Червень

1 Християнин, відроджений з води й Духа у хрещенні, мертвий до всякого гріха, з Христом розп’ятий, що не шукає свого добра, а добра ближнім, що чистий від усякої плями тіла й духа, досягає святости у Божому страсі та Христовій любові; він, що не має вади ні сказу, а є святим і непорочним, причащається пречудового Христового Таїнства, Його Тіла й Крови; він, що з віри живе на небесах, що свій скарб та своє серце має в небі, готовий кожної хвилини віддати життя за віру та братню любов, так як Христос полюбив нас і Своє життя віддав за нас. Християнин, що умертвляє своє тіло й бере його в неволю християнської відваги й християнської боротьби зі собою, стає за прикладом Христа убогий духом, тихий і покірний, голодний і спраглий справедливости; християнин, що є чистий серцем для Бога і милосердний для ближніх, миролюбивий і переслідуваний за свою віру й побожність; християнин, що іде слідами Христа з хрестом на раменах на гору Голгофту, щоб і життям, і смертю давати свідоцтво правди; християнин, що носить на тілі рани Господа Ісуса та в праці для ближніх, із любови до них, проливає свою кров безкровним способом, але готовий пролити її і кривавим способом, – він стає в ряди з тими велетнями Старого Завіту, що їх світ не був гідний [2, 177].

2 Ціле св. Письмо оповідає нам про ту безмірну Божу любов, про яку св. Апостол Павло каже, що вона “вилилася в наші серця Духом Святим, даним нам” (Рим. 5, 5). На її безконечну глибінь вказує хоч би те, що “як ще ми були грішниками, Христос умер за нас. Значно більше тепер, коли ми виправдані Його кров’ю, спасемося Ним від гніву. Бо коли ми, бувши ворогами, примирилися з Богом смертю Його Сина, тим більше, примирені, спасемося в Його житті” (Рим. 5, 8-10) [2, 199].

3 Непам’ять про справи віри так у людській душі поєднана з вірою, так одне по другім настає, що навіть у людей тієї міри, що верховний Апостол Петро, по хвилинах піднесення на душі, що рівнялися об’явленню з неба, наступали моменти притемнення всіх надприродних понять. Бачимо, як Апостол Петро, що перед хвилиною неначе в імені всіх Апостолів визнає Боже посланництво Христа та висловлює віру в Нього як Месію й від Ісуса Христа чує знамениту похвалу: “Блаженний ти, Симоне, сину Йони, бо не тіло й кров об’явили тобі, а Мій Отець, що на небесах” (Мат. 16, 17), – хвилиною пізніше за вислів, зрештою, повний любови до Ісуса Христа, мусив почути прикру догану: “Іди від Мене, сатано... бо не думаєш про Боже, а про людське” (Мат. 16, 23) [2, 172].

4 “Не кожен, хто скаже мені: “Господи, Господи”, – увійде до небесного царства, але той, хто творить волю Мого Отця, що на небесах” (Мат. 7, 24). Ось дорога до неба, дорога до святости, бо святість – ніщо інше – є умовою, без якої не можна до неба дістатися. “До небесного царства не ввійде нічого скверного, а тільки ці, що є записані в книзі життя агнця” (Одкр. 21, 27). Як ми всі без найменшого винятку покликані до вічного спасення – запрошені наче Богом до Його Царства, так і всі ми покликані до святости. Ця святість, очевидно, не є нашою заслугою, а даром з неба вливається в душу кожної дитини в хвилині хрещення; ця святість – то освятлива Божа благодать. Вона в душі росте з кожним добрим ділом і достойним прийняттям кожної Тайни, і кожною побожно відмовленою молитвою. Ту святість Церква прилюдно визнає за кожним християнином, тим-то й кожний християнин має право приступити до св. Причастя, і священикові не вільно відмовити у Причасті, хіба тільки публічному грішникові, тобто людині, що дає всім згіршення. Ту святість Церква визнає елеєпомазанням чоловіка, що по-християнськи жив, а вмираючи не може сповідатися, бо є непритомний, і похороном такого ж християнина, тобто зложенням тіла у землі серед молитов, кадила й кроплення свяченою водою, – так визнає Церква й тіло чоловіка святим. Ця святість, отримана дитиною при хрещенні, є, очевидно, найменшим ступенем святости; вона в міру зросту й розвою людини повинна рости, а росте виконанням Божої волі, заохочуванням Божих заповідей. Хоч Божі заповіді не є такі тяжкі (І Йоан 5, 3) і Христове ярмо, як Він каже, є легке, наша, однак, слабість, неміч така велика, що без Божої благодати ми не в силі виконувати Божої волі. Безконечний скарб Божих дарів, освятливої благодати й Божої любови носимо неначе в глиняних посудинах, за сильним висловом св. Петра (II Коринт. 4, 7). Тому треба нам і бажати тої Божої помочі, без якої нічого доброго не можемо зробити, і те бажання висловлювати в молитвах [2, 97].

