Івано-Франківськ, 1-28 березня 2011 року 1 страница

ЕПІЛОГ

2.8.

2.7.

2.6.

2.5.

2.4.

2.3.

2.2.

2.1.

У кімнаті було напівтемно, пахло корицею, на газетному столику горіла свічка… Я лежав, накрившись з головою й читав «Над прірвою в житі». Пригадую, що вперше для себе цю книжку відкрив у віці 16 років у одній з бібліотек міста — і відтоді вона стала однією з моїх найулюбленіших. Особливо в голову мені запав уривок:

«…безодня, куди ти летиш, — жахлива й небезпечна прірва… Той, хто до неї падає, ніколи не відчує дна. Він падає, падає без кінця… Це буває з людьми, котрі в певний момент свого життя почали шукати те, чого їм не може дати їхнє звичне оточення. Вірніше, вони думали, що в звичному оточенні вони нічого для себе знайти не можуть. І вони припинили шукати. Припинили, навіть не повторюючи спроби щось- таки знайти…» Я перечитав цей уривок уже, мабуть, разів зо сто, і кожного разу мені ставало моторошно… А раптом я також упаду до цієї прірви, піддамся системі?.. Це ж так просто. Достатньо просто опустити руки…

Очі почали трохи боліти… Незважаючи на те, що був день, я ще вранці міцно зашторив вікна й практично весь день ось так, не встаючи, пролежав. По кімнаті було розкидано багато мотлоху: одяг, брудний посуд… У моїх ногах лежав увімкнений ноутбук, на робочому столі котрого сяяла картинка «безтурботність»… Останні кілька днів я дививсь на неї та мріяв про синє небо, зелену траву й легкі пористі хмаринки. «Зберися, зберися», — майже без упину повторював я собі, дивлячись на екран… Від часу Сониного похорону минуло трохи більше місяця… Приїхали її батьки й забрали тіло до рідного міста. Я й досі намагавсь оклигати: кілька разів ходив на курси реабілітації, але мене це не заспокоювало — навпаки… Усе почало ще більше ускладнюватись: я почував себе хворим, заразним і

шукав усілякі можливі методи, щоби позбутись цього гнітючого відчуття порожнечі… Одного разу, коли було геть зле, я випив цілу пачку препарату «Седасен» і заліг спати. Через 16 годин мене збудив Ножик, коли стукав у двері. Замість бажаного ефекту я отримав жахливу діарею, слабкість у тілі й ще більшу неповагу до себе…

Хто втрачав?.. Хтось втрачав?! У голову лізли думки: «чому я?»,

«чому зі мною?». Скільки ночей ви не спали? курили? пили?.. Про самогубство не задумувались? Думками загнивали зсередини, боячись зізнатися комусь у власних страхах і болі? Жахіття… Нічні жахіття… Знову й знову. Щоночі… Земля — нескінченне пекло. Коли заплутуєшся й втрачаєш напрямок, усі, хто поруч, здаються ворогами; життя — суцільна змова… Усе, що можеш зробити за таких обставин,

— зупинитись і чекати… Чекати, аж поки тебе не знайдуть. Люди, котрим ти небайдужий, завжди готові це зробити.

Я відклав Селінджера й потягся за телефоном. Годинник позначив 18.30. Потрібно було встигнути до С. К. в лікарню, тому що з 20.00 відвідування було заборонене. За останні кілька тижнів йому стало набагато краще, гематоми зійшли і він знову став схожим на мого пихатого, трохи зарозумілого старшого брата.

— Як ти, чувачок, — запитав Ножик, коли я заскочив у салон його новенької автівки. Він купив її кілька днів тому. Модель Fiat Bravo червоного кольору.

— Та нічого, нормально…

— Що робив?

— Читав Селінджера.

— Зрозуміло.

Машина рушила. Женя поклацав кнопками на програвачеві.

Заграла музика.

— Твої любимі «Maroon 5». Новий альбом.

— Клас…

Мені було не цікаво. Та й взагалі, якби не С. К., то я б продовжував лежати вдома, перечитуючи улюблені книжки.

— Як там Саша? — запитав Ножик. — Це ж таке його ім’я, так? Я кивнув.

