ІІ ЧАСТИНА 1 страница

1.3.

1.2.

1.1.

І ЧАСТИНА.

Місто ще спало. Спало сном солодким і по-дитячому міцним.

Десь далеко прогув літак і розрізав прохолодну тишу липневого світанку. Горизонт поволі ширивсь і світлішав: небо розкрилилось на очах — воно стало безкраїм і могутнім. Хоч би тобі одна жива людина показалась ачи машина, навіть безпритульні собаки й ті ще спали, додивляючись свої чорно-білі сни. Кілька хвилин до п’ятої ранку…

Я обережно, щоб не збудити Соні, похапцем одягнувся й напівсонний відбув у цю прохолоду — літо обережно обгортало, мов шовком. Повітря було запашним і насиченим, уже просоченим з десяток запахів: уночі впав дощ, і з гілля досі накрапало, цвіли липи... Вони почали повагом скидати з себе темряву й одразу ж задоволено похитувати вітами, немов погоджувалися з тим, що сьогоднішній день має бути чудовим. Я на повні груди дихнув ароматним повітрям і спрямувавсь мокрою бруківкою до квітника. Дорогою зустрів Степана

— щонайранковішого з-поміж усих двірників. Світло в його квартирі завжди вмикалось і вимикалось у першого. Він упевненими рухами змітав вулицю.

— А де це ти зарані?

Він був цікавий і, попри свій хвалебний вік, любив, коли до нього казали ти.

— Та й вам доброго ранку. Простую до квітника.

— І далі викаєш? — двірник невдоволено хитнув головою, — а так зарання туди чого б це? Свято яке чи просто для втіхи?

З відповіддю я не квапивсь… Не хотів розповідати йому про справжню причину моїх намірів.

— Жінки полюбляють квіти, чому не нагода? — відповів я, чемно потиснув йому його велику брудну руку й подався далі.

Прозоре блакитне небо було ясним і високим. Ані хмарини. Місто поволі прокидалось…

— Зріжте, будь ласка, дев’ять червоних троянд. Найкрасивіших.

Дівчина з послуху виконує моє прохання. На якусь мить я навіть трохи задивувавсь з її вранішньої свіжості, адже вона в цій теплиці, мабуть, від учорашнього вечора.

— Скажіть, як вам удається настільки гарно виглядати о 5.30 ранку? Вражає, ніби ви всю ніч міцним і солодким сном спали…

Дівчина зиркнула на мене. Не щодня, мабуть, до квітника завалюють запатлані й заспані на вигляд хлопці та ще й з такими балачками.

— Коло такої краси не дозволиш собі виглядати по-інакшому.

Це ніби ти виявляєш неповагу до квітів.

Дівчина міряла кроками ряди троянд...

— Усе, як у Ремарка… — усміхнулась вона.

— Тобто? — не второпавши, про що йдеться, перепитав я.

— Усе покривають квіти …

— А... так.

Я подивувавсь з її знаття.

— Ви любите Ремарка?

— Ну не так, щоб люблю… У мене знайомий ним захоплюється. Каже, наче чтиво для інтелектуалів. Якби я однією з них була, то теж, мабуть, читала б.

Дівчина передала мені букета.

— Хорошого вам дня, — додала вона, ледь усміхаючись. — Сподіваюся, що цим квітам до змоги сказати за вас усі ті слова, котрих бракує…

— Дякую, — відповів я. — І вам хорошого дня.

Я вийшов на вулицю й знаним маршрутом почимчикував до квартири. Десять хвилин — і я біля під’їзду. Поблизу дверей продовжував змітати дорогу Степан. Він щиро всміхнувсь своїм майже беззубим ротом, помітивши в моїх руках квіти. На певну мить мені здалось, ніби він заздрить від того, що чекає на мене за кілька хвилин. Йому квіти дарувати нікому — дружина залишила його вже давно, коли зрозуміла, що щастя з цією людиною не збудувати. Ось таким і живе тепер Степан — на самоті коротає всі ранки надворі побіля будинку, а вечори — проти екрана старого телевізора — з плящиною самогону.

