Грудень

1 А додаймо ще, що з природи ми вразливі до всього того, що відчувають інші. Людські серця так тісно пов’язані між собою, що кожний порух одного серця приводить в рух усі інші; відгомоном відбивається від інших сердець, наче той гомін дзвонів, що мчить по хвилях повітря... [4, II т., 50].

2 Любов до ближнього, а радше любов до Бога, – любов, якою обіймається усіх ближніх, як дітей Божих або бодай покликаних на Божих дітей, – вона підносить людину понад усяке створіння, понад весь матеріальний світ і учить її, за прикладом Ісуса Христа, віддавати навіть і життя за спасіння, за життя ближніх. Вершина тої любови сягає до неба, але основа її спирається так на людську природу, що нема чоловіка, який би зроду не відчував потреби любови в тому природному нахилі людського серця до співчуття і милосердя [4, І т, 246].

3 Таємні слова пророцтва бодай у дуже маленькій частинці відслонюють тайну слави Божих синів, якої “ані око не бачило, ані вухо не чуло, ані в серце чоловіка не прийшло, що приготував Бог тим, що Його люблять” (І Кор. 2, 9). Хоч таємниця прихована, як прихований є скарб, та одначе є певне, що той скарб є добром забезпеченим, задля котрого можна взятися хоч би й не знати за який труд, як каже Апостол: “Будьте тверді, непохитні, завжди повні ревности в ділі Господнім, знаючи, що ваш труд не марний у Господі” (І Кор. 15, 58) [2, 196].

4... Дотримуйтеся Божого закону – стережіться гріха. Гріх – це смерть для душі, бо відбирає в неї Божу ласку, котра є життям і спасінням та найвищим, єдиним добром душі.

По грісі настає кара загніваного справедливого Бога. А гнів Божий, неласка Божа страшні! Страшна то річ, браття милі, – впасти в руки загніваного справедливого Бога. Страшна річ – бути вкиненим у пекельний вогонь; страшна річ – бути позбавленим щастя блаженних у небі.

Перед такою страшною карою холоне кров у жилах, а серце стискається зі страху. На таку страшну кару наражається грішник через один смертельний гріх. Гріхом смертельним може бути і діло, і думка, і слово, що перед людьми жодною не є провиною!

За одну грішну думку стали покарані небесні ангели навіки проклятими дияволами; за один гріх перших родичів цілий людський рід покараний. Одного гріха вистачить, щоб двері неба замкнути перед чоловіком і перед його ногами отворити пекельні ворота.

Хто з Вас згрішив, нехай плаче, покутує, нехай любов’ю до безконечно доброго свого Отця на небі стирає з душі пляму гріха, нехай гріхом бридиться і від нього відвертається, нехай його виправить і нехай просить всемилосердного Отця, щоб його гріх йому відпустив та прийняв його назад до своєї ласки так, як прийняв блудного сина його добрий батько.

Піднесіться з гріха, виправте своє життя і старайтеся в кожній хвилині життя любити над усе Бога, котрий Вас так полюбив, що Сина свого з неба до Вас для вашого спасіння прислав; котрий Вас так любить, що бажає і хоче вашого спасіння, хоче Вас як Отець своїх дітей пригорнути до себе, у своїм вічнім царстві мати в себе, як дітей гостити [3, 264-265].

5... Якщо християнин зовсім не дбає про свою душу та Божий Закон, тоді більше до вподоби йому догоджати собі самому, ніж дотримуватися Божого порядку, – хоч і знає, що вслід за гріхом іде й страшна кара.

Приклад. Як то може людина користуватися при кожній нагоді своєю свобідною волею та робити, що хоче, – це найліпше зрозумієте з такого прикладу про рільника, що то з весною йде до своєї роботи. Він зміркував, що треба би тепер зорати та засіяти, – зрозумів, що це є добре. Але то робота важка для нього! Легше та й, може, й миліше було б йому поїхати до міста на ярмарок або й піти до корчми і там упиватися горівкою, – хоч знає, що тим чином стягнув би на себе Божу кару...

Отже, має свобідну волю: або чесно працювати та виконувати свій обов’язок супроти жінки і дітей, або догоджати своєму тілу пияцтвом та розпустою.

І якщо це людина совісна – то більше полюбить свій обов’язок і свою працю, ніж пияцтво, та з місця прожене всяку думку, що спокушала б догоджати своїм пристрастям.

Але легкодушний чоловік, що зовсім не дбає про душу та Бога, волітиме корчму, ніж сумлінну, чесну, християнську працю.