— Так.

— То як він?

— Не знаю. Ми не говоримо… Зовні нормально.

— Навіть слова не кажете один одному? Я хитнув головою.

— Слухай, можна тебе дещо попросити?

— Проси.

— Думаю, що йому не краще за тебе. Тому, може, давай-но ти не будеш так поводитися з ним?

— Я ніяк з ним не поводжуся… Він спить постійно. Та й зрештою… Це мій брат. Я буду поводитись з ним так, як захочу.

— Цим ти все тільки ускладниш…

— Я звик…

Женя зітхнув. Ми проїхали кілька кварталів і зупинились біля одного з супермаркетів; я вийшов, купив фруктів, сік і ще дещо для С. К. й повернувся до машини. У голові червоним стягом майоріла безвихідь… Я не знав, у якому напрямку рухатись, як жити, чим займатися. З Cinema Trade мене звільнили через 3 дні після того, відколи я припинив там з’являтися. Жив я тепер, більшою мірою, на невеликі заощадження, котрі ми з Сонею планували витратити в Криму.

У лікарні все було без змін. Запах ліків, лікарі, палати, хворі… Для мене це місце стало буденним: упродовж останнього місяця я бував тут досить часто — навідував С. К. і приходив просто посумувати на лавці біля входу. Від самого початку мені було важко: мене душило зсередини, але я твердо вирішив, що це потрібно побороти… Як жагу до паління чи бажання подзвонити Соні. Мені часом вдавалося…

Коли я зайшов до палати, там були тільки С. К. і старенький дідусь зі своєю онукою, обличчя котрої здалось мені доволі знайомим. Я кивнув їй головою й підійшов до ліжка С. К. Він спав. Я сів поруч із ним, поклав гостинці на тумбу й узяв брата за руку.

Складно сказати, що я відчував до нього… Спочатку це була ненависть. Я палко ненавидів його обличчя й душу за те, що він потягнув за собою Соню, що розірвав наш із нею зв’язок. Особливо нестримно це відчувалось за два дні після похорону, коли, стоячи біля вікна, я чітко усвідомив, що її більше ніколи не буде поруч… Тієї миті мені захотілось прибігти до лікарні й власноруч його задушити. Але

минуло кілька днів, і це почуття з часом зникло; я трохи заспокоївсь, і на зміну ненависті прийшло відчуття порожнечі, котре змінилось відчуттям провини. Я дорікав собі через те, що не знайшов сили з усим розібратися ще тоді, коли застав їх удвох, і просто втік, як зазвичай роблять боягузи. Мені нестерпно хотілось дізнатися, що тоді між ними було, але С. К. постійно спав… Як і сьогодні.

— Не впізнаєш?.. — вирвала мене з думок дівчина під вікном. У її голосі відчув докір.

— Не впізнаєш… — уже більш стверджувально повторила вона. Я уважно придививсь. У ній було щось знайоме, але пригадати,

де ми бачились, я не зміг.

— Пробачте… У мене дуже коротка пам’ять на обличчя.

— Авжеж, — дівчина скрутно хитнула головою, — у більшості чоловіків така проблема…

Дідусь, поруч з котрим вона сиділа, голосно захрипів. Він просив пити, указуючи рукою на пляшку з водою.

— Я не знаю… не надто приємне видовище, пробачте.

Дівчина налила в корок з пляшки води й залила її до рота старому; він ковтнув; вона ще двічі повторила ці рухи.

— Та ні, чому ж… це життя.

— Життя ось там… — дівчина кивнула на вікно. — А тут людям боляче…

— Там їм боляче не менше, ніж тут.

— Душевний біль не такий, як фізичний. Його можна приховати.

Я змовчав. Не хотілось розпочинати словесні баталії. На вигляд дівчині було років 18, не більше. Трохи кучеряве, довге волосся спадало на плечі, акуратний носик, вузькі котячі очиці, пухкі губи, високе чоло, — вона тримала голову високо піднятою. Я чомусь подумав, що дівчина, мабуть, танцює, тому що в її рухах не було ґречності, усі рухи були зваженими й послідовними. Я відвів від неї погляд і подививсь на С. К. Мені не хотілось, щоб дівчина подумала, що я на неї вирячивсь. У палату зайшов лікар. Це був давній знайомий С. К. і палкий шанувальник його творчості.

