Суспільствознавство XVII – початку ХІХ ст

РОЗДІЛ 4

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

1. Що спільного між формулою Сократа „Пізнай самого себе” та його вченням „Макрос-антропос”?

2. Охарактеризувати теологізацію суспільствознавства в період середньовіччя.

3. Проаналізуйте наукову спадщину Н. Макіавеллі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аристотель. Соч.: В 4-х т. Т. 4. - М., 1984.

2. Бергер П.Л. Приглашение в социологию. — М., 1996.

3. Н.Макиавелли. Государь: Соч. - М., 1998.

4. Маковецький А.М. Соціологія. — Чернівці, 2000.

5. Платон. Соч. - М.: Мысль, 1971. Кн. III.

6. Соціологія: терміни, поняття, персоналиії, навчальний словник-довідник /За ред. В.М. Печі. —К.-Львів, 2002.

7. Цит. по: Помпонацци П. Трактаты о бессмертии души, о причинах естественных явлений или о чародействе. - М., 1990. - C. 117.

1. Розвиток суспільствознавства ХУІІ – XVIII ст.

2. Безпосередні попередники соціології.

В XVII-XVIII ст. в Європі були закладені основи нового бачення людини і суспільства, становлення і розвитоку їх життєвих сил. В цей період виникли передумови соціально-історичного і духовно-культурного прозріння, осмислення, що відбувається з людиною і суспільством.

Під час поступового і довгого розпаду феодалізму, перших буржуазних революцій і раннього капіталізму в Європі по-новому постали питання про те, що таке суспільство, по яким законам воно виникає і розвивається. Відповідаючи на них, мислителі тієї пори активно використали ідеї попередників про суспільство, як аналог держави і створили вчення про суспільний договір, що призваний розкрити сутність суспільства.

Першим теоретиком даного напрямку був англійський філософ матеріаліст Томас Гоббс (1588-1679 рр.). В книзі „Левіафан чи матерія, форма і влада держави церковного і громадянського” (1651 р.) уявляв суспільство як: а) державу; б) „смертного бога Левіафана”; в) матеріальну субстанцію, „штучне тіло”, що складається із менших тіл – людей, які одночасно сутність і штучні тіла (в якості громадян суспільства-держави) та природні (як організми, представники живого світу).

Структура держави, за Т.Гоббсом, уподібнюється будові живого організму. Суверен - це душа, чиновники - нерви та сухожилля, виконавчі та судові органи - суглоби, таємні агенти - очі держави. Нагороди та покарання - нервові імпульси, що йдуть від „голови" держави до її органів, а гроші є „суспільною кров'ю" та ін. Держава - це механізм, створений „механіками" (людьми), який регулюється через встановлені норми поведінки. Держава -це доцільно влаштований громадянами „політичний автомат".

Як і більшість прогресивних вчених того часу Т.Гоббс об'єктивно був виразником інтересів правлячого класу (буржуазії), а суб'єктивно він рахував себе безкорисним шукачем істини, яка так необхідна всьому людству.

Людина, з точки зору Т.Гоббса, - середня ланка між природою та суспільством. Вона тіло природи, фізичний об'єкт, вона також розумний творець штучного тіла - держави. Без знання людини та його природи неможливо зрозуміти ні основи держави, ні елементів державного життя.

Т.Гоббс аналізує "природу" людини, її пристрасті, як щось незалежне від конкретно-історичних умов. Для нього емоції людини цілком вільні від необхідного закону всесвіту, вони раз і назавжди подані в послідовності дій і наслідків, послідовною ланкою якого є сама людська діяльність. "Людська природа" детермінована, всі якості і особливості людей визначені законами природи, вони вічні і незмінні, як вічна і незмінна сама природа.

