Івано-Франківськ, 1-28 березня 2011 року 2 страница

«і» поставити крапки; зробити так, щоб зникли всі запитання… Я зануривсь у читання.

«Життя складається так, як цього хочемо ми, — писав С. К. — Воно підвладне нашим словам, учинкам і бажанням. Кожна дія, котру ми робимо в теперішньому, матиме ланцюгову реакцію, котра тим чи тим робом впливатиме на майбутнє… Зважати на те, що ми робимо, про що говоримо й чого прагнемо, — це те, що насправді важливе. Ці речі мають власну енергетику, котра й визначить наше майбутнє…»

Я задумавсь… Щось на кшталт Коельо. Ці слова були попсою, але навіть таке нереально складно, мабуть, скласти в єдине ціле й надати йому змісту й відтінку… Нереально складно розповісти людям історії, котрі трапляються в житті, у такий спосіб, щоб їм було цікаво… Я кілька разів пробував написати власного роману, але все закінчувалось невдачею… Мені не вистачило фантазії, терпіння й наполегливості. С. К. можна було позаздрити. Позаздрити хоча б через те, що він був ескапістом… Для мене це явище й досі було недоступне й малозрозуміле, я не вмів жити ілюзіями й вигаданим світом, завжди надаючи перевагу реальності. За теперішніх обставин ескапізм міг би стати моїм спасінням…

***

Двері відчинила Ліза. Я зайшов у коридор, роззувся й пішов до кімнати. С. К. лежав на дивані, вигляд у нього був жахливий, під очима синці, обличчя опухле й неголене, важкий погляд, від нього тхнуло алкоголем і потом.

— Усе гаразд? — запитав я.

С. К. зробив незрозумілий жест рукою.

— А що не так?..

— Ти фігово виглядаєш.

— І все?

— Так.

Він розвів руки.

— Я хочу лежати на дивані, не ходити в душ і щоб мене всі залишили в спокої.

— А Ліза? Думаєш, що їй приємно біля тебе знаходитись?

— Ліза? — С. К. зіперся на лікті й протяг руку до ліків, — Ліза звикла.

Він набрав пригорщу пігулок, закинув їх до рота й, не запиваючи, ковтнув… До кімнати зайшла Ліза — вона принесла з кухні каву й печиво.

— Ти випив ліків?

С. К. мовчки кивнув. Ліза поставила тацю на тумбу й вийшла. Я подумав, що вона також, як і ми з С. К., страшенно схудла. Вона взагалі через усе це дуже переживала й майже щодня до мене

дзвонила, щоб дізнатися, як поводитися з С. К. Я давав їй поради, у яких сам не був впевнений, але Лізі це допомагало.

— Попса, — сказав я.

— Не зрозумів… — перепитав С. К.

— Попса — ось так деградувати.

— Та невже?

— Так.

— А що тоді не попса?

— Коли жінка не боїться прокидатись поруч із чоловіком ненафарбованою, коли ти вмієш тримати себе в руках і коли не хочеш відвідати Париж…

Я простягнув йому флешку.

— Ось, тримай, тут усе. Я закінчив останній розділ; думаю, що на цьому наша з тобою співпраця припиниться.

С. К. кивнув.

— Усе-усе закінчив?

— Так.

— І як тобі?

— Непогано.

— Непогано… — повторив С. К. Він пильно дививсь на мене.

— Марку, скажи, ти мене тепер ще дужче ненавидиш, так?

— Так, — відповів я.

— Поговоримо?

— Власне, я заради цього й прийшов.

Я прикинувсь, що наполегливий у своєму бажанні, сказавши останню фразу з натиском, але зсередини мене почали гризти сумніви, чи справді я хочу про все це згадувати. Я надпив з кружки. Напій був запашний і терпкуватий.

Я відсунув крісло, на якому сидів, трохи назад, даючи собі більше простору. Сидіти майже впритул до С. К. мені не хотілось.

— Знаєш, а ти ж сам у всьому винен… — сказав він. — Ти сам підштовхував мене до того, щоб я зустрічавсь із Сонею… Я постійно намагавсь знайти до тебе підхід. І найгірше те, що ти мені ніколи не вірив.

