Івано-Франківськ, 1-28 березня 2011 року 4 страница

— Фігня яка…

— Я теж так сказав…

«Недобре все це, — подумав я. — Жінки ніколи не кажуть хлопцеві «ти хороший» просто так. Ці слова для них — не в парк прогулятися: вони майже завжди в них укладають певний зміст. Наприклад, коли вони хочуть сказати «йдемо до мене», вони спершу кажуть: «Ти хороший», — а вже потім решта… Така в них психологія….. Жіноча. Вони ніколи не кажуть прямо».

Мені залишилось тільки здогадуватись, що цими словами хотіла сказати Віка.

Я переповів Жені всю нашу розмову. Майже всю. Не хотілось його розчарувати словами про те, що його теорія про симпатію Віки до мене ось-ось могла підтвердитись… Я вдруге змовчав. Тепер у нас із Вікою було на одну таємницю більше… Згадались слова: усе потаємне рано чи пізно стане явним. Від цього я почувавсь препаскудно.

За кілька наступних днів нічого не змінилось. Ані в погодних умовах, ані в мені. Досі падав важкий, холодний дощ, краплі бились

об землю, роблячи під ногами багнюку, котра прилипала до підошви й мандрувала з людьми до офісів, квартир і закладів харчування… Я почувавсь паскудно: погода вбивала своєю одноманітністю й сірістю. Те, що мені довелось відмовитися від поїздки до Севастополя й вийти на роботу, усе ще більше ускладнювало; я почувавсь цілковитим нездарою, оскільки не міг утілити в житті таку просту й

легкодоступну мрію… Квитки вдалось узяти на 2 грудня — день, коли нашим із Сонею стосункам мало виповнитись рік і два місяці.

Ножик уже третій день ходив похмурий і розбитий. Віка дала йому остаточного відкоша, дала зрозуміти, що в неї вже давно є хтось інший. Через це і я з полегшенням зітхнув — мені не довелось ні перед ким ні за що виправдовуватись. По-справжньому крутою виявилась субота — день, коли ми з Женею випили як слід і розтрощили половину комплексу Panorama. Наступного після цього ранку я прокинувсь зі страшенним головним болем і жахливим запахом у роті. Тоді я подумав, що не питиму більше ніколи…

«Самотність… Що може бути краще за неї? — подумав я посеред ночі, відчувши, що інша частина мого ліжка порожня. — Що може бути краще за фільми на самоті, холодні сніданки, слова в порожнечу, увімкнений телевізор, щоб швидше вдалось заснути? Що могло бути краще за слова пісні, котру співаєш сам, за безмежні палкі обійми смутку, за велику кількість алкоголю? Тільки обійми коханої…»

Мене знову накривало… Спочатку поволі, а потім усе сильніше й сильніше. Зсередини щось немов заїло. Я думав про Віку й про Соню… Про те, що було, і про те, що ще могло бути. За будь-яких обставин потрібно щось змінювати. Далі так тривати не могло… Я занадто застряг у собі, занадто часто вдягав того самого костюма, котрий уже доволі давно варто було б викинути…

На роботі все було без змін — ми закінчили проект для Москви; Женя всим подякував і вручив премії. Його печалі за Вікою вистачило на кілька днів, як на це й годі було очікувати. Мене ж думки про неї турбували все частіше. Нав’язливою думкою оселилась вона в моїй свідомості. 25 листопада 2010 року, коли вона вдруге з’явилась у моїй квартирі, усе знову понеслось шкереберть…

— Я так більше не можу… — сказала вона.

Великий зелений парк, котрий розташувався на найвищій точці нашого міста, був моїм улюбленим місцем. Раніше я досить часто навідувавсь сюди — посидіти й подумати чи просто прогулятись.

Соня також його любила… У цьому місці відчувавсь певний магнетизм, сюди хотілось повертатися повсякчас. Особливо красивим парк був у період з кінця вересня до середини жовтня, коли всі дерева палкої окраски й пашать золотавою вродою, а повітрям туди-сюди шмигає бабине літо… Зараз же тут звідусіль дерева простягали до людей своє оголене гілля й сонно хитались під такт вітру… Справжнє життя до них повернеться наприкінці квітня.