Що ж являє собою людина від природи? Які її пристрасті та бажання? В своїх висновках Т.Гоббс йшов порізно зі звичними успадкованими від Арістотеля і Цицерона уявленнями про людину, як про "політичну тварину" (тобто суспільну). Т.Гоббс вважає, що людина дякуючи своїм пристрастям егоїстична по природі, що в ній вкладено вроджене прагнення все забрати собі, володіти над всіма. Жадібність, жах, чистолюбство рухають людською діяльністю. Ні про яке присутнє людині суспільне прагнення мови бути не може. Людина людині - вовк. Такий головний закон взаємовідносин між людьми.

Ідеалізм і антиісторизм в підході до суспільних проблем у Т.Гоббса полягає у тому, що людину визначеної епохи з його мораллю, моральними якостями людини-вовка, народженого визначеними суспільними відносинами, він підвів в ранг "людини взагалі" і зробив вихідним пунктом всієї своєї суспільної теорії.

Згідно природньо-правової доктрини, людина поза державою знаходиться в "природному стані". Тут панує "природне" право, продиктоване не Богом, не людьми, а самою "природою" людини.

Для Т.Гоббса, на відміну від більшості теоретиків XVII - XVIII ст., "природній стан" людського роду не тільки деяка історична гіпотеза про стародавність держави. Т.Гоббс визнає стан війни „всіх проти всіх” природним станом людей завжди і всюди, нормальним виявленням людської сутності. Держава лише накидає вуздечку на людські пристрасті.

Влада, по Т.Гоббсу, видає громадянські закони, зобов'язує людей до виконання за допомогою сили. Якщо природні закони продиктовані розумом, то основа громадянського права полягає у силі.

Держава є деяке штучне тіло, механізм, який живе штучним життям. Т.Гоббс порівнює державу з фантастичним чудовиськом - гігантом Левіафаном. В амстердамському виданні "Левіафана" (1651 р.) він ілюструє знамениті символічні зображення на передньому листку, коронованого гіганта, котрий складається з великої кількості маленьких людей, погляди яких звернені на його особу. В рисах обличчя гіганта намагались тоді знайти подібність з Кромвелем.

Головна мета держави, по Т.Гоббсу, не просто забезпечення "безпеки існування", але забезпечення за кожною людиною усього добробуту життя, набутого ним "чесною працею", турбота про "добробут громадян", правда, не всіх громадян, добавляє Т.Гоббс інакше це майже неможливо досягнути, але "як можна більшого числа громадян".

Звідси одержуємо три основних обов'язки суверена: захист від зовнішніх ворогів; збереження внутрішнього миру; збагачення громадян.

Ці три функції всеціло відповідали інтересам буржуазії і земельної капіталізованої аристократії.

В цілому соціологічна доктрина Т.Гоббса є найбільш серйозним та сміливим кроком вперед в порівнянні з теологічними концепціями суспільства, теорією божественного права, яка панувала в епоху середньовіччя. Але Т.Гоббс в кінцевому рахунку залишився на ідеалістичних позиціях розуміння суспільства, тому що, "природні" причини держави він виявив в розумі людей, в незмінній людській "природі", яка була не чим іншим як відображенням людини-користолюбця епохи першопочаткового капіталістичного нагромадження. Соціологічна система Т.Гоббса містить той основний недолік котрий належить всій соціології. "... Не вміючи зрозуміти простих і таких початкових відносин, як виробничих, соціологи брались прямо за дослідження і вивчення політики юридичних форм, наштовхувались на факт виникнення цих форм із тих чи інших ідей людства на даний час - і зупинялись на цьому: виходило так, ніби-то суспільні відносини будуються людьми свідомо". Цей ідеалістичний висновок, знайшов повне відображення в ідеї (суспільному договорі), одним із засновників якого є Т.Гоббс.

Ідеї „природного права” і „суспільного договору” були підхвачені і розвинуті англійським філософом-просвітитетелем Джоном Локком (1632- 1704 рр.), що є основоположником соціально-політичної доктрини лібералізму. В „Двох трактатах про державне правління” він формолює наступні положення:

1. Суть суспільного життя полягає в договорі між людьми, хоч вони цього не розуміють.

