ІІ ЧАСТИНА 3 страница

— Я останнім часом усе частіше задумуюсь над власною книжкою, — щоб змінити цю дурну тему, сказав я, — усе продумав, до деталей.

— Чудово, чувачок, вітаю! Коли почнеш писати?!

— Ой…

…Я на мить задумався. У мене й направду фабула книжки була готова. Я навіть короткий синопсис склав для видавництв. От тільки з початком не міг визначитися.

— Я не знаю, як почати…

— Починати завжди найважче,— Женя надпив зі свого стакана,

— шариш? Розуміння того, що попереду на тебе чекають усілякі труднощі, праця, обов’язковий головний біль, безсоння, фінансові витрати, зазвичай відбиває будь-яке бажання продовжувати те, що вже розпочав... Та якщо ти зумієш усе це перетерпіти, то сто відсотків

— отримаєш винагороду.

Я схвально кивнув... У голові думки каламутились... Усе навруги почало пливти. Коньяк і віскі докупи зробили свою справу. Тіло зробилось ватняним, і до голови полізли дурниці...

— Але все рівно... У 23 роки мало хто ставав успішним письменником. Чи хоча б хоч яким письменником. І взагалі… У 23 мало хто стає хоча б кимось... Тобі так не здається? Ким ти був у 23?

— Я був Женею Ножечкіним. Фотографом у Cinema Trade. У 23 відбулась моя перша персональна фотовиставка. В 23 я переїхав на власну квартиру й поволі почав розбудовувати своє життя.

— От, — я підняв указівного пальця догори, — а я в 23 ніхто... І це сумно. Я щось пробую робити... але воно все валиться... усе... поволі, ніби хтось навмисно згори руйнує мої цілі. Розумієш? Усі змовились проти мене… Навіть рідний брат і дівчина.

— Мені здається, що з тебе вже досить. Женя притис мою руку до стійки.

— Ти втомивсь за ці дні, і тобі треба як слід поспати...

— А ось це вже вирішуватиму я!.. Мені знову закортіло випити...

— Чому ти не маєш відчуття міри?

— Тому що його вигадали люди, котрі бояться похмілля!

— Або ж люди, які мають голову на плечах...

У Ножика задзвонив телефон. Він відпустив мою руку й витягнув мобільного з кишені.

— Соня, — коротко сказав Женя.

— Моя?

Женя заперечливо хитнув головою.

— Ні, чувачок, моя. Може, щось важливе... Я вийду.

Він підвівся з стільця й попрямував крізь залу до виходу. За кілька секунд його трохи сутула спина зникла за вхідними дверима. Від тьмяного світла я примружив очі й спробував ще раз роздивитися довкола... Здавалось, що хтось стукає по моєму чолі маленькими молоточками, усе навкруги втратило рівновагу... Я був п’яний. Женя довго не повертавсь. Я витяг телефона й набрав номера. Поза зоною досяжності... Я повторив свої дії кілька разів, по цім те саме зробив і з номером С. К., та все даремно. У них обох були вимкнені телефони.

— Трясця...

Я відчув у собі злість. Хотілось щось розтрощити чи комусь щось розтрощити... Щоб хоч якось дати волю емоціям, я щосили вдарив по стійці бару. Андрій подивився на мене з-під своїх брів...

— Не бушуй...

— Мовчи, заразо!

Я кинув йому кілька папірців у обличчя й непоквапом попростував до виходу. За дверима стояв Ножик і говорив по телефону. Я зупинивсь біля нього й знову дістав мобільний: набрав Соню, потім С. К., але знову безрезультатно... З мене вирвались кілька нецензурних слів, я вимовив їх досить голосно... У цей момент з кафе вивалила трійка здорованів з дівчиною. Всі вони, як і я, були добряче напідпитку. Один з них сприйняв мою лайку на свою адресу... Вони зупинились; той, що найбільший, рушив до мене.

— Ти щось сказав?..

Він підійшов впритул, я відчув на собі його несвіже дихання... Ножик заховав мобільного до кишені. Я стис кулаки, мені захотілось щомоці вмазати цьому бугаєві...

— Чувачок, усе нормально... Мій друг випив.

Ножик спробував вирішити ситуацію в мирний спосіб... Без результату. Бугай почав переминати з ноги на ногу й поглядати назад

— на інших, тих, що лишились стояти біля входу.

— То як ти мені сказав?

Ножик трохи зніяковів... Він не знав, що адідасникам такі словеса не подобаються.

— Чувачок…

Бугай засопів... До нього підійшли ще двоє. Біля входу лишилась сама дівчина...

