ІІ ЧАСТИНА 2 страница

Він схопився з місця й побіг знелюдненою дорогою. Ми йшли позаду. Женя бігав, веселився, радів з дощу, як дитвак. Соня тримала мене під руку, у іншій я тримав подарунка. Женина дівчина, котра виявилась досить таки приємною, йшла поруч. Усі були трохи напідпитку.

— Ну ж бо! Приєднуйтесь! — закричав Женя.

Я нерішуче подививсь на Сонечку. Вона похитала головою.

— Забрьохаєшся, будеш, як свинка.

— Забрьохаюсь, буду, як свинка, — крикнув я до Жені.

— Ну й зануди!

Він підбіг до нас. На його обличчі сяяла усмішка, він важко дихав і був майже наскрізь мокрим... Як і ми.

— То що далі? Ми продовжимо трапезу? — запитав Женя, пригортаючи до себе Соню.

Я дививсь на них. Вони здавались щасливими, це щастя підіймалось зсередини, від душі, і наповнювало їхні тіла. Вони поцілувались. Я ще міцніше притиснув до себе свою кохану.

— Ні, Женю, ми додому. Я прокинувсь сьогодні на світанку. Та й задуха — випила багато сил…

Я й справді відчував, що втома сочиться тілом, мені захотілось поспати, і я позіхнув.

— Гаразд.

Ми викликали дві машини таксі й сховалися потім під гіллястою липою. Її нижне листя від освітлення здавалось майже прозорими, а саме дерево — високим і могутнім; крона липи загубилась десь високо в пітьмі, мов гігантська рука, що простягнулась до неба… Женя підняв пальця догори.

— Чуєте?

Ми прислухались... Довкруж шуміла злива.

— Божественні звуки... — мрійливо сказав Ножик.

— Так.

Не погодитись на ці слова було неможливо.

На машини не довелось довго чекати: вони приїхали майже одночасно. Ми попрощались з Женею та Сонею й сіли до авто. Я назвав адресу. Таксі поїхало...

— А вона зовсім не шльондрою виявилась, — сказала через деякий час Сонечка.

— Ось бачиш, це вкотре підтверджує те, що не можна судити людей лише за зовнішністю.

Кохана зітхнула й притулилася до мого плеча. Я поклав подарунка поруч і обійняв її обома руками.

— А ще дивно, що її звати так само, як і мене. Я взагалі крім себе більше Сонь не знаю. Страшенно мене Женя здивував сьогодні її ефектною появою. Думаєш, у них це надовго?

— Сподіваюсь… Мені набридли його постійні ляльки- одноденки.

— І як він їх витримує? У таких жінок немає душі, вони порожні, розцяцькані й несправжні. Несправжність — річ страшна. Куди згірша, ніж дифтерія й ГРЗ, бо вона майже невиліковна.

— Може, покатаємось трохи? — лагідно запитав я, аби змінити тему. Мені не хотілось напружуватися через пусті розмови. Соня мовчки кивнула на знак згоди. Я попрохав шофера збавити швидкість авто, і ми почали повільно й без жодної мети кружляти містом. Мотор працював ледь чутно, здавалось, що наше таксі — корабель, котрий тихо мчить порожніми каналами життя. Повз пропливали яскраво освітлені вулиці, повні реклами, будинки, вервечки самотньо запаркованих машин, випадкові перехожі… Мене здолала м’яка, ніжна втома... Соня сиділа поруч зі мною; світло, що проникало

знадвору, блукало її обличчям. Я задивився на нього… Прямий, акуратний носик, зелені очі, овальне лице, на підборідді ямочка, кучері довгого білявого волосся спадали їй на плечі. Я до нестями любив кожен вигин, кожен міліметр її тіла, котре вже стільки часу не давало мені супокою... У ній було щось таке, чого я ніколи раніше не зустрічав. У ній жила частка від мене...