2. Суспільне життя є процес розвитку від природного стану до громадянського суспільства і самоуправління.

3. В природному стані люди рівні перед собою і Богом. Але їх свобода – не анархія і вседозволеність, вона передбачає наслідування законам природи, даним Богом, підкореність розумним міркуванням про самозбереження і продовження роду.

4. Розумність людей спонукає їх шукати згоду при збереженні індивідуальної свободи, створювати владу, що гарантує дотримання розумних прав індивідів.

5. В основі індивідуальної свободи лежить власність індивіда. Кожна людина є власником свого життя і засобів свого життєзабезпечення, в тому числі своєї праці, позбавлення власності – головне порушення його прав і свободи.

6. Абсолютизм не гарантує дотримання індивідуальних прав на життя, свободу і власність людей, а тому недопустимий. Монархічні режими потрібно обмежувати конституціями, зробити їх парламентськими.

7. Щоб підвищити вірогідність того, що влада не буде обмежувати права громадян на життя, волю і приватну власність, її потрібно розділити на законодавчу, виконавчу та „федеративну” з метою виключення всевласності кожного.

8. Люди повинні передавати владі не всі свої права (як у Т.Гоббса), а лише частину своїх прав. При цьому повинні дотримуватися правила: чим більше власності має людина, тим більше у неї політичних прав і обов’язків перед державою, охороною власності.

9. Якщо влада не виконує своїх обов’язків перед громадянами, то вона стає незаконною, що дає право громадянам на опір і веде не до усунення влади взагалі, а до встановлення політичного балансу та покращення функціонування влади.

10. В державі, яка грунтується на розумному суспільному договорі, неможливі єдині моральні норми і вимоги єдиного віросповідання. Свобода та віротерпимість – обов’язкова умова нормального суспільного життя і влади.

Помітний внесок в концепцію "суспільного договору" вніс нідерландський філософ-матеріаліст і атеїст Барух Спіноза (1632-1677 рр.). Він різко критикував трактування суспільства як божого встановлення, вважав, що мета його розвитку природна і зводиться до вдосконалення людини, його знань і завоюванню людьми панування над природою. Поведінку людини визначає не Бог, а прагнення до самозбереження, до продовження роду, до власної вигоди і задоволення своїх "жадань" (пристрастей). Сумісне життя людей вимагає від них узгодження своїх інтересів, створення демократичного правління і обмеження всевладдя держави над людьми. Б.Спіноза закликав до створення такого суспільства-держави, в якому б дотримувалися права людей не тільки на життя, власність, віросповідання, але і на багато інших цивільних свобод, у тому числі на свободу думки.

Початок XVIII ст. ознаменовано появою численних філософсько-моралізаторських трактувань суспільства, що розвивалися по двох антиподних напрямах.

Перше яскравіше за все представлено Антонєм Шефтсбері (1671-1713рр.), який в тритомнику "Характеристика людей, вдач, думок, часів" описав навчання про самостійність моралі, її незалежність від соціальних умов життєдіяльності людей та її вирішальну дію на суспільство. На його думку, моральність властива людям від народження і не пов'язана з їх релігійними відчуттями. Кожній людині від природи властиво прагнення до розумної насолоди, реалізація якої спонукає його служити вищим моральним цінностям. Ця якість людей, а не суспільний договір, – застава їх нормального сумісного життя. Якщо люди будуть прагнути до гармонійного поєднання своїх альтруїстських і егоїстичних прагнень, то і особа, і суспільство удосконалюватимуться у напрямі до ідеалу – соціальної гармонії.

