БЕРЕЗЕНЬ 2 страница

10 А навіть тоді, коли розум і не помиляється, – навіть тоді ще зуміє не раз воля викрутитися від того, що розум показує їй як добро, – а береться за те, що собі злюбила, хоч воно добрим і не є.

Крім того, мало речей на світі, у яких розум докладно й всесторонньо бачив би саме добро так, щоб уже конечно тягнула до цього добра і воля.

Не раз те, що є добріш для душі, є прикрим для тіла, а знову те, що догоджає тілу, – те шкодить душі [4, II т., 41].

11 З браку життєвої мудрости походить нерозвага чи нерозважність (imprudentia), якої відмінами є поквапність (ргаесіріtаtіо), нерозсудливість (іnсоnsіdегаtіо) і змінливість (іnсоnstаntіа). А що до життєвої мудрости в її суті належить старанність (sollicitudo), доведеться нам говорити і про недбайливість чи байдужість (negligentia).

До хиб, які вдають життєву мудрість, треба зачислити хитрість (astutia), тілесну мудрість (prudentia carnis), далі обман (dolus) і підступ (fraus). А якщо запитаємо про корінь тих хиб чи пороків, то треба буде сказати, що ним є, з одного боку, розпуста (luxuria), а з другого боку – захланність (avaritia) [2, 375].

12 Змінливість полягає у своїй суті на відступленні від доброго свого рішення. А від свого рішення чоловік звичайно буде відступати через невпорядковане прив’язання до чогось, як довго жадоба душі не змінить рішення, так довго чоловік стоїть твердо при своїм та противиться порушенням пристастей. Та якщо чоловік є непостійний і змінливий, його рішення буває таке слабе, що від нього відступає. А якщо рішення є звершенням діла життєвої мудрости, то й відступлення від рішення треба приписувати порокові нерозважности (imprudentia). Цей порок бере справді верх у душі теж із причини браку інших моральних чеснот, себто з браку здержаности чи мужности, але все таки він належить до ума – змінливість є пороком ума.

Типом змінливости є цар Саул в останній добі свого життя, в якій переслідував Давида. Переконуючися про чесноти і про вірність Давида, кілька разів з хвилини в хвилину цілковито змінявся. Перед хвилиною хотів убивати, за хвилину промовляв до нього ласкаво і сердечно, щоб знову в короткому часі вернути до своєї ненависти і поставити убити Давида (пор. І Цар. 26, 1-16 і 21-25) [6,379].

13... Нерозважність може бути причиною тяжких гріхів, оскільки є відверненням від Божих правил, себто є або погордою, або відкиненням чи нехтуванням Божого закону. Але й може бути без погорди Божих правил і без порушення того, що належить до конечних передумов спасення, і тоді може бути лише повсякденним гріхом. Якщо говоримо про гріх нерозважности, то, так само як при кожному грісі, людська воля мусить бути вільна. Вона звернена не до самої нерозваги, бо ніхто не хоче бути виразно нерозважним. Але воля звертається до нерозважного акту, себто чоловік нерозважний хоче діла перед гадкою, діла необдуманого. Можна сказати – без тями береться до діла [2, 275].

14 Натомість чоловік лінивий, до праці тяжкий, буде тягарем і для родини, і для цілої громади; не лишень маєток змарнує, але через лінивство стане з часом нездатним до праці, бо за лінивством увійде в його душу всяка гниль і всяка нечистота моральна [4, II т., 3].

15 Уявім собі людину, що прокинулася з летаргічного сну в домовині. Чи та домовина закопана глибоко в землі, чи покладена в якомусь підземеллі, чи смерть у ній наступить через брак повітря в недовгій хвилині, чи нещасний, маючи досить повітря, буде мусити вмирати голодною смертю. Одним словом, розбираючи всесторонньо становище чоловіка, уявім собі, які будуть його враження, які гадки і як буде діяти: чи рятувати життя, чи видобуватися з тієї в’язниці, чи згодитися з долею і прийняти Божу волю. Важко собі уявити становище гірше, – становище, що проникало б у душу більшим жахом. У такому становищі можна би посивіти за кілька годин. А однак становище грішника є у сто разів гірше [2, 235].

