Івано-Франківськ, 1-28 березня 2011 року 3 страница

рюмсала. Це ж через нього я в цьому місті. Розумієш? Я приїхала сюди доглядати його, як він колись у дитинстві доглядав мене.

Я мовчки гриз губи. Мої співчуття їй були непотрібні. Вона просто хотіла, щоб її вислухали.

— А вчора ми його поховали. Прийшли тільки найближчі люди

— кілька пенсіонерів, котрі колись разом з ним працювали в школі. Ми провели його в останню путь, а потім я на самоті їхала в пусту квартиру, у котрій уже не було його. Чому так? Марку… чому найближчі не можуть завжди бути поруч?

Віка підійшла до мене. Я побачив її іншою, ніж раніше, вразливою, без притаманної їй іронії та сарказму.

— Тому що життя так влаштоване, — відповів я цій малознайомій для мене дівчині, — ми народжуємось, щоб померти. Ніколи не знаєш, де знайдеш і коли втратиш; ніколи не знаєш, що життя подарує тобі завтра; ніколи не знаєш, коли рідні залишать тебе. Любити, розуміти, цінувати, дослухатись і поступатись… Це, мабуть, найголовніше.

Віка підвела на мене заплакані очі.

— І казати «я люблю тебе», коли по-справжньому це відчуваєш.

Рідні до нас люди потребують цих слів.

— Так, — погодивсь я, — і казати «я люблю тебе», коли по- справжньому це відчуваєш…

По цім ми сиділи мовчки. Віка хотіла виплакатись, і я дав змогу їй це зробити. Зі сльозами людина очищається. Мурмулядка зіскочила зі свого улюбленого місця на шафі й попросилася до Віки на коліна.

Вона взяла її. Це здивувало мене, оскільки Мурмулядочка, як і більшість кіток, була незалежною й рідко кому давалась до рук, уже не кажучи про те, щоб спати в когось на колінах… Кажуть, що коти відчувають людей: до поганих рук вони ніколи не підуть…

***

Віка заночувала в мене. Я довго вагавсь, чи залишати її, оскільки давав собі обіцянку, що жодна жінка більше в цьому ліжку не

спатиме. На випадок, коли в подальшому я з кимось житиму, я планував придбати новий диван, щоб цей залишив пам’ять тільки про нас. Але побачивши, яка Віка розбита й заплакана, я вирішив зробити

виняток і залишив її в себе, а сам ліг на підлозі. Віка довго дякувала мені за підтримку: вона казала, що в неї зовсім нікого в цьому місті немає. Я заперечив.

— А Ножик?

— Ножик, — Віка задумалась, — Ножик — не те.

Я вирішив не вдаватись у подробиці, чому ж саме «Ножик — не те». Віка попросила не розповідати йому про цей випадок. Це мене насторожило, але я погодивсь. З жінками сперечатись важко. Ми довго розмовляли про все на світі. Я намагавсь усима способами оминати тему про Соню. Трохи згодом Віка сама її заторкнула.

— Тобі спочатку було дуже боляче?

— Мені й досі дуже боляче...

— Пробач.

Вона знову заплакала. Я чув, що вона хлипає, бачив, що здригається її тіло, але нічого, абсолютно нічого не зробив, щоб її заспокоїти. Віка ще трохи поплакала й затихла. У кімнаті панувала темрява; я подумав, що таких темних вересневих ночей за моєї пам’яті ще не було. Зазвичай цієї пори місяць ясний, а небо безхмаре.

— Ляж поруч…

— Для чого?

— Мій голос захрип, я не можу голосно розмовляти…

Я підвівсь з підлоги й ліг поруч з нею. Від її тіла йшло тепло, Віка була гарячою, немов мала лихоманку.

— Я хімік за освітою, — сказала вона, — спочатку хотіла вступати на філологічний, але дідусь спровадив мене на хімфак, бо вважав, що до цього в мене більші здібності, аніж до слів. Тим паче він сам викладав цей предмет, тому міг мене як слід підготувати до вступу. Документи я подала на Захід — там вузи кращі й ставлення до навчання зовсім різниться. Дуже не хотілось звідси їхати й полишати все це, але потрібно було влаштовувати життя… І я наважилась.