С. К. сидів на парковій лаві. Поруч з ним сиділа Ліза; вона, на відміну від мого брата, була всміхненою й привітною… Тільки тепер я зрозумів, що скучив за ними обома. За С. К. особливо. І про що це я, дурень, увесь цей час думав? Давно треба було зустрітись.

— Чого тобі? — непривітно запитав він, коли я, потиснувши йому руку, сів поруч.

Ліза підвелась з лавки.

— Я поки що пройдусь… А ви собі поговоріть. Я почекав, доки вона відійшла.

— Ти не радий мене бачити?

С. К. промовчав. Я уважніше придививсь до нього. Синці з-під очей зникли, він знову, як завжди, був доглянутий, від нього пахло дорогими парфумами, на носі вже звично розташувались окуляри.

Таким я його пам’ятав завжди.

— Я прийшов, щоб привітати тебе з виходом наступної книжки.

Вона, як і годі було сподіватись, виявилась вдалою. Ти талант.

Цими словами я влучив просто в ціль.

— Не без твоєї заслуги, — відповів С. К. — Але ж ти не заради цього до мене прийшов, правда?

Я всміхнувсь.

— Ну так. Не тільки заради цього. Ми давно не бачились, а наша остання зустріч завершилася не найкращим чином.

— То що ти хочеш?

— Поговорити з тобою про дещо… Дещо дуже особливе.

— Тобі треба грошей?

— Та ні. Чому зразу стільки негативу? Які гроші? Хіба в них є щось особливе?

— Так, — С. К. хитнув головою, — особливість є в усьому. То що там у тебе?

Я без вагання розповів йому все до останнього слова. І про нічний візит Віки, і про всі її слова, котрі почув учора, і про Ножика, котрий абсолютно нічого не знав про почуття Віки до мене, і про те, як я почуваюсь тепер, коли опинивсь у такій ситуації. Мій монолог тривав понад 20 хвилин, навіть за сценічними мірками це було чимало. За цей час персонажі в театрах устигали народитись і померти; у мене ж це була тільки маленька частка того, що мене турбувало… С. К. весь цей час сидів, склавши руки на животі, і уважно слухав: його погляд майже постійно був націлений на Лізу, котра стояла трохи осторонь, зіпершись руками на перильце

оглядового майданчика. Коли я закінчив розповідати, він відвів погляд від Лізи й уважно подививсь мені в очі.

— А чому ти прийшов до мене із цим усим?

— Тому що ти мій брат, — впевнено відповів я. — Брати мають ділитися найближчим. Хіба ні?

— І давно ти це зрозумів?

— Цієї ночі…

— І що ж спонукало дійти такої глибини?..

Ох уже цей С. К.! Йому б тільки запитаннями бавитись…

— Я зрозумів, що ми будемо один біля одного майже все життя.

Що тільки ти і я — це наше спільне теперішнє й майбутнє… С. К. задумався.

— Я все життя шукав до тебе підходу тільки заради того, щоб ти зміг зрозуміти цю просту й загальновідому істину, а ти мене відштовхував… Бачиш, як воно буває. Інколи людині треба самій усе зважити, щоб щось збагнути… Мої методи впливу на тебе виявились марними.

Мені чомусь стало соромно за те, що я йому говорив колись… У гніві люди завжди роблять дивні, незрозумілі речі, котрі важко пояснити. Вини в смерті Соні в нього було ж рівно стільки, скільки в мене. Але знову торкатись цієї болісної теми мені не хотілось. Я прийшов, аби примиритись, прийшов, аби просити поради…

— А знаєш, як там співається… — сказав С. К. — Ми добре бачимо те, чого насправді немає, а те, що є, чомусь ні я, ні ти не помічаємо… Ці слова сповна відображають те, що було з нами.

«А й справді… Справді, — подумав я. — Я все життя втікав і вигадував собі дурниці, не бачачи того, що було під самим носом».

— Пробач, — сказав я. С. К. усміхнувся.

— Уже давно пробачив. Не запарюйся. Краще ходімо прогуляємось. Здається, буде дощ…

З неба знову почало накрапати. С. К. підійшов до Лізи й узяв її за руку… Ми йшли довгою парковою алеєю, майже безлюдною. Я витяг із сумки шарфа й міцно закутав у нього шию…

— Життєва хімія… — сказав С. К. трохи згодом. — Чув про

таке?