5 Щоб добре молитися, треба безнастанно читати Святе Письмо... Святе Письмо треба безнастанно читати з багатьох причин. Передусім треба Божим словом годувати свою душу. Вона дичавіє, коли не має того харчу [5, 210].

6 У своїй суті Господній страх є в тому, що чоловік піддається Богові й слухається його заповідей. Тому у св. Письмі страх Господній лучиться часто зі збереженням заповідей. Так, напр.: “Такі є заповіді, щоб ти боявся Єгови, твого Бога, й зберігав Його заповіді й накази, які Я проголосив” (5 М 6, 1-2) [2, 185-186].

7 Як далеко може сягати те розуміння правд віри? Ми бачили межу: Дух розуму не може вчинити, щоб предмет віри був знаний і бачений так, як це дає світло вічного блаженства на небі. Але, не переходячи тієї межі, просвічення Святого Духа може, видавалося б, без кінця рости. Поняття, просвічені надприродним світлом Божого духа, можуть у душі набувати вигляду такого відмінного і такого далекого від того, чим є те саме поняття в умі чоловіка поза надприродним світлом розуму. Щоб обмежитися тими поняттями, що їх християнинові треба до діла покаяння, ствердім, що таке поняття, як, напр., гріх, може в душі бути поєднане з таким глибоким болем, що душу буде до дна прошивати й неначе нищити, їсти. Те саме буде робити в душі враження, якого не можна би краще передати, як словами “пекло в душі”. Таке саме враження робитимуть і всі поняття, що поєднані з поняттям гріха. Це прояв, відомий у житті Святих, що дуже чисті й святі душі реагували якимось безмірним способом на ті поняття. Так, напр., оповідають про св. Катерину Сієнську, що бувало мліла, почувши слова “брак любови” чи “брак Божої благодати”. Щось подібне знаходимо в св. Павла. Поняття, споріднені з душпастирством чи апостольством, робили на його душу приголомшливе враження. Бо що ж іншого вичитаємо в усіх тих місцях про апостольство, що неначе яка лава з вибухаючого вулкану, в апостольських листах палить, і вибухає, і пече, і горить, і потрясає, і вражає до того ступеня, що з самого читання тих місць можна би дістати гарячку. Він не знаходить слів для висловлення поняття про жертву апостольського життя. Всуміш кидає все, що хоч здалека ту жертву нагадує: “Ми голодні, і спраглі, і голі, і биті в лице, і тиняємось, і трудимося, працюючи своїми руками... і стали ми сміттям всього світу, викидками для всіх аж досі” (І Кор. 4, 11-13). Таких місць багато, а з них цілком певний висновок, що саме поняття його душпастирських обов’язків палило його, було раною в його серці. Це відома засада, зрештою, знана є наука містичного богослов’я, що любов до Господа Бога може набувати форми справжньої рани, зі всіми болями, недугами й терпіннями. Ніщо інше, як це поняття, надихало його до такої безконечно напруженої праці. Працює днями й ночами, просить, наставляє, благає, закликає, довгими годинами проповідує... Одним словом, працює, як би був невільником усіх. А при тому умертвляється, карається, віддаючи своє тіло в неволю. Працею рук заробляє на своє життя і всіх товаришів. Тими всіма трудами хоче неначе загасити той внутрішній вулкан, що з нього бухає. А тим вулканом є ніщо інше, а тільки розуміння свого посланництва – одне поняття, дане вірою, а просвічене надприродним світлом духа розуму! [2, 250-251].