— А що з твоїми батьками?

— Їх у мене ніколи не було… Я не знаю, де вони. Ми ніколи про це не говорили.

— Зрозуміло.

Я відчув себе трохи незручно.

— Так… Про що це я, а-а…

Вона подовжила розповідь. Її голос линув м’яко. Я заплющив очі й слухав.

— На третьому курсі в мене померла бабуся. Раптово… Лікарі сказали, що в неї обірвавсь тромб. Після цього випадку я хотіла залишитись тут, але дідусь сказав, що впорається. Він не хотів, щоб я полишала навчання. Побувши місяць біля нього, я повернулась на Захід й подовжила своє навчання, пообіцявши собі хоча б раз на місяць навідуватися сюди. Спочатку так і було: я майже щомісяця навідувала дідуся, готувала йому їсти, прибирала, ми вечорами говорили про все на світі, — так тривало майже рік, а потім я почала приїжджати рідше. У мене зав’язались стосунки з одним художником, і я з головою поринула в них. Дідусь був проти цих стосунків; він казав, що з творчими людьми рідко коли вдається побудувати своє щастя, що вони романтичні, вони вміють відчувати, але все це швидко закінчується й у дорослому житті з ними починаються проблеми, творчі кризи й подібні речі. Моя думка щодо цього була інакшою; я закохалась у цього чуттєвого хлопчика, він став моєю мрією. Він гарно говорив про почуття, умів читати вірші й намалював мені кілька портретів. Незважаючи на те, що мені було 20, я втратила голову. А потім, як це зазвичай трапляється, він мене кинув. Це було для мене шоком, я ледь не збожеволіла, у ньому було все моє життя. Знаєш, як він пішов від мене? — запитала Віка.

— Як?

— Як останній боягуз. Він просто взяв і зник. Я плакала ночами, а вдень, на парах, сиділа ледь жива. Не довчившись до кінця третього курсу, я кинула навчання й повернулася сюди, влаштувалась у квітковому магазині й стала доглядати за дідусем. Останні місяці він страшенно переживав через усе це, тому що вважав, що я кинула навчання через те, щоб бути поруч з ним. Трохи більше місяця тому в нього стався важкий інсульт. Далі ти вже знаєш… І ось зараз я лежу у твоєму ліжку й плачу, тому що єдина людина, котру я любила, пішла від мене.

Віка знову схлипнула. Я мовчав. Скільки людських доль у світі з різними словами й учинками, зі смертями й народженнями. Щойно я

став свідком коротенької історії, котру Віка розповіла за 5 хвилин і котра була часткою її долі.

— Скажи, а ти вірила в усі ті слова, котрі він тобі казав?

— Художник?

— Так.

— Вірила, — відповіла Віка. — Мов дівча, слухала, розвісила вуха… Тоді я ще не розуміла, що носієм кохання є не красиві слова, а очі. У них відображається все… Ненависть, щастя, радість, горе… І кохання.

— Так. А ще… А ще в чиїхось очах увесь світ і все твоє життя,

— додав я.

Пригадав зелені очі Соні. Її обличчя чітко постало перед моїми очима, воно було усміхненим, бісики в погляді… Серце тьохнуло.

— Мені прикро, що в тебе все так склалося, — сказала Віка, — ти сильний. Ти дуже сильний. Я б таке пережити не змогла… Пішла б слідом.

Після цих слів згадалася моя спроба отруїти себе «Седасеном».

Не знаю, як мені тоді вдалось на це наважитись, — я ж боягуз у житті. Мабуть, відчай над усим бере гору.

— Час усе розставить на своїх місцях, — повторив я слова Жені.

— Головне вірити в це. Віра допомагає людині жити.

— Віра допомагає людині, — повторила Віка.

