Питання для закріплення знань

1. Особливості і напрями соціологічної думки в Росії.

2. Проаналізуйте основні досягнення емпіричної соціології XX ст.

3. Коли почалося відродження соціології в Радянському Союзі?

ЛІТЕРАТУРА

1. Виленская Э.С. "Н.К.Михайловский и его идейная роль в народническом движении 70-х-начала 80-х годов XIX века" – М., 1979.

2. Голосенко И.А., Козловский В.В. История русской социологии. ХІХ-ХХ в., - М., 1995.

3. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. – М., 1991.

4. Капитонов Э.А. Социология XX века. - Ростов-на-Дону: «Феникс», 1996.

5. Кравченко С.А., Мнацаканян М.О., Покровский Н.Е. Социология: парадигми и теми. — М, 1996.

6. Кравченко А.И. Основы социологии. - М., 1997.

7. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX ст. — К., 1996.

8. Ручка А.О., Танчер В.В. Очерки истории социологической мисли. — К., 1992.

9. Социология: Наука об обществе. Учебное пособие / Под общей ред. проф. В.П.Андрущенко, проф. Н.П.Горлача. — X., 1996.

10. Шаповал М. Загальна соціологія. Видання третє. — К., 1996.

РОЗДІЛ 10

СОЦІОЛОГІЯ ЕМІЛЯ ДЮРКГЕЙМА

1. Інтелектуальні витоки дюркгеймівської соціології.

2. „Соціологізм” Е.Дюркгейма.

3. В пошуках соціальної солідарності.

4. Значення соціології Е.Дюркгейма.

Остання четверть XIX ст. у Франції ознаменувалася тим, що суспільно-економічна система не могла забезпечити свого власного стабільного існування і знаходилася під постійною загрозою революційних виступів трудящих мас.

Духовною опорою реакції була спіритуалістична філософія. Разом з тим до кінця XIX ст. в різних областях духовної культури помітно посилився вплив контовского позитивізму. Ідея соціології як самостійної науки, яка повинна була стати основою реорганізації суспільства, поступово знаходила підтримку буржуазних республіканців, що висунули програму соціально-політичних перетворень.

Між 1870 і 1914 рр. соціологічна думка у Франції розвивалася в декількох напрямах. Один з них очолювали послідовники Ф.Ле Пле, що проводили дослідження економічного і сімейного стану різних груп населення. В ідеологічному відношенні леплеїсти були вельми консервативні, опору громадському порядку, що похитнувся, вони прагнули знайти в релігії. Проте цей напрям не міг служити теоретичною основою соціально-політичних прагнень буржуазних республіканців. Теоретичним обгрунтовуванням політики та ідеології соціального реформаторства, необхідною передумовою якого був „класовий мир” і „загальна згода”, стала теоретико-методологічна концепція, що отримала назву „соціологізм”.

Найповніше втілення ця концепція знайшла в працях Еміля Дюркгейма (1858—1917 рр.).

Эмиль Дюркгейм - один из засновників социології як науки, професії та предмету викладання. Народився Е.Дюркгейм у французському місті Епінале. Після закінчення місцевого ліцею вступив до Вищої школи в Парижі. Отримавши освіту філософа, Е.Дюркгейм займався викладацькою діяльністю в провінційних ліцеях. Саме в цей період (1882-1887 рр.) у нього формується стійкий інтерес до суспільно-політичного життя і його теоретичного осмислення. В 1885-1886 рр. він вивчає філософію, соціальні науки та етику в Парижі, а потім в Германії. З 1887 по 1902 рр. Е.Дюркгейм викладає соціальні науки в університеті Бордо. Тут же в 1896 р. він починає видавати соціологічний щорічник, який завоював широке визнання в самих різних суспільних колах. З 1902 по 1917 р. читає лекції в Сорбоні.

Головні праці були написані і опубліковані Е.Дюркгеймом під час його перебування в Бордо. "Про розподіл суспільної праці" (1893 р.) – докторська дисертація, в якій Е. Дюркгейм розкриває теоретичні і соціально-політичні принципи своєї теорії. Один із головних творів Е.Дюркгейма - "Правила соціологічного методу" (1895 р.). В ній він викладає свою знамениту концепцію "соціологізму". Третя робота Е.Дюркгейма - "Самовбивство: Соціологічний етюд" (1897 р.) – вважається класичним прикладом додатку теоретичних установок до аналізу практики соціальної дійсності. Вже в Париже в 1912 р. виходить ще одна велика праця Е. Дюркгейма під назвою "Елементарні форми релігійного життя", яка є результатом вивчення релігії як суспільного феномену.