***

Ми їхали знелюдненою вулицею... Дощ посилився, здавалось, що від його торохкання на вулиці не буде чутно навіть власного голосу, — вирувала справжнісінька стихія. За день сонце добряче напекло, і вся волога, котра була в землі, піднялась догори, і тепер кубометрами проливалась на дахи, дороги й на голови пізнім перехожим... Машина почала гальмувати; ми зупинились в Сониному дворі; я взявся діставати гаманець; Соня потягнулась, немов щойно прокинулась, і взяла до рук згорток з моїм подарунком…

— Як добре... Якби в мене була машина, я тільки за такої зливи й каталася б. Умикала б тиху, ніжну музику й повільно їздила б містом. Такими вечорами мені жоден не був би потрібен...

— Але ж, коли настає ніч, завжди хочеться, щоб хтось був поруч, — заперечив я, коли подавав шоферові гроші.

Соня такнула.

— Коли настає ніч… Так, коли темнішає й тіні вилазять зі своїх сховків.

Ми вийшли з авто й пробігли до під’їзду, — під його піддашшям Соня зупинила мене і ми злились у палкому поцілунку… Я відчув, як у мені все напружилось. Від сп’яніння не лишилось і сліду.

— Знаєш що? — запитала Сонечка, коли ми відслонились одне від одного.

— Що?

— Я хочу тобі дещо показати…

Вона схопила мене за руку й потягла сходами. Коли ми опинились біля її дверей, я зупинивсь, але Соня потягла мене далі — на горище. Ми вилізли туди, дощ барабанив на даху, довкола суцільна темрява, пахло пилом і книжками.

— Куди це ти мене привела?

— Я дуже люблю це місце, — відповіла Соня й підійшла до маленького віконця на покрівлі, — тут усе ніби з мого дитинства. Я мріяла колись мати кімнату на горищі… Таку маленьку й затишну, де можна було б слухати дощ, читати, малювати на папірцях чиїсь портрети й солодко засинати… Це було б так чудово.

Соня запнулась… Самотній ліхтар за вікном розкидав світло вулицею, але цього було недостатньо для того, щоб освітити її всю. Важкі краплини спадали на дах і стікали по ринві на дорогу, від цього хлюпотіння зливи ще більше посилювалось.

— А що сталось із цією твоєю мрією? — запитав я.

— А сталось те, що стається з усима дитячими мріями… Я подорослішала й почала поволі забувати все це. І лишень це горище нагадує мені про солодкий смак майже забутого дитинства. Так завжди: люди живуть мрією заради того, щоб колись від неї відмовитись...

Вона замовкла. В її голосі я почув нотки смутку й розчарування…

— А я не мріяв про кімнату на горищі. Ніколи... Мене лякала верхотура: мені постійно снились жахіття про те, що я звідкілясь падаю... І навіть зараз, коли мені 23, а всі дорослі люди страшне як бояться податків, інфляції та падіння курсу євро, мої страхи залишаються все тими ж — дитячими.

Сонечка обернула голову. Її обличчя було зовсім близько до мого...

— Ти ще досі дитинка. Моя велика дитинка. Вона ніжно торкнулась своїм носом моєї щоки.

— Усі дорослі мріють повернутися в дитинство й побути трохи наївними й вразливими, усим дорослим саме цього й не вистачає... За всима тими масками, котрі ми носимо щодня, за всима кривляннями й людськими чеснотами криється вразлива дитяча душа, котра прагне тепла й піклування.

Її подих торкнувся моєї шиї... Відчувати її близькість було найбільшим скарбом для мене. За вікном вирувало інше життя: там залишилися наші страхи й турботи, усі «ні» та «не хочу», усі зайві питання й відповіді... Найважливіше було близьке до мене...

— А про що ти мрієш зараз? — запитав я в Соні.

Вона поглянула мені в очі. Я відчував її тіло, відчував, як ніжно стукотить її серце, відчував її душу… Усередині мене зросла тепла хвиля, котра заповнила кожну клітину мого тіла, — вона окрилила мене. Люди називають ці почуття коханням, але для мене його було замало... Усих слів на планеті обмаль, щоб описати все, що я відчував тоді... Від сильного пориву вітру розхитавсь самотній ліхтар, — його жовтувате світло освітило плечі Сонечки.

— Я більше не мрію, Кнопочко… У мене вже є ти.