Протилежну позицію відстоював Бернард Мандевіль (1670-1733 рр.). В своїй "Байці про бджіл" він зобразив життя вулика, кожний мешканець якого керувався лише своїм егоїстичним інтересом, через що в ньому панували різноманітні розлади. Бажаючи ушляхетнити вулик, Бог (Юпітер) робить всіх бджіл чесними і добродійними. Проте це приводить до загибелі всього вулика. Згідно Б.Мандевілю, суспільне життя не може обійтися без зла, вад, соціальної нерівності, несправедливості, незадоволеності людей один одним і їх протидією. Більш того, все це виявляється корисним суспільству, забезпечуючи йому нормальне життя.

Вершиною розвитку суспільствознавства в період людської історії з'явилося вчення Джамбатісти Віко (1668-1744 рр.). Його основна праця "Підстави нової науки про загальну природу націй" містить велику кількість ідей, що отримали подальший розвиток в антропології, порівняльно-історичному мовознавстві (герменевтиці), історії, культурології і соціології. Деякі його висновки мають узагальнюючий соціологічний характер. Йдеться, перш за все, про міркування, що стосуються єства історичного буття і закону циклічності історичних змін, що привели до створення теорії історичного кругообігу.

Дж.Віко доводив, що людське суспільство розвивається через внутрішні, закономірні причини. Кожен народ проходить в своєму розвитку "три типи часу": божественне (релігійне), героїчне (поетичне) і цивільне (людське). Кожному типу часу властивий свій спосіб спілкування і мислення, вдачі, права і форми правління.

Наприклад, в першу епоху немає держави, його замінює анархія. В другу епоху держава виникає у вигляді монархії як єдиного засобу покласти край загальним розбратам. Вади монархічного правління і панування аристократії ведуть до розпаду всієї соціальній організації і встановленню демократії, що властиво третій епосі. Але "народна свобода" і "природна справедливість" поступово вироджуються в анархію, що приводить до занепаду і повернення до первинного стану (до першого типу історичного часу). Потім суспільство продовжує розвиватися по замкнутому циклу. Такий історичний кругообіг, згідно Дж.Віко, – основний закон життя суспільства.

Теорія історичного круговороту Дж.Віко вельми значуща для всього подальшого суспільствознавства, але не тому, що вона абсолютно істинна, а тому що наблизила суспільствознавців до створення соціології.

Характеристика суспільствознавства в XVII – початку XVIII ст. буде неповною, якщо не сказати про "політичну арифметику". Так стали називати дослідження у формі перепису населення і аналізу інших офіційних даних з метою рішення управлінських проблем. Джон Граунт (1620-1674 рр.), Уільям Петті (1623-1687 рр.) та інші представники цього нового напряму вивчення суспільства не тільки збирали кількісну інформацію і застосовували її при описі суспільних процесів, але і, використовуючи різні шкали, таблиці і математичні формули, встановлювали залежність між різними соціальними явищами. Політична арифметика отримає надалі бурхливий розвиток, що приведе до створення статистики, соціальної гігієни і емпіричної соціології.

Все сказане вище свідчить про те, що знання про суспільство довгий час формувалися в надрах філософії, яку не випадково називають матір'ю всіх наук. Поступово збагативши, вона диференціювалася на натурфілософію (природознавство) і соціальну філософію (суспільствознавство). Подальший розвиток знань про суспільство відбувається в рамках соціальної філософії, але характеризується різноманітними спробами використання методів природничих наук. Поява соціології як автономної науки стала підсумком певного синтезу досягнень соціальної філософії і природничонаукових методів пізнання. Істотний крок в цьому напрямі був зроблений в XVIII – початку XIX ст.

Перше місце у ряді безпосередніх попередників соціології займає Шарль Луї де Монтеск’є (1689-1755 рр.). На думку Р.Арона, цей французький філософ-просвітитель, історик, правознавець і письменник явився основоположником соціології. Він почав вивчення проблематики так званого цивільного суспільства, досліджував типи політичних устроїв, відомі людській історії. При цьому він вийшов за межі порівняння держави з суспільством, але політичні характеристики суспільства підносив як основні, що заслуговують найбільшої уваги суспільствознавців.