Її голос був дитячим-дитячим, трохи захриплим від плачу й емоцій. Я відчув бажання пригорнути її до себе й мовчки чекав, але не зробив цього… Це бажання мене налякало. Я повернувсь на інший бік і спробував уявити веселку. В дитинстві вона мене заспокоювала. Усі рахували слоників чи овечок, коли хотіли заснути, а в мене була своя веселка…

Ножик відвіз мене на вокзал. Усю дорогу туди ми мовчали, він був без настрою. Я не діставав його з питанням про те, що трапилось… Очевидно, у нього були якісь проблеми… Незначні.

Якби він мав бажання, то розповів би все сам. На вулиці стало тепліше, вітер припинився; синоптики обіцяли, що кілька найближчих днів буде тепла, погожа погода. Я нічого не розповів Жені про нічний

візит Віки, як вона й просила. Зайві труднощі були ні до чого. Нам обом. Учора вночі, коли Віка заснула, я твердо вирішив, що потрібно з’їздити до Соні на могилку.

— Коли ти повернешся? — запитав мене Женя, зупиняючи авто біля центрального входу на вокзал.

Стоянка тут була заборонена, за це йому міг вигоріти штраф.

— Сьогодні ввечері.

— Встигнеш?

— Думаю, що так.

Ми потисли один одному руки; я виліз із машини.

— Марку, — крикнув Женя крізь прочинене бокове скло машини, коли я вже трохи відійшов.

Я повернувсь.

— Що?

— Тримайся там.

— Усе буде добре.

Я намагавсь вірити в ці слова. Біль від утрати за останні кілька днів стих, у серці вже не було такої порожнечі. Тільки смуток… Невимовно до жаги сумував за її тілом, очима, поглядом, усмішкою, за всим тим, що мені було близьке й рідне. Вона й надалі мені снилась. Це стало ще однією з причин, чому я вирішив з’їздити до неї.

Дорога повинна була тривати більше 4 годин. Я скинув

портфель на верхню полицю й усівся біля вікна. Як завжди це буває, у вагоні пахло не надто приємно, не вистачало повітря; я подумав, що варто було б поїхати автобусом. У сусідньому до мене купе їхала пара: мила дівчина років 17 і хлопець, котрий виглядав не значно

дорослішим за неї. Вони тримались за руки й майже весь час дивилися одне на одного. За кілька хвилин потяг рушив… Стало трохи легше. Я прочинив вікно і крізь нього дививсь на те, повз що ми їхали. Краєвид майже один і той самий: поле, дерева, стовп… дерева, дерева, поле, стовп… На полях працювали люди й машини: вони збирали врожая, котрий мав їх годувати протягом року; на стовпах висіли дроти, у котрих жили електроенергія й телефонний зв’язок, а на деревах сиділи пташки, котрі вміли співати й гадити де заманеться. Від одноманітності я позіхнув. Чомусь завжди, коли нудно, починаєш

позіхати… Спостерігав я те видовище ще хвилин з 15 і вирішив подрімати. Подрімав я аж до кінцевої зупинки.

— Юначе, приїхали, — сказав провідник, торкаючи моє плече.

Люди йшли до виходу; за вікном було рідне місто Соні, у якому вона зростала, повітрям якого вона колись дихала. Я подумав, що, можливо, вона навіть стояла на цьому самому пероні й зустрічала когось… Чи проводжала. За весь час наших стосунків ми так і не спромоглись провідати її батьків. Знову стало сумно. Завжди стає сумно, коли починаєш думати про те, що міг зробити й не зробив.

Думка про втрачену можливість куди згірша, ніж бажання курця закурити, коли він щойно кинув палити…

Я вийшов на перона й попростував до зупинки. Усе тут було чужим і малознайомим; я бував у цьому місті двічі: уперше — ще зі шкільною екскурсією, і вдруге, коли ховали Соню… На зупинці я запитав у якогось старенького про маршрута, яким треба було прямувати до кладовища; він усе докладно пояснив, говорив він з кумедним акцентом, котрий інколи я чув від Соні. Так і хотілось запитати його про ще щось, щоб знову почути цю говірку, але я цього не зробив. Натомість зачекав на свого автобуса, сів у нього й поїхав.

