БЕРЕЗЕНЬ 1 страница

ЛЮТИЙ

СІЧЕНЬ

Золоте полотно віри

ПЕРЕДМОВА

ЖИТТЯ - ЦЕ МИСТЕЦТВО

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА.. 1

СІЧЕНЬ. 2

ЛЮТИЙ.. 8

БЕРЕЗЕНЬ. 13

КВІТЕНЬ. 19

ТРАВЕНЬ. 24

ЧЕРВЕНЬ. 29

ЛИПЕНЬ. 36

СЕРПЕНЬ. 43

ВЕРЕСЕНЬ. 48

ЖОВТЕНЬ. 54

ЛИСТОПАД.. 63

ГРУДЕНЬ. 69

ДЖЕРЕЛА.. 76

... Хто б розказав мені про мене: як то дивовижно переплітається в мені так багато неймовірних чудових речей, як уміщається в мені одній стільки парадоксального та суперечливого; сама собі – я дивна; i кожен день відкриває мені все нові й нові таємниці в мені? Хто дуже глибоко пізнав самого себе і світ, хто жив за переконанням віри, той міг би пояснити мені, що маю з тим усім робити. Для мене на цьому відтинку життя такою людиною виявився Митрополит Андрей Шептицький.

Якось раз мене зовсім несподівано осяяла думка – упорядкувати книжечку, в якій були би думки Митрополита Андрея на кожен день року. На той момент я займалася зовсім іншими речами та ще й не українською мовою, тому ця ідея мені видалася справді зісланою з Небес. Бо, чесно кажучи, ми, пересічні вірні, далекі від його глибоких богословських розробок, не можемо вповні оцінити духовної спадщини. Адже багато святих стало такими популярними якраз завдяки збіркам афоризмів, сентенцій, притч, повчань, історій, де блискавично вражає високий рівень мислення, глибина духовного досвіду, оригінальність образного вислову.

Отож при цій нагоді я подивилась іншими очима на твори Митрополита Андрея: я шукала в них відповіді на конкретні питання, які хвилюють мене у щоденному побуті. Тональність розважливої мудрості не просто захоплює та переконує, а умиротворює, бо подає вичерпну відповідь і тим звільняє від тривоги, неспокою.

Скільки прекрасних метафор відкрило мені це нове знайомство з Митрополитом Андреєм! Вiн говорить, що коли людина народжується, то Господь прив’язує її душу до себе золотою ниткою, приймає за свою дитину, вимагаючи лиш одного – жити християнським життям. А й справді, скільки нас, тих, хто прийняв святе Хрещення і з тією золотою ниткою мандрує по білому світі? Нас тисячі тисяч, і кожен тією своєю ниточкою, переплітаючись разом із іншими, творить золоте полотно віри, що напинається між небом і землею. Зрештою, в цій збірці є ще чимало образів-символів, які глибоко розкривають сутність людського покликання на землі.

Галина Доманська

грудень 2000 р. – квітень 2001 р., Рим.

1 Коли Господь Бог чоловіка на цей світ пускає, в’яже його з Собою, наче якоюсь золотою ниткою, якби якимсь сильним ланцюгом, що з одного боку самого Господа Бога в небі тримається, а з другого боку душі християнина держиться. Та золота нитка, та свята зв’язь, що християнина з Богом тримає, є в тому, що Всевишній Бог приймає чоловіка за Свою дитину, за Свого сина. Чоловікові, як Своєму синові, дає Бог із неба Свою святу ласку та всякі Свої дари. А за те домагається Бог від чоловіка, щоб Його св. закону в житті тримався та ніколи не робив нічого такого, що законові Божому противилося б.

Все те дається через Св. Хрещення. В ньому, власне, зав’язується поміж християнином і Господом Богом та свята зв’язь синівська, що їх лучить.

... Через таке зав’язує свята нитка між Богом i людьми. Тримається Бога з одної сторони – бо що Бог обіцяв, те і робить, – а людей тримається, коли своє роблять, коли Божий закон шанують [3, 216-217] ¹.