— Як тут наш письменник?

— Спить.

— Хай спить. Завтра ми його виписуємо.

— Цілком одужав?

— Так. Деякий час йому доведеться походити в корсеті, але найстрашніше вже позаду.

— Це добре.

— Звичайно. Він щасливчик…

Я відвів погляд убік… Перед очима постало обличчя Соні й наша остання ніч… Горище, поцілунки, любощі… Я встав, підійшов до вікна й удавано натягнув шию, щоб вони не побачили, як на моїх очах проступили сльози.

— Женя кудись подівся… — пробурмотів я.

— Що ти кажеш? — запитав лікар. Я розвернувсь.

— Кажу, що мій друг кудись поїхав, — відповів я, потираючи очі, ніби туди щось потрапило.

— А-а…

Він багатозначно кивнув і пішов до діда під вікном. Я знову сів на місце. В палаті було задушно.

— А вікна відкривати заборонено?

— Так, — не обертаючись, відповів лікар.

Він прослуховував дихання старенького, немічного дідуся. Я уважніше подививсь на його обличчя — воно було в зморшках; сивина… Дідусь був звичайним, як і мільйони до нього подібних. Стара дитина, мислення й розум якої з’їдає маразм і склероз. Лікар дав йому ліків і вийшов з палати… Я вирішив також піти. Сенсу сидіти й так не було — С. К. спав.

— Віка.

Я знову поглянув на дівчину біля вікна. Вона дивилась на мене.

— Віка, — ще раз повторила дівчина, — ви купували в мене квіти якось… Пригадуєте?

У голові виринув спогад. Запашний ранок, мокра бруківка, букет з дев’яти троянд… Серце знову боляче стислось. Усе це було немов з чийогось іншого життя.

— Прихильниця цитат Ремарка, — удавано всміхаючись, відповів їй я.

Вона кивнула.

— Так. А казали, що пам’ять коротка.

— Коротка. Мені ж не відразу вдалось пригадати вас…

— Нічого страшного.

— А ви не любите Ремарка, так? — запитала Віка.

— Люблю. Але більше Селінджера. Він не ускладнює речення зайвими прикметниками.

— Але ж і образності в нього куди менше.

— Так. Та це в літературі не головне.

— А що тоді?

— Душа.

Віка всміхнулась.

— Згодна. Та хіба без образності вона відчутна? Чим би була ваша душа без тіла? Паром, безтілесною одиницею… А з тілом вона набуває форми й розкривається наповну. Так і в літературі.

— Так… Мабуть, так.

Бажання продовжувати цю розмову в мене не було.

— Ну гаразд… Я мушу йти. На мене друг чекає. У відповідь Віка кивнула.

— Була дуже рада вас зустріти. Шкода, що в такому місці…

— До зустрічі.

Віка по-дитячому помахала мені маленькою, трохи дитячою долонею. Я вийшов на вулицю. Женя чекав біля входу, потягуючи з баночки томатного соку. Він, як завжди, був охайний і доглянутий, чого я за останній місяць не міг сказати про себе.

— Ти чого так швидко?

— С. К. спить.

Ми сіли в машину. Я відчув раптову ніжність до цього блакитноокого блондина, котрий не раз видирав мене з пазурів депресії та поганого настрою.

— Я люблю тебе, чувачок… — сказав я йому, коли машина рушила.

У відповідь Ножик щиро всміхнувсь.

— І я тебе, друже…

***

Наступні кілька днів я не виходив з дому: годинами дививсь свої улюблені фільми. Ці тихі, самотні вечори стали моєю відрадою. Коли

зовсім темніло, я вмикав Coldplay, запалював ароматичну паличку, вимикав світло й дивився у вікно, мріючи про все, що колись для нас із Сонею мало значення.