16 Ясно, що небезпека фальшивої віри в Боже милосердя як гріха, противного Св. Духові, є тим більша для грішника, чим більше має гріхів. Свідомо того гріха не допускається, коли хто про себе думає, що має жаль за гріхи, а в дійсності його не має. Але яка незначна межа ділить правдивий жаль від примарного жалю й правдиву надію від перебільшеної надії. Коли зважимо, що грішник, особливо той, що має гріхи чуттєвости, тратить духовий смак вічних дібр і духове почуття вічної кари, коли зважимо, що всі пристрасті, але передовсім статеві пристрасті, псують усе здоров’я й силу людських почувань та стають причиною того, що чоловік легковажить вічні й духові добра та перестає про них дбати як про добра важкі, але можливі, щоб їх досягнути, – зрозуміємо, як нелегко може чоловік сходити з правильної дороги надії одним або другим способом [2, 205-206].

17 Захланність також підштовхує людей до лицемірства, хитрощів, обману і підступів. Це доводить щоденний досвід життя. Само собою зрозуміло, що всі ті хиби душі, що вдають мудрість, є також зв’язані зі всіми іншими пристрастями й пороками душі, але, без сумніву, в захланності є той напрямок душі, що в своїй суті найбільше опирається напрямові життєвої мудрости. Бо захланність найбільше належить до хибно зрозумілої найвищої мети та до засобів, яких треба для осягнення тієї мети. Як життєва мудрість шукає доріг до осягнення тієї мети – вічного блаженства, – так захланність до дібр цієї землі шукає засобів, що ведуть до тих дібр як до найвищої мети. Звідси всі пороки, що противляться мудрості, зберігаючи її видимість, випливають із захланности [2, 385].

18 Стережіться гріха проти святої віри; тримайтеся св. Церкви. Як зрада своєї батьківщини, так і зрада св. Церкви, нашої Матері, що від дитинства до гробу веде нас і в кожній потребі подає руку допомоги, є мерзенним злочином. Пам’ятайте, що Бог дав вам ту велику ласку належати до святої католицької вселенської Церкви. Любіть її і будьте їй вірні [5, 44].

19 Злочин, скоєний в ім’я патріотизму єсть тим більшим злочином проти народу, чим більше може подобатися, чим більше може бути приводом до похвалювання, до втіхи з того, що єсть злом [4, І т., 424].

20 Ви мусите з’ясувати собі, що легковаження гадки й досвіду старших є відкиненням авторитету віку й досвіду та що упадок авторитету є завжди небезпечний. Хто відкидає авторитет старших – легко відкине авторитет батьків, а відтак і кожний інший авторитет у народі. Вкінці дійде до того, що буде відкинений авторитет Церкви, Бога і всякої етики. Небезпека таких шляхів поведінки аж надто очевидна. Хто відкине ці авторитети, тому лишається або власний його авторитет, або авторитет його партії, або близьких йому клік. Чи ж це не веде до повної анархії? [4, І т., 360]

21 А се говорю до вас, що шукаєте сили економічної без моральности, без закону Божого. Неможливий є добробут економічний без моральности, бо є неможливий без суспільного ладу; а ладу суспільного нема, де нема рівноваги права і обов’язків. А сеї рівноваги нема, де нема етики [4, II т., 6].

22 Нема і ніколи під сонцем не буде іншої науки, яка була б відповіднішою дорогою до ладу та економічної сили, як Євангеліє Ісуса Христа! Бо нема й не буде науки, що в рівній мірі, як Євангеліє, зберігала б рівновагу прав і обов’язків людей супроти себе, – яка визначала б межу самолюбства та любові до ближнього, – яка так розв’язувала б труднощі суспільного життя. Тому, хоч би навіть і всі ви, любі брати, були багачами, але коли не будете добрими християнами, то багатства ваші не будуть тривалі [5, 210].