2 Поза святими Тайнами і добрими ділами нема іншої дороги до Божої благодати, крім молитви [5, 153].

3 Хай там що, а життя є своєрідним мистецтвом, себто різниться від того мистецтва, що полягає на витворюванні зовнішніх гарних і добрих творів. Життя – це мистецтво, а його твори – це дiла розуму й волі, цілої людської душі. Як у мистецтві артистів, так і в мистецтві мудреців лиш мало коли може чоловік спиратись на певні розумування та докази, зате частіше має до діла з якимись досвідом, думками, інтуїцією, враженнями, що їх трудно брати під норму математичних формулок. Як приклад нехай послужить те, що мені колись великий артист оповідав. Малював образ жанру, представляючи нутро кімнати. В кімнаті стояв стіл, при столі сиділи різні особи, артист бився з гадкою, чи не поставити на столі вазонок з квітами. Вже кілька разів і перемальовував вазонок, а тепер на столі не стояло нічого. До робітні прийшов купець образів, а треба знати, що вони бували незрівнянними знавцями мистецтва. Хвилинку дивиться на образ і, звертаючись до маляра, каже: “Знаєте, я порадив би вам на тому столі вималювати вазонок з квітами”. Тисячу разів у житті приходить чоловікові і самому йти за такою інтуїцією, і, річ очевидна, вміти тією інтуїцією чужих людей користуватися – це велика й дуже цінна прикмета. Та тільки не знати, чи слово “понятливість” цілком передає ту гадку, бо воно передовсім висловлює здатність розуміти річ і приймати стислу правду, подавану вчителями. Що це не та понятливість чи тямучість, про яку говоримо, – це річ ясна. Питання лише, як передати вразливість на гадку, досвід чи раду людей мудрих? [2, 351].

4 Скажіть же тепер самі, чи Ви не чули в серці того голосу ласки Божої, як дзвони кликали до молитви? Чи не обізвалося тоді й сумління твоє, мій Брате милий? Чи розум не показав тобі, ясно як на долоні, що голос, який оце кличе до церкви, до Бога, – це голос Божий? Чи не зрозумів ти тоді, що маєш святий обов’язок за тим голосом іти? А якщо ти коли за цим голосом і не пішов, чи не чув ти в серці, як благодать Божа та власне твоє сумління твій гріх тобі викидали? А гризла, сварила, напоминала тебе [4, І т., 17].

5 Мудрість шукає доріг до осягнення цілі. До неї належить усе те, що чоловік власним поступуванням може зробити, щоб осягнути ту мету. Тому мудрість мусить передбачувати ціль майбутню і до тієї цілі пристосовувати теперішнє поступування чоловіка. Те передбачення, яке і поганські моралісти, і християнські схолясти просто називають тим самим словом, якого вживається, щоб означити Боже зарядження, – словом “провидіння”, те передбачування будучини є, очевидно, найголовнішим дійством мудрости, бо від нього залежать усі її дії. Вона судить, радить, наказує, а все те робить, пристосовуючи відповідні засоби до відповідної цілі. Щоб і ціль була добра, і засоби щоб відповідали тій цілі, треба того, сказати б, віщого світла, що веде і суд, і раду, і наказ [2, 353].

6 Горе тим, що беруть лукаве за добре, а добре за лукаве, що уважають тьму за світло, а світло за тьму, що уважають гірке за солодке, а солодке за гірке [4, І т., 424].

7 Хто лиш свідомий природи людської, той не може не здавати собі справи з того, що в його душі єсть щедрий предмет до покаяння і поправи. Се азбука християнської психольогії; нема чоловіка, в котрім би життя християнське стояло на іншій підвалині, як на покаянню. Нема чоловіка, котрий би перед Богом не був грішником, котрий не мав би обов’язку каятися [4, II т., 115].

8 Ті Божі правди, вони нам такі знані, ми до них так звикли, що нам не раз, може, видаються зовсім вже знаними. Та к єсть в нашій праці над іншими, але так не єсть в праці нашій над собою самими [4, II т., 115].

