Жовтень

1... У Ваших жертвах є ще одне, що їх псує і перед чим мушу Вас застерегти. Це те, що називається хибою самої прикмети. Цією вадою Вашого запального патріотизму, цією хибою тої прикмети є поспіх і нерозвага, Ви заскоро, ще не приготовані, рветеся до праці для загалу, до політики. Вам видається, що жовнір на полі битви не може зупинитися, не може задуматися, поміркувати. Ви думаєте, що жертва тим успішніша, з чим більшою бравурою вона принесена, а через те – з більшою нерозважністю. Однак через те скільки ж то жертв, принесених найблагороднішими поривами найкращих з-поміж Вас стає не тільки безуспішними, але просто шкідливими!? Треба ж у житті і перевіряти духа, треба ж подумати, чи дух, що штовхає у той напрям, є духом добрим, духом від Бога; треба ж уміти сумніватися і не вірити першому враженню краси чи добра. Адже ж природа знає прегарні овочі, прегарні на вигляд, які містять у собі справжню небезпечну отруту. Адже ж ходить по світі дух обману, котрий зводить на манівці і збавляє тих, що не досить критично йдуть за ним! І сатана набуває вигляду світлого Ангела. Хто лише поверхово судить, хто не доходить до ядра, до дна речей, – того легко ошукує кожний гарячий вислів, все, що видається зовні благородним поривом, хоч під тими привабливими зовнішніми ознаками ховається обман і зрада. А тоді, зведені на манівці, хоч несвідомо, можуть стати знаряддям чужих сил, а їхні жертви, принесені на жертовнику любови до Батьківщини, стають предметом політичної гри анонімних, прихованих перед ними чинників. Їхній ідеалізм можуть використовувати інші, та вони цього не знають, а їхні жертви можуть навіть бути обернені проти Батьківщини, тої самої Батьківщини, якій вони ці жертви приносять. Тому кожна конспірація є завжди така небезпечна, бо за нею йдуть невідступні її товариші провокація і зрада: бо мусить бути пов’язана з таємницею, навіть для найближчих, якою завжди прикрашений кожний обман. Для молодих конспірація тим небезпечніша, що так їх манить [4, І т., 361].

2 Бувають люди, що вважають віру за якесь почування, довір’я, для інших вона є лише прив’язкою до якоїсь традиції або стає однозначною з визнанням якогось єства, яке, зрештою, може бути зрозуміле як сила, далека від того, щоб втручатися в справи людей, і про яку мало що можемо знати. Якби ці тези були сформульовані просто, були би запереченням християнського об’явлення, запереченням особового Бога, Пресвятої Тройці, Воплочення Божого Сина й, очевидно, послідовно всіх правд віри. Тільки з несвідомости можуть такі поняття віри зоставатися в душі чоловіка, що хоче себе вважати за християнина й на дні душі має ще чесноту віри й Божу любов!

Далеко від тих імлавих, непевних понять є та віра, що, за наукою Ісуса Христа, має якусь таку неначе безконечну силу, якісь духовні динаміти. Найменшого зеренця тієї динамічної віри вистачає, щоб гори пересувати й творити не знати які чуда. Як же буде виглядати віра в Божу науку, коли вона не буде маленьким зеренцем в душі, а коли обніме ціле життя, як, зрештою, й повинна обняти, коли “праведний з віри живе” (Авак. 2, 4; Євр. 10, 38)?! [2, 174-175].

3... Коли та віра, хоч і яка слаба, є тільки жива, бо “як тіло без духа є мертве, так віра без діл мертва” (Як. 2, 26), то її вистачає. Віри, що діє через любов, вистачає, щоб людина, хоч і як мало освічена, перебувала в Христі, а Христос – у ній, бо Христос є виноградина, а люди – гілки, і “хто перебуває в Мені, а Я в ньому, той приносить багато плоду, бо без Мене не можете нічого робити” (Йо. 15, 5). А щоб Христос Своєю благодаттю перебував у людині, не треба освіченої віри – вистачить віри дієвої, вистачить віри, що проявляється в любові ближнього. Бо “хто любить брата свого, той пробуває в світлі, і в ньому спотикання немає” (І Йо. 2, 10), бо хто любить ближнього, зберігає ввесь закон. “Кожний, хто в Ньому (в Христі) перебуває, не грішить; кожний, хто грішить, не бачив Його ані пізнав Його” (І Йо, 3, 6) [2, 441].

4 Ви, молодь, і це природна вада Вашого віку, в жертві йдете часом так далеко, що Ви не лише себе готові присвятити, але й готові присвятити чуже добро і загальнонаціональні цінності. А це вже не є якість, а пересада, що може знищити до самої суті ту якість, з якою поєднується. Чуже добро і чуже щастя повинно бути святе не лише для християнина, але й для людини загалом, і порушувати це добро не вільно нікому. Бо найкраща ціль не освячує лихих засобів [4, І т, 358-359].