8 Коли питаємо, яким способом Божий дух веде створіння, то мусимо ствердити, що веде їх відповідно до їх природи. Бог усім кермує таким способом, що кожне створіння пристосовує до його діл, відповідно до прикмет, даних йому при сотворенні. І так створіння тілесні порушує чи провадить Бог у часі та просторі, бо їх буття є залежне від часу і простору. Створіння духовне веде Бог у часі, але не в просторі, бо душа підпадає під час, а від простору є незалежна. А природа людського духа є така, що його до дій спонукає досліджування розумом, розуміння обставин... Досліджування називаємо зазвичай радою. Раду радить той, хто досліджуванням шукає способу до чогось дійти. Тим способом можна сказати, що і Святий Дух радою спонукає чоловіка до дій, і тому поміж дарами Святого Духа правильно міститься й той дар – Дух ради [2, 366].

9 У св. Письмі безліч описів поводження чоловіка, що здав на Господа усяку свою журбу. “Блаженний муж, що віддається з довір’ям Єгові; Єгова є надією його і буде як дерево, посаджене над водою, що в вогкій землі запускає коріння і не боїться сонячної спекоти. Листя його все зелене, й не шкодить йому посуха, й усе родить овочі” (Єрем. 17, 7-8) [2, 197].

10 Наміри Божого провидіння називаються також Божою радою, може, й тому, що вони можуть відкривати і перед Ангелами, і перед людськими умами нові, досі не відомі овиди. Але тому створюванню нових горизонтів ніколи не передує в Святих у небі та слабкість непевности і сумнівів, яка передує нашому пізнанню правди.

...Дар ради в Святих може також належати до найвідповідальніших засобів досягнення цілі, бо й вони напрямом любови шукають досягнення цілі – прославлення й прославлювання до безконечности Всевишнього, бо й вони шукають засобів для того, щоб ми на цьому світі дійшли до цілі, до якої вони вже дійшли. Звідси молитви Святих і служіння Ангелів помагають нам у дорозі до нашої цілі [2, 368].

11 Видається навіть певним, що чоловік, який у своєму житті є ведений Святим Духом і що для справи свого спасення, для справи свого поступування має з неба духа ради, буде не тільки для себе, але й для інших добрим дорадником. Нема навіть певности, чи слово Пророка Ісаї, сказане про Христа: “Спічне на Ньому дух ради”, – не стосується тої знаменитої прикмети Христа, що в винятковому й найвищому ступені був добрим дорадником душ. То й же Пророк Ісая називає Христа “чудним дорадником” (Іс. 9, 6), та “Ангелом великої ради” називає Христа наше богослуження (Вел. Повеч.), – здається, не в іншому значенні, як у значенні дорадника душ, дорадника у розв’язці складних християнського життя [2, 366-367].

12 Християнська побожність працювала від віків над тим, щоби Христу Спасителеві і як Богові, і як чоловікові віддати якнайповнішу честь. Церква встановлювала празник по празнику, щоб відповісти тій побожності християн та щоб вести їх до якнайбільшої любови Христа. Природно, що й любов Христа-Чоловіка до людей мусила ставати чимраз виразнішим предметом християнського Культу. Вдумуючися в любов Христа, християнські душі, Церква під проводом св. Духа, що в ній живе і веде людські душі до пізнання і любови Бога, чимраз більше усвідомлювала собі, що любов є причиною всього того, що Христос зробив для людей. Любов є поштовхом для всього Його поступування. А що абстрактні, відірвані предмети, коли представлені образом, що підпадає під відчуття, стають для людей доступнішими, конкретнішими, реальнішими, а через те й ліпше зрозумілими, то вшанування людської любови Христа, а з нею й усього внутрішнього, духовного життя Христа набуло у вселенській Церкві вигляду вшанування Христового Серця як символу любови. Вже від XIII ст. віддавали християни під тим символом честь Христовій любові, а Сам Спаситель, йдучи наче назустріч бажанням християнської побожности або радше випереджаючи її, давав Святим у різних тайних видіннях чимраз більше пізнавати “Серце, що до крайности людей полюбило” (повні особливо великого тепла і любови до людства були об’явлення Христа, які давав св. інокині з чину Візиток св. Марії Алякок).