9 Вправді, сама віра дає нам силу визнати за правду те, що Бог об’явив, а вже саме визнання направду не може бути без якогось розуміння. Вистачає, щоб те конечне до віри розуміння було таке, як у дітей. Але без помочі віри неможливо людям навіть так розуміти. Без помочі віри вони, люди, з Никодимом питають: “Як може це бути?” (Йо. 3, 9). Їх стосується слово Христа, сказане до Марти: “Коли віритимеш, побачиш славу Божу” (Йо. 11, 40). Без тієї віри людина нічого не побачить, нічого не зрозуміє. Але навіть і тоді, коли вже повірить, далеко буде ще від того, щоб мати бодай таку віру, як зерно гірчиці (Мат. 17,20) [2, 440-441].

10 До слабости в вірі причиняються не раз і неясні та трохи помилкові поняття про віру. Хибні поняття про віру, коли вони свідомі, можуть бути просто єрессю і можуть віру цілковито нищити. Але коли ті хибні поняття є несвідомі, себто коли є лише неясностями й непевностями, вони не становлять гріха невірства й можуть залишатися в душі з вірою, ба навіть і з живою вірою, себто з чеснотою любови Бога [2, 174].

11 Ми безнастанно в житті стоїмо перед дорогами, що в різні боки розходяться, і безнастанно мусимо вибирати між двома дорогами. Тому потрібно і цінно для християнської праведности мати безпечні і певні засади вибору. Вибір, очевидно, тим вагоміший, чим розтягається на більше сторінок життя чи на більше літ життя. А коли йдеться про той вибір, від котрого залежить ціле майбутнє життя, себто про вибір стану для молодого чоловіка, той вибір є, можна сказати, безоглядно найбільшого й першого значення. Тому з огляду на мудрість доводиться нам

говорити про вибір, особливішим способом про вибір стану, але щоб бути в змозі вичерпати предмет вибору, треба спершу перейти всі хиби, противні життєвій мудрості [2, 374].

12 Ціле пізнання людини веде ум у глибину. Із зовнішнього спостереження відчуттів веде в умови пізнання глибокого змісту. Очевидно, світло нашого розуму є скінченне, себто не є безконечне, має свої межі. Ті межі є тим дальше, чим гостріший і бистріший розум. Чим розум сильніший, тим глибше й дальше сягає. Та є речі, до яких ніякий розум людини не може сягнути. Тому треба чоловікові якогось надприродного розуму, щоби зміг сягнути до пізнання і тих речей, що їх світлом природного розуму не можна пізнати. Те надприродне світло дає дар Святого Духа, що його називаємо даром розуму. Що той дар є чимсь іншим від віри, виходило б хоч би з того, що Апостоли вже вірили, коли Ісус Христос “створив їм розум, щоб розуміли писання” (Лук. 24, 45). З того виходить, що, очевидно, треба спершу вірити, щоб тим надприродним розумом віри правди розуміти, за тими словами Пророка Ісаї (7, 9): “Якщо не повірите, не зрозумієте”. З того виходить, що віра є неначе першою чеснотою, разом з богословськими чеснотами, яких предметом є остання мета чоловіка. Вона і всі Божі чесноти є цінніша й вартісніша від дарів Святого Духа, але те не перешкоджає, що ті дари мають також свою неначе безконечну вартість і красу і що про них треба думати, дуже дбати та часто й дуже молитися [2, 245-246].

13 Що всі непогамовані чи невгамовні пристрасті є частково причиною хиб проти життєвої мудрости – це ясно, бо життєва мудрість якраз є в тому, щоб цілому життю людини накинути правило розуму. Тому пристрасті всі можуть проти того правила бунтуватися і викликати в душі спроти чи душу вести до справ противних мудрості. Але найсильніша поміж тими пристрастями або найбільш противна розумові буде якраз розпуста. Кажемо найсильніша, бо її порушення найбільше потрясають цілою душею, а через те й найбільше затемнюють розум [2, 384].