Як бачимо: один і другий тут вільний; один і другий може зробити, що схоче. Але один вибере собі виконання своїх обов’язків – вибере Боже добро душі, – а другий вибере догоджання собі самому – вибере пусте та хвилеве добро тіла [4, II т., 42].

6 Коли в св. Апостола Павла чи в св. Якова є бесіда про мудрість тіла, то всюди на думці таке звернення до тілесних дібр, яке є і просто відверненням від Бога. Тому таку мудрість св. Павло просто називає ворожою супроти Бога (Рим. 8, 7). А св. Апостол Яків говорить про мудрість, що не сходить з неба, а є «земна, тілесна та демонська» (Як. 3, 15) [2, 382].

7 Добром є багатство, здоров’я й сила, – якщо тих дібр уживається вміло. Але коли хто вживає їх на Божу образу, а тим самим і свою вічну погубу, – тоді, очевидно, приносять вони людині не добро, а страшне нещастя!

І так у всіх речах! Бо нема й не може бути на цьому світі такого добра, що всесторонньо та безоглядно задовольняло б усі бажання людини.

Тому то й постійно користується людина свобідною волею: як сама хоче, так собі і за своїм уподобанням живе. Примусу на людей Бог не накладає!

А коли накладає свій св. Закон, то лишає людині повну свободу, – так, що може вона триматися дороги, яку показує її Божий Закон, або й... відступити від неї та й грішити! Може очима свого розуму глядіти на Божу правду і своєю волею хотіти Божої правди та й дивитись лише на те, що догоджає тілу, і цього одного хотіти та бажати... Кожної днини та в кожному ділі свого життя вибирає собі людина те, що хоче, – те, що їй найбільше подобається.

Коли є вона совісною і боїться Бога, – тоді подобається їй більше Божий Закон і радше волить виконувати його (хоч не раз із трудом і прикрістю), ніж, напр., упиватися, красти, чужоложити, – хоч це все догоджає її тілу... [4, II т., 41].

8 Може занадто рідко християнські моралісти говорять про цю специфічну чесноту – простоту і щирість. Треба признати, що не легко її поміж чеснотами помістити. Часто не знати, на чому вона полягає і до якої з чеснот богословських чи моральних її приписати. Здається треба сказати, що вона є такою прикметою, що без неї ніяка чеснота не є чеснотою. Її брак, себто облуда, є такою хибою і є так засадничо противна Євангелію, що з нею взагалі нема людського життя, євангельського Духа, прийняття Євангелія. І це очевидне, коли та хиба є повна, дозріла, виразна – вона тоді все в душі нищить...

Різні прикмети чи чесноти є так злучені з собою, що становлять властиво одну чесноту, на яку дається найвідповідніша назва – євангельська простота. Це християнський ідеал – бути як діти без облуди, бо до них належить Боже царство (Лук. 18,16). [6, 305].

9 Для грішника, що впав після хрещення, віра є мертва; вона лежить неначе на дні душі, безчинна, він не звик її оцінювати, не звик її вживати й тому перебуває в небезпеці розпуки. Чим ясніше видить нещастя Божої кари й чим більше тої кари боїться, тим більша для нього небезпека, що не зуміє надією піднестись в обмірковування Божого милосердя. Та оскільки Божа благодать покинула б його на дорозі виправдання або оскільки він уже на тій дорозі від Божої благодати відвернувся б, неодмінно пропав би в прірві розпуки [2, 201].

10 Мудрість тіла є, очевидно, тяжким гріхом, оскільки за найвищу ціль ставить добро тіла, бо тим самим відвертає чоловіка від найвищої цілі – Бога. Бо неможливо, щоб воля прагнула до двох незалежних одна від одної найвищих цілей. Не може бути двох найвищих мет людських дій, а якщо одна другій є підпорядкована, то одна є найвищою метою, а друга є посередньою. Коли чоловік ставить собі посередньою метою добро тіла, воно може бути так підпорядковане добру душі та Богові, що не буде ніякого гріха в такому шуканні, і тоді моралісти не називають таке дбання про тіло мудрістю тіла. Але може бути й таке шукання добра тіла чи якоїсь приємности тіла, що воно не цілком підпорядковане найвищій меті – Богові, але й не відвернене від тієї мети, не є запереченням тієї мети. І тоді дбання про це вдоволення, чи розкіш, чи добро тіла й шукання засобів до задоволення їх не є тяжким, а повсякденним гріхом, і така мудрість тіла не є смертним гріхом [2, 382].