Найбільше їй хотілося двох діток. Хлопчика й дівчинку. Соня могла годинами мріяти про це, розповідаючи й плануючи все до дрібниць: як ми їх назвемо, у що вдягатимемо, у яку школу віддамо, коли вони підростуть, які вони будуть розумні й на кого будуть схожі… Коли вона про це розповідала, її голос набував дивного тембру: тихого, ніжного й спокійного, — він заколисував… Я чітко уявляв кожну деталь, кожна подробиця поставала перед моїми очима й почуття, котрі виникали під час цього, не можна було сплутати ні з чим — найяскравіше уособлення щастя. Я перебрав усі наші спільні фотографії — усі миттєвості, котрі були вирвані з усієї історії та віддані на папір і глянець, і посортував їх по альбомах. Коли все навколо ставало нестерпним, я гатив у стіни, щосили, кулаками, ногами; одного разу, зачувши в моїй квартирі гамір, сусідка викликала міліцію. Міліціянти приїхали й запитали в мене, у чому справа… У відповідь я мовчав. Тоді дільничний пригрозив мене штрафом, але це не допомогло… Коли все навколишнє знову ставало нестерпним, я знову й знову гатив у стіни… Тільки тепер уже подумки, а потім набирав повнісіньку ванну води, вимикав світло, лягав у неї й лежав, аж поки вода не вихолоняла… С. К. і Женя намагались до мене додзвонитись: вони щодня по кілька десятків разів пускали мені гудки, але я не відповідав. У мене не було бажання про щось з ними говорити. Уголос я не говорив… У мене не було бажання чути цей огидний звук, котрий кількома словами зруйнував три життя…

Одного разу я прокинувсь, як це зазвичай у мене буває, о 5-ій ранку, устав, випив зеленого чаю й знову ліг. Крутивсь, не міг заснути; постійно думав про все це; продовжував вимотувати себе морально, а потім до мене прийшла Соня… Це було чітко й по- справжньому. Вона сіла на краєчок ліжка й руками пестила мої щоки, волосся; вона розповідала, як їй мене не вистачає та як вона жалкує, що я того ранку не залишивсь… Її руки були теплими, я відчував їх на собі, кожен порух цих ніжних пальців пробивав моє тіло струмом.

Соня плакала… Я хотів її обійняти й тримати, більше ніколи не

відпускаючи; я хотів розповісти, як мені без неї погано, але голос застрягав глибоко в горлі, а рухи були сковані сонливою втомою… Я прокинувсь: по моїх щоках текли сльози, навколо було тихо, цокання годинника, у моїх ногах звично ніжилась Мурмулядка… Ненависне для мене життя в ненависній мені квартирі…

— Ти б припинив нас лякати!

***

Женя стояв біля дверей і щосили грюкав по них кулаками.

Стукотіння не припинялось… Із сусідніх квартир повиходили сполохані сусіди. Я сидів у кріслі перед ноутбуком: мої пальці стукотіли по його клавіатурі…

— Усе ж уже було нормально! Що знову не так? Cтукотіння.

— Ти живий?

Я мовчав… Мені не хотілось відчиняти йому дверей і відповідати на сотню запитань, за відповідями на котрі він, очевидно, і приїхав. Мурмулядка ліниво блимала на мене очима. Я відклав ноутбука й узяв її на руки: вона замуркотіла й підняла підборіддя — задля пестощів.

— Та що ж таке… — востаннє крикнув Женя. Він припинив стукотіти.

— Ну от, нарешті.

Я встав і пішов на кухню — заварив собі міцного чорного чаю з лимоном. Він завжди мене рятує. Можу по 10 чашок випити і хоч би хни. Лікарі застерігають, що це погано для організму, але мені байдуже… Головне, що смачно. Мурмулядка потерлась об мої ноги. Я кинув їй шматок ковбаси, котру вона так любила, повернувся до кімнати, поставив чашку поряд і знову вмостивсь стукотіти… Я

писав: рядки бігли вперед, букви випереджали одна одну. Це були мої думки, котрі я намагавсь впорядкувати хоча б на папері. З коридору почув гамір, біля дверей зашаруділо… У шпарину для ключа пролізла скріпка, чимось клацнуло, двері прочинились. На порозі стояв Ножик з двірником Степаном.

— А що я тобі казав? Казав! Бачиш?! — обличчя Степана ледь не сяяло від щастя.