14 “Є дороги, каже Мудрець, що видаються чоловікові праведними, а кінець їх веде у смерть” (Прит. 14, 12). Що ж тоді говорити про дороги, на які чоловік стає, не приглянувшись навіть до того, що видається. А такою є дорога, на яку чоловік без уваги і необдумано ступає. Якби хтось так само пускався в дорогу подорожі, сказали би про нього просто, що зійшов з розуму. Іде і не знає де. Не пам’ятає на мету і не турбується чи дорога веде до якоїсь мети [2, 378-379].

15 Хитрість вишукує неправдиві й удавані дороги до якоїсь доброї або недоброї цілі. У тому виборі доріг треба розрізнити обдумання їх і виконання. Обдумання належить до пороку хитрости, виконання – до пороку обману. Обман є якимсь виконанням хитрости або хитрістю, пристосованою в практиці, введеною в життя [2, 383].

16 Є люди, для яких релігія є неначе урядовим одностроєм, якого вживають лише кілька разів у рік при патріотичних торжествах. Інші, щиріші до Бога, надягають мундир християнства кожної неділі, але потім складають його до скрині, а вбирають інший одяг на цілий тиждень. Треба сказати, що дуже важко зрозуміти таких людей [5, 44].

17... Недуга людської совісти є надзвичайно шкідлива ще й тому, що противиться одному з важливих, очевидно, принципів християнства. Ти м принципом є, що усі чесноти і ціла християнська праведність мусять складатися передусім з самих дрібних і малих речей; вона з природи речі є мозаїкою, зложеною з дрібних кусників, з маленьких жертв, умертвлень в дрібних речах, з уваги на дрібні речі. То й принцип дуже виразно висловлений в притчі про таланти: “Добре, слуго добрий і вірний, – каже пан, – в малім ти був вірний, над многими тебе поставлю” (Мт, 25, 12). А в іншому місці каже Христос: “Хто вірний в найменшому – і в многому є вірний, а хто неправедний в найменшому – і в многому є неправедний” (Лк. 16, 10). Бог дивиться на внутрішній стан душі, і в тому стані тільки ціла вартість доброго діла. Тим-то і маленька лепта убогої вдовиці є більшим даром, ніж найбагатші жертви багатих (Мрк. 12, 42). А совість, що легковажить малі речі, дивиться на них тільки зізовні, судить про них людським судом цього світу і є далека від Божого суду. Зрештою, наше становище перед Богом таке, що наша служба супроти Нього складається з дрібних діл. Бо ми самі малі, дрібні сотворіння, і тому здається, що необхідна консеквенція християнської покори – уважати на малі речі [4, І т., 242].

18 Що виконане діло життєвої мудрости чоловіка рятує від гріха, видається очевидною правдою. Бо якщо рішення має бути дійсно рішенням, а наказ наказом – чеснота мудрости сама мусить обдумати й усі засоби, щоб знайти послуг у житті. Знайти всі ті засоби й вирішити, котрі засоби потрібні до виконання головного рішення життєвої мудрости, буде вибором [2, 373].

19 При тому мусимо пристосуватись і в тому до християнського життя, щоб боротьба з гріхом, зі злом також у нашому уявленні стояла при найбільших поривах до євангельської звершености. Та к воно в житті буває: сьогодні на крилах віри й любови до Бога підношуся до третього неба, а завтра зі зламаними крилами падаю немов у прірву пекельну. Нині підношу очі до неба й неба небес та всіма бажаннями серця хочу бути святим, а по хвилині переконуюся, що не вмію дотримуватися найголовніших Божих заповідей, а бодай що я наражений на тяжкі спокуси, що ведуть у важкі гріхи [2, 132].

20 Коли людина полюбить Бога, тоді для неї є милим все, що Богові належить, що до Бога веде і що Йому миле. Тоді дорогим і милим стає їй Боже слово, через яке вона краще пізнає Бога, і Божий Закон, в якому виражена Його воля, і молитва, якою з Ним розмовляє... Мила їй також кожна людина, бо в ній вона бачить Божу дитину. Та к любов Божа просвічує ціле життя людини. А головно просвічує вона взаємовідносини між людьми [5, 110].