— А що, до тебе не можна такими словами говорити?..

Особливий?

Я без роздумів — чимдуж з лівої — зацідив бугаєві в щелепу... Мені весь вечір руки свербіли... Від мого удару він трохи похитнувсь. Двоє, що стояли поруч із ним, кинулись до мене... Одного з них Ножик зупинив різким ударом ноги на протихід — від цього хлопець

осів на землю, мов мішок з картоплею, інший же, устигнувши схопити Женю за талію, кинув ним об землю й почав копати... Я вдарив його ззаду — у спину. В цей момент у моїй голові загуло: я отримав удара

у вухо, після чого ще один — по носі. В роті стало солоно, у очах замиготіло — я впав. Дівчина біля входу закричала...

— Валимо, валимо… — гукнув один з них.

З кафе вибігли двоє охоронців. Побачивши їх, трійка адідасників накивала п’ятами, залишивши дівчину біля входу... Один з охоронців допоміг мені підвестись.

— Усе гаразд?

— Аякже, — відповів я, тримаючи рукою свого носа.

Женя продовжував лежати... З носа юшила кров — і була брудною.

— Не помітно?

— Ти — дебіл, пойняв?..

Ножик був ще брудніший за мене, зате його ніс залишився цілий. Тільки от око почало затікати синявою…

Охоронці трохи постояли біля нас і повернулись до закладу.

— Якщо вже розібратись, то не я його «чувачком» назвав.

— Але й не я вцідив йому в пику! Коли сверблять руки — бий стіни!

Голова гула, ніс болів... Я помацав кишені — усе було на місці, окрім мобільного... Швидше за все він десь вивалився під час бійки.

— Женю, набери мене, я телефон десь посіяв... Десь поряд заграла мелодія «Nokia Tune».

— Так швидко? Ти знаєш мій номер напам’ять?

— Це не я, — відповів Женя, тримаючи свій телефон у руці.

Я обернувсь... За кілька метрів від нас у траві голубим відтінком світився екран моєї «Nokia 1100». Я підняв телефона... Дзвонили з міського, стаціонарного.

— Алло, — відповів я, утираючи хусткою носа.

— Вас турбують із лікарні….

— Так, я вас уважно слухаю.

Зі слухавки поринули слова. Вже не прагадаю точно, що мені казали, але стале настільки боляче, що я мимоволі скрикнув. Все переверталося, стало важче дихати... Що до біса відбувається? Я сплю?..

— Так-так, авжеж. Незабаром буду! Чекайте! Я вимкнув слухавку...

— Хто дзвонив? Соня? — запитав Женя.

Я мовчав... У голові крутилось щонайжахливіше...

— Чуєш? Агов!

— С. К. розбився.

***

Час тягся повільно; це були одні з найтриваліших хвилин у моєму житті… Ми довго чекали на машину, а коли вона приїхала — таксист відмовився нас везти, бо ми були брудні й у крові. Я намагавсь його вмовити: упхав йому грошей до рук, але він наполегливо торочив, що салон машини йому дорожчий, ніж 50 гривень. Погодився він тільки після того, коли Женя сказав йому за С. К.

— А швидше ніяк? — постійно підганяв я шофера.

— Якщо не хочете, як ваш брат, то — ні.

За кілька хвилин по тому, відколи ми рушили, подзвонила мама. Вона без упину плакала; я намагавсь її хоч якось заспокоїти… Від неї я й довідавсь про новину, від котрої моє серце стислось ще дужче: дівчина С. К. — Ліза — була живою-здоровою й у жодній ДТП не розбилась… Саме вона й повідомила матері про трагедію, котра сталась на об’їзному шосе дві години тому.

— А чому я про це дізнаюсь тільки зараз? Чому? Якщо трагедія трапилась дві години тому?!

У відповідь мама продовжувала плакати… Я спробував додзвонитися до Соні, але даремно — вона була поза зоною… Серце від хвилювання шалено стукотіло; позаду нас залишалися вогні міста, світлофори, машини, у темряві танули пізні перехожі, фасади будівель, а я постійно дратувавсь з того, що ми їдемо надто вже повільно… Женя сидів за мною й мовчав… З нашим наближенням до лікарні я відчував усе більшу напругу й хвилювання… Чого мені чекати, я не знав, і готувавсь до найгіршого.

Машина під’їхала до лікарні. Я швидко розрахувавсь, виліз і щодуху побіг до входу. Забіг усередину; пронісся повз чергового лікаря, котрий сидів на прохідній та навіть не спромігся мене зупинити. Десь позаду біг Ножик. Я добіг до дверей реанімації; почав натискати кнопки — усі підряд, силкуючись прочинити двері… Підійшла медсестра.