Заледве знайоме місто сказало мені «прощавай»…

***

Досі не знаю, чому я тоді не сходив на кладовище, щоб попрощатися. Для мене було надто складно й болюче бачити сльози її батьків і близьких родичів. Для них я був ніхто, хлопець з вулиці, незначима одиниця з життя… Я попрощавсь з нею у квартирі й у кізяк розбитий поїхав додому. Я зачинивсь, ні до кого нічого не говорив, не стогнав, не плакав, а просто тихо божеволів. Почуття, котрі я відчував тоді, було складно пояснити чи порівняти хоча б із чимось. Уже

навіть не пригадую, що саме я робив, але, коли здоровий глузд повертався до мене, я відчував фізичний біль, котрий давав волю емоціям… За мого наближання до кладовища я все чіткіше відчував, що даремно наваживсь на цей болісний крок. Потрібно було ще трохи часу, аби зачекати, перш ніж сюди їхати. Але що зробив, те зробив.

Ще раз утікати з цього міста я вже не збиравсь.

— Сонько-сонечко… — заледве чутно прошепотів я по тому, як поклав великого букета квітів їй до могилки.

Її поховали під великим, розлогим деревом, котре слугувало їй оберегом від дощу, снігу й вітру. На надмогильному пам’ятнику було її фото, на котрому вона була ще та — дитяча-дитяча й не настільки жіноча, якою знав її я. Зараз Соня дивилась на мене згори. Я це знав… Я це відчував. Я почав говорити до неї тихо, бо хотів, щоб нашу з нею розмову не було ніким підслухано. Надто багато особистого мені хотілось їй сказати.

— Я сумую, сумую, моя квіточко, — шепотів я, — мені погано без тебе… Не вистачає твоїх пестливих, ніжних рук, палких губ, твоїх світлих думок, твоєї присутності. Не знаю, куди себе дівати, не знаю, куди ховатись. Женя намагається врятувати мене від себе самого, але я й досі тебе відчуваю. Чуєш?.. Ти ж мене чуєш, правда? Сонько- сонечко…

Я здійняв очі догори, до бездонної блакиті неба. Там не було ані хмаринки, немов хтось навмисно замалював синьою фарбою кожен квадратний кілометр цього безкрайого океану для того, щоб вона могла мене краще бачити.

— Усе моє життя я шукав тебе, для того щоб втратити. Скажи, де справедливість? Хіба справедливо, що ти пішла й ніколи більше не повернешся? Хіба справедливо, коли я захлинаюсь від неможливості що-небудь змінити?

Перед очима миттю пронеслись спогади того дня. Ранок, обід, вечір… Моя власна дурість, учинок С. К., моя боязкість і втеча… Хтозна… Коли б я залишивсь поруч із нею, усе було б інакше. І я був би інакшим… Одна з найбільших прикростей життя полягає в тому, що за все, що ми робимо, ми завжди відповідаємо перед собою. За наші вчинки нас можуть судити, піддавати фізичному болю й навіть катувати, садити в тюрму, але найбільшою мукою для мислячої людини протягом усього її життя буде совість. Совість змушує людей позбавляти себе життя, вибачатись і пробачати, плакати, а щонайголовніше — вона творить з людини щось більше, ніж просто слово чи класова ознака.

Я сидів із Сонею ще трохи більше години… Ми поговорили про все на світі й навіть більше. Я розповів їй про своє життя без неї.

Повторно… Вона й сама все це знала, але мені так кортіло всим з нею поділитись. Я шепотів, шепотів, шепотів, аж поки мені забракло слів у розповіді. Потім ми довго прощались… Настільки, що почало здаватись, ніби вона справді поруч зі мною й не хоче мене відпускати. Я заплакав, а потім підвівся й пішов від неї… Вона не побігла мене наздоганяти й нічого не сказала… Вона лежала там, під товщею землі, холодна й безлика, а її ангел плакав над моєю головою…

Дорогою додому я вирішив, що відсьогодні потрібно жити успішно… Щоб Соні ніколи не було за мене соромно.