11 В лютих часах світової війни, в яких доводиться переживати більші страждання, очі християн частіше звертаються до Пречистої Діви Марії, очікуючи від Неї заради й помочі та доручаючи їй опіку над стражденними людьми, як теж і справу світового миру, в якій ніхто з людей не бачить ніякої розв’язки [1, 362].

12 Характерний приклад хитрого поступування оповідає книга Ісуса Навина. Коли жиди здобували вже обіцяну землю, а всі хананейські народи, передбачаючи свій погром, готувалися до боротьби на смерть чи життя, зголосилися до Ісуса Навина делегати недалеко розташованого міста Гаваон і трьох сусідніх містечок, одягнуті в старі одежі, з витертим і зужитим взуттям, з харчами й клунками в старих і брудних мішках, з хлібом, що висох кілька тижнів тому. Вони стали перед Ісусом Навином та ізраїльською старшиною, пропонуючи жидам союз як мешканці дуже далеко розташованої країни. Подертою одіжжю й зісохлим хлібом, мішками тощо вони хотіли зробити враження, що кілька тижнів і більше були в дорозі (Іс. Нав. 9, 3-14). Не треба нагадувати, що жиди були досить наївні та до слова повірили в це оповідання [2, 383].

13 Вада поквапности засадничо різниться від чесноти евстохії, про яку ми вже говорили і яка полягає в тому, щоб швидко і влучно схопити відповідний предмет. Передовсім тому, що чеснота проявляється тільки тоді, коли таке швидке рішення є обов’язкове, а не тоді, коли воно або цілком непотрібне, або коли на рішення можна довго ждати. Чеснота евстохії-проворности не легковажить чужої думки ані чужої помочі і не є сліпою до всіх обставин та небезпек, лише (незалежно від того, чи є природною рисою, чи з Божої благодаті) все те розглядає, швидко йдучи до мети – часто більше під впливом духа ради, ніж під впливом власного судження. Врешті, внутрішній стан душі, очевидно, освячений благодаттю, є такий, що в моментальному акті не на себе надіється, а на Бога, та Божу поміч ставить на першому місці. Видячи потребу швидкого рішення, виконує свій обов’язок, вирішуючи без ніякого зволікання. Може і в раптовому і швидкому акті вмістити всю покору, яка забезпечує поміч з неба. Евстохія виглядає радше як геніальний помисл, виконаний в одній хвилині, тоді як діло поквапности та загонистости виглядає радше як діло чоловіка глупого, що хоче видаватися Генієм [2, 377-378].

14... Та к воно лише тому, що багато є християн, які лише з імени є християнами; багато є таких, що у них нема християнських принципів, і багато таких, що, хоч мають християнські принципи, не дотримуються їх, і то не менше у приватному, як і в суспільному житті. Однак де лише знайдеться хоч кілька справді пересічних християн, що на ділі виконують всі обов’язки, які визнають, там усюди мусить витворитися під проводом Церкви сильна й солідарна організація і суспільна акція таких християн, оперта на Божому законі і на дусі християнської любови [4, І т., 289].

15 Як через гріх був обірваний зв’язок любови між Господом і людьми, то не мав чоловік того золотого персня. А коли через сповідь до Господа Бога вернувся, то і йому цей золотий перстень любови повертається.

Хто з Вас у своїх гріхах був подібний до блудного сина, той нехай буде і в покаянні до нього подібним. А Бог прийме його так, як той отець милосердний блудного сина прийняв.

Та к само, як той блудний, раз прийнятий із такою любов’ю до хати вітцівської, вже своєї хати не покидає і на чужу службу вже не йде, так само і Ви, що покаянням до Бога вернулися, до своїх гріхів не повертайтесь!

Уважайте: як той блудний син, коли отець так ласкаво його прийняв, стерігся, щоб уже ніколи свого отця не образити та ніколи не покинути його. Як міркуєте, коли б до нього прийшов був той самий недобрий пан, що йому свиней казав пасти, та запрошував назад до давньої служби, чи пішов би син за ним? Як би йому обіцяв дати ті самі приємності, котрих уже зазнав у нього на службі, що відповів би йому той син? Правда, що вже його і слухати б не хотів? [3, 240].