23 Коли доручаємо Божій Матері себе самих, тоді виконуємо неначе акт дарування, доповнюючи його благанням про поміч у житті. А коли Преч. Богородиці доручаємо потреби ближніх, цілого світу і поган, тоді сповнюємо акт любови ближнього. Ця любов ближнього скріплює прохання про поміч для себе і вчить успішніших виявів посвяти своєї парохії, родини чи хати, чи вкінці особистих своїх справ і потреб. Є в житті кожного християнина така ділянка, наче священича, в якій кожний християнин покликаний до сповнювання священичих дійств. Таким священичим діянням, доступним кожному християнинові, є вступатися перед Богом за цілий світ, випрошувати з неба Боже милосердя для грішників, рятувати від упадку душі, що живуть у небезпеці гріха, молитвою за них [1, 364].

24 Віра, що “діє через любов”, спричинює те, що добрі діла християнина світять перед людьми блиском надприродної краси, а люди “бачачи ті добрі діла”, прославляють нашого Отця на небі” (Мат. 5, 16). У величному образі, яким передає Апостол цілу історію Божого об’явлення, представляє він велич тих, що повірили. “Вірою приніс Авель Богові жертву ліпшу, ніж Каїн, і нею отримав свідоцтво, що він праведний... Вірою Енох був переселений, щоб не бачити смерти, і не знайдено його, бо переселив Бог. А перед переселенням одержав свідоцтво, що подобався Богові, без віри ж неможливо Богові подобатися... Вірою Ной, одержавши об’явлення про те, чого ще не бачено, в страсі побудував ковчег на спасення свого дому, котрим осудив світ і став наслідником праведности, що походить з віри. З вірою послухав Авраам, щоб вийти на місце, котре мав дістати в наслідство, і вийшов, не знаючи, куди іде. Вірою мешкав в обіцяній землі як чужій, живучи в шатрах з Ісааком і Яковом, співнаслідниками тої святої обітниці... Вірою і сама неплідна Сара дістала силу зачати сина помимо віку, бо вірила, що вірний Той, хто обіцяв. Тому від одного, та ще й помертвілого старця народилося множество, як звізд на небі і як безліч піску на березі моря. В вірі померли всі ті, що не прийняли обітниць, але здалека її бачили, витали й визнавали, що вони подорожні й чужинці на землі... шукають вітчизни, бажаючи ліпшої – тої, що в небі. Вірою жертвував Авраам свого сина Ісаака... Вірою про будуче благословив Ісаак Якова й Ісава, вірою Яків, умираючий, споминав про прихід синів Ізраїлевих... Вірою украсили Мойсея після народження... Вірою Мойсей... волів радше страдати з Божим народом, ніж мати проминаючу розкіш з гріха, за більше багатство вважаючи наругу Христа, ніж єгипетські скарби... Вірою перейшли ізраїльтяни Червоне море, неначе по сухій землі... Вірою попадали мури Єрихону... Вірою блудниця Раава не загинула з невірними... І що ще маю сказати? Бо не стане мені часу оповідати про Ґедеона, Варака, Ефтея, Давида, Самуїла й Пророків, що вірою поконували царства (хананеїв, филистимів, анонітів), чинили справедливість, доступали обітниць (Ісус Навин, Давид), загороджували пащі левам (Давид, Самсон, Даниїл), гасили силу вогню (в вавилонській печі), уникали вістря меча (Давид, Ілія), ставали з сильними з немічних (Йов, Езехія, Товит), бували хоробрими на війні, побіждали у війнах, розбивали полки чужинців. Жінки діставали своїх померлих з воскресення (від Ілії, Єлисея), а інші переносили муки й терпіння з надії на воскресення. Інші були висміювані, бичовані, в’язнені, каменовані, пиловані, суджені, вмирали від меча, блукали в овечих і козячих шкірах, бідуючи, гноблені, мучені, ті, котрих світ не був достойний, скиталися по пустинях, і горах, і вертепах, і земних печерах, і пропастях, а всі вони вірою одержували свідоцтво, а всі вони, будучи свідками віри й маючи її свідоцтво, не прийняли обітниці, бо Бог передвидів для нас щось ліпшого” (Євр. гл. 11) [2, 175-176].