За вікном сентиментальний вересень дозволяв замінити себе жовтнем. Дні коротшали; їх ставало все менше й менше… Доволі часто я сваривсь на них, тому що майже нічого не встигав… Хотілось багато справ переробити: перебудувати власне життя, створити нову модель, котра б сповна відобразила все те, чого я коли-небудь міг прагнути. А хотів я тепер чимало… До прикладу, я переробив свою кімнату; Женя допоміг переставити меблі, посовав шафи й диван; і тепер моя кімната була зовсім не схожою на ту, котру я так любив ще місяць тому. В моєму зовнішньому вигляді також чимало змінилось. Я трохи посправнішав, зістриг волосся й за останнє заощадження придбав нового одягу… На сезон. Після цього таки довелось іти працювати. До офісу, котрого я так не любив…

— Візьмеш мене до себе? — запитав я в Ножика. Він засяяв.

— Нарешті, чувачок. Я думав, що ти вже ніколи не скажеш цих

слів.

Він влаштував мене до себе в продакшн сценаристом; я

працював у команді професіоналів у сфері відео й анімації, котрі були цілковитою протилежністю тому, що я бачив у Cinema Trade; я писав сценарії до промороликів, реклами, відеокліпів і подібних до цього речей і мав отримувати за це досить непогані гроші. Я вже навіть спланував, куди витрачу свою першу зарплатню. Хотілось з’їздити на кілька днів ближче до моря й відчути на собі його солоне дихання… Женя покрутив пальцем біля скроні, кажучи, що в такий період море хороше тільки на сході, а наша калюжка й улітку калюжка, уже не

кажучи про жовтень. Я ж мовчки хитав головою й не переставав хотіти до Криму. Ми з Сонею колись збиралися поїхати туди вдвох…

У житті Жені все було без змін, за винятком того, що він і досі не зміг як слід підкотити до Віки... Вона, як з’ясувалось, — з когорти малодоступних жінок і постійно брикалась… Женю це вабило ще більше — він надсилав їй подарунки, квіти, запрошував на вечері й усілякі світські заходи… Віка радісно погоджувалась на все це, але далі зась — Ножик отримував поцілунка в щічку, і лише ним усе й закінчувалося. Віка стала першою дівчиною, котру Жені ніяк не вдавалось підкорити. Від цього його тілом закипав азарт; вона стала для нього ціллю, котру він у всі можливі способи намагавсь підкорити. Про ніч, коли Віка плакала, я нічого не сказав… Спочатку я послухавсь її слова і змовчав, а тепер це виглядало б уже трохи недоречним… Кілька разів ми зустрічались утрьох: Віка при мені багато всміхалась і загравала до Жені. Мені, після того як я бачив її сльози, важко уявлялось, що вона може бути сучкою й дасть-таки відкоша Жені…

Що стосується С. К., то вони вже понад місяць з Лізою гостювали в мами: він поновлював сили й позбувався депресії… Карпатський клімат був до цього сприятливий. Я більше не зливсь на нього, але чути й бачити його мені ще й досі не хотілось. Два дні тому я отримав його роман, котрий він назвав «Трохи більше, ніж ти…» і котрий, як на це й годі сподіватись, став наступною настільною книжкою для багатьох… Попса, як і банальність, повсякчас у моді.

Життя поволі налагоджувалось…

***

Вітер дмів із заходу. Він намагався зірвати з дерев останнє листя й геть оголити їх. Бабине літо минуло непомітно; на зміну погожій днині прийшли її незмінні опоненти — холод, волога й дощ… Усе частіше хотілось зачинятися вдома й просиджувати вечори з чашкою чаю й печивом за хорошими фільмами, котрі можна було дивитись без упину. Мурмулядка до зими ще більше погладшала: вона теплою периною всідалась на моїх колінах, я клав перед собою ноутбука, — і таким чином минали мої останні дні місяця жовтня. До мрії про Севастопольський пляж залишалося все менше часу… Ось-ось.

Одного ранку, коли ми їхали з Женею на роботу, він був якийсь особливо злий. Таким я не бачив його вже давно. Ножик кермував, міцно стиснувши пальці, здавалось, що з його очей зараз посиплються іскри.

— Що трапилось? — запитав я в нього.

— Віка… — коротко відповів він.