Я не второпав, до чого це він сказав, і заперечливо похитав головою.

— Життєва хімія, — вдруге повторив він, — це те, що ти відчуваєш усередині себе в певні моменти життя. Коли немає її — немає найчудовішого, що може бути в людині — немає почуттів. Усі люди, котрі тебе оточують, здатні відчувати, але не всі здатні відчути тебе… І навпаки. Розумієш, Марку? Ось, що в житті важливе.

Я кивнув. Це було простішим за 1 + 1…

— Саме тому ми повинні бути з тими, хто має почуття до нас і

до кого маємо почуття ми, з тими, через кого всередині нас починають взаємодіяти почуття й емоції, котрі й становлять хімію життя. Тільки поруч з такими людьми все стає на свої місця, і ми дозволяємо собі бути справжніми. Не відпускай їх, тримайся за них міцно й нехай твоє життя бурлить і вирує від хімічних процесів, але пам’ятай: справді близьких багато не буває…

— Близьких багато не буває… — повторив я. — А що робити з Вікою?

— Вирішуй сам. Вибір за тебе не робитиме жоден… Ти можеш мати дівчину, котру в подальшому, можливо, покохаєш, і не мати друга або ж мати друга і не мати тієї людини, котру ти, можливо, покохаєш.

— Але ж може бути так, що я загублю й те, й інше?

— Так, — відповів С. К. — Життя повне несподіванок.

Попереду ще багато всілякого, зокрема й неприємного.

Ми пройшли ще трохи. С. К. розповів мені про маму й про мальовничу природу карпатського краю, хоча я й без нього все це знав. Перед тим як попрощатися, С. К. сказав мені про ще одну новину.

— Ти станеш дядьком…

Від цього я страшенно зрадів… Люблю маленьких дітей, люблю гратись з ними, тримати й вести їх за маленькі рученята, коли вони хапаються своїми пальчиками моїх пальців, люблю їх, коли вони сміються, коли плачуть… Я обійняв і поцілував у щоку Лізу, потис руку С. К. Це була хороша новина. Дуже хороша новина, вона підняла мені настрій. Я всміхавсь… Ми ще трохи поговорили, і я пішов до Жені пити чай…

— Марку! — гукнула до мене Ліза, коли я встиг уже трохи відійти від них обох.

— Що? — я обернув до них своє обличчя.

— Ми з Сашею вирішили, що, якщо в нас буде дівчинка, ми неодмінно назвемо її Сонею.

— Тоді я вам її бажаю, — з усмішкою відповів я.

Я взувсь і сів на пісок. Горизонт був безкраїм, море немов піднялося аж до самого неба, з’єднавшись з ним у тоненьку смужку за далеко-далеко кілометрів попереду. Мої почуття й емоції в цьому місці загострились, я відчував поруч із собою Сонину присутність: вона була всюди — у повітрі, піску, морі, — це місце колись було в наших спільних планах ще до того, як їх у нас відібрали… Життя без Соні стало буденним, спогади не були вже настільки болісними, а навпаки — я чітко відчував усю ніжність тих миттєвостей, котрі ми пережили разом, відчував, які почуття я маю при цьому, і більше не тікав від тих думок, котрі ще кілька місяців тому могли мене вбити… Саме через одну з них я й приїхав сюди — до Севастополя. Мені хотілось до кінця попрощатись із Сонечкою, виконати її останнє бажання — разом побувати на цьому пляжі… І зараз це стало можливим. Вона була тут, зі мною.

Що важливіше — кохання на словах чи дружба? Що вагоміше

— перевірені часом і обставинами стосунки чи секундна слабкість, ілюзія, котра запросто може зруйнувати все життя? Згадав про Віку: її обличчя зараз було безликим, я забув, як вона виглядає, забув усі ті процеси, котрі відбувались усередині мене в її присутності, — вони стали мізерними й незначними, не було тієї хімії, про яку казав С. К. Що можна відчувати до дівчини, зовнішність котрої забуваєш через три дні після останньої зустрічі? Нічого… Я не повірив жодному її слову, її почуття були для мене вигаданими й несправжніми, словами, котрі вона могла сказати в пориві емоцій і котрі не контролювала… Так мені здавалось. Занадто швидко й неочікувано все склалось… Не так повинно бути. Треба спочатку довго одне одному набридати, і тільки тоді з’явиться справжнє… Так казала Соня. Мої сподівання щодо Віки мене не підвели.