25 Ми говорили про різниці між мистецтвом і життєвою мудрістю, але це не заперечує того, що життєва мудрість є також своєрідним мистецтвом, мистецтвом життя, мистецтвом правильного думання, і твори того мистецтва можуть мати всі прикмети мистецьких творів [2, 362].

26 Нема вищого й кращого ідеалу для християнина, як віддати життя за віру. Смерть за віру – це участь у Христовій жертві [5, 43].

27 Велика й рідкісна це любов – віддати життя за приятеля! А безмірна і направду Божа це любов: усіх людей, і кожного зокрема, вважати таким своїм приятелем, щоб за нього, то значить за кожного чоловіка зокрема, бажати пролити кожної хвилі і будь-яким можливим способом свою кров...

Два рази природною смертю вмирати людина не може. Але Бог, що в силі й чуда творити, може винайти якийсь спосіб, – спосіб таємний і такий високий, що перевищує людський розум, – яким повторилася б жертва смерти. А вчинити це – то непомильний знак найбільшої любови – любови, готової і на жертву життя, любови, стільки разів піднесеної до вищого ступеня, скільки разів ця готовність до смерти повторюється!

Такою саме любов’ю полюбив Христос людство! – Такою є Божа любов до нас!

По всіх церквах – у всіх селах і містах – відновлюється щодня, в часі Служби Божої, Безкровна Жертва Христової смерти. І тут мають усі християни – всі ті, що признаються до Воплоченого Бога Христа та приймають Його науку, – тут мають вони новий доказ безмірної Божої любови до людства [3, 131-132].

28... Зі всього, що людське у Божому надприродному законі, найбільше людським є милосердя. Є то прикмета, чеснота, що на самій межі, перша у надприроді й найбільш природна в природі. Тому і така надзвичайно важлива в християнському житті. Тудою людський ум робить перший крок на дорозі до неба. Тудою й людське серце, прив’язане ще до землі, починає підноситися вгору [4, І т., 247].

29 Кожне слово молитви – це двері чи віконце в небо [5, 153].

1... Що сталося б зі мною, коли б Христос-Спаситель не зійшов був із неба на землю?! Це страшно глибоке питання, Мої Милі Браття! І довге-довге роздумування, – на ціле життя! Коли б не було Христа, ні Його науки, ані св. ласки поміж нами, – тоді зовсім інакше виглядав би той світ, на якому живемо.

Виглядав би гірше, ніж той поганський світ перед Ісусом Христом, коли то вільно було мужеві вбивати свою дружину, а батькові – своїх дітей! Або жінку й діти продавати як худобу, – розуміється, зовсім безкарно! Тоді кожен дбав тільки про себе! Та й лише продумував, якби то другого обманути, використати та скривдити, – або й у неволю взяти? А навіть, як кому треба було, – то і вбити!

Уявіть собі тепер, яким то страшним пеклом є такий світ, що в ньому ні справедливости, ні любови, а сама тільки кривда, сама неволя, самі сльози, саме терпіння, саме нещастя! Кому як кому, а вже найгірше жилося б у такому світі вбогому чоловікові! Не мав би він ні спокою, ні ніякої потіхи! Ніхто не бачив би його сліз, – ніхто на цілісінькому світі не мав би над ним милосердя! Довкруги нього самі вороги! Навіть батьки та й рідні браття були б йому ворогами! Бо і вони шукали б тільки свого добра; лише про себе самих дбали б і не знали б, що справедливість, а що – кривда, що любов, а що – ненависть; не знали б, що милосердя, а що – милостиня.