речі.

— Чому ж, — відповів я, — вірив… Але не довіряв. Це різні

— Ну, ось. Я до того й веду. Ти мені не довіряв…

Він за значного зусилля устав з дивану й, накульгуючи, підійшов

до вікна. Він стояв до мене спиною: він дивився на вулицю й мовчав… Коли його голос зазвучав знову, він був здавлений і тихий.

— Між нами нічого не було… Нічого такого, про що тобі було б варто знати. Я інколи навідувавсь до Соні, щоб дізнатися, як твої справи та яке твоє життя, чи всього тобі вистачає й про що ти думаєш. Соня неохоче розповідала все це… Вона хотіла, щоб ми про все говорили вдвох. З нею ми спілкувались не більше одного разу на тиждень, і цей графік уже став для мене звичним, немов дзвінки до мами додому…

С. К. обернувся до мене обличчям. Погляд його сірих очей пронизував мене аж до серця. Він був сумний; щетина на обличчі додавала йому віку… Я подумав, що кожне слово дається йому з неабияким зусиллям… На мить стало його шкода. Але тільки на мить.

— Досі не розумію, для чого я це робив. Мабуть тому, що почувавсь винним, що колись не залишивсь поруч з тобою… Я хотів, щоб ти відчував мою підтримку й плече, але тобі все це було до одного місця. Розмови в нас не клеїлись; ти мене обманював, ігнорував… Це стало для тебе звичним. Якби я був схожий на тебе, Марку, усе склалося б інакше…

Я сидів, потупивши очі в підлогу. В очах миготіли ниточки спогадів, котрі поволі сплітались у клубок, з якого я виплітав цю історію… До горла підступили слова, але я твердо вирішив мовчати… Аж до кінця його розповіді.

— За день до аварії, на твій день народження, я побачив тебе, Ножика, Соню й ще якусь дівчину в ресторані. Ви випивали, їли й веселилися; усі були щасливі. Одразу згадалось, коли ти в машині казав про те, що не святкуватимеш… Стало трохи образливо, хотілося підійти й просто в очі сказати тобі, яка ж ти свиня, але я стримавсь. Я почував себе тоді чужим і непотрібним… Не уявляєш, яке це відчуття. Вночі твій телефон і надалі був вимкнений, уранці я подзвонив до Соні, щоб дізнатися, де тебе носить… Вона сказала, що ти в неї. По обіді я безцеремонно навідавсь до її квартири, оскільки думав, що ти й

досі там, але тебе вже не було… Ми сіли поговорити; я просив її, щоб вона нарешті спробувала втовкмачити тобі, що ти неправий у ставленні до мене, — вона мовчала. Потім увірвався ти й, навіть не бажаючи будь-що з’ясувати, зчинив галас і втік. Соня кинулась тобі навздогін; я за нею… За тобою й слід загув. Ми сіли в машину й вирішили поїхати до Ножика, оскільки Соня була впевнена, що ти там… Ми мчали щодуху; вона боялась, що ти можеш наробити дурниць, якщо тебе вчасно не зупинити. А потім… потім я падав… важко й боляче падав. Я летів у прірву з головою; я відчував, як хрустять мої кістки, — було боляче… Мене від удару викинуло крізь лобове скло на дорогу… Утрачаючи свідомість, я все ж побачив, що стовп, у який ми врізались, упав на машину, зробивши з неї бляшанку… Згодом було світло. Багато світла, котре лилось звідусіль… Знаєш, що людина відчуває, коли тіло для душі стає неважливе?

— Що? — запитав я.

— Холод… Людина тієї миті відчуває холод.

Я стис свої пальці в кулаки. Вони також були холодними.