Без жодної проблеми здолавши чотири сходові марші, я зупинивсь коло дверей: дістав з кишені ключа — клацнув замок... Тихо, щоб не нашуміти, відшнурив кеди й увійшов до спальні, котра за сумісництвом була й моїм кабінетом, вітальнею та ігровою кімнатою. На розкладаному дивані солодкава спала Соня: одна її рука була під подушкою, інша — на подушці. Попри літо, я накривав себе ковдрою, котра була з вовни. Цокання годинника... Я поклав квіти на стола й нахилився над Сонею, у її ногах ніжилася Мурмулядка — велика, лінива, оддавна стерилізована кітка, котра прибилась до нас не зрозуміло звідки ще котеням. Я погладив її за вуха… Вона вдоволено примружила очиці й замуркотіла.

— Со-о-оню, —прошепотів я, — прокидайсь.

Моя дівчинка ворухнула рукою. Я прибрав з її обличчя волосся

— Сонечка кумедно зморщила свого носа.

— Ти ж не дививсь, як я сплю?

— Ні. Я лиш хвильку як тут. Зайшов поглянути, чи ти прокинулась…

— Це до-о-обре, я не люблю, коли ти дивишся, як я сплю.

— І я не люблю... Та можу заклястись, що й ти не раз слідкувала за мною сплячим.

Соня терла руками свої зелені оченята й хмурилася від світла, котре пробивалось крізь вікно. Її миле, трохи дитяче обличчя виглядало заспаним. Хотілось дуже обійняти її та не відпускати. І нехай світ зачекає, аж поки ми насолодимось близькістю.

— Ведмедику… — лагідно пошептав я.

Я сів біля неї. Соня підставила обличчя до моїх поцілунків.

Сонце пестило нас обох ранковим промінням. Я ніжно поцілував її щічки. Мурмулядка зістрибнула з дивана, мов би почула себе зайвою.

— Сподіваюсь, ти не забула, який сьогодні день? — проказав я, взяв до рук зі столу букета й протяг його до Соні. Вона взяла квіття до рук і зашарілась їх пахощами.

— Ні-і. Твій день народження й рівнісінько дев’ять місяців, відколи разом…

— Точно… Погодься, цього часу стало на те, щоб я встиг тобі набриднути.

— Ти почав набридати мені, щойно ми познайомились. Ти набридав-набридав, а потім я в тебе закохалась. У всих так — справжні почуття зароджуються тоді, коли хтось з двох довго набридає іншому.

Я всміхнувсь.

— Час вставати, дівчинко. Інакше ти нічого не встигнеш.

— А хочеш, я візьму вихідний і ми поїдемо кудись за місто? До озера? Удвох. Лежатимемо на піску. Я буду слухати уривки з книжки С. К., їстиму виноград, а по цім купатимемося, аж доки губи посиніють.

Її обличчя засвітилось дитячою радістю.

— Сонечко, ти й так цього не зробиш. Вона зітхнула жалем.

— Так. Але ж помріяти нам ніхто не завадить? Уяви: люди позбулись здатності фантазувати! Що б вони тоді робили? Дійсність така небарвиста, нудна. У такому разі письменників би не було… І кінофільмів, і мультиків від Діснея, і багато-багато іншого також...

Лише зануди довкола. Уявляєш? Жахіття цілком…

Сонечка обняла мене міцно: стукали наші серця однаково, мов би створені були вони єдним, цілим.

— А ти що весь день робитимеш?

— Розвезу замовлення й засяду за книжку С. К. Або ж лежатиму й дивитимуся, як спить Мурмулядочка. Ачи почитаю. Чи подивлюсь футбола, після якого захочеться сонно запозіхати. Або взагалі нічого не робитиму. Ти ж знаєш, як я полюбляю це.

Соня потягнулась.

— Уже зовсім скоро все буде так, як ми мріяли, — Севастополь, пляж, море, поцілунки, повний місяць... Ти цього прагнеш?

— Аякже, дівчинко моя.