16 Синівський страх росте зі зростом любови й лишається навіть у Святих у небі. Страх невільничий, оскільки є невільничо-невільничим, гине цілком, як тільки любов входить у душу. Богослови кажуть, що з наближенням любови гасне невільничість страху, а зостається тільки страх кари й власна любов, але вони вже підпорядковані Божій любові, себто з невільничого страху лишається те, що творить його суть, – страх кари. В міру росту в душі Божої любови той страх кари зменшується: чим більше хто Бога любить, тим менше боїться кари; передовсім тому, що звертає менше увагу на своє власне добро, якому противиться кара; а далі й тому, що чим більше Бога любить, тим сильнішу має певність нагороди. Надія стає в нього неначе певністю, стає тим, чим, властиво, повинна все бути. Страх не повинен ніяким способом зменшувати ту певність надії, але до певности надії додається якась віра і якась певність, котру страх може зменшувати, а тому в міру зменшення страху росте та віра й та певність, що не є притаманні надії, а прилучені до неї [2, 185].

17 Якщо порівняємо об’явлену Божу науку з копальнею золота, то треба сказати, що тільки в найглибших її верствах, до яких доходять лише рідкісні душі, знаходиться те найцінніше й справді прерідкісне золото мудрости. В поверховому пізнанні Божої правди її нема, бо вона в душах з’являється в міру їхнього віддалення від гріха, в міру ступеня, на якому людська душа може стати подібною до Ісуса Христа, ставати Йому близькою, Йому рідною. Прикмета людської душі, яку називаємо Божою Мудрістю, є неначе якимсь духовним спорідненням з Божою Особою Ісуса Христа, бо Божа Мудрість є також Божою Іпостассю, Божою Особою. І яким чудом, чудом чудес, Божа Мудрість, Божа Іпостась може ставати чи стати прикметою нашого розуму?! Проблема над усіма проблемами, якої людською бесідою хіба ніхто не розв’яже. Хіба треба ждати на ту хвилину, коли “будемо до Нього подібні, побачивши Його таким, яким є”. Але коли Боже слово нашому доступне й коли годиться, коли треба тим розумом вникати в найглибші тайни Божого Об’явлення, то як же не дивуватися, як же не ставати зі захопленням перед тим питанням: Божа Іпостась є прикметою нашого ума?! [2, 133]

18 Та любов, спільна для всіх християн і всім доступна, може мати в людській душі три ступені, один вищий від другого, які варто нам тут подати, щоб у нашому випадку пристосувати до нашого недужого лік, що відповідав би його станові. Ті три ступені Божої любови відповідають загальній схемі кожного поділу, у якій розрізняємо початок, середину й кінець. Відповідно до того три ступені любови були би любов початкуючих, любов поступаючих і любов звершених. Різні ступені любови розрізняються тут різними заняттями чи завданнями, до яких веде чоловіка поступ у любові.

На першому етапі мусить людина зайнятися тим, що головне, себто відступленням від гріха й боротьбою з пристрастями, що любові противляться. Така є любов початкуючих; її треба годувати, як малу дитину, гріти й берегти від смерти, від зіпсуття, яким є тяжкий гріх.

На другому етапі завданням людини, її заняттям є те, щоб діяла в любові. Головний намір людської душі звертається тоді до того, щоб любов міцніла, зростаючи. Неначе дитину, треба викохати й виховати та довести її до зрілости людського віку.

Третім завданням, заняттям чи наміром людської душі з часом стає виключно те одне, щоб поєднатися та пристати до Бога, щоб Ним тішитися і Ним користуватися. Такою є любов звершених, що так, як Апостол, бажають розв’язатися і бути Христом [2, 269].

19 Але природний розум не є бездіяльний у пізнанні надприродної правди. Він, просвічений вірою, ретельно, побожно й покірно шукає та з Божою поміччю доходить до якогось розуміння Божих тайн, а те розуміння є прецінне й прекорисне.

Розум доходить де в чім до того розуміння через порівняння з тим, що сам природно пізнає, де в чім зі злуки самих тайн і з їх відношення до останньої цілі чоловіка. Та людський розум ніколи не стає здатним пізнавати чи розуміти ті правди з такою ясністю, з якою розуміє те, що є природним предметом пізнання. Бо Божі тайни самою природою так перевищують сотворений розум, що навіть тоді, коли вони відслонені даним об’явленням і прийняті вірою, зостаються завжди неначе прикриті гейби якоюсь заслоною віри, оточені немов темрявою. Такими лишаються так довго, як довго в тому смертному житті “мешкаємо далеко від Господа; бо ходимо вірою, а не видінням” (II Кор. 5, 6-7) [2, 167].

