов'янської (переважно східносло­в'янської) цивілізації — державності у середовищі споріднених індоєвро­пейських культур здійснив Ю.Шилов. На засадах синтезу нових даних археології, етнографії, лінгвістичних, історичних досліджень, інших наукових фактів, вчений обґрунтував концепцію, згідно з якою слов'ян­ство (зокрема східне), цілком можливо українське, — є нащадком і охо­ронцем етнокультурного ядра індоєвропейських народів, створивших найдавнішу (і загалом оптимальну) цивілізацію; від стану цього ядра залежить майбутнє усього людства.

Дослідження, які становлять підґрунтя концепції вченого, виходять за межі офіційної науки. Остання усталено трактує, що історія розпоча­лася з Шумеру, засади європейської культури закладено греками, а слов'янство чи не найпізніше долучилося до цих процесів.

За концепцією Ю.Шилова, етнокультурне ядро індоєвропейських народів, вже з VII тис. до н.е. становили аратти — лелеги — пелазги — іліони — гелони — венеди — етруски — русичі. Вони співіснували і частково змішувалися із спорідненими племенами аріїв, греків, італій­ців, кельтів, германців, фракійців та інших індоєвропейських народів. Але з часу Троянської війни (за Геродотом — "початком писемної історії Європи") згаданий родовід забувається. Це утверджується з поширен­ням християнства і посилюється "отцями церкви". Наприкінці XX ст. та­кий стан речей вступає в суперечність з новими даними наукових дослі­джень.

Історію традиційно пов'язують з писемним минулим людства; вини­кнення писемності вважається найвагомішою ознакою цивілізації і дер­жавності. Археологічні дослідження в Месопотамії (30-ті рр. XX ст.) виявили там добіблійні "глиняні книги" (що і зумовило тезу про початок історії з Шумеру — наприкінці IV тис. до н.е. і майже через півтора тисячоліття після визначеного Біблією сотворіння світу). Водночас ці "гли­няні книги" засвідчують, що самі шумери ведуть власне походження з якоїсь держави Аратти. Підтверджують такий факт глиняні таблиці з прашумерськими написами, які з 1940 р. археологи виявляли на теренах Румунії, Болгарії, Угорщини, України.

Прашумерські написи засвідчили існування у долині ріки Дунай дер­жави Аратти вже у VI тис. до н.е. її центр у середині V тис. до н.е. змістився у Дунайсько-Дніпровське Межиріччя, відоме тепер під наз­вою "археологічна культура Кукутені — Трипілля". Саме тут, на Черка­щині, традиція Сонцеподібної країни (землеробів) проіснувала до Київ­ської Русі й уміщувала (за даними арабських мандрівників ІХ-Х ст.) князівство Арсанію, столицею якого була Арта (такі уявлення сягають арійських часів). Крім цього, з 1960 р. дослідження петрогліфів (англ. реtroqlyph — наскельний рисунок або напис) Кам'яної Могили дали під­стави говорити про факт існування тут найдавнішої писемності.

Припущення щодо її прашумерської приналежності вперше зробив О.Бадер, а його колега В.Даниленко опублікував перший рядок напису в монографії "Кам'яна Могила" (Даниленко, 1986). Згодом Б.Михайлов (учень В.Даниленка, тодішній директор "Заповідника Кам'яна Могила") опублі­кував понад 30 рядків з виявлених написів і намагався визначити їх куль­турно-хронологічну приналежність (Михайлов, 1994).

Здійснив розшифрування найдавнішої писемності і відкрив у ній пер­ший на Землі міфо-історичний літопис XII—VII-III тис. до н.е. — видат­ний шумеролог А.Кифішин (Кифішин, 1995).

Книгою усього життя можна вважати дослідження А.Кифішина "Да­внє святилище Кам'яна Могила. Досвід дешифровки протошумерського архіву XII—III тис. до н.е. Том І" (російськомовне видання) (Кифишин, 2001). Це перша книга вченого-сходознавця, яка побачила світ, коли ав­торові виповнилося 63 роки.

Видання вміщує перший (і єдиний) у світовій науці досвід прочитан­ня найдавнішого письма на підставі аналізу текстів, виявлений у 62-х гротах і печерах Кам'яної Могили. На думку автора, письмо має широкі аналогії в Європі й Азії, а головне — засвідчує наступність палеолітич­ної писемності. Тобто тут простежуються витоки певної достатньо роз­виненої культури, сьогодні ще невідомої науці, пов'язаної з культурами Передньої Азії (зокрема Шумеру) та причорноморсько-приазовських сте­пів. Кам'яна Могила функціонувала як грандіозне святилище-архів від палеоліту до Середніх віків.

До здобутків А.Кифішина належить дешифрування текстів із Чатал-Гуюка. Писемні знаки Чатал-Гуюка належали до такого самого культур­ного кола і вміщували аналогічні формули, що і в Кам'яній Могилі. Вчений виявив численні "прототексти", духовно наближені до письма Кам'яної Могили, оскільки архів Кам'яної Могили, написи на стелі гро­тів і печер, передусім на кам'яних табличках (можливо прототипах гли­няних шумерських) — найдавніший в Євразійському ареалі, датований не пізніше III тис. до н.е. Він також здійснив ритуальне прочитання топонімічної карти сучасної України, що безумовно викликає науковий інтерес.

Здійснене А.Кифішиним дослідження може сприйматися по-різно­му, проте це дає змогу у новому контексті побачити нашу давню історію.