Від хвилі тих об’явлень почало вшанування Христового Серця чи Христової Любови в символі Його Серця розростатися як могутнє дерево в городі св. Церкви. І де тільки приймалося, приносило щедре Боже благословення та спонукало до духовного життя, Божої любови людей. Дивним способом прив’язуються люди до того культу і черпають з нього щедрі ласки [1, 138-139].

13 Хто лише бодай трохи замислився над словами Ісуса Христа про молитву, з яких ми частину навели, той хіба не може сумніватися, що дійсно в молитві маємо ключ до всіх скарбів неба і певний непомильний спосіб їх набути – а можна й сказати, до всіх скарбів цього світу, очевидно, якщо його сприймати по-християнськи; всіх скарбів, тобто всього того, що є на цьому світі найкращого й найціннішого. Яким же способом може ще бути, що люди так мало й так рідко до цих скарбів доходять, а що не доходять – ясно видно з того, що бідують, нарікають, терплять, у нещастю з розуму сходять, а навіть часом життя собі відбирають – і замість життя, яке могло би бути переповнене усякими добрами, вибирають найгіршу, яку тільки можна вибрати, смерть, бо смерть без християнського приготування в хвилині страшного злочину. Воліють, щоби на їх пам’яті, як і на славі родини, лишилася навіки пляма злочину, ніж жити (“ніж жити “ – тут треба розуміти життя чесне, за Божими плянами, упорядковане чеснотами і скріплюване та оживлюване молитвою. На противагу до життя скапареного і запропащеного гріхом та блудами, яке для тих нещасних і запущених людей мусило скінчитись оцею ганебною смертю. Тут особливої ваги набуває пересторога св. Ап. Павла: “Бо коли живете за тілом, то помрете. Як же ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити” (Рим. 8,13), – очевидно тому, бо те життя було тяжке, а так легко могло бути переповнене радістю через молитву, Божу мудрість і відтак умертвлення пристрастей. Це все є певним знаком, що люди, маючи ключ до скарбниці, не вміють тим ключем орудувати і двері до скарбниці відчинити. Кажу – не вміють – через брак світла в розумі, бо не можу сказати: не хочуть. Хто ж би не хотів – якби тільки вмів? Не вміють – тому для них, для них усіх, для цілого людського роду справа першої й найважливішої ваги – знати, уміти молитися. Якби знайшлася школа, в котрій би можна без великого труду навчитися молитви, то, певно, кожний християнин радо для цієї науки присвятив би трохи часу і трохи труду. У нас, себто в Христовій Церкві, поміж християнами є така школа [2, 63-64].

14 Хочу за Божою ласкою говорити про школу молитви, яку установив сам Ісус Христос, наш Спаситель, коли передав нам чудотворну молитву “Отче наш”.