Мої Милі Браття! Коли б так християни добре усвідомили собі, яким то великим добром є для них всі ті порядки Христа, – а коли б з’ясували собі знову, які страшні установи, звичаї та закони нехристиянського світу, – тоді серцем і любов’ю просто прилипли б до Ісуса Христа.

Бо добре зрозуміли б вони, що направду поза Христом нема ніякого життя, – що святою правдою є Його вислів, що Він є життям людей! О, тоді нелегко було б вирвати віру з серця таких християн! Тоді всі християни, як один муж, призналися б тільки до науки Ісуса Христа! [3, 119-120]

2 Серце чоловіка змінити, навернути до Бога – се річ надзвичайно трудна. Боже мій, яка ж то річ трудна – себе самого до Бога навернути, яка ж то річ трудна – заплакати над собою самим! [4, II т., 115]

3 Поправляйте, проте, наскільки можете, свою долю, але не нарікайте на провидіння Боже! Стережіться квасу заздрости і пожадання чужого добра, бо Господь наказав: “Не пожадай добра ближнього свого” (Вих. 20, 47 – 10-та заповідь Божа). То значить, можеш бажати собі такого самого добра, як він має, але не вільно тобі смутитися з його добра ані хотіти йому його відібрати [4, II т., 9].

4 Про глупоту, що противиться Божій Мудрості, каже св. Апостол Павло: “Мудрість цього світу є глупотою у Бога” (І Кор. 3, 19). А на іншому місці каже, що “тілесний чоловік не приймає того, що є, Духа Божого, бо це для нього глупота і він не може цього зрозуміти” (І Кор. 2, 14). Про ту Мудрість та глупоту і про їх суперечність тепер не говоримо, а говоримо лише про ту глупоту, що противиться життєвій мудрості, яку можна назвати нерозумом. Та щоб правильно уявити всі хиби чи вади, що противляться життєвій мудрості, треба на вступі розрізнити ті хиби, які походять з браку життєвої мудрости чи якоїсь її частини, і ті хиби, які полягають на якомусь зловживанні тим, що потрібно для життєвої мудрости. Тоді хиба набуває вигляду мудрости, або вдає мудрість, чи є фальшивою мудрістю [2, 374].

5 З трьох причин журба про насущний хліб може бути гріхом. Передовсім тоді, коли чоловік так про потреби життя дбає, що ті потреби стають для нього найвищою метою життя. На другому місці може бути старанність і журба про дочасні добра пересадною. А пересадною буде старанність тоді, коли вона людину відганяє від духовних дібр, які є перші та важливіші. Тому в притчі про сіяча чи радше в її поясненні, даному самим Христом, каже Євангеліє: “Журба цього світу й омана багатства заглушують слово, і воно буває без плоду” (Мат. 13, 22). Третя причина, чому заборонена журба, – це брак довір’я до Господа Бога і до Його святого провидіння. Цей брак викликає непотрібний і перебільшений острах, що коли чоловік зробить те, що може й повинен, то все ж не досягне остаточного заспокоєння потреб [2, 389].

6 Обман багатства є такою страшною отрутою, що з людей обманених робить обманців. Насправді кожна пристрасть веде чоловіка до нещирости, але з усіх наймогутніше робить це пристрасть захланности на дочасні добра. Вона особливим способом неначе виробляє в людині те подвійне лице, подвійний язик, подвійну душу, котра будь-що хоче (в християнина) служити двом панам. І з того огляду похіть очей, ця пристрасть захланности чи брак євангельської вбогости, є тією вадою душі, що найбільше противиться Євангелію і найбільше від Євангелія відвертає. Вже в Євангелію бачимо, що найгіршими ворогами Христа були фарисеї, що “були грошолюбами” (Лук. 16, 14). Вони не тільки не зближалися до Христа, але прагнули, по змозі, шкодити Йому, відводити від Нього людей і в поняттях людей знищити все те, що могло їх до Христа довести. А загальний характер фарисеїв – те, що назване фарисейством і Христос у фарисеїв картає особливим способом, – це їх лицемірство, удавана побожність, обдурювання людей зовнішніми оманами [2, 403].