Соня міцно спала, поклавши голову мені на груди. Я прокинувсь раніше й дивився на неї: її обличчя з ледь помітними веснянками було усміхненим… Крізь шпарину в шторах пробився промінь сонця, він немов розділив ліжко навпіл. За кілька хвилин промінець сягнув Сониного обличчя: вона нахмурилась і розвернулась до стіни. Я тихо встав, прийняв душ і почистив зуби. Дивно було якось отак стояти суботнього ранку перед дзеркалом зі своїми думками і відчувати ледь помітне піднесення, невагомість у тілі, через що хотілось стрибати.

Взагалі дивна річ — щастя... Чи не так? Світ ним повний: світанки й смеркання, дощ і вітер, сміх і радість, чиїсь очі, обличчя й усмішки... Чому люди цього не розуміють?.. Адже таємниця криється лише в нашому сприйнятті дійсності. Щасливим можна бути вже від того, коли дивишся недільного ранку на власне відображення, відбите в дзеркалі, знаючи, що кохання твого життя спить у сусідній кімнаті. І хай у тебе немає статку — усе це справа наживна. Головне, що ти задоволений собою, що ти віриш у своє майбутнє і знаєш, що поруч є ті, кому не байдуже. Це вже значна частка твого подальшого успіху...

Я заварив каву й повернувся до кімнати з тацею в руках. На неї я був поставив кавника, дві чашки й поклав трохи шоколадного печива. Соня ще ніжилась під ковдрою.

— Підійди, — ніби муркотячи, сказала вона.

Я поставив сніданок поряд з ліжком і нахилився до неї. Вона поцілувала мене.

— А тепер відвернися, я одягнусь.

— Для кого ці фокуси? Ніби я ніколи не бачив тебе роздягненою.

— Бачив... Але це не означає, що я не можу тебе соромитись...

Я відвернувсь. Соня встала з ліжка, підняла з підлоги сорочку й надягнула її на себе.

— А тепер нумо пити каву!

Ми вмостились на ліжку. Я налив у маленькі чашки міцної, запашної, з гущею кави й поставив блюдечко з печивом поряд.

— Чудова, — цмокнувши язиком, сказала Соня, після того як надпила з чашки, — тільки гаряча…

Я промовчав і лише хитнув головою. Мені кава гарячою не видалась.

— Сьогодні мій улюблений день, — продовжила Сонечка. — Його обожнюють усі нероби й лінтюхи. Можна весь день читати й спати. Або ж поспати, а потім почитати. Чи взагалі нічого не робити... Суботні ранки створені для того, щоб байдикувати!

— Оу... А я думав, що жінок-лінтюхів не буває. За весь час не помічав за тобою такого.

— Глибоко в душі кожна жінка така.

— Тоді ти — мій ідеал, — відповів я. Соня нахмурила чоло.

— Не кажи так більше ніколи, добре?

— Чому?

Соня поставила чашку.

— Ідеали не створені для любові... Розумієш? Ними насолоджуються, від них шаленіють, перед ними вклоняються… Але їх не кохають. Розумієш? Ідеали не створені для цього! Я не хочу бути чиїмось ідеалом… Хочу, щоб мене завжди кохали!

— Я тебе кохаю, хіба цього мало?

— Коли кохаєш, усього мало! Чи ти не знав?..

Я подивувавсь з різкої зміни її настрою, але змовчав, таким чином не даючи їй приводу для сварки. У жінок таке трапляється досить часто. Вони можуть спочатку сміятись, а вже через кілька секунд надуватимуть губи й ображатимуться... Мінливість — їхній здобуток.

«Що за жінки? — подумав я. — Їм лиш до слів чіплятися й губи копилити».

Я підвівсь з ліжка й відніс залишки сніданку назад до кухні.

Задзвонив Сонин мобільний. Вона з кимось говорила в кімнаті, і я не дуже звертав увагу на цю розмову... Поговоривши, Соня пішла у ванну. Я помив чашки, одягнувся й почав застеляти ліжко й приводити до ладу її кімнату — повсюди були розкидані наші речі, котрі ми вночі не мали часу поскладати як годиться… За вікном знову почало збиратись на дощ. Мені кортіло провести цей день ось тут, поруч із Сонечкою, лежати в ліжку й байдикувати, але на мене чекала робота над книжкою, котру я більше відкладати не міг.