20 Між природою і надприродним, між розумом природним і світлом віри є якісь прірви, в яких безконечна майже безліч нерозв’язаних проблем і труднощів, що їх не висловити. Зачіпає їх св. Павло, протиставляючи Божу Мудрість тому, що людям мудрим випадає. “Коли хто між вами вважає себе мудрим на цьому світі, нехай буде дурним, щоб бути мудрим, бо мудрість цього світу є глупотою у Бога, бо написано: “Спіймаю мудрих у їх хитрості” (Йов. 5, 13). І знову: “Господь знає думки мудрих, що вони пусті” (Пс. 93, 11)” (І Кор. 3, 18-20) [2, 387-388].

21 Та к побудоване надприродне на природі. Благодать не ламає і не змінює суті природи; вона освячує тільки і підносить Божий надприродний закон, закон Євангелія, спирається і тільки доповнює природний закон. Та ціла будова, те нове сотворіння (як каже св. Ап. Павло) людства піднесеного і освяченого Божим життям благодати є, очевидно, архітвором понад усі можливі архітвори, бо є ділом всемогутности і безконечної мудрости Бога-Слова, що прийняв на Себе людське тіло. Через Своє Слово сотворив Бог пречудне діло людської природи, а після її падіння – більшим і вищим чудом – ту упалу природу з благодаттю, ті немовби природні підстави, на котрих спирається ціла будова благодати, те наче природне коріння, з якого виростає дерево благодати. Кажемо “наче”, бо природа, коли стає основою благодати, корінням того чудесного організму, яким є надприродне, має це не від себе, а є Божим даром. Першопочаток, саме зерно того організму, найменший камінь того фундаменту походить з неба, а не зі землі. Тому не можна би прийняти слів “фундамет” чи “корінь” у тому значенні, що одне чи друге належить іще до природи. Оскільки вона стає основою надприродного, зеренцем чи корінням того організму, яким є діло благодати, тоді вона вже є надприродним Божим даром, тоді вона вже є благодаттю. Та повна таємниць злука природи з надприродним, той кордон поміж ними, що захований десь в безоднях людської душі, – це тайна віри, може, одна з найтрудніших для розуміння і уявлення. Тим-то і наука віри про Божу благодать така повна безконечних майже труднощів, така щедра на проблеми, над котрими людський розум довгі віки працює і шукає, а не є ніколи в змозі розв’язати тих труднощів і відслонити заслони, яка прикриває тії правди, що їх бачимо тільки в дзеркалі і в еніґматі – згадці, як каже Ап. Павло (І Кор. 13, 12) [4, І т., 246].

22 Перша праця – любов до ближнього в родині, а вона для родини і щастя, і силу, і Боже благословення приносить. Якби так в наших родинах було більше любови, ми би мали половину Божого ладу в громаді [4, І т., 183].

23 А научитись молитися – то дуже велика наука в житті. Така дитина, що дома щодня молиться разом з родичами, то й в церкві буде можна її пізнати з побожности.

Подивіться на дітей в церкві. Відразу скажете, чи котра має побожних родичів, чи недбалих. Одна дитина в церкві чемно і красно поводиться, а друга сміється, обертається і іншим перешкоджає, а про молитву і не думає. Кожна робить, як научилася від родичів [4, II т., 58].

24 Якби так в кожній родині і чоловік, і жінка, а потрохи і діти, бодай старші, хотіли над тим щиро попрацювати, щоб любов в родині множилася, чи ж життя в хаті не було би кожному солодше? От хоча би одне. Хай би ми хоч раз, прецінь, збулися всяких прокльонів і всякої сварні. Чи не було би ліпше? Думаєте, що трудно, що не дасться? Спробуйте лишень тиждень, скажіть собі взаємно: не буде прокльону, не будемо клясти. Тиждень без прокльонів витримаєте. А по тижні наново скажіть собі: є ще тиждень. Змогли раз – чому другий раз не можна? А хто вже два тиждні не кляв, то і місяць витримає. А хто місяць не кляв, той вже і від прокльонів відвик. І ось вже одне діло Божої любови до ближнього в хаті зроблено. І не думайте собі, що се мале діло. Воно вже значне і перед Богом, і перед людьми, бо єсть знаком, що в тій хаті, в родині живуть справжні, щирі християни. Християнська хата не так значна святими образами, як християнським життям тих, що у хаті живуть [4, І т, 183].