Подібно тому як О.Конт першим ввів в науковий обіход термін "соціологія", Е.Дюркгейм першим серед західних соціологів використав поняття "прикладна соціологія", вважаючи, що остання повинна дати набір правил соціальної поведінки.

Дюркгеймівська соціологічна традиція знайшла продовження в так званій французькій соціологічній школі, представники якої розвивали і конкретизували ідеї свого великого вчителя. Смерть сина прискорила кончину батька. Еміль Дюркгейм помер 15 листопада 1917 р. в Фонтенбло під Парижем в віці 59 років, не встигнувши завершити багато із задуманого.

Із найбільш віддалених по часу інтелектуальних попередників Е.Дюркгейма потрібно відмітити перш за все трьох його співвітчизників: Р.Декарта, Ш.Монтеск’є та Ж-Ж. Руссо.

Із більш пізніх попередників дюркгеймівської соціології потрібно вказати на К.Сен-Сімона і, звичайно, на його учня і послідовника О.Конта. Важливу роль в формуванні поглядів Е.Дюркгейма відіграли ідеї Г.Спенсера та біоорганічної школи. Ідеї К.Маркса не могли пройти поза увагою французського вченого. Адже на межі ХІX—XX ст. популярність цих ідей була настільки велика, що всі соціальні мислителі так чи інакше звертались до марксизму, ставали їх палкими прихильниками, вступаючи з ними в діалог чи енергійно з ними полемізуючи. Е.Дюркгейм був знайомий з працями К.Маркса, не заперечував його впливу на свої дослідження, що, напевно, відповідало дійсності.

Хоча соціологія Е.Дюркгейма в цілому була направлена проти біологічних інтерпретацій соціального життя, вів відчув безперечний вплив біоорганічної школи, в часності, таких її представників, як німецький соціолог А.Шеффле та французський учений А.Еспінас. Е. Дюркгейм високо цінив праці А.Шеффле, особливо його відому працю „Будова і життя соціальних тіл”; рецензія на цю книгу була першою науковою публікацією французського соціолога. Книгу А.Еспінаса „Суспільства тварин” Е.Дюркгейм вважав „першим розділом соціології”.

Нарешті, потрібно вказати на вплив двох вчителів Е.Дюркгейма в Вищій школі - філософа Е.Бугру та історика Ф. де Куланжа. Перший з них вселяв своєму учню методологічну ідею, згідно якої синтез, що утворюється поєднанням елементів, не може пояснюватися останніми, складне не можливо виводити з простого, тому кожен більш складний рівень реальності повинен пояснюватися на основі власних принципів засобами специфічної науки. Ця ідея слугувала одним із відправних пунктів дюркгеймівської концепції побудови соціології як самостійної науки.

Не дивлячись на те, що наукова творчість Е.Дюркгейма знаходилася на перехресті багатьох впливів і традицій соціальної думки, він не вважав, що соціологія як наука уже сформувалася. Теорії О.Конта та інших мислителів минулого століття уявлялись йому дуже загальними і схематичними, що містили тільки передумови власне наукової соціології. Самостійну науку про суспільство зі своїм власним предметом і специфічним методом, з його точки зору, ще потрібно було створити. Е.Дюркгейм відчував себе призваним здійснити цю задачу.

Основоположні принципи соціології Е.Дюркгейма часто позначають як „соціологізм”. Цей термін, безперечно, огрубляє і спрощує уявлення про дюркгеймівську теорію. Не дивлячись на це він може служити корисним орієнтиром, що вказує на деякі суттєві особливості соціологічних бачень французського вченого.

Для розуміння дюркгеймівського „соціологізму” необхідно виділити і розрізняти в ньому два аспекти: онтологічний і методологічний.

Онтологічний бік „соціологізму”, тобто концепція соціальної реальності, подана в наступних базових положеннях.

1. Соціальна реальність включена в універсальний природний порядок, вона настільки ж стійка, грунтовна та „реальна”, як і інші види реальності, а тому, подібно останнім, вона підкоряється дії відповідних законів.

2. Суспільство – це реальність особливого роду, яка не зводиться до інших її видів.