— Соню, я, мабуть, піду... Мені треба працювати. За дверима ванної я чув плескіт води.

— Зачекай!..

Соня закрутила воду й через хвилинку вийшла в блакитному халатику. На її голові був рушник.

— Ти не образивсь?..

— За що?

— За те, що відповіла тобі так різко.

— А-а. Ні, звичайно. Не хочу, щоб на мене балкони падали.

— Які балкони?

— Важелезні — які падають на тих, хто ображається.

— А-а-а…

Соня всміхнулась. Вона була свіжою й духмяною, її шкіра пахла кремом.

— То я піду?

— Ну ще трішечки побудь… Зовсім трішечки, краплиночку.

— Не можу. Справді...

— Чесно-чесно?

— Чесно-чесно, — повторив я, — чесніше не буває.

Я взув кеди й вийшов на сходові марші. Соня зупинилась у дверях.

— Нічого не забувсь?

Ключі були в кишені. Неввімкнений мобільний та гаманець також.

— Начебто ні.

Соня зникла за дверима. За мить вона повернулась, у її руках був згорток з моїм подарунком.

— От роззява, — сказав я, ляснувши себе долонею по лобі.

Моя дівчинка протягла його до мене; ми ще раз поцілувалися, і я пішов сходами вниз.

Майже все небо затягли темні, важкі хмари, тільки окраєць залишався ще світлим і ясним. Збиралось на грозу. Напруга відчувалась у повітрі…

***

У двері голосно постукали. Це вирвало мене з напівсонного заціпеніння. Я сидів за столом, у мене на колінах спала Мурмулядка, працював ноутбук. Стукотіння почулось іще раз. Я підвівсь з крісла й пішов відчиняти. За дверима я побачив Ножика. Він стояв, підпираючи рукою стіну, й був з ніг до голови мокрий.

— Ну там і ллє, — сказав він. — Можна?

Я мовчки відійшов убік і дав йому пройти. Женя зайшов до коридору, не роззуваючи черевики й залишаючи по собі мокрі, брудні сліди. Я похитав головою.

— Дам ганчірку, будеш мити.

Він смиренно кивнув й почав стягати з себе мокрющі кеди. На ньому був учорашній одяг.

— Ти вдома не був?

Ножик мовчки похитав головою.

— То де ж тебе носило?

Ми зайшли до кімнати. Ножик сів на дивана.

— Уявляєш… Мене сьогодні кинули. Сказали, що я бездушний та порожній. Що я красива декорація. Уявляєш?

— Це Соня тобі сказала?

— Так.

Я здивувавсь. Вони були ледь знайомі, щоб вона могла робити такі висновки.

— А їй звідки знати?

Ножик опустив очі долі. Мені одразу все стало зрозумілим.

— Ти її ховав від мене?

— Я її від усих ховав, шариш? Від усих. Є такий тип жінок, котрих не хочеться нікому показувати, бо боїшся, що коли про неї

хтось дізнається, вона стане для тебе не такою особливою. Ось у чому смак. Коли є таємниця, завжди цікавіше жити...

Тільки тепер стало помітним, що Ножик добряче випив.

— Ми познайомились на одній презентації, котру я влаштовував, вона була в цьому ж платті, що й учора. Хіба можна було її не помітити? Мною аж тіпнуло. Так завжди буває, що, коли бачиш того, хто тобі дуже подобається, тіло ніби струмом пробиває. Мій шеф нас познайомив: вона виявилась моделькою з якогось дуже крутого агентства. Я цілий вечір від неї не відходив, опікувався нею, пригощав напоями... Ми навіть не поцілувались того вечора. Потім було ще кілька побачень, усе якось так закрутилося, завертілось, і я навіть не встиг зрозуміти, як втюрився в неї. А сьогодні вранці, після того як я набравсь сили й у всьому їй зізнався, вона сказала мені, що я

— іграшка, котра їй набридла. Хіба так можна?!