7 Стан Божої благодати в душі не зменшується навіть через найбільші несмертні гріхи. Хоч би чоловік і без кінця допускався простимих гріхів, Божа благодать у своїй суті залишається такою, якою є; вона навіть росте через добрі діла християнського життя, а не зменшується через несуттєві відвернення від першої цілі чоловіка – спасення вічного. Але через усі хиби й через невживання віри ростуть у душі схильності, а вони не дають чинити згідно з вірою, і в міру зросту тих лихих схильностей зменшується теж природний, відповідний до віри нахил – жити по-християнськи. То й нахил жити по-християнськи ґрунтується передовсім на моральних чеснотах і то не оскільки вони є вливані надприродною благодаттю, а оскільки вони є набувані власним діянням чоловіка. Такі природні чесноти можуть зменшуватися до безконечности, себто їх сила може слабшати в міру зросту і злих звичаїв, і повсякденних гріхів. Через зріст у душі чужих і неприхильних вірі сил та через зменшування того всього, що є якимсь природним – чи схильністю, чи звичаєм, чи чеснотою, що вірі помагає, хоч віра сама в собі не зменшується, – чоловікові стає чимраз трудніше жити з віри. Життя з віри слабне, й тому віра бодай видається чимраз слабшою; вона чимраз менше впливає на життя чоловіка, чимраз більше залишається невжитою силою – аж до хвилини, коли воля в речі вже сущій і важливій відвернеться від своєї цілі, від Бога, й допуститься смертного гріха [2, 174].

8 Гріх – це змії, що людині приносять смерть. Гріх – це тяжка рана, завдана двосічним мечем, яку треба довго лікувати [5, 64].

9 Смерть є таким образом гріха, що в ній нелегко можемо шукати образу того, чим є пробудження з гріха, себто тієї першої хвилини, в якій нещасний грішник приходить до себе й спостерігає той стан. У самій смерті не можемо знайти тієї хвилини пробудження; вона ж є образом тієї смерти, з якої вже пробудження немає, образом другої смерти, того гріха, що вже не буде відпущений [2, 234].

10 Природне становище таке, що, попри надприродні вливані в душу чесноти віри, чоловікові залишаються всі його людські гадки, упередження, слабкості, блуди й помилки. Його природа, хоч і освячена Божою благодаттю, лишається слабою людською природою. Не тільки до учнів, що відступали з Єрусалима і йшли в напрямку Емауса, але й до всіх учнів, до людської природи, звертається Христос словами справедливої догани: “Ви нерозумні й тверді серцем, щоб повірити всьому, що говорили пророки” (Лук. 24, 25). Те, що було найбільшою перепоною до розвитку віри. “Як ви можете вірити, коли ви приймаєте славу один від другого, а слави, що від одного Бога, не шукаєте” (Йо. 5, 44). Коли грішники, зачеплені Божою благодаттю, стануть Христовими учнями, вони зміняться лише частково: вони й далі будуть цінувати людську славу й не пам’ятатимуть про Божу славу, в них залишиться щось з того фальшивого й небезпечного суду. Те, що було перешкодою для прийняття віри, може стати навіть небезпекою її втрати. Дорога до втрати віри веде також через підлягання злим звичаям природи [2, 172].

11... Як для одиниці, так і для народів, найбільшим нещастям на сім світі єсть змішання понять добра і зла (Іс. 5, 20) [4, І т., 424].

12 Страх перед карою, а навіть і початковий страх перед виною, може чоловіка довести до розпуки. Дивлячись на неміч, дивлячись на руїну, до якої довело його власне його поступування, грішник, що ще не вміє із себе виходити, що не вміє в ніякім кроці поступування ставати вищим від себе, може рятунок признати за неможливий. Бо ж він і є неможливий для природних сил чоловіка. Віра справедливо показує, що рятунок із гріха – тільки в Божій благодаті, але грішник не звик уживати правд віри [2, 201].