Я підвівсь з місця й наповну прочинив вікно. Ранкова прохолода ввірвалась до квартири. Мурмулядка зіскочила на підвіконня. У вікні будинку навпроти хлопець робив зарядку — піднімав важкі гирі догори й опускав їх донизу. Робив він це натужно. Мені ніколи на таке часу не ставало. Я взагалі люблю для себе знаходити всілякі відмовки, коли не хочу щось робити. Мені це властиво. Підійшла

Соня — я відчув на власній спині її палке дихання; на ній була лише легка лляна сорочка.

***

Близько 8-ої я вийшов з будинку. За кілька хвилин до цього так само кулею звідси вибігла Соня… Сонце, незважаючи на годину, почало добряче пекти — і від ранкової ідилії натепер залишилася тільки-но калюжиця, у котрій гордовито походжав голуб. Робив він це особливо делікатно, мовби намагавсь справити на мене враження. Я чимдуж побіг до зупинки. Спізнюватись було геть не бажано…

Узагалі дивні почуття маєш на особистий день народження.

Особливо, коли тобі 23. Світ перед очима розгортається наповну — бери що завгодно, став цілі й досягай їх, удосконалюйся й у жодному разі не стій на місці. 23 — це вік, коли треба лишити всі дурниці й стати до справи, адже коли стуконе 24, з тебе неодмінно запитають:

«А що ти встиг зробити дотепер? Чого досяг?» Прикро, коли як відповідь у голову прийде така думка: «Справді. Я гуляв, займавсь дурнею, тринькав гроші батьків». Когось влаштовує така перспектива?.. Саме тому на свій 23-ий день народження час відчути світ по-дорослому.

Непоквапом сплили перед очі спогади: дитячі роки, школа, коледж... Я завжди був різний — спочатку займавсь футболом, згодом ходив у спортивному й плювався крізь передні зуби, потім були заняття з музики. Справжнє життя в мене почалось у 22 — після зустрічі з Женею, котрий навчив мене, як то розставляти пріоритети.

Згодом у моєму житті об’явилась Соня… Кажу «об’явилась», тому що не відразу збагнув, що між нами щось відбувається. Це — як спалах світла в темній кімнаті, коли ти вже звик до темряви. Вона засліпила мене, перевернула весь мій світ, у моє життя прийшли гармонія й затишок…

Поскрипів колесами маршрутний автобус... У салоні я подав водієві дрібні гроші за проїзд. Линуло з радіо. За нерозбірливим шипінням я розібрав щось з Могилевської. У кишені штанів задзвонив телефон. Перш, ніж відповісти, я вмостивсь на вільному місці — біля вікна. Зі слухавки відлунило м’яке «привіт». Це був Женя. Іншого годі й очікувати.

— Ти ще тримаєшся на ногах?

— Так, а мало бути якось інакше?

— Авжеж! Такого дня...

— Якого?

— Особливого, — відповів Женя.

— Особливого? Нічого такого в ньому не бачу! Ось просто зараз вимкну телефон і зроблюсь непомітним.

На власний день народження я завжди почуваюсь особливо гидко після всих цих люб’язнощів, ніби протягом року не заслужив на щось хороше, а от раптом саме сьогодні всим зрозумілось, наскільки я чудовий. Хіба не блюзнірство?

За вікном промайнула дівчина з квітника — прихильниця цитат Ремарка. Вона вела під руку старого: вони йшли не поспішаючи — про щось розмовляли. Я з цікавістю поглянув їм навздогін. Вони швидко зникли з поля зору. Автобус усе додавав…

— Ти зник кудись... — так само відлунило зі слухавки.

— Вибач, відволікся.

— То ми ввечері щось затіваємо?

— Хочеш, щоб я був схожий на Кларка Ґейбла?

— Тобто?

— Вухами… великими вухами, які ти збираєся мені смикати.

— А... ні, звичайно. Хоча мушу визнати, ваші вуха мають певну схожість.

Я всміхнувсь:

— Слухай, а давай десь о 8-ій у «Royal-bizzare»? Зі слухавки почув занепокоєння.

— Чи ти здурів? Там ціни такі, що тобі й трьох зарплат не стане, щоб за все заплатити.

— Не переймайся цим, друже. Із фінансами поки що все гаразд.