Женя поліз до кишені, витягнув звідти папірець номіналом у 20 гривень.

— Тільки якщо пообіцяєш більше ніколи не застосовувати цієї здібності… — сказав Ножик, розмахуючи купюрою біля носа двірника.

— Свято й чесно клянусь!

Женя віддав йому купюру й замкнув двері.

— Ти б замки змінив, — сказав він, зайшовши до кімнати.

Я підняв голову й ліниво подививсь на нього… Настрій у мене був спокійний і меланхолійний, мов погожий серпневий день за вікном.

— А мені нема чого боятись…

— А злодії?

— У мене нема що красти.

Ножик пройшов кімнатою, переступаючи через розкиданий по ній мотлох, і вмостивсь на дивані. В Америці взутими навіть сплять у ліжку, але в Україні існує звичай роззуватися в коридорі.

— Може, ти б роззувся. Тобі тут не вокзал.

— Та в тебе й так бардак, — відповів Женя, роззираючи довкола, — не згірше вокзалу. Не соромно?

— Ні, мабуть. Ні! Не соромно.

Женя пішов роззуватися. За мить він повернувся й прочинив вікно. В кімнату ввірвалось свіже повітря.

— Марку, харе киснути. Вийди хоч натрохи на вулицю. Літо закінчується…

— Я не хочу.

— Не хочу… — кривляючи, повторив Женя. — А що ти хочеш? Я зітхнув.

— Побути наодинці.

— Тобі трьох днів замало?

— Так, замало.

— Ти міг би не відповідати мені в одне речення?

— Міг би. Але не хочу…

Женя насупив брови. Його погляд ковзнув на годинника, котрий висів на стіні. Він позначив 19.00. Я знав, що зараз Ножик намагатиметься витягнути мене на вулицю. В кімнаті на мить

запанувала тиша… Чутно, що поверхом вище сварилось молоде подружжя. Таке відбувалось досить часто. Вони пристрасно сварились, а потім так само голосно мирились. Мимоволі згадалось, що із Сонею ми не сварились практично ніколи.

— Це ті, що місяць тому справляли весілля?

— Так, — знову однією фразою відповів я йому.

Женя підійшов до мене й закрив ноутбука. Я подививсь на нього. Мене пройняла злість.

— Що ти собі дозволяєш? Мало того, що вломивсь до мене в квартиру, та ще й працювати не даєш нормально. Вали звідси…

Останню фразу я сказав з підвищеною інтонацією й трохи запнувсь… Хотілось її подовжити, але слова застрягли в горлі. Я не вмів ображати навіть тоді, коли дуже хотілось. Завжди прокидається совість, котра не дає мені наговорити зайвого й тримати образи на когось. Женя здивовано подививсь на мене. Його брови здійнялись догори, а на чолі з’явились зморшки.

— Марку, — Женя поклав руку мені на плече. Я одразу зрозумів, про що він зараз говоритиме. — Думаєш, що Соня схотіла б, щоб ти ось так киснув у квартирі, коли за вікном минають останні літні дні? Думаєш, що вона схотіла б, щоб ти себе закопав заживо?

Женя забрав руку й випростався на повен зріст.

— Думаю, що ні, — сказав він.

Я голосно зітхнув. Найменше, що мені зараз хотілося, — це говорити про Соню.

— Звідки тобі знати, що схотіла б Соня?.. Звідки?.. Їй байдуже зараз, що я роблю… Розумієш?

— А я думаю, що не байдуже. Я думаю, що вона дивиться на тебе. І знаєш, думаю, що вона хотіла б сказати тобі, що життя не закінчується й що воно попереду.

— Продовжується? Попереду? — я вскочив з крісла й узяв до рук фотоальбома, котрий стояв на маленькому газетному столику біля ніг. — Попереду? Ось воно, усе моє життя!

Женя взяв його до рук і почав гортати.

— І взагалі, для чого все це тобі, Женю? Для чого ти торкнувсь теми про Соню? Шариш, я тут три дні давлюсь спогадами… І знаєш чому? Бо не хочу ні з ким про це говорити. Я досі не наваживсь

запитати в С. К., що між ними тоді сталось. І знаєш чому? Знаєш?! Бо боюсь почути найгірше…

— Найгірше? — перепитав здивовано Женя.