21 Для св. Ап. Павла щире милосердя є тою прикметою, що на першому місці мусить проявлятися серед християн. Воно є неначе їхньою одежою: “Одягніться як вибрані Божі у щире милосердя, добротливість, покору” (Кол. 3, 12). А св. Яків не сумнівається грозити судом без милосердя тому, що не мав за життя милосердя [4, І т., 248].

22 Любов у всіх чистих значеннях цього слова є єдиним добром людського життя. Без неї життя нічого не варте. І чим менше любови поміж людьми, чим рідші щирі діяманти того Божого світла з неба, тим більше треба зберігати і старанно шукати всього того, чим можна хоч дрібку того діяманту знаходити. Тому треба зберігати відвічний звичай поміж християнами святкових побажань, хоч вони бувають і нудним обов’язком, і пустою формальністю, і недооцінюваною чемністю, хоч вони так часто можуть бути нещирими та фарисейськими. Та в них бодай часом можна знайти, а при добрій волі можна і вложити щось зі щирої зичливости і любови [1, 373].

23 Мудрість життя полягає в тому, щоб любити те, що направду є добром. І хто зумів би так любити лише справжнє добро, той був би наймудрішою і святою людиною. А тим справжнім добром є те, що веде до Бога. А найбільшим, найдосконалішим і дійсним добром є сам Господь Бог. І така людина, що шукала б тільки справжнього добра, любила б Бога понад усе. А коли вже сам розум переконує тебе, що Бог такий добрий і у багато разів ліпший від усього, що є доброго на світі, тоді й ти мусиш набагато більше Його любити, ніж усі ті добра, які Він тобі дав [5, 109].

24 Принципи християнства вищі над усі розділені добра людей, вищі над усяку партійність; вони прагнуть до того, щоб усіх людей зібрати в одну родину і впровадити в людський рід цілковито-загальну гармонію і згоду. Всі суспільні групи, що представляють інтерес одної суспільної верстви або одної частини суспільности, не зможуть єднати всіх людей, тому часто ведуть їх до взаємної боротьби і в самих своїх принципах борються не лише проти супротивних принципів, але і з їх прихильниками [4, І т., 288].

25 Саме християнське життя наближає нас до Бога, воно саме є безнастанним скріплюванням нашої надії. “Наближайтеся до Бога – і наблизиться до вас” (Як. 4, 8). Якщо є щось непевного в осягненні вічної нагороди, то непевне тільки наше поступування. Ми можемо не хотіти тієї нагороди й тому можемо бути її позбавлені, але хотіти або не хотіти –залежить від нас. Ми можемо хотіти, а боячись, щоб та воля не була заслаба або змінна, зможемо вжити нехибного засобу молитви і, як каже св. Августин, “робити, що можемо, а просити про те, чого не можемо” (Про природу й ласку, гл. 43). Від нас, а не від когось іншого залежить “через добрі діла зробити певним наше покликання і вибрання” (II Пет. 1, 10). А кожне добре діло є нехибно самою Божою рукою зв’язане з вічною нагородою. Христос запевняє нас, що не лишиться без заплати навіть той, хто вбогому дасть не більше, “як склянку води” (Мат. 10, 42), а Апостол каже, що нагорода перевищує всілякі можливі труднощі й терпіння теперішнього життя та що кожне “теперішнє легке наше горе приготовляє нам у небі безконечну ваготу надмірної слави” (І Кор. 4, 17). Одначе ніяким способом не може християнин “хвалитися не в Господі” (І Кор. 1, 31; ІІ Кор. 10, 17). Господня ласка до людей є така безконечна, що хотів, щоб те, що є Його даром, було теж нашою нагородою, а що “в многім часто прогрішуємося” (Як. 3, 2), то нехай кожний із нас має завжди перед очима і милосердя і доброту Бога, і Його суворість і суд. Нехай кожний із нас судить себе, хоч би й не був свідомий гріха, бо ціле людське життя має бути екзаменоване й суджене не людським судом, а Божим судом. Бог “освітить покрите темрявою й виявить заміри сердець, і тоді буде кожному похвала від Бога” (І Кор. 4, 5), коли, як написано: “Бог віддасть кожному по його ділах” (Рим. 2, 6; Собору Тридентського, сесія 6, декрет Про оправдання, гл. 16) [2, 200-201].