— Що ж, як скажеш…

Я згадав, що телефон мій буде вимкнений. Треба було ще Соні повідомити про вечірнішні плани, бо вранці ми з нею так ні до чого й не договорили. Я знав, що якщо ще хоч на кілька хвилин залишу телефон увімкненим, то сипатимуться дзвінки один за одним, — і тоді вже весь день слухати фіґлярів доведеться.

— Подзвони до Соні, гаразд?

Женя кахикнув у слухавку.

— Що-о?

— Бува, деколи ти дуже дивний.

— Чому це?

— Простіше просто не відповідати тим, кого не хочеш почути.

— А може, я нікого чути й не хочу.

— Це трохи егоїстично. З усих тих шлаків, котрі ти мусів би почути сьогодні, мало бути б ще чимало щирості. Та це твоя справа. Я ще, до речі, увечері хочу тебе де з ким познайомити.

— Хтось цікавий, сподіваюсь?

— Хтось особливо цікавий, — відповів Женя.

«Когось особливого чекати годі, — подумав я, — наступна одноденна пасія. Не здивує мене Ножик уже нічим».

— Чудово. Тоді до вечора.

Я вимкнув телефона й поклав його до кишені. За вікном у ряди їхали машини, у котрих сиділи заклопотані й не дуже, одружені й самотні, веселі та сумні… Люди. Вони були повсюди. Поруч сидів поважний дядько й голосно сипів, — він читав газету. Я ніколи не любив ЗМІ через бруд і заангажування. Краще б усі хороші книжки читали. Від них отримуєш більше користі й майже завжди стовідсоткове задоволення.

— Можна? — запитав я в поціновувача преси, натякаючи на те, що хочу вийти. Він посунув коліна, давши пройти. З радіо лунало затяжне: «Ты так красива-а, невыносимо-о...»

— На зупинці, — сказав я водієві. Він послухався. Водіям завжди треба так казати, інакше не спиняють машини. Шкода бензину чи що?

***

Ранок видався спекотним… Сонце пекло нестерпно, і офісна задуха вбила всі задуми, окрім одного наміру — додому. Я неодноразово згадував уранішню прохолоду й мокру бруківку, по котрій ішов за квітами, пригадував Сонині поцілунки й пестощі спозаранку. Кілька разів, виглядаючи за вікно, я дививсь на небо… Воно було ясним. Про дощ годі й мріяти. Градусник позначив +30 °С. Складно уявити, що люди проводили в цьому офісі весь день…

Близько 12-ої я відчув, що більше не витримаю. Страшенно прикро, коли в тебе день народження, а ти мусиш працювати... Це ще згірше, ніж коли тобі просто треба робити те, чого не хочеш. Повз мене шастала офісна сіра маса: вона жила ось цим, деградованим, життям, вона тут їла й гралася в ігри, мала романи, плела інтриги, виявляла лицемірство, судила-гудила, зчиняла сварки, обривала дроти соціальним мережам… Сіра маса вдягалась у костюми, ходила на наради, на котрих говорила про всілякі важливі речі, годинами розпивала каву й курила. Офіс був її домом, а робота — життям: думки про котру були настільки важливими, що затьмарювали все інше... Я ж, навпаки, — останні кілька місяців мріяв вирватися звідти; я мріяв творити й насолоджуватися життям, мріяв про кіно й свободу діяння. Свобода в житті — річ надважлива, особливо коли тебе позбавляють її…

Саме тоді, коли почало здаватись, ніби мізки заплавляться-таки від безповітря, годинник позначив 13.00. Мій робочий день уже завершувавсь, так і не почавшись як годиться. За цей час я випив кілька стаканчиків води й спромігся погортати два безглузді журнали, котрі випозичив у колеги: там йшлося про комп’ютери й докомплектні вироби — речі, які мене назагал не надто цікавлять.

Саме час було йти додому — на мене чекала робота над новою книжкою С. К. та й Мурмулядочка.

Я зайшов на цокольний поверх. За тумбою, що на вході (я завжди намагавсь оминати новомодне слово іншомовного походження — ресепшн), стояла Настя — мила на вроду брюнетка, якій було років з 20. Це не було її постійне місце роботи — вона працювала в Cinema Trade влітку, під час літніх канікул.