Завжди, коли переживаєш, стає холодно й серце голосно стукотить…

— Найважче було, коли я прийшов до тями… Ти спав біля мого ліжка, зіпершись головою на його краєчок… Я не знав, що з Сонею, чи вона жива, я не знав, що зі мною, ця невідомість убивала… Коли ти прокинувсь і підняв голову, щоб подивитися на мене, я знову

прикинувсь, що сплю… Через кілька днів по тому я дізнавсь, що Соня загинула. Ти приходив до мене сумний і заплаканий, і я щоразу прикидавсь, що сплю, щоб уникати розмови з тобою. Тяжко було переносити все це. Ще важче було збагнути, що я ніколи більше не побачу вас разом…

С. К. замовк. Моїм тілом ширився холод… Від нього в мене почавсь легенький озноб.

— Частина мене померла 15 липня 2010 року. Її вбив ти.

Пам’ятай про це.

Я встав. С. К. ухопив мене за руку.

— Ти хочеш, щоб я й надалі виправдовувавсь? Хочеш, щоб я сказав «пробач»? Цього тобі треба, так? Ти ж за цим прийшов? Щоб побачити, що мені також боляче?

Я сіпнув рукою, звільняючи її від цупких пальців С. К.

— Іди-іди… Пожалійся Ножику. Розкажи, як тобі не пощастило з братом. Ти ж хотів, щоб він ним став, правда, Марку?

Мене взяла злість. Хотілось образити його, сказати щось таке, що спричинить йому такий же біль, який відчував я.

— Я б хотів, щоб у мене ніколи не було брата… Тоді не було б стільки болю.

Я вийшов у коридор, похапцем узувся й вискочив на сходові марші. В очах закипали сльози… Хотілось відрізати собі кілька пальців, щоб відчути катарсис і дати волю емоціям… Очищення через біль… Я цього прагнув.

Кілька тижнів минуло в безрезультатних пошуках роботи. Календар позначив 1 вересня; наставала золота пора супокою й бабиного літа. Я любив осінь. Із Сонею ми познайомились 2 жовтня, коли листя ще не встигло обпасти з дерев, а ранки не були такими холодними.

Я довго спав, а потім, прокинувшись, ще довго ніживсь у ліжку. По цім, уставши, я зробив собі каву. Міцну, чорну, з гущею… Ніколи не розумів людей, котрі пили її з молоком чи вершками. По- справжньому цей напій смакує тільки сам по собі. Я міг пити каву літрами, по кілька разів на день, а в особливо важкі періоди чи під час стресу вона ставала для мене опорою. Більшість за таких обставин курила, а я пив… Учора, хильнувши зайвого, я вже напідпитку дзвонив до Ножика й просив його приїхати до мене, але він був зі своєю Вікою… Я почав згадувати все, що робив учора, але даремно… У голові щораз спалахували спогади, але скласти їх у щось цілісне мені не випадало… У голові, там де чоло, поколювало, у моїх рухах не було впевненості… Я сяк-так зробив зарядку, сходив у душ і відчув, що похмілля поволі минається… Щоб сповна відчути неділю, я ввімкнув старенького телевізора якомога гучніше й заходився вдягатись… Щодо моїх планів на цей день, то тут не було взагалі жодної впевненості. Я хотів провести цей день десь за межами міста. Мене дратував гамір і натовп людей… У День знань таке трапляється досить часто.

***

Над головою було яскраве, ніжне, пестливе вересневе сонце. У повітрі витала невагомість: вона була відчутною навіть у машині. Ми з Ножиком мчали широкою дорогою в 4 смуги на ставки, щоб відсвяткувати перший день золотої осені. Настрій у Жені був

піднесений, він щось наспівував собі під носа. Я мовчки вислуховував усі ці звуки.

— Сьогодні буде чудовий день, — прицмокнувши, сказав він. — Окрім сонця й купання голяка на нас чекає чудова компанія, котра неодмінно відверне твою увагу від твоїх важких, темних думок.

— Дуже сподіваюся на це…

— Усе буде чікі, малий, — Ножик пестливо розкуйовдив моє волосся. — Ось побачиш.

Він сказав ці слова з такою впевненістю, що не вірити їм я не

зміг.

— Я й Віку запросив. Ти матимеш чудову нагоду познайомитись

з нею. Вона тобі точно сподобається.

Чесно кажучи, мені важко вірилось у те, що Женя зможе нарешті зупинити свій вибір на цій дівчині. Після Соні я перестав йому вірити.