26 А вся та велич християнина, вся його сила і вся його вартість є з віри, що діє через любов з Божої благодати, бо що ж може чоловік сам від себе? Киданий на всі боки кожним вітром не раз суперечливих доктрин і наук, є жертвою людської злоби й хитрости. Ведений пристрастями то в один, то в другий бік, є в неволі тих пристрастей і людських слабкостей, без цілі життя, без керми на човні, киданім хвилями моря, без провідної гадки, без поняття про велич і чистість життя поза гробом, зв’язаний самолюбством, і гордістю, і гнівом, відданий не раз учинкам, яких мусить сам перед собою стидатися. Навіть тоді, коли наукою й витривалою працею здобув велике знання, лише одного не знає – того, що найважливіше, і того, в якім усі поодинокі минущі хвилеві знання збираються в одну синтетичну велич передвічної й вічної правди. Навіть тоді, коли з благородної, Богом даної природи невіруючий живе тою праведністю, на яку може здобутися слаба людська природа, що ж це є в порівнянні з Христом, Божою премудрістю, що живе в серцях віруючих? [2, 177].

27 Те провідне світло християнського життя безіменний, а мудрий письменник Старого Завіту так ще пояснює (Прем. 7, 8 і д.): Мудрець оцінив її вище від царських престолів і вважав найбільші багатства за ніщо в порівнянні з нею; не порівнював її з дорогоцінними каменями, бо все золото в порівнянні з нею – це пісок без вартости, а срібло треба вважати за болото в порівнянні з нею; полюбив її понад свою душу й понад усяку красу та постановив мати її в житті за провідне світло, бо світлість її ніколи згаснути не може... “Мудрість – це безконечний скарб для людей. Хто її осягне, стає учасником Божої приязні, бо порукою йому дар знання й просвіти” (Прем. 7,14).

Шукаємо її, товаришки життя, без якої життя не має вартости, є тільки тягарем. Хоч як серце людини за нею тужить і до неї рветься, то не для себе шукає її, бо це її дар та Божа ласка, що хто її святої з неба бажає, тому вона найбільшим добром людини здається, “щоб у всьому прославлявся Бог через Ісуса Христа, котрому слава й сила во віки вічні, Амінь!” (І Петр. 4, 11; пор. ще: І Кор. 15, 23; Кол. 3, 17; І Тим. 1, 17; Юди, 25) [2, 134].

28 Євангеліє – це хресна дорога на гору Голгофту. Християнське життя – це життя, в якому людина двигає хрест, терпить і йде за Ісусом Христом. Це життя, в якому смертна людина розп’ята для світу з Ісусом Христом (Гал. 6, 14). Це життя в небі, звідкіля і Спасителя вичікуємо, Господа Ісуса Христа, що переобразив тіло нашого пониження, щоб було подібне до тіла Його світлості, силою, що може нею собі все покорити [5, 209].

29... Преч. Діва, працюючи над вірними, родить їх наче в Христі. А працює Вона над кожним з нас зокрема, працює більше, ніж хто-небудь інший на світі, бо працює своїми молитвами. А молитви – то найважливіша й найуспішніша праця для спасіння душ. То ю працею виробляє Пречиста Діва в наших душах Христове життя Божої благодати. Тим-то наче родить для нас і в нас Ісуса Христа. Вона поширює на нас Його життя, дає нам те життя. Тому й любить нас тою самою любов’ю, якою любить Ісуса Христа. Любить нас, попри усі наші гріхи і слабкості, задля Ісуса Христа. І не менше любить нас, не менше для нас працює; Вона дає нам Христа, наново наче родить Його. А це все робить для нас, з любови до нас, бо нас любить любов’ю, якою любить Христа [1,98].