Мова йде перш за все про всерозмірне підкреслення автономії соціальної реальності по відношенню до індивідуальної, тобто біопсихічної реальності, яка втілена в індивідах. Ідея дихотомії індивіда і суспільства червоною ниткою проходить через всю наукову творчість французського соціолога. В різних його дослідженнях ця дихотомія виступає в формі понятійних пар, які так чи інакше втілюють протилежність цих реальностей. „Індивідуальні факти – соціальні факти”, „індивідуальні уявлення – колективні уявлення”, „індивідуальна свідомість – колективна свідомість”, „світське – священне” - такі деякі із головних дихотомій соціології Е.Дюркгейма.

3. Онтологічний бік „соціологізму” не зводиться, однак, до визнання грунтовності і автономії соціальної реальності. Стверджується примат соціальної реальності по відношенню до індивідуальної та виключне значення в детермінації людської свідомості і поведінки, значення ж індивідуальної реальності визнається вторинним.

У вказаних вище дихотомічних парах ті сторони, які втілюють соціальну реальність, безроздільно господарюють: „колективні уявлення” - над індивідуальними, „колективна свідомість” - над індивідуальною, „священне” - над „світським” і т.п. Соціальні факти, по Е.Дюркгейму, володіють двома характерними ознаками: зовнішнім існуванням по відношенню до індівідів та примусовою силою по відношенню до них. Суспільство в його інтерпретації виступає як незалежна від індивідів, поза – і надіндивідуальна реальність. Вона – „реальний” об’єкт всіх релігійних і громадянських культів. Воно являє собою більш багату і більш „реальну” реальність, ніж індивід, воно домінує над ним і створює його, являючись джерелом всіх вищих цінностей.

Таким чином, характерна онтологічна риса „соціологізму” - це „соціальний реалізм”, хоча у Е.Дюркгейма він і не виражений в екстримістській формі, як, наприклад, у Гумпіловича. Е.Дюркгейм визнає, що генетичне суспільство виникає в результаті взаємодії індивідів; але, раз виникнувши, воно починає жити по своїм власним законам.

Методологічний аспект „соціологізму” тісно пов’язаний з його онтологічним аспектом і симетричний йому.

1. Поскільки суспільство – частина природи, поскільки наука про суспільство – соціологія – подібна наукам про природу в відношенні методології її пізнавальною метою проголошується дослідження стійких причинно-наслідкових зв’язків та закономірностей. Е.Дюркгейм наполягає на використанні в соціології об’єктивних методів, що аналогічні методам природничих наук. Звідси велика кількість біологічних і фізичних аналогій та понять в його працях, особливо ранніх.

2. Із визнання специфіки соціальної реальності витікає самостійність соціології як науки, специфіка її методології та понятійного апарату. Звідси ж і методологічний принцип, згідно якого соціальні факти повинні пояснюватися іншими соціальними фактами.

3. Однак „соціологізм” Е.Дюркгейма виходить за рамки цього методологічного принципу. Поскільки в відповідності з його „соціальним реалізмом” суспільство виявляється домінуючою, вищою реальністю, оскільки відбувається соціологізація поясняючих, так і пояснюючих фактів. Соціологічний спосіб пояснення проголошується єдино вірним, що виключає інші способи чи включає їх в себе. Соціологія в результаті виступає не тільки як специфічна наука про соціальні факти, але і як свого роду наука наук, що призвана обновити і соціологізувати самі різні галузі знання: філософію, гносеологію, логіку, етику, історію, економіку та ін.

Таким чином, визнання соціології специфічною наукою доповнюється в „соціологізмі” своєрідним соціологічним експансіонізмом (інколи позначається як „соціологічний імперіалізм”). Соціологія задумувалась Е.Дюркгеймом не просто як самостійна соціальна наука в ряду інших, але і як „система, корпус соціальних наук. В результаті „соціологізм” постає не тільки як базова соціологічна концепція, але і як філософське вчення.

Розробка головних принципів „соціологізму”, посередництвом яких він обгрунтовував необхідність і можливість соціології як самостійної науки здійснювалась в непреривній полеміці з самими різноманітними концепціями людини і суспільства: спіритуалістської філософії, утилітаристської етики, індивідуалістської економіки, біологічним редукціонізмом в соціальній науці. Але особливо важливе значеня мав його антипсихологізм, який містив в собі одночасно критику психологічного напрямку в соціології і прагнення звільнити останню від впливу психології. Психологізм в той час був втіленням методологічного редукціонізму та індивідуалізму; не дивно, що саме в ньому Е.Дюркгейм бачив явну та скриту перешкоду на шляху становлення соціології як самостійної науки.