— Ви до кого?

— У мене… брат… там, — заледве дихаючи, сказав я.

Вона відійшла в бік і пропустила мене з Женею. Я побіг коридором, а серце моє стукотіло так, немов хотіло вискочити з грудей і бігти навздогін… Навколо панувала тиша; було напівтемно; віддавало ліками. Ніколи не любив цього запаху… У кінці коридору сиділа Ліза. Вона, забачивши нас, кинулась мені на шию й почала ридати. Я відчув, як моє горло стисла важкість: вона невпинно піднімалась догори — до очей і до рота; вона не давала змоги говорити — спазм здавив трохи вище кадика…

— Тсс… — я спробував заспокоїти Лізу, погладжуючи рукою її волосся. Вона заллялась плачем…

— Лізо, хто там із Сашею? Ліза схлипнула.

— Я не знаю… Не знаю! Мені не сказали! Я взагалі ще нічого не знаю…

Вона поглянула на мене. За неповного освітлення в коридорі я виглядав, мабуть, ще страхітливіше, ніж насправді…

— Досі ніхто не вийшов?

Ліза заперечливо хитнула головою, утираючи сльози з обличчя.

— Ні… Що це з тобою?

— Побились, — відповів я.

— Для чого?..

Я знизав плечі… Тепер, коли через стрес і хвилювання дія алкоголю слабшала, ставав відчутніший біль у тілі… Ніс нестерпно нив, увесь одяг був забруднений. Я пішов до туалету, щоб умитися; Женя залишивсь коло Лізи. Туалет знаходився біля входу; я ввійшов до нього, зачинив за собою двері й поглянув на себе в дзеркало — мій курносий ніс набув розміру помідора, усе обличчя було закривавлене, волосся скуйовджилось у брудні пасма. Навіть подивувало, як мене та ще й такого пустили до лікарні. Умившись абияк, я повернувсь у коридор; Женя пішов зчищати одяг… Я не зміг усидіти на місці, тому підвівсь і почав походжати туди-сюди… Найбільше в цей момент мене турбувало те, хто був з С. К. у машині… Ця думка переважила навіть те, яким же був стан здоров’я мого брата… Повернувсь Женя. Під оком у нього був синець. Він підійшов і торкнувсь мого плеча…

— Старий, усе буде гаразд…

— Авжеж, по-іншому — ніяк…

Ми сиділи вже понад годину в цьому затемненому реанімаційному коридорі… Кілька разів повз нас проходила медсестра, але дізнатись бодай дещицю нам не випало… Годинник позначив далеко за 12-ту; навколо панувала тиша; я відчував, що шумить у моїй голові… Ліза прихилилась до мого плеча й задрімала… Женя стояв, зіпершись на стіну… Я був радий з його присутності й підтримки. Пригадав правдиві як на мене й старі як світ слова: «друзів завжди пізнаєш у біді»… За таких обставин я не міг з ними не погодитись…

А потім час почвалав, мов навіжений… Я більше не керував собою, усі події проходили, немов крізь забуття… Картинки замінювали одна одну з хаотичною послідовністю: усе змішалось — обличчя, слова, рухи… Я від хвилювання заходивсь гризти нігті; поклав ногу на ногу; а Ліза й Женя говорили з лікарем, котрий вийшов з операційної… Тіло опанував незрозумілий холод, котрий сягав кінчиків пальців на ногах; у голові все кружляла молитва до Господа… Люди, коли їм непереливки, майже завжди так роблять.

Господь — відрада й оберіг.

Уже не пригадую всієї хронології подій тієї ночі… Женя й Ліза ще про щось говорили з лікарем; а потім нас упустили до С. К. в палату: він лежав на ліжку, зліва були крапельниці, у носі трубка — його життя штучно підтримували й живили необхідними вітамінами й ліками, щоб він міг прийти до тями. Обличчя майже не було — суцільна синь і гематоми… Складно було уявити собі, що всього

лише кілька годин тому ми ось так запросто посварились там, у Сониній квартирі. Я притулив руку до очей… Ліза плакала. Женя підійшов до мене й захотів обійняти… Я відчув, що тіло стає ватняним і важким, у голові запаморочилось… Лікар вивів нас у коридор і повів до іншої кімнати — тієї, що без вікон; там було холодно й сиро, віддавало цвіллю й ще чимось, що мені було невідоме… Там стояли порожні ліжка й тільки на одному з них крізь простирадло проглядало людське тіло… Я чимдуж зціпив зуби…

— Ви маєте на неї подивитись, — сказав лікар, — вона була з вашим братом.