Бо Господня молитва – то не лише молитва, слова, формулка молитви; то свята установа, інституція, школа, котра рівняється за вартістю з іншими установами Ісуса Христа. Поки приступимо до пояснення, чим для християн є “Отче наш”, мусимо передовсім пригадати, що кожне слово Ісуса Христа, хоч сказане людською мовою, мовою людської природи, було словом Сотворителя й тому мусило мати або з Божої волі могло мати достатню силу для сотворення у небесних просторах мільйонів сонць з нічого і в одній частинці секунди. Тому коли в св. Євангелію чуємо слова Христа, пам’ятаймо, що в них, у кожному з них є безодня сили, і світла, і святости; кожне з них чудотворне й чудоносне; кожне з них таке, що мільярди ангелів йому поклоняються; поклоняються йому – тому слову Слова цілим єством, бажають його розуміти, цілим життям вникають в його значення, і воно кожне для усіх них приховує ще неприступну безодню безодні. З тих слів Христа у св. Євангелію одне провадило тисячі людей на пустині; друге викликало сотні апостолів, що йшли здобувати для Христа поганські народи, – інше знову гомоном своїм звалювало з престолу римських імператорів, інше давало напрям цілій історії Церкви на довгі століття, інше ставало спасенням для багатомільярдних народів і т. д. Може, колись в небі щось зрозуміємо з того, яку силу й вагу мали слова, сказані Христом, але вже тут, на цьому світі, маємо знаменитий приклад того – чим було чи могло бути кожне слово Христа. Зважте: Христос усе життя бажає вмерти за людський рід, за своїх братів, бажає вмерти, бо не можна дати більшого доказу любови, як коли хто за другів життя своє віддає (Йоан 15, 13) [2, 66-67].

15 Благодать освячує душу в її бутті, в її історії, а любов освячує душу в її діях. Тому всяку святість дій і св. Письмо, і Отці, і богослови слушно приписують любові. З нею разом, неначе її товариство, дружина, входить у душу цілий ряд надприродних чеснот, а кожна з них, ведена любов’ю, простує й освячує деякі сторінки людського діяння. Разом з нею входять у душу чесноти моральні, чесноти інтелектуальні і дари Святого Духа [2, 265].

16 З моральною чеснотою життєвої мудрости є тісно зв’язаний той дар Святого Духа, що його пророк Ісая називає Духом ради: “Спічне на Ньому дух ради і відваги” (Ісая. 11, 2). Розбираючи дари Святого Духа, що їх розумом і знанням називають, ми бачили, що вони є якимись сталими станами душі, завдяки яким душа, освячена Божою благодаттю, стає легкою до порушення чи до провадження Святим Духом. Слово Апостола Павла: “Божими синами є ті, що ведені Божим Духом” (Рим. 8, 14), – досить ясно показує, чим є дари Святого Духа. Можна сказати, що це є прикмети душі, що дають їй змогу бути веденою Святим Духом [2, 365].

17 Рада, себто досліджування та важення ваги кожного аргументу, може стосуватися лише дороги, що веде до цілі, а не самої цілі. Воля звертається до цілі так, як звертається до добра, бо ціль називаємо добром, оскільки до нього воля прагне. Найвища ціль чоловіка, себто найвище його добро не підпадає під розважування ради, хоч під таке розважування, може, підпадають посередні цілі, які є і засобами до вищої цілі. Рада стосується тільки того, що ми маємо робити, щоб досягнути цілі. Якщо якась посередня ціль є засобом до вищої мети, то вона не є ціллю, а тільки етапом до неї. Можемо радити, чи йти до такої то цілі – є відповідним етапом до осягнення вищої цілі. Ядерно і влучно св. Григорій з Нісси (Про людську природу, гл. 34 всередині) каже: “Рада не є про ціль, а про ті речі, що ведуть до цілі. Радимося про ті речі, що в собі й через себе маємо зробити” [2, 256].

18 Аналізуючи діло життєвої мудрости, ми бачили, як важко доводиться чоловікові обдумувати всі засоби з їх обставинами, труднощами й небезпеками, коли чоловік має до того діла ради лише природний розум і моральну чесноту. Могутню поміч у тому важкому ділі дістає від Всевишнього Бога в Святому Дусі, що нам є даний. Про людські речі чоловік, бачачи непевність, сумніви, численні небезпеки, трудність розв’язки багатьох проблем, пов’язаних з поступуванням людини, бачить потребу шукати ради в людей – у пересвідченні, що в багатьох становищах чоловік сам собі не вистачає [2, 367].