— Знову? І що ж цього разу?

Виявилось, що він надіслав їй з кур’єром розкішного букета квітів, котрий вона з ним же йому повернула, при цьому додала записку: «Думай над тим, що робиш». Це здалось мені більше ніж дивним; той портрет Віки, котрий я бачив тієї ночі, ніяк не хотів збігатися з тим, про котрий мені постійно розповідав Женя…

— Та, блін, що ж таке… Вам наче добре разом, наскільки я бачив. Вона досить мила й хороша в ставленні до тебе, — сказав я.

— Я от теж помітив, що коли ми втрьох, то Віку хоч до рани прикладай. А як тільки ти йдеш, вона знову перетворюється на хтиву, пихату сучку. Слухай… А може просто вона так робить, щоб ти ревнував?

Женя замовк. Мабуть, сам не повірив у те, що сказав.

— Маячня, — відповів йому я.

Але в моїй голові вже зародилась така думка. А що, як справді воно так і було? Що, як Віка справді до мене щось відчувала?

Недаремно ж вона тієї ночі прийшла до мене, а не до Жені.

— Маячня, — уже більш ствердно повторив я.

Не хотілось, щоб Женя таке навіть припускав, не кажучи про подібні слова вголос.

— Маячня, — захитав головою Женя, — вибач, чувачок. Просто вона мені всі мізки виносить. От я й ляпнув.

— Не плескай більше такого, — я постукав собі по чолі, — думай, перш ніж казати.

«Ну й маячня, — ще раз подумав я. — Яка Віка?»

***

Кілька днів по тому я попросив у Жені кілька вихідних. 2-3 дні моєї відсутності на його фірмі й так нічого не вирішували.

— Ну, я не знаю, попереду великий проект для Москви, не хочеться залажати…

— Так я ж свою роботу ще три дні тому завершив.

— Так, але якщо на зніманні виникнуть питання?

— Я до знімання повернусь!

Більше причини, щоб мене не відпустити, у нього не було.

— Я хочу ще дещо попросити, поки ти не поїхав, — попросив мене Женя. — Зробиш для мене дещо?

— Усе, що в моїх силах.

Суть його прохання полягала в такому: я мав поговорити з Вікою про нього й про її ставлення до того, що він для неї зробив. Я був проти таких розкладів: мені не хотілось бути адвокатом між ними двома, доносити своїми словами до Віки всю крутизну Жениного

характеру, але діватись мені не було куди — слово є слово… Хлопець, коли щось сказав, обов’язково повинен це виконати. Це його

прохання мені трохи зіпсувало настрій, але я заспокоював себе думкою про те, що незабаром нарешті побачу море й відчую на собі холодний морський бриз… Одразу після цього я поїхав на вокзал, щоб на суботу взяти квитків до Севастополя. Там на мене чекало ще одне розчарування: квитків у тому напрямку не було… Я довго розпитував у касирки, чи це точно так, а вона не стомлювалась мені повторювати одне й те саме: «Нема… ніяких… точно». Я розчарований поїхав

назад до офісу. Все навколо наче змовилось проти мене… Лляв страшенний дощ, було холодно й вітряно. Небо образилось на людей і стало сірим, як мій настрій.

— Давай удвох до Віки… Поки ви будете говорити, я почекаю в машині, а потім ти повернешся й усе мені розкажеш.

Очі в Ножика горіли, йому кортіло, щоб я поговорив, пошвидше виконав його прохання…

— А тобі не здається, що це трохи задитячий учинок?

— Ні, не здається… Ти ж їй не казатимеш, що я просив… Просто прийдеш і скажеш, що мені зле й усе таке.

— Ну гаразд. Якщо ти так просиш, то хай буде…

Дорогою до Віки я прокручував усі можливі варіанти того, як мені потрапити до Севастополя. Найближча така нагода в мене буде не раніше кінця листопада. Я було згадав про автобуса, але коли мені

в’явилось, з якими труднощами доведеться долати цей шлях і скільки часу на це знадобиться, то довелось від цієї ідеї відмовитись. Не надто приємна перспектива, коли те, про що ти мрієш, утікає з-під самого носа… Неприємне відчуття. Страшенно не приємне.