Женя запнувсь... Я підвівсь з крісла.

— Мабуть, так… Якщо до людини нічого не відчуваєш...

У мене забракло слів. Ніколи не знав, що за подібних обставин потрібно казати. Не вмів я втішати...

— Давай-но сьогодні вип’ємо. Давай-но нап’ємося як слід і натовчемо комусь морду?

Пити не хотілось. Я збиравсь увечері повернутись до Соні.

— Мабуть, ні, Женю. Вибач, та не сьогодні.

— Кинеш мене в таку годину?

Він підвівся й підійшов до мене майже впритул. Від нього тхнуло алкоголем.

— Не драматизуй. Іди проспись, відпочинь, прийми ванну, випий чаю з ромашкою. А завтра ми посидимо й про все поговоримо.

Він похнюпився.

— Та… та... Мабуть, так і зроблю.

— Але пообіцяй, що ти нічого не втнеш.

— Обіцяю, замов мені таксі...

Я заходивсь шукати мобільного. Він від учорашнього ранку був вимкнений, я знайшов його на кухні на столі. Я ввімкнув його. Одне за одним почали надходити повідомлення. Проглянувши кілька есемес із вітаннями, я облишив це діло й набрав номер служби таксі. Мені відповів приємний жіночий голос. Я замовив машину й

повернувся до кімнати. Женя, напівсидячи, спав. Машина мала приїхати за 15 хвилин. Я визирнув за вікно — там дощ лляв ливцем, люди ходили з парасолями, оминаючи здоровенну калюжу, котра утворилась на в’їзді у двір. Вона була розміром з маленький ставок. Нею запросто можна було запускати дитячі кораблики... Ця калюжа нагадала мені про щось з мого дитинства, — усередині мене підійнялось тепле, ностальгійне почуття... Приємно, коли в голові є місце, де протягом усього життя зберігається найпотаємніше — солодкі спогади, миттєвості щастя, котрі й становлять найбільшу цінність нашого життя...

Незабаром приїхала машина. Я збудив Ножика. В коридорі він почав зізнаватися, що любить мене, і став обіймати мене. Нетверезі досить часто так роблять — через надмір почуттів, що розпирають їм серце… Аби пересвідчитись, що Женя вийшов-таки з під’їзду, я повернувсь до кімнати й визирнув через вікно… Женя вийшов з під’їзду й сів у машину. Таксі поїхало…

***

Цокання годинника… Це був єдиний звук, котрий лунав посеред кімнати. Я зняв окуляри й потягнувся своїм тілом… Усі довколишні предмети розпливались, у очах пекло, м’язи від того, що я не рухавсь, нили, але я закінчив-таки передостанній розділ книжки. Сумнівів у тому, що книжка матиме деякий успіх, не було. Я підвівся, погодував Мурмулядку й заходився підгодовувати себе, оскільки від самого ранку, окрім кави, у моєму шлунку нічогісінько не було.

Після вечері я посидів удома ще трохи, мізкуючи про всілякі речі, зокрема про те, як склалося моє життя. До певного часу все йшло доволі поволі, життя було доволі розміреним, а потім — понеслось шаленим темпом, немов кудись спізнювалося. З кожним новим днем в моїй голові лишалось усе менше спогадів: пам’ять очищалася — для нових подій та емоцій, котрі траплялись щоденно, не чіпаючи тільки найважливішого — переламних моментів, котрі змінили плин мого життя. Розлучення батьків, моє самотнє подорослішання, стислі листи від С. К., смерть батька, знайомство з Женею й Сонею… Пригадую, коли на нашій першій з Ножиком зустрічі я подумав, що він — пафосний чувак, котрий приділяє власному «я» надто багато уваги:

Женя прийшов гарно вбраний, вигляд мав доглянутий та й говорив якось дивно — розтягуючи слова; я поруч із ним виглядав дешево й по-базарному. Це сталось у Cinema Trade, де він на той час працював фотографом. Але коли ми познайомились ближче, я зрозумів, що моє перше враження було хибним. Він був простим і добрим, його віра у власні сили й непересічні погляди на світ неодноразово змушували мене замислитись над тим, для чого я живу. У Жені все складалось,

він поволі, крок за кроком, досягав поставлених цілей, від яких ніколи не відмовлявсь. Єдине, що мене дратувало в ньому, — Ножик часто- густо й не на тривалий час закохувався. Мені хотілось, щоб у його серці хтось осів глибоко й надовго; коли я йому час від часу про це казав, то він з усмішкою на вустах відповідав таке: щочастіша закоханість надає йому можливостей і натхнення без жодної

проблеми творити далі… Для фотографів це, мабуть, надважливо.