19 Справді, Ісус Христос казав: “Поведуть вас до намісників і царів на свідоцтво їм і поганам. А коли видаватимуть вас, не журіться, як і що скажете, бо дасться вам у ту хвилину, що маєте сказати” (Мат. 10, 18-19), – але є очевидною річчю, що Ісус Христос тими словами не забороняє думати про те, що тоді треба робити чи сказати; Він зміцнює тільки віру учнів у Божу поміч у таких непередбачених і незвичайних обставинах, коли ставатимуть перед судом, обвинувачені у “злочині” Христової віри. Просто карикатуру тих Христових слів робив би чоловік, котрий їм приписував би таке значення: “У такому становищі говоріть що-небудь не думаючи”. – Це правда, що є ситуації в житті, в яких і думаючи, і шукаючи, і з порадою наймудріших людей ще не знаємо, що робити, і тоді не лишається нам нічого іншого, як “очі наші підносити до неба, до Бога”, як говорив св. Цар Йосафат (2 Парал. 20, 12) [2, 378].

20 Що виконане діло життєвої мудрости чоловіка рятує від гріха, видається евідентною правдою. Бо якщо рішення має бути дійсно рішенням, а наказ наказом – чеснота мудрости сама мусить обдумати й усі засоби, щоб знайти застосування у житті. Знайти всі ті засоби й вирішити, котрі засоби потрібні для виконання головного рішення життєвої мудрости, – буде вибором [2, 373]. Ми безнастанно в житті стоїмо перед дорогами, що в різні боки розходяться, і безнастанно мусимо вибирати між двома дорогами. Тому потрібно і цінно для християнської праведности мати безпечні і певні засади вибору. Вибір, очевидно, тим важливіший, чим розтягується на більше сторінок життя чи на більше літ життя. А коли йдеться про той вибір, від котрого залежить ціле майбутнє життя, себто про вибір стану для молодого чоловіка, той вибір є, можна сказати, безперечно найбільшого й першого значення. Тому щодо діла мудрости доводиться нам говорити про вибір, особливо про вибір стану, але щоб бути в змозі вичерпати предмет вибору, треба спершу перебрати всі хиби, противні життєвій мудрості [2, 374].

21 При вірі ми говоримо тільки про дар знання. Дар мудрости більше належить до чесноти Божої любови, а дар ради – до моральних чеснот. Дар розуму доповняє чесноту віри: до віри належить визнавати за правду, до дару належить розумом увіходити неначе в нутро правди. Тому дар розуму є тим інтелектуальним, сказати б, світлом благодати, через яке розум людини, спонукуваний Святим Духом, розбирає і входить у глибше розуміння правд віри [2, 245].

22 Вникаючи в гадку св. Письма, як воно описує праведність християнського життя і прикмети праведної душі, надибуємо таке чудове багатство тих глобальних прикмет, які всі разом складаються в ту предивну будову чи в той предивний організм, яким є християнська душа, що в Божій благодаті розвивається. Це будова (вислів св. Письма), це організм у порівнянні з іншими органічними творами, але можна її порівняти і з машиною, у якій безліч різних коліщат, пружин, перенесень сили, одним словом – такі премудрі в’язання в одне різних речей, що, видається, можна б у дослідах того твору, яким є християнська душа, знаходити дивні і чудові дива Божого милосердя й Божої любови та слабкости й короткозорости людської природи [2, 408].

23 Вже те, що Господній страх є необхідною дорогою до виправдання, доводить його обов’язковість. Можна сказати, що це наука Богом об’явлена й визначена св. Тридентським Собором, що грішник до виправдання доходить дорогою Господнього страху. Господній страх показаний і в св. Письмі дуже виразно як обов’язок людей щодо Бога. “Якщо я Господь, де ж є страх Мій?” (Малах. 1, 6), або: “Хто ж Тебе не буде боятися, Царю народів?” (Єрем. 10 7). Ми вже бачили наказ Христа: “Бійтеся того, що може і душу, і тіло погубити в пеклі” (Мат. 10, 28). Далі, синівський страх є так поєднаний з любов’ю, що, як ми бачили, навіть Святі в небі цілковито убезпечені від всього того, що може бути злом, але походить з того, що Бог до безконечної безконечности є понад природу й поняття всіх створінь [2, 185].