30 Думаю, що вдячність і подяка – це для християнина річ сакральна, свята і дуже важливий обов’язок... Подяка, подібно як таїнство, стягає на людську душу благодаті з неба... Якщо над цим тільки трохи замислимося, то кожний предмет, що нам потрапить до рук, повинен бути спонукою до якоїсь вдячности Богові, який життя веде такими дорогами, на яких безнастанно стрічаємо добродійства наших ближніх [5, 32].

31 Всемогутній і милосердний Боже! – Я мав те страшне нещастя стратити благодать св. Хрещення. Знаю, що трудна для мене дорога виправдання й дорога спасення, але вірю в Твоє безконечне милосердя, вірю в Твою страшну справедливість і бажаю рятувати свою душу. А що дорогою в спасення, дорогою в оправдання є страх Твого суду й Твоєї кари – через Кров Твого Сина Ісуса Христа благаю Тебе: “Господнього страху навчи мене” (Пс. 33, 12), “страхові Твоєму пригвозди тіло моє” (Пс. 118, 120) [2, 187].

1... Спільне добро чинить із людей одне тіло, а якраз те спільне добро є основою всякої любови.

Почуття й свідомість цього спільного добра, яке лучить людей, веде людину до зрозуміння, що загальне добро – то її власне добро, а ближні її – то наче вона сама! І тому тією самою любов’ю, якою людина сама себе любить, мусить вона любити й ціле людство [3, 136].

2 О, який добрий наш Спаситель! Яка безмірна любов у Його серці! Такого серця не знайдемо ні в рідної матері, ні в рідного батька! Такого серця не матиме для нас ні рідний брат, ні найщиріший приятель! [5, 110].

3 Віра, хоч і не дуже просвічена, дає достатнє розуміння Ісуса Христа, щоб людину стримувати від гріха. “А що ми пізнали Його, пізнаємо це з того, коли заповіді Його додержуємо. Хто говорить: “Пізнав я Його”, – але не додержує Його заповідів, той неправдомовець, і немає в нім правди! А хто додержує Його слово, у тому Божа любов справді вдосконалилась. Із того ми пізнаємо, що в Нім пробуваємо. А хто каже, що в Нім пробуває, той повинен і сам поводитись так, як поводився Він” (І Йо. 2, 3-6). Щоб осягнути повніше зрозуміння правд віри, треба передовсім позбутися всього того, що й віруючим св. Апостол Павло закидав: “Бо ви ще тілесні” (І Кор. 3, 2) [2, 441].

4 Ми вже бачили, що грішник передовсім уявляється нам як чоловік нерозумний. Побачимо ще, до якого ступеня воно відповідає цілій науці св. Письма. Знайдемо там часті картання людей за їх нерозум, а той нерозум завсігди менше або більше сходить на одне, себто на стан гріха. Так, п’ять дівиць у Христовій притчі названі дурними тому, бо не мали оливи Божої благодати (Мт. 25, 1-13). Нерозумним названий чоловік, що будує свою хату не на скелі, а на піску (Мат. 7, 26).

Якщо замислимося над тим, що є гріх, то мусимо визнати, що нема більшого нерозуму. Стверджуємо те саме в усіх діях чи функціях Розуму. Розум спостерігає, входить у глибину речі, судить і вказує на те, що треба робити. Грішник передовсім не спостерігає. Не бачить обіцяних дібр, загрозливих кар, не видить небезпеки, не спостерігає невдячности, не видить, де правдиве щастя; зо всіх сторін слушно треба його до невидючого, до сліпого. Слова Псальма цілковито до нього пристосовані: “Не пізнали ні не зрозуміли, в темноті ходять” (Пс. 81, 5). Грішник судить про все фальшиво. Марні дочасні добра він уважає за щось знамените й велике, а безконечні добра душі вважає за ніщо. Він судить фальшиво про Бога, про себе самого, про ближніх, а передовсім фальшиво судить про ціль свого життя і через те впроваджує в те життя незрозумілий хаос. “Сини людські, доки ж тяжкосердні, пощо любите суєту й шукаєте лжі”? (Пс. 4, 2). Звідси й дає безнастанно фальшиві ради, зле радить, себто зле означує те, що треба робити, зле вибирає поміж дорогами, що йому життя перед ним кладе. Покидає Боже джерело живої води, а копає собі криниці в болоті. За чарку горілки чи за хвилинну розкіш пристрасти тратить вічну нагороду і, як у нашій притчі, сам собі життя відбирає. Можна б у тій притчі ще додати, що грішник є так влаштований, що кожної хвилини з найгіршою небезпекою життя кидається стрімголов у кльоаку, йдучи за маревом своєї уяви. З того, очевидно, виходить, що йому конечно, як спасення, треба розуму. А що йдеться про надприродне життя, про надприродну ціль і надприродні дороги до осягнення тієї цілі, треба йому і надприродного розуму, а тим є дар Святого Духа [2, 243-244].