13 Та к маємо, властиво, три роди страху, з котрих один злий, а два є добрі. А що невільничий страх, страх перед карою, ми поділили на два типи, один злий, а другий добрий, тому й богослови дають злому страхові назву осібну, називаючи його невільничо-невільничим, себто цілковито невільничим; невільничим у своїй суті, в відверненні від кари, й невільничим у своїм способі, бо кару вважає за найгірше зло [2, 184].

14 В наших обставинах треба уважати цілком загальним явищем, що люди, мало духовно освічені, не уважають за обов’язок згадувати про гріх, про який сповідник не питає. Тому сповідник, що вдовольняється оскарженням каянника і питаннями, не помагає йому пригадати собі всіх гріхів, допускається безперечно святокрадства, бо спричинюється до недостойного прийняття Таїнства Покаяння, поминаючи вже те, що допускається й другого святокрадства, даючи розгрішення в стані тяжкого гріха, себто вже при другій Сповіді, так вислуханій. А християнин, що тому не зізнається у гріху, бо сповідник не ставить питання, майже не може бути в цілковитій добрій вірі, хіба живе в селі, в якому ніколи не бачив правдивого душпастиря, а мав до діла лишень з ремісниками богослов’я. Вже те саме, що він зізнається в деяких гріхах, вказує на свідомість потреби зізнання, себто на недобру віру замовчування. Зрештою, священик, що не прагне доповнити сповіді пенітента, зазвичай не дає йому тим самим всього сказати, а часто просто таки спішить. Здається неправдоподібною річчю, щоб хто при найстислішій системі обов’язкових питань міг добре висповідати “цілорічних” каянників більше, ніж 10 на годину. Що сповіді тих “цілорічних” є зазвичай недобрі, вказує передусім те, що після них рідко коли настає правдива поправа життя [4, І т., 238].

15... В усіх вадах хибної чи вдаваної мудрости ум зберігає своє діяння та своє здоров’я неначе повним. Можна було би сказати, що людський ум є вірнішим і ліпшим слугою, коли служить фальшивій мудрості, ніж коли служить правдивій мудрості [2, 385].

16 Розпуста є коренем усіх тих пороків, що випливають з браку життєвої мудрости або прикмет, злучених з нею і потрібних для сповнення її діла. Життєва мудрість, так, як кожна розумова прикмета, полягає в своїй суті в тому, що діяння ума робить незалежним від відчуттів. Бо й взагалі діяння ума полягає в тому, щоб матеріал відчуттєвих спостережень переробляти на духовну гадку й витягати з тих відчуттєвих спостережень духовні, абстрактні поняття. Тому сильні відчуттєві враження відтягають душу від діяння ума та спроваджують її в сферу чуттєвого життя. Чим сильніші ті враження, тим більше душу відводять від думання й розумування. Тому й тим більше гасять у душі світло розуму. А що статеві враження є найсильніші між враженнями відчуттів, то й найбільше послаблюють діяння, цілковито гасять світло розуму [2, 384].

17 Стережіться лінивства; в усіх станах лінивство є заразою, є марнуванням свого добра. Бо час для праці є також даром Божим, і даром цінним; працею можна його змінити на прибуток, а дармуванням та лінивством – на власну шкоду [4, II т, 3].

18 Лібералізм совісти набуває в практиці ще й такої форми, що не зважає на малі речі. Може, радше треба би сказати, що так проявляється той “дух унинія і небреженія”, про який так часто і сильно Бога просимо, щоби був від нас взятий. Дух “унинія” – знеохочення, знудження, зраження до всього, чи змучення, проявляється тим, що чоловік стає невразливим на все, що уважає чимсь малим. Та к само дух “небреженія”, себто байдужість, постає природно в душі під впливом усіх пристрастей [4, II т., 241].