— Для мене нема нічого?

— Ні, — відповіла Настя, розводячи руки. — Нічогісінько.

— Зовсім-зовсім?

— Так. Аби не так, я б тебе погукала.

Я полегшено зітхнув. Мені не дуже хотілось гасати зараз містом з пакунками в руках. Сказав їй бувай, і штурхонув ухідні двері. Мої вуха пройняв гамір вулиці. Офіс, у якому я підпрацьовував кур’єром, знаходивсь у центральній частині міста, де туди-сюди снували люди, де часто сигналили машини, бо на дорогах майже завжди

скупчувались машини... Постояв з кілька хвилин попід офісом, потім вирішив іти додому пішки — як маршрутним таксі, то цей процес затягся б точно. Потилицю припікало. У гоміні вулиці хтось вигукнув моє ім’я. Я обернувсь до голоса. В чорній Audi сидів С. К. й кликав мене до себе.

—Хутчіш!

Я підійшов, прочинив дверці й сів поруч.

— Досі служиш на побігеньках?

— Нічого не вдієш... Потрібно ж якось жити. С. К. надав газу. Машина рушила з місця.

— Як ти мене знайшов?

— Телефонував тобі кілька разів. Ти був поза зоною... Я заїжджав до тебе — там нікого не було. Минулого четверга, коли я завозив тобі рукописа, ти сказав, що працюєш у цій пустці... Я й приїхав. А тут ти, як на замовлення. Не міг я не привітати рідного брата з його днем народження.

— Я зумисне вимкнув телефона. Не хочу, щоб діставали вітаннями, — мені нудить від цього.

— Ось бачиш, з віком хороші слова на власну адресу вислуховувати все складніше. Дається взнаки відчуття недовіри, здобуте з досвідом.

— Ой, припини, облиш ти свою філософію вичитувати...

— Дурню, до чого тут філосіфія? Я про життя кажу! С. К. протяг до мене конверта.

— Тримай, це тобі від нас. Від мами й мене…

Я відчув роздратування. Невже не можна було придумати щось більш оригінальне? За таких обставин відчуваєш себе собакою, котрому як подаяння кидають кістку.

— Дякую.

С. К. прибрав руку з керма й потис мою мокру від спеки долоню.

Запанувала неприємна тиша... Про що з ним заговорити, я не уявляв.

— Як там Соня? — аби припинити мовчати, запитав С. К.

— Добре. На роботі зараз.

— Передавай вітання. Знову тиша.

— Ти не хочеш зі мною говорити?

— Щось не аж так…

— Чому?

— Просто.

— Ну окей, твоя справа.

У його голосі забриніла образа.

Якщо вже говорити начистоту, не оминаючи фактів, то можу запевнити вас, що С. К. був першокласним хлопцем. До прикладу, він уже дитиною знав, що хоче стати письменником. Телевізора в нашій квартирі не було, тому я займавсь у секції футболу, а він читав… Читав постійно, у великих обсягах, і навіть тоді, коли мама заходила до кімнати й вимикала світло, він накривався ковдрою й гортав сторінки, уже підсвічуючи собі з ліхтарика. Батьки через це постійно сварились — казали, що він у такий спосіб зіпсує собі зір. Але це зовсім нічого не змінило — він продовжував чинити так само.

Коли мені виповнилось 10, усе почало погіршуватись… Батьки щораз більше сварились, мама по кілька днів не приходила додому, а батько розпочав пиятикувати. Ми через це ходили завжди напівголодні й брудні. С. К. сяк-так намагався готувати й доглядати мене, але виходило не дуже: руки в нього, як казав мій батько, росли з одного місця... Так тривало майже рік. Батьки розлучились. Нас поділили, ми, мов речі, по окремості дістались обом батькам: я — татові, а С. К. — мамі. Вони зібрали речі й подалися на Захід — до маминого колишнього однокласника, з котрим вона мала роман уже понад рік.

Ми нічого не чули один про одного протягом п’яти довгих років.