5 Упадок віри починається від упадку в інших речах, від страти доброї совісти. Страхітливий приклад того знаходимо в колишніх християнах Іменеї й Олександрі, про котрих Апостол пише до Тимотея, що вони “відкинувши добру совість, відпали від віри” (І Тим. 1, 19). Одним словом, коли шукаємо причини того, що може віру робити слабкою, знаходимо її в цілій моральній будові християнського життя. Тільки той, хто “ходить достойно покликанню” (Ефес. 4, 1) і “в кожному доброму ділі приносить плід і зростає в пізнанні Бога, зміцняючись усякою силою за могучістю слави Його для всякої витривалости й довготерпіння” (Кол. 1, 10-11), тільки такий правдиво “стоїть у вірі” (І Кор. 16, 13).

Щоб “стояти в вірі”, треба “сторожити, бодритися, утверджуватися” й так жити, щоб “усе в нас діялося в любові” (І Кор. 16, 13). Або іншими словами: сущий елемент живої віри – це так боротися зі злом і так поборювати в собі пристрасті, щоб безнастанно зростати в вірі й любові. Недаремно Апостол називає віру щитом, потрібним у боях: “У всім беручи щит віри, котрим можете вгасити всі огнисті стріли лукавого” (Ефес. 6, 16) [2, 172-173].

6 Ми так зрослися з нашим способом поступування; наші гріхи, хиби, слабості – то, що перед Богом єсть гріхом, – то так, якби власне серце з грудей вирвати, якби то в порох розбити, сокрушити [4, II т., 115].

7 Гріх Юди як виразне відкинення Божої благодати, відступлення від Христа і зрада Його є типом гріха християнина. У кожному грісі християнина міститься суть того, що становило гріх Юди, себто зрада Христа. Гріх Юди був звершений святотатським Причастям, тим другим головним гріхом християнина. Святотатське Причастя, якого символ лишив нам Юда в поцілунку зради, є гріхом, можливим тільки в християнина і в якомусь значенні найбільшим гріхом християнина, бодай у зовнішніх учинках. Відома річ, що найбільшим гріхом взагалі є ненависть до Бога, але святотатське Причастя як зневага Бога, розп’ятого за нас, і потоптання Його безконечної любови, є таким образом, таким, сказати б, символом ненависти до Бога, що в дійсності тільки несвідомість чи засліплення грішника може зробити, що нею не є [2, 202].

8 Свята Церква радить, напоумляє і просить причащатися і сповідатися щонайменше чотири рази в році, а наказує – раз на рік. І хто того наказу не слухає, той тяжко грішить непослухом супроти Церкви і грішною байдужістю до свого спасіння; той грішить проти самого себе; шкодить своїй душі; той поводиться з душею так, як людина, що дає тілові отруту [5, 89].

9 У роздумуванні над науковими правдами розум може помилятися в подвійний спосіб: або виправдовуючи фальшиві висновки з правдивих преміє, або коли виходить із хибної настанови чи то хибних преміє та доходить до конклюзій, хоч би й правдивих. Та к само душа може допуститися гріха чи мати порок, противний життєвій мудрості, або в тім, що йде до цілі, яка не є правдивим, а лише примарним добром, або коли до якої-небудь, хоч би й доброї, цілі вживає неправдивих і нещирих засобів. Перший порок – це мудрість тіла, другий – це хитрість [2, 382].

Дата добавления: 2015-05-24