Злива вщухла. Сіре, важке небо трохи вивиднилось, крізь шпаринки хмарин виглядали помаранчево-рожеві промінці сонця. Я вирішив піти до Соні й надумав залишитися цієї ночі в неї. Було прохолодно, листя на деревах іскрило від світла й вологи, і слід від учорашнього безповітря прочах… Коли я вийшов за двері під’їзду, то побачив, що двірник Степан порається біля квітів, котрі він сам і насадив був у закутку двору. Щоб уникнути балаканини, я пришвидшив рух і дійшов аж до центральної дороги, котра, незважаючи на те, що було тільки близько 20.00, була майже порожньою. З-за рогу на мене несподівано наскочив страшило.

— Дивись, куди йдеш, кудланю!

Він промовив це різко й трохи войовничо… Я швидко оцінив свої можливості. Хлопець був здорованем — на півголови вищим за мене.

— Це ти дивись, макако, — відповів я, стискаючи кулаки. Мій татусь колись казав, що найкраща оборона — це атака.

Хлопець, мабуть, не очікував такої відповіді, тому на секунду знітивсь. Я був готовий умазати йому як слід і вже прораховував місце, куди завдаватиму удару. Найуразливішим, я подумав, на його обличчі є маленький кирпатий ніс. Саме по ньому я збиравсь ударити… Але зробити цього мені не довелось. Хлопець, збагнувши,

що я не надто наляканий з його кремезності, махнув рукою й пішов геть.

— Іди-іди, — крикнув я йому навздогін.

Він обернувся й показав мені середнього пальця. Я зробив те саме у відповідь… На цьому ми й припинили.

За 15 хвилин я був біля Сониного будинку. Мій настрій зіпсувався після того, як біля під’їзду я побачив чорну Audi, котрою їздив С. К. Це видалось мені дуже дивним, оскільки з Сонею вони майже не контактували — вже де там ті вечірні відвідини. Я швидко збіг сходами до її дверей та заходивсь відкривати двері своїм ключем, та вони, як виявилося, були не замкненими.

— Ну що… що не так цього разу? Це був голос С. К.

— Що я зробив не так, Соню? Хіба так важко мене зрозуміти?

Соню… Скільки вже може таке тривати?

Соня мовчала…

— А й справді — скільки? — голосно запитав я, зайшовши до кімнати.

З несподіванки С. К. аж рота роззявив… Соня кліпала очима. Я помітив у них збентеженість… Вона сиділа на дивані поруч з С. К. у тому ж халатику, що й уранці. Біля ліжка стояли порожні чашки… Це навело на думку, що С. К. приїхав давненько…

— Не чекали, що я прийду? Усередині все почало закипати.

— Що тут відбувається?..

— Нічого тут не відбувається… Сонин голос помітно дрижав.

— То що С. К. зробив не так, Соню?.. Поясни… Соня не відповіла.

— Чому ти мені ніколи не казала, що ви спілкуєтесь?

— Ми не спілкуємось!

— То що ж він тут тоді робить?

— Я в справах… заїхав. Розумієш?

С. К. підвівся з дивана, на котрому ми… з Сонею… ніжились уранці. Я відчув, що в мені прибуває злість: мені схотілось щосили

вдарити його по обличчі, щоб розтрощити ці блазнюваті окуляри... Я чимдуж стискав кулаки.

— Які до біса справи у вас можуть бути?! Які, скажи? Ви ж заледве знайомі!

— Ми з Сонею спілкуємось більше, ніж ти думаєш…

— Навіть так?! То хто з вас обох бреше?