Парадокс антипсихологізму Е.Дюркгейма полягає в тому, що, виступаючи проти психологічного редукціонізму в соціології (який логічно приводив до її усунення як самостійної науки) і прагнучи відділити соціологію від психології, він слідував прикладу останньої. Виділення соціології в самостійну дисципліну передувало відділенню психології від філософії та фізіології. Відкриття психічної реальності дало поштовх до пошуків в сфері особисто соціальної реальності і, таким чином, відіграло роль науково-методологічного прецеденту.

Ця зміна понятійних пріоритетів виражає часткове усвідомлення Е.Дюркгеймом того факту, що соціальні норми (і ширше, соціальні фактори в цілому) впливають на індивідуальну поведінку не небезпосередньо, а через відповідні механізми їх інтеріоризації, що зовнішня детермінація здійснюється через ціннісні орієнтації індивідів, що дієвість соціальних регуляторів визначається не тільки їх примусовістю, але і бажаністю для індивідів.

Отже, небхідність і можливість соціології як самостійної науки отримало метатеоретичне обгрунтування. Залишалось цим обгрунтуванням скористатися до відповідних соціальних явищ, до предмету і методу нової науки.

Предмет соціології, згідно Е.Дюркгейму, - соціальні факти, характеризуються двома основними ознаками: вони існують поза індивідами і вказують на їх примусову дію. Як наслідок він доповнив це тлумачення предмету ще одним, визначив соціологію як „науку про інститути, їх генезіс і функціонування”.

Уявлення Е.Дюркгейма про головні розділи і галузі соціології в відповідній мірі відображає його погляди на значення тих чи інших сфер соціального життя. В відповідності з цим поділом розміщувався матеріал в дюркгеймівському „Соціологічному щорічнику”. В цілому соціологія ділилась на три головні галузі: соціальну морфологію, соціальну фізіологію і загальну соціологію.

Соціальна морфологія аналогічна анатомії, вона досліджує „субстрат” суспільства, його структуру, матеріальну форму. В її сферу входить вивчення, по-перше, географічної основи життя народів в зв’язку з соціальною організацією, по-друге, народонаселення, його об’єму, розподілу по території.

Соціальна фізіологія досліджує „життєві прояви суспільств” і охоплює ряд приватних соціальних наук. Вона включає: 1) социологию релігії; 2) соціологію моралі; 3) юридичну соціологию; 4) економічну соціологію; 5) лінгвістичну соціологію; 6) естетичну соціологію.

Тема соціальної солідарності — одна з головних Е.Дюркгейма. По суті, солідарність для нього - синонім суспільного стану. Його перший лекційний курс в Бордоському університеті був присвячений проблемі соціальної солідарності, а перша книга - обгрунтуванню „солідаризуючої функції” розподілу праці. В своєму дослідженні самогубства він зв'язував різні типи цього явища з різним ступенем соціальної згуртованості. Нарешті, останнє значне дослідження французького ученого присвячено доведенню тези про те, що створення і підтримка соціальної єдності головна функція релігійних вірувань і дій.

Важливе значення в соціології Е.Дюркгейма мало трактування суспільства як переважно етичної реальності. Як і для О.Конта, соціальне питання для нього було не стільки економіко-політичним, скільки етично-релігійним питанням. Мораль Е.Дюркгейм розумів як практичну, дієву, реальну силу; все, що не має серйозної етичної підстави, з його точки зору, носить нестійкий і тимчасовий характер. Тому він вважав, що політичні революції — це криваві театральні дійства, які мало що змінюють в соціальних системах. Для того, щоб політичні перетворення дійсно викликали соціальні зміни, вони повинні виразити і торкнутися глибинних етичних цінностей і прагнень суспільства.

Він підкреслював, що соціальна поведінка завжди регулюється деяким набором правил, які є одночасно обов'язковими і привабливими, належними і бажаними. Правда, Е.Дюркгейм недооцінював той факт, що різні соціальні групи часто по-різному інтерпретують одні й ті ж норми та цінності. Але він чудово виразив значення криз, порушень і пусток в ценнісно-нормативній системі суспільства, вводячи в соціологію дуже важливе поняття аномії.