25 У ширшому значенні ділом милосердя, як і милостинею, є все, що дається або робиться для ближнього Бога ради, беручи до уваги його потреби тіла і душі. У вужчому значенні тими словами називається тільки те, що дається убогому для задоволення його матеріальних потреб. В тому значенні поміч, надана ближньому, є одним з найважливіших громадських обов’язків, на який звертають увагу не тільки віросповідання і проповідування Євангелія, але також і соціологи, і філософи. Є, однак, важлива різниця поміж філософічним і християнським поняттям помочі ближньому. Для християнина є ця поміч ділом любови до ближнього, зробленим з любови до Бога або бодай з уваги на Бога. Матеріально милостиня соціолога і християнина є поміччю, наданою нужденному ближньому, але формально християнський акт милосердя має вище духовне значення; він керований мотивом вищим, надприродним; він просвічений світлом християнської віри і Божої благодати [4, І т., 249].

26 Одне діло зроблене – беріться до другого діла. Заведіть в хаті спільні молитви. Я о тім вже не раз писав... Ви, певно, думали, що такі спільні молитви – річ страшно трудна. Ану, може, би Ви тепер спробували. Родичі і діти, челядь хай рано і ввечір або бодай раз на день всі вклянуть перед святою іконою Матінки Божої, та й уголос поволі і виразно молитви всі хай говорять. Як можна – то з молитвослова, а як ні – то з пам’яти [4, І т., 183].

27 Прикмету чи чесноту євангельської простоти ми поєднали з євангельською вбогістю, бо це прикмети між собою подібні і між собою зв’язані. Вони обидві надають відданню себе Христові тієї ознаки беззастережности, цілости, повноти й щирости, якої обов’язково треба, щоб уникнути будь-якої облуди й усякої навіть тіні фарисейства. Не будемо розводитися над питанням, які чесноти поміж згаданими є окремими чеснотами. Кожне слово, очевидно, має безпосередньо інше значення, але річ у всіх як не цілком та сама, то дуже близька.

Убогість полягає в неоціненні дібр цього світу або бодай у правильному їх цінуванні, себто як другорядних.

Простота у першому значенні – те, що небрехливість, брак подвійности, а тому простий – це нескладний, невикривлений, що йде простою лінією, котрого поступування є все одне і те саме й таке, що веде просто до цілі.

Щирість – коли слова й діла відповідають гадкам і меті, брак облуди, брак інтриґи та хитрощів у поступуванні з ближніми, добра воля в ставленні до них.

Сонячність – означає ту прикмету, у котрій серце прозоре, ясне, світле, нічого не приховує, все як на долоні, немає ніяких задніх, прикритих і хитрих думок.

Праведність – це те саме, що стан благодати або життя за Божим правом. Невинність – це брак гріха.

Чесність – це совісність у виконанні обов’язків справедливости щодо ближніх, одна міра й одна вага для всіх.

Всі ці прикмети чи чесноти ми зібрали в додатку до життєвої мудрости, бо вони всі належать передовсім до вибору засобів, що ведуть до мети, себто до простого прагнення до тієї мети. Можна би говорити про ті чесноти і при моральній чесноті стриманости, бо для них всіх потрібне опанування пристрастей, а передовсім пристрасти жадоби добра [2, 407-408].

28 Звичай читати Святе Письмо кожного дня, хоч би хвилинку, повинен стати звичаєм кожної християнської родини. Те читання повинно бути щоденною поживою людей. Воно є їжею здоровою, цілющою, що зміцнює, воно й повинно великою мірою заступити те, що бідні, засліплені люди вважають за необхідний харч кожної днини – читання часописів [5, 209].

29 Нарід, котрий має учених, здобуває собі в інших визнання і честь, і люди з ним рахуватися мусять [4, II т., 10].

30 Для християн є це певна річ, що коли б Пресвята Діва Марія взяла в руки цю справу і усі труднощі, пов’язані з нею, то ми скоро дійшли би не тільки до миру взагалі, але й до справедливого і тривалого миру. Бо кожний розуміє, що мир, який не рахувався б із потребами народів і при якому народи уважали б себе скривдженими і ними в дійсності були, не був би ніяким миром, а радше причиною нових чимраз гірших ускладнень і взаємної ненависти, які мусили би довести до нових воєн [1, 362].

31 Вручаючи Вас любові і милосердю Христовому, просимо Спасителя Нашого, щоби дав нашому народови християнським життям та християнською працею дійти до кращого майбутнього, до правдивої загальної просвіти, до доброго матеріального побуту, до моральної сили і здоров’я у Христі Ісусі Спасителю світу, в ім’я Котрого уділяємо Вам всім Наше Архієрейське благословення [4, І т., 426].

Дата добавления: 2015-05-24