— Ну, побачимо, — відповів я.

За кілька хвилин дорога почала спускатись униз. До цього ми їхали трохи вгору. Перед нами розкинулась мальовнича місцина. По правий бік від машини простягалось поле подекуди з деревцями й кущиками, а зліва був ліс. Женя почав гальмувати.

— Краса, скажи…

— Так, — погодивсь я.

Пейзаж і направду був немов з картини якого російського класика. Попереду виднілась розвилка. Женя повернув праворуч і поїхав дорогою, що вела через поле. Під’їхавши до лісочка з кількох десятків дерев, ми зупинились. Біля нього було два озерця. На одному з них стояв старий, недійовий паром, котрий колись давно перевозив Дністром людей. Тепер він служив як декорація: на ньому влаштували літній майданчик, поряд були колиба й альтанки. Єдиний мінус цього місця — улітку людей тут з’їдали комарі.

— Усі вже тут, — сказав Женя, указуючи пальцем на міні-вена.

Він зупинився, ми вийшли. До нас підійшла охорона. Женя пояснив, що в нас замовлені місця й на нас чекають.

— Ти бачив його м’язи? Такий одним ударом може в нокаут кого завгодно відправити.

Ми піднялись сходами. Там нас зустрів офіціант. Женя махнув комусь рукою. Я побачив довгого столика, за котрим сиділо близько 10 чоловік, декого з них я впізнав — це були колишні працівники Cinema Trade, котрих Женя переманив працювати до себе в продакшн.

Серед цих людей були дівчата. В куточку я побачив продавчиню квітів Віку. Мої брови мимоволі полізли догори. Приблизно та ж реакція була в неї. Ми з усіма привітались, Ножик підійшов і поцілував у щоку Віку. Вона не зводила з мене очей.

— Ось, Віка, — сказав Ножик, обіймаючи дівчину за плечі.

— Ми знайомі. Женя здивувавсь.

— Звідки?

— Він купував квіти в мене, а потім ми бачились у лікарні, — відповіла за мене Віка.

— Світ тісний… То як ваш дідусь?

— Уже набагато краще, дякую, – сказала Віка.

Ми вмостились. Женя сидів поруч із Вікою. Я був навпроти. У мене зникли настрій та бажання знаходитись у цьому місці. Щоб прогнати це гнітюче відчуття, я замовив віскі. Усі були вже напідпитку. Женя взяв до рук гітару, котру привіз хтось з його співробітників і почав наспівувати пісень. Він виконав кілька композицій гурту Nirvana, потім перейшов до The Fray та синглу OneRepublic — «Stop and Stare».

— Уже кисне… — у перерві між піснями шепнув до мене Ножик.

— Стараюсь.

— Можна тишу? — звернувсь Женя до загалу. Усі замовкли.

— Зараз мій друг виконає для вас чудову пісню. Я знітивсь. Це стало для мене несподіванкою.

— Ножику, ти дурень? — зашипів я до нього. Він протяг до мене гітару.

— Нумо, нічого відпиратись. Ти гарно співаєш, а красу треба виставляти напоказ.

Діватись мені було нікуди. Я взяв гітару до рук.

— Я не співак і не вокаліст, — мій голос трохи дрижав, —але якщо Женя вже захотів, щоб я заспівав (я кинув погляд на нього, він усміхався) — я заспіваю.

Довго роздумувати над композицією я не став. Океан Ельзи —

«Не питай» — це саме те, що мені хотілось. Мій голос звучав м’яко: природа наділила мене ніжним баритоном, я пишавсь ним, але співав не часто. Усі затихли, навіть офіціант перестав без упину всміхатись і уважно прислухавсь до слів.

«…Просто мені Так хочеться

Бути там, де і ти… Так хочеться

Жити в тебе в полоні —

І бачити,

Як тікають від мене сни У твої долоні…»

Я відчував кожне слово, я пропускав кожне слово крізь себе.