С. К. підійшов зовсім близько до мене… У скельцях окулярів я побачив відображення свого обличчя: його скривила злісна гримаса… А вид С. К., навпаки, був спокійним і випромінював лише впевненість.

— Соню, то, може, ти мені поясни, що трапилось… Чого С. К. тут? І чому я про це нічогісінько не знаю?!

Останні слова я прокричав майже на зриві… Соня відвела погляд від землі й подивилася на мене. В моїй голові почали з’являтись фрагменти, котрі малювала моя ревнива, збочена уява… Усе тремтіло, світ заколихався… Я штовхонув С. К. у плечі. З несподіванки він поточився назад і ледь не впав. Соня щось гукнула мені навздогін, але для мене все це було неважливе. Я вийшов на вулицю й чимскоріш попрямував до дороги. Всередині все боліло: я відчував, як беззмістовна ненависть позбавляє розум ясноти…

— Ти де?.. — небагатослівно запитав я в Ножика, сівши до машини таксі, котру зловив одразу біля виходу з двору.

На другу лінію вже надзвонювала Соня…

— Удома… А що?

Його голос був сонним.

— Я заїду за 10 хвилин…

— Щось трапилося?..

— Приїду — розповім.

Таксі їхало вулицею… Було сіро й вогко; у машині неприємно пахло бензином… Водій любив… радіо «Шансон».

***

— Ти думаєш, що між ними щось є?

— Не знаю…

— То чому ж ти так завівся?..

— Бо вони мені не сказали, що підтримують стосунки.

Розумієш? Одна справа контакти у «вКонтакті» та спільні відвідини його презентацій… Надвечірні навідини без мого відома — це вже щось більше, ніж просто так.

Я сидів у Ножика на кухні й підпирав підборіддя кулаками. Женя стояв біля плити й чекав, поки закипить чайник. Біля мене стояла склянка з віскі, я надпив з неї й поставив її назад на стола. Тіло пропікав жар, обличчя пашіло, мов піч...

— Чувачок, але ти повинен вірити, що все гаразд і що нічого такого, про що ти міг подумати, нема... Не налаштовуй себе на негатив.

— Я б хотів вірити, що все саме так. Женя з докором подивився на мене.

— Просто хотіти — замало. Треба вірити. Та й загалом, даремно ти так вчинив. Це не по-чоловічому. Як жінка... наробив скандалу, не вислухав виправдання, грюкнув дверима й утік... На повне щастя лишень істерики не вистачає.

Я згадав, як по-дурному верещав у квартирі... Може, і дійсно, не все настільки жахливо, як я собі надумав?..

— У кожному разі раз на рік мені можна побуяти... Це піде Соні на користь... Тепер вона точно знатиме, що від мене краще нічого не приховувати.

Женя налив у кружку окропу й закинув туди пакетика з чаєм.

— Знаєш… А даремно люди роблять так.

— Як?

— А ось так, як ти робиш... Даремно вони віддають іншим у руки свої серця... Ніколи не знаєш, у кого втюхаєшся... Це ненадійне. Страшенно ненадійне. Так не повинно бути.

— А як тоді має бути?

— Я б хотів, щоби в людей серце було на замочку... На справжнісінькому такому, який би замикали й відмикали тільки за бажанням власника. Тоді ми б частіше любили тих, хто на це справді заслуговує. А так живемо серед незнання... і ніколи не знати, чия спина та чиє обличчя нас звабить...

— Думаю, що такі слова можуть казати тільки ті, хто по- справжньому кохав...

Женя з задоволенням надпив чаю... Це був жасмин.

— Одного разу було... Але я проспавсь, і все минулось. Дія алкоголю завжди загострює почуття. Прокинувсь ніби зовсім іншою людиною...

— А я от не спав — від учора не спав. Може, тому я такий дратівливий?

— Не думаю... Ти просто її приревнував. Це нормально.

— Я не хочу її ревнувати більше ніколи... Це жахливо. Таке відчуття, ніби всередині все горить... Я готовий був роздерти С. К. Знаєш, і якби я вчасно не пішов, то так воно б і сталось.