В епістемологічному аспекті внесок Е.Дюркгейма не менш значний, ніж в онтологічному. Він переконливо застосував до сфери соціологічного знання принципи наукового раціоналізму. Його дослідження є зразком поєднання теоретичного і емпіричного підходів до вивчення соціальних явищ. Е.Дюркгейм явився родоначальником структурно-функціонального аналізу в соціології: він досліджував соціальні факти під кутом зору їх функцій в конкретних соціальних системах. Разом з тим він не відмовився повністю від порівняльно-історичної та еволюціоністської методології, порівнюючи між собою різні типи суспільств і розглядаючи складні суспільства як комбінації одних і тих же простих елементарних одиниць.

Е.Дюркгейм розробив методологічні принципи соціологічного мислення, конкретні методи, правила і процедури, що стосуються визначення, спостереження, пояснення соціальних явищ, наукового доведення і т.д. Він вніс внесок в самі різні галузі соціологічного знання: в загальну теорію, в приватні теорії, в дослідження окремих сфер і явищ соціального життя: моралі, сім'ї, виховання, релігії, ритуалу і т.д.

Проголосивши основним принципом своєї методології необхідність вивчати соціальні факти як речі, він відстоював погляд на соціологію як на суворо об'єктивну науку, вільну від всякого роду ідеологічних забобонів і умоглядних спекуляцій. Безумовно, в його вірі в науку було немало наївного і утопічного. Але, проте, ця віра, що спиралася на глибоку логічну аргументацію і власні наукові дослідження Е. Дюркгейма, зіграла велику роль в становленні соціології, визнанні її наукового статусу і авторитету.

Е.Дюркгейм вніс в становлення і затвердження професійної соціологічної етики великий внесок. В своїх працях він доводив особливе значення професійної етики в сучасному суспільстві. Своєю власною діяльністю він демонстрував високий взірець цієї етики у сфері соціальної науки. Е.Дюркгейм виходив з необхідності практичної орієнтації соціологічного знання. Але для того, щоб ця орієнтація могла здійснитися, щоб соціологія приносила користь суспільству, він вважав необхідним в процесі пізнання відділити професійну етику соціолога від цивільної етики, пізнавальні цінності — від будь-яких інших.

Будучи супротивником розчинення пізнавальних цінностей в інших, Е.Дюркгейм одночасно був супротивником розчинення соціологічного підходу в підходах, властивих іншим наукам. Це ревниве прагнення обгрунтувати і відстояти самостійність соціології поєднувалося у нього з рішучим неприйняттям дилетантизму в цій науці, компроментувавшого її в очах вчених і широкої публіки: адже в той час, під рубрикою або заголовком „соціологія” нерідко фігурувало все, що завгодно. Соціологічна етика Е.Дюркгейма — це етика чесного, неупередженого і компетентного дослідження.

В інституційно-організаційному аспекті внесок Е.Дюркгейма в соціологію був також надзвичайно великий. Саме завдяки цьому соціологія у Франції стала університетською дисципліною, а поєднані прихильністю дюркгеймівських ідей, однодумці, створили згуртований колектив дослідників, що отримав назву Французька соціологічна школа, або школа Е.Дюркгейма.

Колективна форма наукової роботи, характерна для школи Е.Дюркгейма, була новим явищем в академічній сфері, що істотно відрізнялася від колишніх форм, заснованих виключно на відношенні „вчитель - учень”. Це був саме колектив дослідників, кожен з яких, розділяючи з іншими деякі загальні теоретичні переконання, в той же час зберігав свою самостійність і творчу індивідуальність.

Разом зі школою Е.Дюркгейма у французькій соціології кінця XIX — початку XX ст. існували й інші, конкуруючі напрямки: школи „соціальної науки” і „соціальної реформи”, що наслідували традиції Ф.Ле Пле; органіцистське та психологічне направлення; „католицька” соціологія. Але саме дюркгеймівська школа займала ключові позиції у французькій академічній системі аж до початку другої світової війни. В останні десятиріччя спадщина Е.Дюркгейма і його школи в різних країнах активно досліджується, інтерпретується і переосмислюється. Наукове співтовариство продовжує вважати цю спадщину актуальною і плідною для розвитку соціологічного знання.

Дата добавления: 2015-05-24