24 Буває, що скруха, звершена Божою любов’ю, сама доводить чоловіка до Божої благодати і приносить йому Боже прощення. Але св. Церква вчить, що такий наслідок має повна скруха лише через волю прийняти Таїнство покаяння. Та воля, прийняти св. Таїнство покаяння, природно міститься в повній скрусі, і тій волі треба приписати наслідок примирення з Богом. Повна скруха навіть тоді, коли перед прийняттям самого Таїнства покаяння відпускає гріх, не відпускає його без зв’язку з тим Таїнством чи радше відпускає його лише через той зв’язок, який має з Таїнством покаяння [2, 213].

25 Хто тільки є свідком тих терпінь ближніх, не може хіба не бажати хоч би у малій мірі помогти тим ближнім і полегшити їх терпіння. Хто ж, бачачи людські болі, не позаздрить великому старозавітному пророкові Йовові? (А пишу це якраз в день, що присвячений пам’яті того прообразу терпінь і милосердя Христа Спасителя). Хто ж за його прикладом не бажав би стати рятунком терплячих і поміччю безпомічних (Йова 29, 12), очима сліпому і ногами кульгавому (там само, 15) та батьком убогим; хто не бажав би виривати із зубів кривдника його здобич! (ст. 17) [4, І т., 245].

26 В часах, коли діло милосердя і милостині стає чимраз важче, тим завзятіше мусить християнин плекати схильність серця до милосердя та милостині, себто співчуття, бажання, волі. Нехай зовнішня милостиня буде мала, коли не можна спромогтися на більшу, але нехай буде бодай символом того, що людина рада би дати, що душа бажає, чого хотів би чоловік. Може, милосердний Бог прийме і таку, хоч незначну, лепту для того, внутрішнього християнського стану душі. Очевидно, треба стерегтись, щоб той внутрішній стан не був самообманом. І хай там що, навіть з останнього передаваймо хоч дрібну лепту в руки Христа. Здається, що це єдина зарада в хвилях загальної нужди [4, І т., 253].

27 Якби ви знали Божий Дар, якби ви розуміли, чи є святе Причастя, – ви не раз на рік, але кілька разів у місяці або бодай кілька разів у році горнулися б до святого Причастя. Та ж у святому Причасті ми маємо завдаток вічного воскресіння. Хто їсть Христове Тіло, хто п’є Пресвяту Чашу Його Крові – буде навіть жити, воскресне зі святими для вічного блаженства в небі. А хто не причащається, не буде бачити вічного життя. Його чекає суд і вічне засудження. Чи можете легковажити таким добром? [5, 89].

28 Щоб по-християнськи виконати третю Заповідь, народ мусить розуміти, чим є жертва Євхаристія та участь у ній. Коли він буде це розуміти, то зрозуміє і те, що втрачає і якої шкоди зазнає, коли не може бути в церкві [5, 191].

29 А між глибокими чварами, що ділять людство на ворожі табори, найгіршими, може, є ті усі непорозуміння і суперечності, які протиставляють одні одним різні віросповідання. І в цих суперечностях і чварах ніхто з людей не може мати ключа до розв’язки ситуації. Ніхто з людей не доведе до релігійного миру, до релігійного порозуміння. Але коли Пречиста Діва Марія візьме в руки цю справу, тоді і тільки тоді можемо очікувати згоди і любови між людьми [1, 363].

30 Справжня вдячність – це дивна чеснота, бо вона схиляє людей відплачувати рівним за рівне. Вона спонукає до того, щоб більше дати, ніж отримати, бо християнин розуміє цілком логічно, коли рівну зарплату не вважає за вдячність, а за заплату справедливости [5, 3 2-33].

Дата добавления: 2015-05-24