Інколи я отримував листи, у котрих С. К. уривками розповідав про своє з матір’ю життя в культурній частині країни. Він успішно вступив на філологічний факультет і готувавсь стати письменником

— друкувався в ЗМІ й написав першу книжку, котра після виходу в світ мала успіх поміж читачів. У цей час я жив трохи інакше… Мені доводилось самому глядіти за собою, самому готувати попоїсти й розв’язувати шкільні задачі з математики. Після 9 класу я вступив до поліграфічного коледжу й почав освоювати фах молодшого редактора

— видавця, паралельно цьому вивчав мови. У нас заледве сходились кінці з кінцями, батько продовжував пиятикувати — він звинувачував у своїй деградації маму. Люди завжди шукають виправдання, коли не

хочуть визнати власні помилки — це закономірно. Раз на місяць до нас навідувалися з соціальної служби. Тими днями мій татусь завжди намагавсь бути поголеним і виглядати охайним… Через два місяці після мого 17-го дня народження він помер. Здається від цирозу... Я не надто вдававсь у ці деталі. На похорон приїхав С. К. з матір’ю та її чоловіком, — усі плакали, священик виголосив довгу проповідь, у якій йшлося про вічне життя, рай і всілякі дотичні речі. Я стояв біля труни, і мені здавалось, що життя закінчиться від цього дня… Але воно тільки розпочиналось. Мене намагались забрати на Захід, але я навідріз відмовився поїхати туди — усе, що моє, було тут. Матір з її хахалем повернулись, а С. К. залишився наглядати за мною. На той час йому було трохи більше 23-ох. Поживши вдвох понад місяць, ми

вирішили, що йому потрібно переселитись на іншу квартиру, яку б він знімав, оскільки нам було затісно в однокімнатній квартирі, котру ми

з батьком отримали після перерозподілу спільно набутого майна. С. К. раз на три дні дзвонив і раз на місяць надсилав мені поштою

грошовий переказ. Так тривало до моїх 20-ти, поки я не почав сам на себе заробляти. В наших стосунках практично нічого не змінилось: він і надалі залишавсь для мене чужим (рідним) братом, без допомоги котрого я таки подорослішав…

Машина загальмувала коло дверей до під’їзду. Всю дорогу сюди ми мовчали. Я взявсь за дверці, аби їх відчинити.

— Святкуватимеш?

Я обернув голову. Він пильно, з-під окулярів, оглядав мене. Його густі брови зсунулись, а чоло нахмурилось. На мить у голові майнула думка, що він, мабуть, щовечора перед сном розглядає себе в дзеркалі.

— Ні, — збрехав я йому, — не святкуватиму.

С. К., мабуть, очікував на іншу відповідь. Його брови насупились дужче. Я мовчки виліз із авто й зачинив за собою дверці... Машина трохи постояла, зрушила з місця й по кількох секундах зникла за поворіт.

Ближче до вечора небо набуло гарної фіалкової густоти. На заході, за дахами будинків і за деревами, це було помітно особливо.

Біля моїх вікон росла стара липа, котру ще віддавна хотіли спиляти; її листя було незрушним, вона, мов знерухомлена, дожидала вечора... Я сидів за столом — намагався працювати над книжкою С. К.; з динаміків ноутбука линула м’яка, ненав’язлива музика від Крейга Армстронга; на прохолодному паркеті спала Мурмулядка. Липневе безповітря позбавило мене хоч якого бажання рухатись чи опиратись лінощам, що поймали сном і позбавляли думок. Тому я, подібно до Мурмулядочки, на кілька хвилин вмостився на паркеті. Кітка ліниво підняла голову й поглянула на мене, її очиці були жовті, мов ті кульбабки...

С. К. навмисно давав мені читати свої твори, щоб я міг трохи підзаробити. Таке тривало вже два з гаком роки... Оплачував він мою роботу як працю професійних редакторів, хоча вона була лише першою ланкою в книговидавничому процесі. Я кілька разів намагався відмовитись від неї, хотів перестати працювати, але йому завжди вдавалось переконати мене в тому, що я відмінний редактор. С. К. завжди вмів навертати на іншу думку...