Ш.Монтеск’є розвиває ідеї Н.Макіавеллі про форми правління, розрізняє монархії, деспотії і республіки, розділяючи останні на демократичні і аристократичні залежно від того "в руках всього народу або частини його" знаходиться верховна влада. Оригінальність і заслуга Ш.Монтеск’є у вивченні форм правління полягає, перш за все, в тому, що він встановив їх залежність від природно-кліматичних і географічних умов, від розміру території країни, чисельності її населення, ступеня розвинутої торгівлі, грошового обігу, а також релігії, вдач, звичаїв, традицій, пануючого серед населення "відчуття", що визначає "принцип правління".

Ш.Монтеськ’є не міг проігнорувати популярну в його час теорію природних прав людини. Він критикує Т.Гоббса за ідею "війни всіх проти всіх", постулювавши як природні права людей "прагнення здобувати собі їжу", "бажання жити в суспільстві" та "мирі". На його думку, "досуспільна людина", тобто людина сама по собі, представлена як ізольована від суспільства, не може бути ворожа іншій людині. Війна – явище не людське, а соціальне. Від суспільства, а не від природи людини відбувається і нерівність людей. Поки буде суспільство, будуть війни, нерівність, несправедливість. Але всі ці вади можна і потрібно пом'якшити (стримати), що й повинно бути метою політичного правління, яка забезпечує життєдіяльність суспільства шляхом досягнення рівноваги соціальних сил.

Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.) завершив розробку теорії суспільного договору. В трактатах чи "Сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач", "Міркування про походження і підстави нерівності між людьми", "Про суспільний договір" та ін. він критикував сучасне йому суспільство і запропонував ідеальну модель суспільного устрою. І те й інше робилося ним на базі міркувань про "природний стан" досуспільної людини. Цьому стану, згідно Ж.-Ж.Руссо, властиві гармонія людини з природою, відсутність міцних суспільних зв'язків, потреб в праці, розумі і моралі, наявність антропологічних відмінностей, нерівність фізичних сил та інтелектуальних здібностей, а також двох рівносильних прагнень до самозбереження і співчуття.

Чисельне зростання, географічні переміщення, вважав Ж.-Ж.Руссо, посилили природну антропологічну нерівність, а заняття землеробством привело до появи приватної власності. Тому нерівність фізичних та інтелектуальних сил обертається нерівністю у власності, а останнє – соціальною нерівністю, яка проходить три етапи розвитку встановлення і узаконення: 1) багатства і бідності; 2) могутності багатих і беззахисності бідних; 3) панування і поневолення. Це веде до постійної і посиленої боротьби полярних соціальних груп, що, у свою чергу, створює потребу в цивільному світі, в якому зацікавлені всі, пануючі, перш за все. Цивільний мир і забезпечується укладанням суспільного договору. Суть суспільного договору, таким чином, полягає в тому, що "кожний з нас передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особу і всі свої сили. В результаті для нас всіх разом кожний член перетворюється на нероздільну частину цілого". При цьому під "загальною волею" мається на увазі не сума волі або інтересів всіх окремих людей, а воля народу як істинного суверена політичної влади. Своє право суверена влади народ не передає конкретним правителям, які б вони не були. Будь-які правителі – уповноважені народу, покликані служити йому. Якщо виникає зворотна ситуація, народ має право змінити форму правління, позбавити правителя своїх повноважень, відмовитися виконувати їх рішення, замінити їх.

На думку Ж.-Ж.Руссо, людство повинне жити невеликими державами, громадяни яких безпосередньо і особисто виражають своє волевиявлення і контролюють правителів. В таких ідеальних державах повинна бути заборонена розкіш, забезпечена майнова і політична рівність. Кращими виразниками волі народу, а тому його правителями, можуть бути наймудріші з благородних аристократів, а гіршими – спадкові єдиновласники (деспоти, тирани, монархи).