— Так, — відповів йому я, — найгірше… Женя поклав альбома на місце.

— Твоє життя попереду, і будь певен, що в ньому ще чимало хорошого. Розслабся й дихай. Дихай, поки в голові не запаморочиться… Найгіршою для тебе є й буде невідомість. Люди божеволіють від жовтого кольору на світлофорах власного життя, живучи в очікуванні. Не роби так. Поговори з С. К. Можливо, тоді все стане на свої місця.

Він потягнувся до книжкової полиці. Там стояв подарований Сонею глобус рішень. Він марно припадав пилом… Я кілька разів хотів його розбити, але чомусь не наважувавсь. Натомість розбив стару акустичну гітару, порожній акваріум й своє чоло… Я помацав гулю величиною з квасолю. Чоло й досі боліло.

— А давай-но я крутону. Якщо випаде «відпочинь», то ми підемо й погуляємо, — змінивши тему, запропонував Женя.

Я помовчав. Ножик крутонув… Глобус довго не зупинявсь, ніби хотів власним рухом наздогнати всі втрачені можливості бути використаним за призначенням. Коли він зупинився, червона стрілка чітко вказувала на надпис «відпочинь». Женя всміхнувсь.

— Ось бачиш.

Я відчув утому й ломоту в тілі. Думки в хаотичному порядку кружляли моєю свідомістю. Розпочинався рецидив… Я не знав, чого хочу, не знав, куди себе подіти. Повітря в кімнаті, незважаючи на те, що вікно було відкрите, за 5 хвилин ставало важким і зіпертим. Я спробував удихнути на повні груди, але мені не вдалось. У голові й без того паморочилось.

— Ти на машині? — запитав я в Жені.

Він схвально кивнув. Захотілося на свіже повітря, відчути на обличчі вітерець і прохолоду серпневого надвечір’я. Я вже навіть забув, коли востаннє виходив кудись погуляти. Женя стояв, зіпершись рукою на стола.

— Хочеш покататися?

— Я хочу до озера. Хочу купатись, аж поки губи не посиніють…

Полюбляю їздити машинами… Не те, щоб аж надто сильно, але коли є можливість без проблем покататись, то я ніколи від такого не відмовляюсь. Вмощуюся на передньому сидінні (позаду ж мене млоїть на поворотах) і спостерігаю, як повз проноситься життя.

Інколи люблю прикласти чоло до скла: машина на вибоїнах і ямах підскакує, а мені байдуже: дивлюсь собі на асфальта — рахую смуги, котрими розділена дорога навпіл, і здається мені, що таке може тривати вічність… Пригадую, колись ми з моїм татусем у дитинстві їздили до нас на стару, занехаяну дачу за смачною малиною, котру я дуже любив запивати молоком. Їздив туди старий, занехаяний автобус ЛАЗ; народу в ньому завжди було, як оселедців у бочці; у салоні

пахло не найкраще й було парко, але ці подорожі були для мене чимось особливим, і я з нетерпінням чекав на них. Коли випадала така нагода, то я завжди майже без перестану дививсь за вікно — на поля й дороги, і здавалось усе те мені чимось особливим і казковим, такої миті я любив фантазувати… Усі діти так роблять. А потім ми раптово припинили туди їздити. Татусь нічого не пояснював, коли я запитував про це. Він зі мною взагалі рідко коли говорив. Згодом з’ясувалося, що землю забрали під приватну забудову… У нас таке часто трапляється.

Женя мовчки кермував. За вікном зникали гектари землі, на котрих поралися люди; небо в цьому місці було особливо безкраїм і могутнім: воно простяглось наскільки сягало око. У його блакиті пестились кілька (майже прозорих) хмаринок; сонце хилилось до сну, даруючи землі особливо ніжні й теплі промені. У повітрі відчувалась осінь. Фермери запалили ватри — перші провісники вересня. Машина рухалась швидко, обганяючи лінивий надвечірній вітерець…

— Я дивний, правда? — запитав я в Жені.

Він відірвав погляд від дороги й подивився на мене.