Ближче до кінцівки мій голос зазвучав ще впевненіше й гучніше. Він линув над озером аж до самої дороги. Мої очі були закриті, я не знав, що відбувається довкола та як сприймаються ці рядки. Я був там… у її міцних, теплих обіймах…

Проспівавши останні рядки, я розплющив очі. Запала тиша. Я відчув полегшення, немов із цією піснею з мене вийшли всі емоції. Присутні зааплодували. Ножик свистів у пальці. Я всміхнувсь і віддав йому гітару.

— Чудово. Я б сказав — відмінно, — додав Женя. — А тепер пропоную випити за талант і його реалізацію. Навстоячки.

Усі встали. Я не став винятком. Женя мигнув мені одним оком.

— За талант, — сказало кілька голосів. Ми випили.

***

— Це ти про неї думав, коли співав?

Віка підійшла до мене. Я стояв, зіпершись ліктями на поруччя й дивився на озеро. Його поверхню встилали ряска й лілії…

— Ти про що?

Віка голосно вдихнула повітря.

— Не сварись на Женю, але він мені розповів про твоє горе. Я ще тоді не знала, про кого йдеться.

— Коли він розповів?

Що за дружба така, коли через кілька днів після знайомства друг розповідає дівчині про те, що її не стосується?

— Кілька днів тому. Він переживав за тебе, тому запитав у мене, як краще вчинити, коли ти зник на три доби й відмовлявся відповідати телефоном.

— То це ти йому порадила вдертись до мене у квартиру? Віка кивнула.

— Так.

— Гарний з тебе радник.

— Але ж тобі ця порада допомогла! Інакше б ти навряд чи стояв тут, а продовжував би сидіти вдома й виснажувати себе цими обтяжливими думками…

— Ну, тут мені не набагато краще…

Віка витягла з кишені пачку цигарок і простягнула їх до мене. Я відмовивсь. Уже більше року як кинув. Жоднісінької затяжки.

— Дякую, не курю, — відповів я. Вона підкурила й затяглася димом.

— Я також. Але в особливі дні дозволяю собі спалити кілька цигарок і зажувати жахливий смак тютюну жуйками.

— А я не дозволяю собі такого. Інакше після кількох сигарет я не зможу втриматись і знову куритиму.

— Слабохарактерний?

— Ні, — відповів я, — просто до шкідливого швидко звикаєш.

Я обернувсь. Наша компанія весело гомоніла. Женя вже був п’яненький.

— У тебе є водійські права? — запитав я у Віки.

— Так, а що?

— Доведеться тобі везти Ножика додому. Я йому не дозволю таким сідати за кермо.

— Ну, я вже й сама добряче випила, — відповіла вона. — У такому місці важко себе стримувати. Думаю, нічого страшного не станеться, якщо ми звідси поїдемо на таксі, а завтра Женя приїде сюди й забере своє авто. Чи як?

Я кивнув на знак згоди.

— Ти досі так і не відповів на моє запитання, — трохи згодом сказала Віка, викидаючи недопалка в озеро.

Мені це не сподобалось, але я змовчав.

— А чому тобі це так цікаво?

«Що за люди, — подумав я, — лиш би в душу лізти зі своїми допитами. От чому не можна просто нічого не випитувати? Хіба так важко збагнути, що кожне слово за таких обставин дається важче, аніж маляті вимовити «мама»».

— Так. Я думав про неї, коли співав, — неохоче відповів я. Ці слова пролунали так, немовби я видав великий секрет,

таємницю обох.

— Це було помітно…

Віка розвернулась і пішла до столика. Я залишивсь стояти. У голові й далі лунало «просто мені так хочеться…». Мене охопив незрозумілий смуток. Він був навіяний цією місцевістю біля озера. Крізь гамір і музику пробивались звуки природи, кумкання жаб, спів птахів у лісі. Мені в’явилось, що я біжу повз дерева, аж допоки вистачає сил, а потім знесилено падаю на листя й засинаю. Втеча від реальності. Такою вона мені в’являлась.

— Марку, випий з нами.

Женя кликав мене до столу. Щойно подали м’ясо, його запах доносило аж сюди. Від нього мене нудило… Хіба не ницість — їсти м’ясо беззахисної тварини?