Я підійшов і підняв простирадло… Усе навкруги зробилось незначним і неважливим. Усі слова, вчинки, дії та бажання… Життя

почало втрачати свою значущість. Кучері світлого волосся спадали на побите лице… очі… ніс… родимка на шиї… Цієї миті щось обірвалося; я відчув, що частка мене відходить просто тут і зараз, у цьому сирому й затхлому приміщенні. Хотілось закричати, розтрощити все довкола, зруйнувати, аби дати волю емоціям і почуттям, котрі наповнювали мене зсередини…. Я взяв її за руку — вона була ще теплою… Я нахиливсь і поцілував її в бліде чоло, поправив її волосся… У вухах у Соні були сережки, що їх їй подарував я… З очей покотили сльози, кожна розміром з життя… Ми стояли мовчки… Усе довколишнє стало остогидним, тіло роздирав плач…

— Відпусти, — тихо сказав мені Женя, — вона померла…

— Ти спробуй… Спробуй! Її рука ще й досі тепла…

— Відпусти, відпусти…

Я міцно стискав Сонину руку…

Світло… Женя. Світло… Ліза. Світло… Слова. Світло… Лікарі.

Порожнеча… Я заходивсь утирати кров з її обличчя… Ліза й Женя плакали. Сонине тіло поволі залишало тепло…

***

Небо на сході було світло-рожевим; його прозорою блакиттю пливли гігантські хмари; панувала тиша… Я одиноко сидів на лавці біля входу до лікарні й дивився на світ, котрий неквапно прокидавсь… Заспівали пташки. Я не знав, які їхні назви, та їхній спів був прекрасний — він заспокоював… Люди чомусь завжди думають, що птахи співають для них… Але це нісенітниця. Вони співають,

тому що для цього народжені. Як і люди. Люди також народжені співати — кожен свою пісню.

У моїх руках була її фотографія: я встиг витягнути цю маленьку світлину з гаманця Соні до того, як приїхали її батьки… На зміну дощам прийшло тепло; на зміну хмарам — яскраве сонце; тільки в моїй душі була непроглядна темнота, котра заполонила все без лишку… Біль утрати не вщухав, тільки тепер усе було без сліз…

Настав погожий, світлий ранок; сонце знову світило по- липневому яскраво… Місто прокинулось. Усе в житті відбувалось циклічно… Тільки тепер уже без Соні.

***

Вона так і залишилась стояти у дверях. Я не знав, що робити далі, адже після її одкровення все ніби стало з ніг на голову. Подібний перебіг подій міг передбачити тільки Ножик, що він і зробив за кілька днів до цього…

— Чому ти відразу все мені не розповіла? Ховалась за Ножиком… Що за комедії, Віко?..

— Комедії? Жодних комедій, Марку! Я боялась, що ти мене не зрозумієш. Люди часто замовчують сокровенне через власну боязкість… Хіба ти так ніколи не робиш? Не зариваєш почуття вглиб, боячись їх утратити?

— Ні! Я не роблю такого… Якщо відчуваю — кажу.

Я зітхнув. До щастя мені не вистачало тільки ось такого цирку… Чорти б її побрали з її почуттями.

— Усе почалось ще тоді, давно, коли ми вперше зустрілись. Ти був заспаним, таким солодким-солодким. По цім я ще кілька разів зустрічала тебе на вулиці, але ти був настільки в собі, що не помічав нічого. Абсолютно. Ти був світові чужим і від землі погляд відірвав би лиш у тому випадку, коли б тобі на голову впало небо. А я ж була не небом. Я була собою…

Віка замовкла… Але тільки на мить.

— Знаєш, що в тобі особливе? — запитала вона.

— Що?..

— Те, що ти не хочеш бути таким. Особливим. Ти звичайний, не зітканий з мрій чи фантазій, ти — справжній… Ось у чому твоя найбільша особливість.

Вона підійшла ближче й потягла до поцілунку. Я відвернув голову.

— Та що з тобою?!

— Що зі мною?.. А хіба ти цього не хотів, коли приїздив до мене?

Вона зітхнула подібно до того, як роблять невдоволені життям жінки.

— Ти зруйнував усе, розумієш?! Усе! Я мала спокійне життя й здоровий сон, а тепер жодна ніч не минає, щоби я спала спокійно… Моє життя — ти. Розумієш?!

— То я тепер маю почуватись винним через усе це, так?..

— А ти гадав, що зможеш так просто мене здихатись?..

Дата добавления: 2015-05-24