Причини, діагностика і корекція порушень слуху

Стійке незворотне зниження слуху можуть викликати різні причини. Факторами ризику зниження слухової функції є:

- інфекційні й вірусні захворювання матері під час вагітності, токсикози вагітності, неблагополучні пологи, резус-конфлікт;

- маса тіла новонародженого є меншою, ніж 1,5 кг, недоношеність; переношеність;

- прояв у період новонародженості жовтухи і неврологічних розладів; спадкове порушення слухового аналізатора (проте відсоток спадкової передачі глухоти є невеликим: за даними зарубіжної статистики, майже 90 % дітей глухих батьків не мають порушень слуху);

- дитячі інфекції; епідемічний менінгіт; грип; гострі і хронічні середні отити; черепно-мозкові травми; хромосомні і спадкові захворювання; інфекційні захворювання; токсичні ураження; судинні розлади; механічні, акустичні або контузійні травми; захворювання, що вражають зовнішнє, середнє або внутрішнє вухо, слуховий нерв; наслідки гострого запалення середнього вуха.

Стійке зниження слуху часто виникає у результаті захворювань носу й носоглотки (хронічний нежить, аденоїдні розрощування та ін.) і пов’язаної із цими захворюваннями непрохідністю євстахієвої труби.

До причин порушення слуху, що зустрічаються порівняно рідко, відносять ураження центральних відділів слухового аналізатора. Вони виникають у результаті ушкоджень або захворювань головного мозку (енцефаліт, черепно-мозкова травма, крововилив, пухлина). Під час таких уражень спостерігають незначне зниження слуху або так звану кіркову глухоту (втрачається здатність аналізу, синтезу і розуміння почутого).

Поширення і причини різних видів туговухості залежать від віку дітей. На першому році життя переважає спадковий і вроджений характер глухоти або туговухості. Пізніше зростає роль набутих чинників зниження слуху: захворювання органів слуху внаслідок неадекватного застосування ототоксичних медикаментів – антибіотиків; тривала дія звукових подразників.

Порушення слуху може бути спадковим, уродженим і набутим.

Досягнення сучасної медицини дозволяють визначати порушення слуху у дитини ще до її народження або у перші години і дні після народження. Місце і ступінь ураження слуху визначають за допомогою аудіометрії, із застосуванням спеціальних методів. Існують тональна аудіометрія, мовна аудіометрія, дитяча аудіометрія, аудіометрія раннього віку, імпеданс-аудіометрія, електрокіркова аудіометрія.

У період раннього дитинства та в дошкільному віці, коли діти не володіють мовленням, або володіють ним недостатньо, використовують невербальну форму завдань, без використання усного мовлення. Умови завдань підказує характер матеріалу або їх показують за допомогою жестів або аналогічних спрощених завдань.

Головним є визначення ступеня порушення слуху у дитини і час виникнення дефекту. Для цього аналізують історію її психічного розвитку на ранніх етапах життя, спостерігають за особливостями поведінки.

У перші роки життя дитини звертають увагу на розвиток її рухової сфери – уміння тримати голівку, прямостояння. Про раннє порушення слуху можуть свідчити особливості домовленнєвого розвитку: у дітей із вродженою або рано набутою глухотою гуління одноманітне, сиплувате і монотонне, лепетне мовлення не виникає (або дитина лепече тільки спонтанно, не дає лепету у відповідь).

З метою перевірки здатності дошкільника сприймати звуки беруть три різних за звучанням музичні інструменти (гармошку, свисток, дзвіночок), ставлять дитину обличчям до себе і по черзі демонструють, який звук ці предмети утворюють. Потім, поставивши дитину до себе спиною, перевіряють можливість сприймання нею звуків.