***

Віка жила в старому з жовтуватими стінами будинку, котрий був побудований ще за часів, коли польська архітектура була модною, майже поряд зі мною… Будинок не ремонтували вже, мабуть, років 10; двір перед ним не освітлювавсь, тіні тут губилися; поряд був маленький сквер з кількома деревами, кущиками й дерев’яною лавкою, котра зараз порожніла… Коли я був тут уперше, усе здалось мені трохи інакшим, не настільки темним і занедбаним. Женя зупинив машину біля під’їзду. Ми вийшли.

— 3-ій поверх, 11-та квартира…

— Ти б від’їхав трохи… Щоб Віка з вікна машину не побачила.

— Не побачить. Її вікна виходять на протилежний бік.

— А якщо вона захоче мене провести?.. Ножик задумався.

— Точно, вона любить проводити аж надвір. Що ж… Тоді я буду за рогом.

Я пішов до дерев’яних дверей, за котрими були сходи, піднявся ними й постукав у двері. Дзвінка на них не було. Панувала тиша. Я чув власне дихання. За кілька секунд почув кроки — двері прочинились: Віка стояла в халаті й за виразом її обличчя можна було зрозуміти, що вона здивована з мого візиту не менше, ніж колись я з її. Вона закліпала очима.

— Ніяк не могла очікувати на твого візита…

Я розвів руки. Первинну ціль моїх відвідин я не вигадав.

— Ну, я просто проходив неподалік та й подумав: «Чому б це не зайти мені до Віки?» Ми так давно не бачились…

Віка відійшла вбік, даючи мені пройти.

— Заходь, якщо вже так…

Вона зникла за дверима однієї з кімнат.

— Ти заходь, роздягнись, сідай там… я зараз.

Я зайшов до вітальні. Стелі тут були високі, як і годиться до польської архітектури, старий паркет устеляв підлогу, на ньому — великий червоний килим, на стінах — кілька картин, велика софа перед телевізором, багато вазонів з квітами. Все зі смаком, і затишно… За мить Віка повернулась. Я сидів на дивані й розглядав численні квіти, котрі росли звідусіль — з великих і маленьких вазонів, горщиків; вони вились по стінах… їх було безліч.

— Так багато… — сказав я, указуючи на все це.

— Я хіба не казала, що захоплююсь флористикою… Чи ти забув?

— Казала… Просто не думав, що настільки.

— Зараз у мене з’явилось більше вільного часу, тому квітів побільшало. Я люблю за ними доглядати. Може, вип’єш чого?

Стандартна процедура. Коли до нас приходять гості, ми майже завжди ставимо саме таке запитання. А чому б не поцікавитись, чи, може, хочуть вони з’їсти чого, чи, може, поспати, чи в туалета сходити? Дурниці та й годі.

— Та ні, — відповів я Віці. — Не хочеться. Я ж так (я на мить запнувся) не надовго. Дізнатись, як живеш, як справи…

— Що ж… — Віка, котра досі стояла у дверях, пройшла кімнатою й сіла на підлогу просто навпроти мене.

Її очі були зелені, волосся — завите, а погляд — ясний… Вона змінила свій домашній халат на легкі спортивні шорти й рожеву майку. Мені здалось, що ми знайомі з нею все життя.

— Справи, кажеш? — перепитала вона. — Справи нормально. Вже набагато краще ніж тоді, коли ми з тобою востаннє нормально розмовляли.

— Це добре…

— Більше ніж, — усміхнулась Віка. — А в тебе?

— А в мене? — я задумавсь.

Хорошого в житті останнім часом справді побільшало, але чогось такого, чим я схотів би похвалятись, не було.

— А в мене так само, як у тебе.

— Чула, що ти з Ножечкіном працюєш…

— На Ножечкіна. Це різні речі… — поправив її я.

— Подобається?

— Не те, щоб аж сильно, але прийнятно…

Віка продовжувала дивитись на мене прямо, не відводячи очей. Це стало мене тривожити: я не витримував її погляду й почав трохи нервувати. Майже завжди починаєш нервувати, коли тобі хтось довго дивиться прямо в очі.