5 Людська природа така, що чим більшими хто відзначається перевагами, тим він на більші небезпеки наражений. Тому любов до Батьківщини і жертва для Батьківщини знає такі тонкі, такі приховані небезпеки, що про них часом трудно й говорити. Напр., буває, що молодий чоловік, який за національну справу приніс свою жертву і страждав за Батьківщину, після цього страждання думає, що вільно йому спочити на лаврах. Нехай же його Батьківщина тепер славить, нехай Його утримує, йому не потрібно працювати! Служба любови, мої Дорогі, не знає лаврів, поки жертва ще не повна, а жертва одної хвилини не заступить довголітньої мурашиної праці. Не поривами одної хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертвами аж до крови і смерти багатьох поколінь рухається народ. І легше часами кров пролити в одній хвилині ентузіязму, ніж довгі літа наполегливо виконувати обов’язки і переборювати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір’я своїх, і нестачу помочі від найближчих, і в такій праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів за перемогу ані винагороди за заслуги! [4, І т., 361].

6... У св. Письмі справа подана так, що перше тяжке падіння грішного вже людства, себто перше падіння по грісі Адама, показане з такими спокусами розпуки, що навіть не знати, чи тим спокусам нещасний Каїн оперся. Те, що могло його підштовхнути, себто пересвідчення в тяжкості злочину, якого допустився, – те саме в його душі обертається в розпуку. Подібний випадок – Юда, якого можна би назвати першим грішником Нового Завіту, бо з усіх тих, що прийняли віру в Ісуса Христа, він перший згрішив тяжким гріхом та став неначе прообразом гріхів християн. Гріх св. Петра, якого допустився зі слабкости та з нерозважної й не досить покірної любови до Ісуса Христа, став радше типом тих відхилень чи навіть падінь праведних, про яких сказано, що і праведний грішить багаторазово [2, 201-202].

7... Наша ціль викладу змушує нас відступити від звичного у моралістів показу християнської етики. І вони, маючи на думці поборення гріха, Божу науку про норму зазвичай подають з того становища, з якого її мусить бачити сповідник, що приймає каянника. Його завдання – зробити покаяння найлегшим, показати християнське життя таким, щоб воно здалось і грішникові можливим. Сповідник мусить від каянника вимагати найменшої міри виконання християнських обов’язків, бо мусить боятися, що, вимагаючи від грішника забагато, відстрашить його та не доведе до покаяння. Але з того становища подана християнська праведність мусить не раз видаватися неповною, односторонньою, а часом навіть викривленою, карикатурною. Ми далекі від того, щоб не цінувати важливости обов’язковости моральної як науки сповідників. Наука для сповідника, безумовно, потрібна, й книжка морального богослов’я мусить бути тим підручником, яким сповідник безнастанно послуговується. Безпечно можна сказати, що для виконання як слід преважливого обов’язку сповідника, треба дуже часто, може, навіть раз на рік, переглядати добрий підручник моральної від початку до кінця. Попри те, можна сміливо твердити, що моральне богослов’я, писане для вжитку сповідників, є неповним поданням християнської праведности для вжитку християн, а поміж ними для тих на першому місці, що повинні бути найліпшими з-поміж усіх християн – для священиків. Можна навіть твердити, що для християнина є небезпекою дивитися на християнську праведність з тою гадкою мінімуму. Ця гадка, повторюю, є обов’язкова для сповідника, але християнинові не дає оцінити велич і красу християнської праведности [2, 131-132].

8 Непостійність полягає у своїй суті у відступі від доброго свого рішення. А від свого рішення чоловік зазвичай буде відступати через невпорядкований потяг до чогось. Як довго жадоба душі не змінить рішення, так довго чоловік стоїть твердо при своїм та противиться подоланню пристрастей. Та якщо чоловік є непостійний і мінливий, його рішення буває таке слабе, що від нього відступає. А що рішення є звершенням діла життєвої мудрости, то й відступ від рішення треба приписувати ваді нерозважности (imprudentia). Ця вада бере справді гору у душі теж із причини браку інших моральних чеснот, себто з браку стриманости чи мужности, але все-таки вона належить до розуму: непостійність є вадою розуму [2, 379].

9 Невіруючий страждає, але безнадійно; мучиться, але без хісна; шукає правди, але якщо її шукає поза Богом, не знайде її, бо все його життя закінчиться на гробових дошках. Якщо народився і не мав того щастя, щоб дитиною відродитися з води й Духа, то, шукаючи правди так, як уміє і може, та виконуючи накази своєї совісти так, як уміє і може, – з Христового милосердя, може, дійде й до вічного життя. Але якщо з вірного став невірним, якщо корабель віри розбився в його житті з його власної провини, через відкинення доброї совісти, трудне його навернення, бо й праведний ледве-ледве спасається.