— Знаєш, а вона мені теж від самого початку казала схожі речі,

— сказав Ножик, вислухавши мою розповідь до кінця. — Я б сказав

— повністю ідентичні. Я, як дурень, повірив, носився з нею, піклувався про неї… А тут — на тобі, маєш, — виявляється, що вона та ще цукерочка…

— А мені вона казала, що тобі від неї потрібен тільки секс, тому вона тобі не вірить і через це не підпускає до себе.

— За великим рахунком усим від усих потрібен тільки секс.

— Ну, перебільшуєш, — заперечив я.

— Можливо, зовсім трішки. Але суть не в цьому. Головне, що я тепер знаю те, що знаєш ти, а ти знаєш те, що знаю я, і ми обоє знаємо, хто така Віка.

Після цієї розмови я остаточно вирішив ігнорувати будь-які намагання з її боку справити на мене враження. Думаю, що жалкувати про це мені ніколи не доведеться.

— А що б ти зробив, якби я їй повірив і почав з нею зустрічатись? — запитав я в Ножика.

У відповідь він усміхнувся.

— Ти б не почав… Я тебе знаю. Для тебе моя дружба важливіша за якісь там тіті-міті з малознайомою дівчиною.

Він мав рацію. Якби між мною й моїм найкращим другом колись постала жінка, я б без вагання від неї б відмовився. Жінок он скільки

— мільярди, а справжній, найближчий друг — тільки один. У всих він один. Коли більше — це вже неправильно.

— Сонько-сонечко, — сказав я, — ось ми й тут. Пробач, що не вийшло приїхати сюди влітку, пробач, що я наговорив того вечора, пробач, що не зумів утримати наше щастя в руках, як годиться чоловікові. За все мені пробач…

До горла підступила важкість, легені стисло, я не міг нормально дихати, з мене виходили малозрозумілі звуки… Я відійшов трохи від берега – до великої, самотньої скелі, вирив біля неї глибоченьку яму й поклав туди глобуса бажань і всі наші фотокартки; залишив собі тільки одну – ту, на котрій ми, обійнявшись, сиділи в «Royal-bizzare». Це було на день мого народження. Ось такою я назавжди залишу її у своїй пам’яті.

Я закидав ямку піском, усе надійно втрамбував. Почуття гнітючості незабаром зникло, і йому на зміну прийшла легкість. Душа очистилась повністю, я відчував, як Соня пестить моє лице легким, ледь солоним морським бризом, здуваючи з очей сльози… Я підвівся й пішов. Ступаючи короткими кроками… І з кожним з них я

повторював собі, що неодмінно сюди повернусь… Наступного літа. А, якщо вийде, то, можливо, й раніше…

***

Віка більше не з’являлась. Ножик сказав, що вона повернулась на Захід і поновилась в університеті, вирішивши за будь-яку ціну здобути фах хіміка. Він з нею, як належить, поговорив, і вона не діставала мене розмовами про почуття й іншими подібними речима. Сам Женя знову був із Сонею… Своєю Сонею. Я не вдававсь в особливі подробиці того, як вони зійшлись…Він був нарешті щасливий, і цього мені було більше ніж достатньо. Вони зі своїм сусідом (його, до слова, також звали Женею) розкрутили продакшн до небачених висот, і він тепер досить часто дере догори носа через свої здобутки… Я ж продовжую писати сценарії, тільки тепер уже не виходжу з дому. Офіси мене втомили більше, ніж будь-що інше…

Другого місяця літа я став дядьком і хрещеним татусем. У С. К. і Лізи народилась дівчинка; вони, як і обіцяли, назвали її Сонею… Я вірю, що в цій дитині живе частка душі від моєї коханої, але я нікому про це не говоритиму… Це стало моїм секретом… Незабаром мало настати 14 липня — день, від якого рік тому почалась ця історія…

Дата добавления: 2015-05-24