— Я хотів з тобою поговорити про Ножика, — не витримавши тиші, сказав я.

— Я знаю, — відповіла Віка.

— Звідки?

— Це очевидно. Крім нього в цьому місті ніхто не знає номера моєї квартири.

От я дурень. Про цю деталь ми з Женею й не подумали.

— То в чому річ? — запитала Віка.

— Ну, йому погано від того, як ти з ним поводишся…

— Це він тобі сказав?

— Ні, — відповів я, — це й сліпому помітно.

— Так? А знаєш, що він мені прислав кілька днів тому з кур’єром?

— Що?

— Букет з троянд, гіпсофіли й зелені…

Я не до кінця зрозумів, про що йдеться. Троянда й зелень — зрозуміло, але слова «гіпсофіла» я до цього ніколи не чув.

— І що?

— Що? — Віка звелась на ноги, — такі букети покійникам купують. Ось що.

Я ледь не розсміявсь і заледве стримав усмішку, витягнувши губи дудочкою.

— Думаю, що Женя навряд чи знав про такі подробиці.

Тепер мені стало зрозумілим, чому Віка відправила цей букет назад. Ці жінки… Їм би до всього придиратись. Після цього Віка знову заспівала ту саму пісню: Жені потрібен від неї тільки секс і нічого більше. Я сидів і слухав її слова, котрі були очевидними, і як міг, так і захищавсь. На власну апеляцію я запитав, чому вона й досі дозволяє Ножику до неї залицятись. Вона відповіла, що вже неодноразово казала йому, щоб він припинив це робити. Мені це здалось цілковитою маячнею. Коли жінка хоче, щоб чоловік зник з її

життя, — він зникає. Інакше ніяк. Трохи згодом Віка перевела на тему про свого дідуся, навіть не даючи мені як годиться закінчити розмову про Женю. Я поглянув на годинника. Було вже трохи по 8-ій вечора.

Ножик, мабуть, уже почав хвилюватися через мою тривалу відсутність. Віка сиділа поруч, на дивані, і пила мій улюблений фруктовий чай. Рідко мені траплялись люди, котрі його пили. У Ножика на дівчат таки був чудовий смак…

— Знаєш, — сказала Віка, — а ти хороший. Ти дуже хороший. І навіть більше…

Я відчув, що вітер дме трохи не в ту сторону, у котру слід було очікувати. Ці слова стали для мене повною несподіванкою. Потрібно було йти, розмова про Ножика не клеїлась, а слухати оди на свою адресу мені не хотілось.

— Віко, то я піду, добре?

— Залишайсь ще, на трохи… Будь ласка. Ми так давно не розмовляли.

Віка дивилась на мене. У її погляді було щось дитяче, тепле, наївне. Дітям завжди відмовляти найважче. Всередині щось загуло й почало рушитись. Це були незрозумілі, лякливі почуття, котрих я боявсь. Її шкіра пахла мигдалем і карамеллю; було солодко-солодко, цей запах линув м’яко, ненав’язливо, він поволі полонив мене…

— Віко, я піду… У мене ще купа справ…

Те, що я знітивсь, було очевидне. Це помітила б і дитина. Я різко підвівсь з дивана й вийшов до коридора — одягнутись. Віка, як і казав Ножик, провела мене до самого під’їзду.

— Ти хороший. Ти добрий. Я це відчуваю. Мої відчуття мене ніколи не підводять, — сказала вона насамкінець.

Якби я стояв ближче, Віка б неодмінно спробувала б мене поцілувати. Хоча б у щічку. Я побачив це в її очах. Мені не залишилось нічого, окрім як помахати їй рукою, чемно всміхнутись і повернутись до Жені.

— Ну що там? — запитав Ножик, коли я сів до нього в машину.

— По ходу ти намагавсь подарувати їй букета мерця, — відповів

я.

— Тобто? — не второпав Женя.

— Рози, гіпсофіли й зелень… Віка каже, що їх дарують мерцям.

Дата добавления: 2015-05-24