***

Близько 9-ої вечора ми відчули, що час розходитися. Коли великі компанії збираються на гулянку й усі напиваються, обов’язково має бути хоча б одна людина, котра буде найтверезішою й зможе розвести всих додому. Цією людиною виявивсь я. Женя заледве тримавсь на ногах. Під кінець вечора він увесь час говорив про любов і почуття, а зараз просто повис на Віці, намагаючись

поцілувати її. Віка відверталась. Мені стало зрозуміло, що вона не з тих легкодоступних і безголових дівиць, котрі зазвичай траплялися Ножику. Кілька разів я ловив її погляд на собі, але жодної ваги цьому не надавав.

Вечір видався по-справжньому вересневим. Повітря й мій одяг пахли димом, біля альтанок люди жарили шашлика, чулись голоси, спів, звук гітари… Незабаром приїхало кілька машин. Усі розбились на групи, попрощались і роз’їхались.

— Як мало людині потрібно для щастя, — сказав Женя, коли ми повертались до міста.

Він сидів на сидінні поруч зі мною; мені вдалось впихнути його в машину: спочатку він навідріз відмовлявся це робити, збираючи

повести свій Fiat самостійно. Віка вмостилась попереду, зайнявши моє улюблене місце.

— Але зате скільки зусиль потрібно, щоб людина це зрозуміла,

— сказала вона. — Та й взагалі… Що таке щастя?

— Щастя… Для мене воно — бути закоханим, — сказав Ножик. Він голосно гикнув.

— Чуєш, Віко? Для мене воно — бути закоханим. Вловлюєш думку?

Віка промовчала. Я замисливсь. Що для мене щастя? Тепер, за таких обставин, ним могла послужити амнезія. Але вголос я сказав інше.

— Людина щаслива тільки тоді, коли поруч з нею є ще хтось, з ким вона може ним поділитися. Щастя — річ нематеріальна. Гроші, машини, статки, акції, облігації, великі будинки й статус — не синоніми цього слова. Але щоб зрозуміти це, потрібні саме вони.

— Куди це тебе так понесло? — запитав Женя.

— Нікуди. Я констатую факти.

— Факти він констатує… — пробурмотів Ножик. — Ти б краще мені проконстатував (сказав це слово він з великим зусиллям), куди ми їдемо…

— Додому… Додому ми їдемо.

За кілька хвилин ми в’їхали до міста. Була неділя, і вулиці й кафе майже знелюдніли. Завтра починавсь новий робочий тиждень; мабуть, саме через це всі сиділи вдома, набираючись сил. Мені до

мого будинку було найближче, але я вирішив довезти спочатку Женю й Віку, а вже після цього доставити себе. Я, подібно до Ножика, голосно гикнув. Давалась взнаки кількість випитого. Я подумав, що якби в такому стані пустив Женю за кермо, то біда була б неминуча.

Завтра він неодмінно подякує мені за це.

— Приїхали.

Я штовхнув Женю в бока: він дорогою задрімав…

— Що?

— Приїхали, кажу, пора вам виходити.

— Вам?

Віка повернулась і подивилась на мене.

— Так. Женя тут живе.

— Я за нього рада. Але я живу в іншому місці.

— А ти зі мною не залишишся? — більше ніж здивовано запитав Ножик.

Він, мабуть, ніяк на таке не очікував. Нечасто дівчата відмовлялись від ночі з ним.

— Ні. З якої радості?

— Ну, не знаю, я просто питаю…

— Ні, я також додому.

Женя неспокійно заметушивсь.

— Віко, ти добре подумала?

— Більше ніж!

— Ну, окей, як скажеш. — Женя потис мені руку й виліз із машини. — Удачкі, — сказав він і захлопнув дверці машини.

Я й сам був здивований не менше за нього цією розв’язкою, адже цілий вечір до цього йшло. А тут — на тобі, така прикрість.

— Куди далі? — запитав водій.

Віка назвала адресу, але перш, ніж ми поїхали, вона пересіла до

мене.

— Що це ти робиш? — запитав я в неї.

Мене трохи спантеличив цей незрозумілий вчинок.

— Пересідаю. Хіба не видно?

— Видно. Але для чого?