Клод Анрі де Сен-Сімон (1760-1825 рр.) був першим мислителем, що публічно виразив дану потребу і вніс тим самим наріжний камінь у фундамент нової суспільствознавчої науки – соціології. В "Нарисі науки про людину", "Праці про всесвітнє тяжіння", "Про промислову систему" і "Катехізис промисловців" він, розвиваючи ідеї "соціального фізицизма" і "соціальної фізіології", обгрунтовує необхідність створення нової науки про суспільство, яку він назвав "позитивною" і яка повинна стати такою ж точною, як і природознавство. Така наука можлива і доцільна, тому що, згідно К.Сен-Сімону, суспільство – живий і цілісний організм, що функціонує та змінюється по об'єктивних законах, які цій науці належить пізнати і на основі яких можливо його свідоме вдосконалення.

Сучасне йому суспільство К.Сен-Сімон назвав індустріальним, якісно відмінним від традиційного (родоплемінного, рабовласницького і феодального). Воно грунтується на розвитку промисловості, наукової організації праці, завдяки чому людство, що знаходиться на стадії індустріального суспільства, розкриває всі свої ресурси. Головним суб'єктом цього суспільства, що забезпечує його подальший прогрес, стає клас "индустріалів", до складу якого К.Сен-Сімон включав фабрикантів, купців, банкірів і робітників.

Разом з трактуванням суспільства як організму, К.Сен-Сімон говорить про нього як про механізм, соціальний агрегат, який можна і потрібно регулювати, змінюючи його частини (деталі) і взаємодії між ними. Коли він пише про все людство, то в ролі частин-деталей уявляє держави (країни) і нації. Коли ж йдеться про суспільство в рамках конкретних держав, то як найважливіші виділяються:

· по-перше, класи: а) вчені, б) "індустріали", в) селяни, г) паразитуючі класи, що включають все інше доросле населення країни;

· по-друге, групи населення, відмінні характером праці (розумової і фізичної, промислової і сільськогосподарської);

· по-третє, статевою приналежністю (чоловіки і жінки);

· по-четверте, конкретні люди (індивіди).

К.Сен-Сімон вважав, що в ідеалі індустріальне суспільство повинне грунтуватися на:

· розробленій ним (в книзі "Нове християнство") релігійній концепції і гаслі "Всі люди – брати";

· ліквідації паразитуючих класів (шляхом введення обов'язкової для всіх продуктивної праці);

· співпраці класів, що забезпечує принцип розподілу суспільного багатства "за здібностями", реалізація якого відбувається з обліком: а) кількості і якості праці індивідів, б) їх таланту, в) їх власності;

· рівності людей, зайнятих всіма видами продуктивної праці, а також національних і статевих груп (на базі створення рівних можливостей застосовувати свої здібності);

· плановому розвитку промислового і сільськогосподарського виробництва;

· перетворенні державної влади з машини придушення пригноблюваних до органу організації виробництва;

· поступовому стиранні відмінностей між народами і країнами, що ведуть до створення всесвітньої асоціації людства і виключення воєн.

Цей ідеал великого соціаліста-утопіста суперечив його ідеям про об'єктивні закони суспільного розвитку, але підтвердив їх істинність. Нездійсненність ідеалу К.Сен-Симона пояснюється саме тим, що він не знав тих законів суспільства, за відкриття яких ратував і які виключили можливість практичної реалізації його плану суспільного перетворення.

Отже, зусиллями Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, Т.Мальтуса, К.Сен-Симона та інших мислителів XVIII – початку XIX ст. суспільствознавство було доведено до такого стану, коли виникла потреба в створенні нової науки про суспільство, заснованої на інтеграції досягнень соціальної філософії і практики вивчення суспільних явищ методами природничих наук.

Дата добавления: 2015-05-24