На думку дослідників, є підстави для висновку: "історія розпочалася з Аратти", можливо, у VII чи XII тис. до н.е. Цілком очевидно, що терени майбутньої Русі від початку перебували в ареалі становлення найдавнішої цивілізації нашої планети. І вже ця обставина вимагає пере­глянути формальні та змістовні засади культурно-історичного процесу (Шилов, 1999, с.219-222; Шилов, 2002).

У процесі трансформації та удосконалення художніх навичок палео­літичної людини першочергове значення має розвиток мислення, на­буття здатності художньо-образного відображення дійсності.

Соціальна однорідність первісного суспільства, синкретизм* культу­ри позначилися на розвиткові художнього мислення людини. Поступово вдосконалювалися декоративно-зображувальні елементи (геометричні знаки, орнамент), відчуття ритму, симетрії, правильної форми, просто­рове бачення, здатність до асоціювання, фантазії, образного мислення. * Синкретизм (грец. — об'єднання), тобто характерний нерозви­нутий стан певного явища, зокрема мистецтва на початкових стадіях людської куль­тури. Художня творчість палеолітичної людини п контексті теоретичного аналізу

Вчені вважають чи не найголовнішим у становленні Ноmо sарiеns — "феномен творчої волі" як визначальну ознаку людських якостей, а феномен творчої волі художника співзвучним феномену волі людини за­галом (Крвавич, 1998, с.339).

Аналізуючи психологічний розвиток давньої людини, Л.Виготський і О.Лурія виокремили три головні напрями — еволюційний, історичний та онтогенетичний. В історії людства основоположним моментом є виник­нення праці та знакового опосередкування (ймовірно і писемності). В он­тогенезі найголовнішою виявляється "зустріч" філогенеза та історії куль­тури, їх значення для набуття мови.

Згідно з концептуальними положеннями культурно-історичної теорії Л.Виготського, для розуміння внутрішніх процесів потрібно вийти за межі організму, керуватись суспільними зв'язками організму із середовищем. Вчений пов'язував культурний розвиток людини з освоєнням прийомів поведінки, що ґрунтуються на використанні знаків як засобів здійснення будь-якої психічної операції, оскільки розвиток передбачає опанування допоміжними засобами, створеними людством у процесі історичного роз­витку. Такими засобами є мова, письмо, система числення та ін. Л.Виготський обґрунтував сутнісне визначення мислення як "системи внутрішньої організації досвіду", сформулював три основні положення розвитку вищих (опосередкованих) психологічних процесів людини. Йдеть­ся про те, що виникнення психологічних процесів людини, "є продук­том її діяльності як суспільної людини". Спочатку соціальне й зовнішньо опосередкована, ця діяльність лише згодом перетворюється в індивідуально-психологічну і внутрішню, зберігаючи водночас свою принципову стру­ктуру; наголошено на важливому значенні ідеї функціональних пси­хологічних систем; визнанні "мови, її функцій як умов виникнення свідо­мої інтелектуальної і вольової діяльності людини" (Леонтьєв, 1990, с. 43,70, 121).

Міждисциплінарний гуманітарний підхід характеризує дослідження французького філософа, етнолога і соціолога К.Леві-Строса, присвяче­не первісному мисленню. Його праця "Первісне мислення" — своєрідна спроба поєднати філософську рефлексію, інтуїцію, етнографічний до­свід і метод структурної лінгвістики. І саме це дослідження сприяло переосмисленню сучасною європейською наукою сутності історичного явища, яким постають "первісні цивілізації".

К.Леві-Строс критично проаналізував погляди Л.Леві-Брюля, його концепцію і методологічні засади дослідження первісного мислення. Фра­нцузький філософ та етнолог Л.Леві-Брюль (1857—1939) розробив теорію "пралогічного" мислення. Відповідно до цієї теорії представники примі­тивних суспільств не здатні мислити у нашому розумінні логічно, їм властиве лише нерефлективне наслідування традиції; первісне мислен­ня є виключно колективним, у ньому відсутні індивідуальні розумові зусилля, індивідуальний досвід. На думку Леві-Брюля, у мисленні дику­нів зв'язок між суб'єктом і значущим для нього об'єктом мислення вста­новлюється відповідно до "принципу участі" — участі колективу через ритуали і магію у житті суспільства, і навпаки. Отже, "принцип участі" підмінює каузальні зв'язки (Леві-Строс, 2000, с. 52).

Структуралістський метод КЛеві-Строс розвинув під час перебуван­ня у США, цьому сприяло його наукове і мистецьке оточення, середо­вище художників-сюрреалістів. Він згадував, що саме у сюрреалістів навчився не боятись різних та несподіваних зіставлень (як у колажах Макса Ернста). Еволюцію його поглядів відображають праці "Раса та історія"(1952), "Сумні тропіки" (1955), остання видана 1958 р. під назвою "Структурна антропологія". Цією назвою зафіксовано становлення автор­ської наукової концепції дослідження первісних суспільств.

Структурний аналіз соціальних явищ, переважно явищ культури, набув поширення у 60-х роках (КЛеві-Строс, ЖДерріда та ін.). Структу­рний аналіз змістовно пов'язаний з методами структурної лінгівістики, семіотики, окремими розділами математики. Леві-Строс здійснював до­слідження систем спорідненості, тотемізму, міфів, ритуалів, масок як особливих видів мови. Такий підхід сприяє осмисленню у багатоманіт­них, на перший погляд, неподібних явищах — загальних структур люд­ського духу. "Первісне мислення" написане 1962 р. як праця з етнології, проте її значення вийшло далеко за межі етнології.

Дата добавления: 2015-05-24