Я підвісь з підлоги й знову спробував взятися за роботу… Думки плутались, букви мигкотіли в очах; хоч як я намагавсь зосередитися

— усе марно. Зрозумівши, що успіхом усі ці намагання не завершаться, я відклав ноутбука й вирішив піти в душ. Незабаром потрібно було збиратись до Жені: він мав на 8 годину замовити стіл у ресторані й повідомити Соні про наші плани. Телефон вмикати не схотів…

***

За 10 хвилин до восьмої я стояв біля входу в «Royal-bizzare». Це був великий, сучасний ресторанний комплекс, побудований зі скла й металу, до його входу простягалась довга червона доріжка: тут досить часто святкували урочистості й приймали зіркових гостей.

Незабаром прийшла Соня… На ній було легеньке платтячко й босоніжки, волосся спадало через ліве плече на груди, її очі світились з радощів. Я дививсь на неї: вона стояла переді мною — молода, красива, повна сил і енергії; і я вкотре дивувавсь зі щасливої випадковості — її появи в моєму житті. В животі почало лоскотати.

Вона поцілувала мене — я відчув тепло й ніжність її губ...

— Не забув Ножик тобі подзвонити? — запитав я в неї після цілування.

— Я йому дзвонила... Ти був поза зоною.

— Я вимкнув телефона. Мене млоїть від зайвої люб’язності.

— Розумію...

Соня взяла мене під руку.

— А де ж Женя?

Я поглянув на годинника — 19.55.

— Скоро має бути.

Ми підійшли трохи ближче до входу. Повз нас пропливла стегнами дівчина модельної зовнішності, вона зупинилась за кілька метрів. Крізь її білосніжне літнє плаття просвічувалась білизна. Соня скривилась...

— Ну й шльондра...

— Згоден, з такими треба бути обережним, а то й не схаменешся, як опинишся в ліжку, і вона стягне з тебе шкарпетки.

Сонечка пильно подивилась на мене... Її погляд виказував роздратування.

— Маєш такий досвід?

Ревнощі... Завжди вона все псує... Інколи через це ми дуже сварились. Одного разу через ревнощі Соня навіть пішла від мене, при цьому голосно грюкнувши дверима. Жінки полюбляють таке робити.

— Ні, це просто припущення, — заспокоїв я її.

До ресторану під’їхало таксі. З нього вийшов Ножечкін. На ньому були звужені блакитні джинси, конверс білого кольору й червона з білим сорочка від Тоm Tailor, на чолі Ray Ben, волосся їжачком, на плечі сумка від Levis… Мимоволі я оглянув себе. На мені були простенькі джинси, синя сорочка й кеди. Щодо одягу, то я завжди надавав перевагу простому й зручному. Женя усміхнувсь і махнув нам рукою, але почимчикував до дівчини «90-60-90», котра стояла в метрах 10 від нас. Я одразу пригадав нашу ранкову розмову про когось цікавого.

— Ножик у своєму репертуарі... — майже не ворухнувши губами, пробубоніла Соня.

Таким чином, вона, мабуть, вирішила не виказувати себе, щоб Женя не подумав, що ми його ганимо. Він і справді майже завжди

вибирав собі жінок, схожих на ляльок. Не любив він обтяжувати себе в стосунках, хоча й був глибокою особистістю. Вони підійшли до нас, ми потисли одне одному руки, він чемно кивнув Соні, хоча зазвичай вони цілувались у щічки, і протяг до мене конверта... Сьогодні всі, мабуть, змовилися з цими конвертами. Хіба так складно вигадати щось, оригінальніше за це?

— Соня, — з усмішкою сказав Женя, відрекомендувавши свою

даму.

Мої брови мимоволі здвинулись вгору.

— Так-так, чувачок, — помітивши мою реакцію, додав він, —

тобі не вчулось, — Соня. Друга дівчина в моєму житті, котра має таке ім’я.

— У моєму також, — усміхнувшись, відповів я.