Віка попросила водія рушати. Ми поїхали. Я почував себе ніяково, тому що не знав, що казати. Віка дивилась на мене, її очиці блищали.

— Ти давно знаєш Женю? — запитала вона.

— Так, давно, а що?

— Йому можна вірити?

Тепер мені стали зрозумілими її дії. Розмовляти, не

обертаючись, куди зручніше. Цим питанням вона завела мене в тупик. Я не знав, що відповісти.

— Ну так, Женя хороший, — відповів я.

— Я не питаю, чи він хороший. Я питаю, чи можна йому вірити.

— Так. Йому можна вірити.

— Чудово. От тільки мені здається, що навпаки. Якось… Занадто швидко він хоче отримати від дівчини найголовніше.

— Ти про що?

— Про секс…

— Секс не найголовніше, — заперечив їй я. — У стосунках є речі, котрі куди важливіші за нього.

— А ти розкажи це Ножику, — сказала Віка, — для нього дівчата — це тільки секс. Більшого йому не потрібно. Думаєш я цього не бачу?

— Неправда, — машинально відповів я. — Він не такий.

— А який він? — запитала Віка.

— Він інший.

— Інший — це вже такий тип хлопців, так? Які не сплять з дівчатами, уміють готувати, люблять ніжність і багато читають?

— Типу того, — відповів я.

— Чудово, — сказала Віка. — Тоді він саме той, кого я все життя шукала.

Це був сарказм, котрий я так не любив. Решту дороги ми їхали мовчки. Я подумав, що, коли в мене буде доця, я неодмінно назву її Вікою. Чудове ім’я. Шкода тільки, що за таких обставин дурі дісталось.

Минуло кілька вересневих днів. Вони були вологими й вітряними; осінь якомога швидше намагалась прогнати літо зі своїх володінь. Цей період був страшенно сентиментальним і сопливим. Я застудивсь і пролежав удома, не встаючи з ліжка, два дні. За цей час я встиг прочитати кілька книжок, серед яких була подарована мені ще давно Сонею збірка віршів Ліни Костенко «Відлуння десятиліть».

Вона вразила мене своєю влучністю. Особливо запам’ятались рядки:

«Ледь-ледь торкаю слово аквареллю — Прив’ялий ранок, тиша, парапет.

З кленового туманного тунелю Виходить Рильський, майже силует. Різьба по небу — дерево черлене.

Я теж з туману обрисом з’явлюсь. Він сумно-сумно дивиться на мене, — Хто я така, чого я так дивлюсь.

А я дивлюся… Я хвилююсь трохи… І розминулись. Тільки силует.

Оце і все. Зустрілись дві епохи. Дурне дівчатко і старий поет. Кружляє листя, і не чутно кроків.

Пейзаж, котрому років, років, років…»

Я чітко уявив собі кожну деталь цієї зустрічі, перед очима постав сад і майже згорблена постать генія української поезії з молодою дівчиною. Ліна Костенко стала для мене єдиною поетесою, котра сколихнула щось у мені зсередини. Мої очі після цієї збірки були на мокрому місці. Я поклав її на почесне місце — між глобусом бажань і нашим із Сонею фотоальбомом, у котрому я залишив тільки найтепліші миті й спогади.

У п’ятницю мені стало краще. Немов на замовлення, з’явилось сонечко, але ранок був холодний. Я виліз з-під ковдри й вийшов на балкона. Липа поряд з моїм будинком шуміла листям. Недовго їй залишалося пишатись своїми зеленими шатами. Стало сумно… Після вересня мав настати жовтень, за ним — листопад, а там — і зима… Сніг, багато одягу, Сонин день народження. Минулого року цього дня ми зняли квартиру й влаштували гучну вечірку, було весело; через свята зима минула непомітно. Цього року вона обіцяла затягтись. Я

відсьогодні приготувавсь її ненавидіти. У житті кожної людини мають бути речі, котрі вона повинна ненавидіти або хоча б дуже сильно не любити, щоб любов до чогось іншого відчувалась ясніше…

Я повернувсь до кімнати: довго розглядав себе в дзеркало, прагнучи визначити, що на моєму обличчі найнекрасивіше. Кирпатий ніс, великі карі очі, довгі вії, густі брови, волосся, що спадало на вуха, тонкі губи… Колись давно мені казали, що я схожий на Кевіна Бейкона й маю дуже милу зовнішність, але мені завжди здавалось протилежне. Тато досить часто називав мене уродом і дебілом, мабуть, саме через це в мене сформувались комплекс неповноцінності й занизька самооцінка. Ніколи не казатиму своїм дітям подібних речей… Соня як могла з цим боролася й вчила мене любити себе.