— Ну, старий, що я тобі тут можу сказати… Від цього ніхто не застрахований.

Я допив зі свого стакана й відчув, що цього замало... Мені завжди важко зупинитись. Я майже завжди — коли п’ю, то напиваюсь.

— Тобі ще хочеться сьогодні випити зі мною, правда? Ножик поставив порожню чашку в раковину.

— А ти вже до Соні не повертатимешся?

Я на мить задумався. Хотілось, щоб вона хоч трохи замислилась над тим, що сьогодні сталось, хоча мене тягнуло до неї... Дуже тягнуло.

— Ні!

— Що ж... Тоді — так! Хочеться...

Кілька хвилин, поки Женя вдягавсь, я думав про те, що трапилось, і заспокоював себе, хоча виходило не дуже... Тієї миті, коли я вже був готовий подзвонити до Соні, на кухню повернувсь Женя.

— Куди поїдемо? — запитав він.

— Байдуже... Щоб було гамірно й розливали пиво.

— То ти надаєш право вибору мені? Я заховав телефона назад до кишені.

— Так...

— Що ж, добре.

Я взувсь, і ми вийшли на вулицю. Після тривалого дощу повітря пахло по-весняному. Я відчував, що зникає моє роздратування, а

свіже повітря проникає всередину — у моє тіло, й наповнює мозок киснем...

— Тільки давай-но так: щоб усі сьогодні були цілі. А то ти завжди — коли вип’єш, у тебе руки починають свербіти…

У відповідь я всміхнувсь.

— Так, звичайно.

***

У барі було доволі багато людей... Тут я відчув себе набагато впевненіше й спокійніше. Без вагання ми одразу ж попрямували до стійки, за котрою знайомий бармен до блиску натирав прозорі пивні бокали. Побачивши нас, він усміхнено кивнув на знак вітання.

— У покер пограти чи просто? — запитав він.

— Просто, — відповів Женя.

— Улаштовуйтесь.

Ми сіли на високі стільці, поклали руки на стійку бару... Було прохолодно, пахло алкоголем і сигаретним димом... Я замовив коньяку й лимона. Женя подививувсь.

— Ось так, одразу?

— Не хочу понижувати градуса, це погана прикмета...

Женя замовив собі те саме... Ми хутко випили й повторили...

Поки Андрій наливав, я розглядав присутніх... Знайомих серед них не було, і це мене потішило. Я не хтів ще чиєїсь присутності — поряд з нами...

— Знаєш, погано, коли ось так буває, — сказав я до Жені. Він настукував пальцями по коричневому дереву стійки й дивився кудись повз мене. Я поглянув у тому напрямку... У кутку за столиком сиділи троє здорованів з дівчиною.

— Як? — запитав Женя.

— Коли любиш, як я... Коли земля з-під ніг утікає, коли знаєш, що, утративши раз, утратиш назавжди... Розуміння цього інколи не дозволяє тверезо оцінити ситуацію.

— Ну, не знаю, що тобі сказати з цього приводу. Я в таких справах не надто спеціаліст. Єдине, що знаю напевне, — жінку треба любити рівно настільки, наскільки відчуваєш.

— Згоден… Та погодься, дуже дивно — С. К. і Соня…

Думка про те, що між ними могло щось бути, не давала мені супокою...

— Ти казав, що ми більше про це не говоримо!..

— Так, казав... Але я не можу. Все це засіло в моїй голові й не хоче звідти вилазити... Ніби хтось маленький навмисно біля вуха нашіптує.

— Спробуй його прогнати. Гаразд? Набридло слухати твоє ниття...

— Я спробую...

Я вкусив собі губу... У мене була ця дурна звичка — кусати губи. Особливо коли хвилююсь або соромлюсь... Інколи я кусав їх майже до крові. То раніше було — курив, а як кинув, то почав кусати губи. Соня мені завжди казала «дам по губах», коли бачила це, але зараз її поруч не було... А мені так хотілося, щоб вона була... Завжди того, чого хочеться найбільше, немає... Такою є одна з найфундаментальніших прикростей життя.

Дата добавления: 2015-05-24