19 Можна тут навести деякі фрагменти св. Письма, що вказують на засіб усунення байдужости, оспалости й лінивства в душі. Ти м засобом є Господній страх. Соломон каже: “З Господнього страху відсувається чоловік від злого” (Прит. 15, 27), А Сирах: “Хто боїться Бога, нічого не занедбує” (Сир. 7, 19) (Ці два рядки різні вірші по-різному подають: перший (Прит. 15, 27) – та ж тільки “Вульґата”, в кінцевій частині цього вірша; інші переклади (новіші, між ними й наш український) цю частину мають пропущену. Другий вірш є в Проповіднику 7, 18 (а не в Сираха), і то змінений) [2, 380].

20 Не та суспільність щаслива і багата, котра численних має теоретиків, але та, котра в кожнім напрямі сама себе запезпечує [4, II т., 11].

21 Дорога до виправдання веде через ненависть гріха. Та ненависть гріха спирається як, з одного боку, на страсі, що вже починає бути страхом гріха, провини, так і надії, що вже в грісі спостерігає найбільшу перепону для досягнення бажаного добра. Ось становище, що вже починає наближатися до любови. На акт Божої любови, що сам собою вже і перед Таїнством покаяння повернув би Божу благодать, грішник ще не має сили, але як перед сходом сонця небо починає бути прикрашене світлом зірниці, так заки в душі розійдеться Божа благодать, що спливе на неї, душа починає звертатися до Бога. Це називає св. Тридентський Собор початком любови [2, 206].

22 Але коли хтось став би оповідати, що чоловік, живцем похований і чудом вирятуваний, добровільно шукає способу, щоб наново живцем бути закопаним, у те ніхто не схоче повірити... Його становище було з тих, що про них можна сказати: “Краще йому було би з каменем на шиї втонути в глибині моря”. Становище було, може, гірше від становища того, що був похований живцем, а одначе, виправданий, хоче вернути в давнє становище, – чи це не знак, що його пробудження, його виправдання було тільки фіктивне, нещире, неправдиве? Він ще з летаргічного сну не пробудився [2, 235].

23 Для нещасних грішників майте серце, повне милосердя; гріхи свої намагайтеся очистити виявами християнського милосердя супроти тіл і душ, а дітей своїх учіть зберігати невинність і молитися за навернення грішників. Це дві преважливі, як не найважливіші, християнські чесноти життя [4, І т., 259].

24 В старовинному поганському світі була відома суперечність двох філософічних шкіл у понятті і представленні того, що називаємо пристастю. Хоч, поправді сказати, це слово в нашій мові має радше недобре значення, себто практика нашої мови розв’язує, і не цілком правильно, той спір старинних філософів, що повертався коло питання, чи пристрасті можуть бути чи не можуть бути, чи вони є чимось злим? Стоїки вчили, що мудрець чи чоловік добрий не може мати в душі ніякої пристрасти. Для них чеснота була неначе якоюсь безпристатністю. Перипатетики, себто школа Аристотеля, вчили, що пристрасті в душі мудреця можуть бути, але допроваджені до міри. Секта стоїків, основана Зеноном, втішалася в світі великим успіхом, а його завдячувала передовсім своїй теорії про безпристрасність. У практиці та безпристрастність виходила на брак участи в усіх справах, які людей зворушували й хвилювали. Безпристрасність проявлялась браком милосердя, браком співчуття, браком усіх людських почувань. Гордий стоїк уважав себе за щось вище від людей: його цілий світ неначе необходив. Перепатики навпаки – мали найбільше людські поняття. Вони стереглися всякої пересади, а тим може й найбільше відповідали цілій грецькій культурі, що за основу життя й поступу ставляли міру...

Нераз пізніші філософи хотіли ту суперечливість старинних шкіл звести до малого непорозуміння. І дійсно, якщо пристрастю назвемо невпорядковану пристасть, себо пристасть, над якою воля в світлі розуму не панує, тоді мусимо сказати, що стоїки мали слушність. Правдива чеснота вимагає впорядковування пристастей та жадоб, панування волі над ними та поступування в світлі розуму [6, 299].

Дата добавления: 2015-05-24