Тепер її не було. Сонечко… Моя дівчинко… Я б усе на світі віддав, щоб вона була жива… Щоб ми й надалі могли будувати своє щастя…

Від поглядів у дзеркало мене відірвала мама. Вона телефоном сповістила, що С. К. з Лізою приїхали гостювати до неї й запитала, чи не хочу приїхати ще й я. Вихідні зі своєю сімейкою… Що могло бути гірше? Я відмовивсь. Після цього довелось слухати її тираду про те, що я поганий син, котрий усе життя втікає від своїх рідних. Ці слова стали для мене буденними. У двері постукали… Цей стукіт став для мене спасінням. Я попрощавсь з мамою, сказавши, що хтось прийшов, і, не дослухавши її гнівної тиради, кинув слухавку. Те, що сталось після цього, остаточно вибило мене з колії моїх планів на цей день.

***

Переді мною стояла Віка. Її очі були підпухлими, склалось враження, що вона довго-довго плакала, волосся її було скуйовджене, вона голосно шмигала носом.

— Ти що тут робиш? — здивовано запитав я.

— Стою, чекаю, поки ти мене впустиш. Я відійшов убік, даючи їй пройти.

— Як ти знайшла мене? Я ж не казав тобі, де живу… Ножик розповів?

Віка заперечливо похитала головою.

— Ні. Таксі. Я чула, як ти казав водієві адресу. Під будинком був двірник. Я запитала про тебе, він без вагання назвав квартиру.

Вона відразу пішла на кухню й сіла на табуретку.

— Зроби мені щось випити…

«Ну, це вже занадто, — подумав я, — мало того, що приперлась безцеремонно, так тепер ще й випити просить. Що за люди…»

Але вголос я сказав інакше.

— Чай, каву, вино?

— Чай, — відповіла Віка.

— Тоді йди до кімнати. Я зараз принесу.

Віка підвелась і вийшла. Я зачекав, поки закипить чайник і зробив їй чудового фруктового чаю, купленого мною на вагу зі шматочками фруктів, — я любив пити його вечорами, сидіти на підвіконні й дивитися на безлюдну вулицю під звуки музики. Коли я зайшов до кімнати, я побачив, що Віка стоїть перед вікном — до мене спиною. Її плечі здригались.

— Віко, що таке? — перелякано запитав я.

Мене збентежила ця ситуація. Жіночі сльози рідко коли бувають від щастя. Вона обернула до мене своє обличчя.

— Він помер…

— Хто? — не зрозумівши, про що йдеться, запитав я.

Першим, про кого я подумав, був Ножик. Стало страшно… Віка голосно шмигнула носом.

— Дідусь. Мій дідусь.

Я подумки насварив себе за те, що я навіть на мить подумав, що це сталось з Женею. Пригадав сивого старенького, за котрим вона доглядала в лікарні.

— Ти ж казала, що все гаразд, — сказав я.

— Усе вже було добре, його збирались виписувати, саме через це я навіть дозволила собі з’їздити з вами на природу. Але позавчора йому знову стало погано; усе було навіть ще гірше, ніж до цього, тиск упав до критичної межі, його руки поволі холонули, він мучився й стогнав. Я не могла на це дивитись і попросила вколоти йому знеболююче… Прийшла чергова медсестра й зробила укола. Він пожив ще 2 хвилини, подививсь на мене своїми бездонно-блакитними очима й затих… Я тримала його за руки і не вірила. Чи не хотіла вірити. Його переклали на ліжко й вивезли в коридор, а я сиділа й

Дата добавления: 2015-05-24