Женина Соня також усміхнулася. В її очах не було тієї порожнечі, котру зазвичай я бачив у всих дотеперішніх його пасіях. Мені хотілось сподіватися, що цього разу вона не одноденка. Я відрекомендував себе сам і познайомив зі своєю Сонечкою, — ми попрямували до дверей. Двері прочинились, і ми опинились у ресторані.

Приміщення закладу було продовгувате, мов веранда, і зі смаком оздоблене: вздовж стіни стояли білі м’які диванчики, а вкінці веранди була маленька сцена, на котрій грали музиканти. Одразу на вході — барна стійка й місця для тих, кому в основному залі було затісно чи не вистачило місця. Тут можна було покурити й випити коктейля.

Линула приємна музика... Я полегшено зітхнув, коли опинивсь нарешті в бажаній прохолоді. До нас підійшов адміністратор закладу: вона провела нас до замовленого Женею столика на чотирьох.

— А С. К. не буде? — запитала в мене Соня, коли ми сіли на наші місця.

— Я його не запрошував, — мені не хотілось. Якось іншим разом. А чому ти питаєш?

Соня помітно знітилась.

— Цікавлюсь.

Ножик з інтересом подивився на мене. Його сині очі відверто всміхались, мов цим він прагнув сказати мені: «Ну що, з’їв? Не тільки

тобі дістаються гарні жінки!» Якби він таке сказав уголос, я б не зміг із цим не погодитись.

— Завжди хотів у тебе запитати: а чому це ти про свого брата кажеш С. К. і ніколи не називаєш його імені?

— Його ім’я занадто відоме, щоб я ось так, безцеремонно, ним розкидався наліво й направо. Розумієш? Тим паче ти, зачувши його, неодмінно попросив би тебе з ним познайомити. Всі цього хочуть, коли чують, хто він. Тому я волію тримати його ім’я в таємниці.

Женя вдавано звів очі догори й прицмокнув.

— Аякже-аякже...

Підійшов офіціант і поклав перед нами чотири меню.

— Я, до речі, для тебе щось маю…

Соня полізла в сумочку. За кілька днів до свого 23-річчя я просив її й Ножика, щоб вони мені нічого не купували, але, як на це й слід було очікувати, мої слова не справили впливу. Вона дістала з сумочки згорток у рожевій загортці... Як для жінки. Я всміхнувсь і почав розгортати...

— Як думаєш, що там? — запитав Женя.

— Звідки мені знати… Розгорну й дізнаюся.

Під рожевою загорткою я знайшов невеличкого сірого глобуса, що кріпивсь до круглої пластини, на котрій були написані слова й вирази: «дій», «виспись», «зачекай», «тобі це треба?», «не поспішай»,

«сходи в баню», «візьми в борг», «відпочинь» і «не крути мене більше». Я засміявсь.

— Оригінально, правда? — запитала Соня.

— Ду-у-уже, —відповів я. — Ще б знати, що це таке.

— Це глобус для приймання рішень, — сказала Соня. — Ти в

нас хлопець нерішучий, тому я вирішила подарувати тобі ось таку річ. Тепер, коли не знатимеш, що робити, просто покрути його.

Я, не довго думаючи, крутонув. Червона стрілка зупинилась на

«відпочинь».

— Ось, бачиш, чувачок, — сміючись, сказав Ножик, — ця штука шарить.

— Так-так. Дійсно... — і хвильку помовчавши, додав, — шарить.

Ми почали замовляти. Вірніше — я почав замовляти, оскільки вирішив цього вечора покладатись на свій смак.

— Їстимемо овочі гриль і питимемо біле вино, — урочисто виголосив я.

***

На вулиці дощило... Дощ був такий бажаний і теплий. Важкі краплини, ударяючи об зелене гілля дерев, стікали донизу — до коренів: вони перетворювали їх на життєдайні соки для листя, котре стомилось від денного сонця. Ми вчотирьох вийшли на вулицю.

Тьмяне світло ліхтарів зробило ніч казковою, мовби все навколо зійшло з картинки фільмоскопа. За рестораном шуміли дерева — там був парк.

— Ось вона, насолода, — підставляючи своє обличчя назустріч краплинам дощу, сказав Женя.

Дата добавления: 2015-05-24