Важливою є перевірка сприймання мовлення. Слух перевіряють на сприймання шепітного, звичайного розмовного і гучного мовлення. Опис цієї процедури наведено у Р. Боскіс. Спочатку досліджують, наскільки дитина чує шепітне мовлення. Для цього вона стоїть на відстані не менше 5-6 метрів спиною до дорослого, який говорить знайомі слова, що містять шиплячі звуки, потім - інші. Якщо дитина не може повторити слово, то відстань між дорослим і дитиною скорочують на 1 метр (і так поступово наближаються до неї). Відсутність розрізнення дитиною слів, вимовлених біля вушної раковини означає, що вона не сприймає шепітне мовлення. Потім переходять до перевірки сприймання мовлення звичайної розмовної гучності. Процедуру обстеження повторюють. Використовують відомі дитині слова із різних семантичних груп, ставлять декілька простих запитань (наприклад, «Як звати твою маму?»).

Якщо дитина зовсім не чує мовлення розмовної гучності, то її відносять до категорії глухих. Проте спочатку прагнуть установити наявність у неї остаточного слуху. Із цією метою перевіряють здатність дитини сприймати дитиною гучне мовлення. Після того, як установлено відстань, із якої дитина чує слова, перевіряють, як вона чує голосні та приголосні звуки. На думку Р. Боскіс, дослідження сприймання звуків потрібно проводити навіть тоді, коли дитина чує словесне мовлення, але погано говорить або не встигає із мовних предметів.

Пізніше у дитини із порушеним слухом відмічають:

- порушення звуковимови;

- обмежений запас слів;

- недостатнє засвоєння звукового складу слів, що проявляється не тільки у неточностях звуковимови, але й у помилках під час письма;

- неточне розуміння і неправильне вживання слів;

- недоліки граматичної будови мовлення (неправильна побудова речень, неправильні узгодження слів усередині речення);

- труднощі розуміння усного мовлення і тексту, що читається.

Дослідження стану слуху і рівня розвитку мовлення у дитини із порушеним слухом допоможе правильно організувати її навчання і виховання, допоможе визначити напрями компенсації порушеного слуху (у тому числі із використанням звупосилювальної апаратури), повноцінного розвитку її пізнавальної сфери.

З метою оптимізації слухової функції використовують слухові апарати. Технічний прогрес у створенні слухових апаратів спрямовано на:

- мініатюризацію (від пристрою значних розмірів до сучасного слухового апарату, що вільно розміщується у зовнішньому слуховому проході);

- удосконалення якості передачі звукової інформації;

- комфортність користування;

- облік характеру порушення слуху та індивідуальних особливостей органу слуху й можливостей кожного користувача;

- надійність.

В окремих випадках слух можна повернути за допомогою кохлеарної імплантації - часткової імплантації (за вушною раковиною) за допомогою хірургічного втручання високорозвиненої електронної системи протезування слуху.

Кохлеарну імплантацію використовують щодо тих пацієнтів, які відповідають певним медичним, психологічним і логопедичним критеріям. Такими критеріями є:

- повна двостороння глухота;

- неможливість користуватися звичайними слуховими апаратами;

- наявність функціонуючих нервових волокон;

- відсутність захворювань середнього вуха і хвороб, що послаблюють імунну систему;

- загальний стан здоров’я знаходиться в нормі;

- навички мовлення сформовані задовільно;

- відсутнє зниження інтелектуальних можливостей та психічних захворювань;

- сформовано позитивну мотивацію і реалістичні очікування наслідків операції;

- соціальне оточення є задовільним;

- дитина знаходиться у ранньому віці, коли процес мовно-слухового і психічного розвитку ще не набув характеру відхилення.

Крім того, кохлеарний імплантант досить дорого коштує, вимагає періодичної (один раз на декілька років) заміни за допомогою хірургічного втручання. Глухі батьки іноді вважають недоцільним і неетичним змінювати долю своєї глухої дитини шляхом такої операції, розуміючи, що це може докорінно змінити усе життя, колишні звички, коло спілкування, соціальні стосунки, сприймання світу.

Дата добавления: 2015-05-24