— Ну, не знаю. Всі люди певною мірою дивні… Що ти маєш на увазі?

— Ну, це ж, мабуть, не дуже добре, коли люди починають любити самотність?

Женя всміхнувсь.

— Ні. Це ані краплини не дивно… Усі люди самітники. Згадай Ремарка. Він казав, що людина самотня завжди й ніколи… Для того щоб зрозуміти себе, нам інколи потрібно побути наодинці з собою.

Я зітхнув. Згадав сон.

— Я побув. І знаєш… стільки всього думалось. І навіть наснилося…

— Про Соню? — обережно запитав Женя.

— Так, — відповів йому я. — Про Соню…

— Чувачок… — Женя запнувсь. — Не знаю. Насправді не знаю, що й сказати. Та й взагалі, що ми можемо такої миті казати? Ти втратив частину свого серця, і її назад не повернеш. Ні словами, ні думками. Все, що тобі залишається, — жити далі…

— Жити далі, — зітхнувши, сказав я. — Учитись жити далі…

— Повір, усе минає. Час завжди ставить крапки за нас… Просто бережи у своїх думках найяскравіше й відкидай те, що тобі не потрібне.

— Усі спогади, котрі пов’язані з Сонею, — яскраві… Нема що відкидати.

— Тоді бережи їх глибоко в собі й не розтрачуй їх енергетику,

— відповів Женя, беручи на обгін машину, котра рухалась надто повільно.

Він добре кермував, і я вкотре подивувавсь з його заповзятості.

Усе, чого він хотів, було в нього… Мені цього бракувало… Цієї впевненості в діях і бажаннях.

— Як ти думаєш, попереду багато щастя? — ледь усміхаючись, запитав я в Жені.

— Дуже-дуже… — відповів він.

— Добре, якщо так, — сказав я, — інакше просто зараз візьму та й вистрибну з машини.

— Дурень ти… — хитаючи головою, сказав Ножик. — Поглянь навколо. Ти можеш від усього цього відмовитись?

Я знову поглянув у вікно. За ним уже не було поля, і небо інколи пробивалось крізь дерева, котрі росли обабіч дороги. Сонце знаходилось майже біля горизонту, воно сліпило мої очі; повітря пахло врожаєм і стиглими яблуками, котрі лежали у великих кошиках

у будинках, що височили з-за дерев… Чи хотів я й надалі відчувати й бачити все це? Так… Мабуть, що так…

— Саме зараз зміг би… Якби не було тебе, — відповів я Жені.

— А так… Я маю друга. Як у пісні С.К.А.Й., бест-друга.

Ми під’їхали до майже безкрайого озера: його протилежний берег тоненькою смужечкою виднівся вдалині. Людей практично не було, тільки за метрів 300 від нас гуляла невелика компанія. Ножик зупинив машину, ми вийшли, повітря біля водойми було трохи прохолоднішим… Я швидко роздягнувсь і з пірса скочив у воду. Вона була теплою й ніжно огортала моє тіло. Ножик залишився на березі. Я відплив від берега до буйка й схопився за нього. Від заходу сонця вода переливала червоним — вона була прозорою. Я бачив власне тіло, котре було ілюзорно малим; ним поволі ширилась бадьорість… Це саме те, що мені було потрібне. Я пірнув…

— Ей, може, досить з тебе, — крикнув Ножик через півгодини по тому, як я вскочив у воду.

Сонце вже зайшло, але тіні ще не встигли вибратись зі своїх сховків. Усе навколо було сірим і трохи примарним… Я поплив до берега. Женя подав мені руку.

— Кілька разів, коли ти пірнав, я затамовував подих і знову починав дихати, коли ти виринав… Мені ставало страшно.

— Чому? — витираючи руками волосся, запитав я. Моє тіло ледь помітно здригалось від холоду.

— Тому що ти — дурень.

— А-а, — багатозначно протягнув я, — тобі зі всіма дурнями страшно стає?

— Ні, тільки з тими, котрих я люблю.

Я поволі обсихав… Спадала темрява. Моя сутула постать від світла фар відкидала довгу худу тінь. Поруч зі мною зараз будь-хто міг здаватися бійцем сумо. За останні кілька днів я страшенно схуд. Ножик це помітив.

— Ти хоч інколи їси?

— Інколи — так.

Я одягнув шорти й майку, натягнув на ноги в’єтнамки… Ненаситні комарі почали пожирати моє тіло. Щоб сховатися від них, ми сіли до машини.

— Вимкни фари, — сказав я Ножику.

Він виконав моє прохання… Майже запанувала темрява. На темне небо зернятами висипали зірки. В траві співали цвіркуни. Їхнє сюрчання було схожим на розмову. Я заплющив очі й поринув у цей таємничий, сповнений звуків світ… Ножик уключив музику.

— Я хотів тобі дещо сказати, — мовив він, відкинувшись подібно до мене на сидінні.

— Кажи, якщо хочеш, — не розплющуючи очей, відповів я. Женя мовчав… Я зрозумів, що він вагається.

— Ну, що там у тебе?

— У мене знову любов…

— Знову? А як же Соня? Ти ж казав, що вона — усе твоє життя.

— Ну, ти ж… ти знаєш мене.

— Знаю, — відповів я, — саме тому ані краплини не здивувавсь.

Я вже звик до того, що ти закохуєшся в кожну дівчину, котра полоскоче тобе за вуха. Але якщо цього разу це нарешті буде правдою, то я буду страшенно радий.

«Кохання?.. Чи це ще колись трапиться зі мною? — подумав я.

— Чи дасть життя мені ще один шанс відчути себе щасливим?.. Чи зможу я забути Соню і чи взагалі захочу коли-небудь це зробити? Боротись і чекати… Ось що мені зараз залишається. Боротись за життя, за майбутнє й чекати на те, що стане для мене справді важливим».

— Їдемо? — запитав Ножик.

Я виринув зі своїх думок. У голосі Жені відчувалась образа. Мабуть, через те, що я не запитав, хто вона, та єдина, котра знову сколихнула його трепетне серце…

— Хто вона?

— Вона? — перепитав Ножик.

— Ну ж не він, — сказав я.

— Вона… Вона особлива. Я побачив її фото «вКонтакті», і все

— мене вирубило. Уявляєш?.. Ось так: «бемц» — і я по вуха в ній… Чув би ти це… Її голос… Він такий солодкий. Він такий, такий… Крутий. Дуже крутий. Я ще не чув, щоб дівчата так співали. Я думаю, що хочу, щоб ти з нею познайомивсь.

— Думаєш?

— Так, думаю… Ти мій найкращий друг, а найкращі друзі мають знати в обличчя подруг один одного.

— Гаразд… Але давай не сьогодні, добре?

— Добре, — відповів Женя, — не сьогодні. Ти краще скажи, як почуваєшся.

— Непогано. Напрочуд непогано. Дякую.

— Та за що, чувачок? Друзі повинні підтримувати одне одного, коли їм тяжко й боляче. Я тут. Я завжди поруч з тобою. Ти ж знаєш.

— Знаю, — відповів я, — а тепер рушаймо додому.

Мені захотілось у ліжко. На душі все вляглось; вода дивним чином забрала з собою весь той смуток, котрий не давав мені супокою. Женя ввімкнув двигуна. Я востаннє за вечір поглянув на водойму. На її дзеркальній поверхні відбились місяць і зірки. Я подумав, що якби міг вибирати місце для власного будинку, то оселився б саме тут.

***

Я проспав майже 20 годин, а коли прокинувсь, сонце знову хилилось до сну. Устаючи з ліжка, я перевернув порожню пляшку вина «Совіньйон», котре вчора послужило мені снодійним. Напрочуд швидко очунявши від сну, я поголивсь і почимчикував у душ, а звідти на кухню, де приготував собі яєчню з 4 яєць і міцної кави. Майже не відчуваючи смаку, я з’їв усе й повернувся з кавою до кімнати, уключив ноутбока й усівся за останній розділ книжки С. К. Відкладати більше не хотілось. Через трагічні події тієї ночі презентація книжки затягувалась… Тим паче я твердо вирішив, що саме сьогодні ми маємо з ним про все нарешті поговорити. Над усіма

Дата добавления: 2015-05-24