А коли на дорозі невірности стоїть вірний, що не має доброї совісти і якраз тому стоїть на дорозі, що веде в невірність, нехай пробудиться до життя віри, нехай згадає слово Апостола: “Близько тебе є слово... віри, котре проповідуємо. Коли твоїми устами визнаватимеш Господа Ісуса й віритимеш у твоїм серці (живою, діючою вірою), що Бог підняв Його з мертвих, спасешся” (Рим. 10, 8-9). Віра дрімає в твоїм серці, пробуди її покаянням і приступи до престола милосердя у св. сповіді. А щоб віру пробудити, пригадай собі, яка то віра, а радше – в які об’явлені правди віра веде грішника до виправдання [2, 177-178].

10 Пресвята Євхаристія є продовженням і доповненням тієї Жертви, того применшення Божої Премудрости. Христос вичерпав усі безконечні скарби Божого Маєстату, щоб і після хресної смерті продовжувати й повторювати свою жертву. Вичерпав Божу всемогутність – більше не міг зробити; вичерпав багатство – більше не мав що дати; вичерпав Премудрість – щось більше неможливо було й подумати. Хоч предвічний Бог, стає шматком хліба і вином на поживу й напоєння грішних людей. Більше применшення немислиме [5, 89].

11 Та к перші гріхи людства, після падіння – гріх Каїна, а по спасенні – гріх Юди, – є поєднані з гріхом розпуки, поєднані неначе на те, щоб стали стовпами перестороги перед розпукою для нещасних, що пустяться на дорогу Каїна і Юди. Бо розпука є де в чім, може, карою за гріх, але й гріхом, тяжкою зневагою Божого милосердя і, на жаль, ще й початком цілого ряду нових, а може, й чимраз гірших гріхів. Що розпука є джерелом і початком наступних гріхів – це правда віри, яку, зрештою, і досвід підтверджує. Апостол каже про них, що вони з “розпуки віддали себе розпусті, на виконування всякої нечистоти з ненавистю” (Ефес. 4, 19). Розпука веде тому в інші гріхи, бо усуває чи нищить надію, яка в людській душі є могутнім гальмом, що втримує людину від гріхів. У тому значенні каже Соломон: “Якщо ти в день недолі знесилився, то мала твоя сила” (Пр. 24, 10). Що розпука є більшим гріхом, ніж багато інших, – це наука, що часто повторюється в писаннях Отців. Із багатьох наведемо лиш Ісидора Пелюзіотського: “Допуститися тяжкого гріха – це смерть для душі; але стратити надію розпукою – це зійти в пекло” (Про найвище добро, кн. 2, гл. 14) [2, 202].

12 Справжня мудрість, за словами книги Мудрости (1, 4), “не ввійде в злу душу та не замешкає в тілі, підданому гріхам”. Для розуму грішника вища сфера правдивої мудрости є недоступна, але розум у гріхах, у собі неначе замкнений та стиснутий, може робити враження сильнішого й швидшого, та не тільки може робити враження: з технічного боку думання грішник буде “мудріший від синів світла” [2, 388].

13 Слово «хитрість, хитрощі» можна вживати і в доброму значенні. В такому значенні вживається воно в книзі Притч: “Хитрий усе робить за радою” (13, 16). Та частіше слово “хитрість” вживають у поганому значенні, себто в значенні вдавання, лукавства чи лицемірства. Також буває, що в писаннях Отців та сама вада хитрости є названа мудрістю світу. І так Григорій Великий (у 10-ій кн. Моральних, гл. 16), пояснюючи слова Йова (гл. 12-а) “насміхаються з простоти праведного”, каже так: “Мудрість цього світу є в тому, щоб хитрощами прикривати те, що в серці, щоб заслоняти значення слів, щоб фальшиве подавати як правдиве та доводити, що правдиве є фальшивим” [2, 382-383].

14 Чеснота доброї ради – це прикмета розуму, яка дає йому правильно радити, себто досліджувати всі можливі дороги, що ведуть до мети. Правильне буде те дослідження, що буде оцінювати ті різні дороги відповідно до того, як котра більше або ліпше відповідає цілі. Ця прикмета розуму мусить звернути увагу чи віднайти всі можливості дороги. Без того рада не була б повною, тому не була б і правильною. Ця прикмета не буде чесною, себто не буде робити добрим людське поступування, коли буде схиляти до недоброї цілі або буде оцінювати як відповідний засіб чинник неморальний, недобрий. Один і другий блуд знищив би суть чесноти. Це так само, як і теоретичне розумування є зле, коли воно веде чи до фальшивої конклюзії, чи то до правдивої конклюзії, але з фальшивих припущень. Тому треба сказати, що в грішнику не може бути тієї чесноти доброї ради, бо воля грішника є відвернена від найвищої цілі чоловіка, а є звернена до цілі хибної, недоброї. У грішника могло б бути поривання розуму, що відповідало б добрій раді, якщо воно зверталося б до його навернення [2, 358].

15... Одною з найважливіших прикмет діла життєвої мудрости є дбайливість, старанність, що доходить до неспокою і журби. Брак тієї дбайливости є хибою байдужости. А що дбайливість є обов’язковою умовою кожного діла життєвої мудрости, її брак мусить мати характер гріха. Недбайливість може бути гріхом також і з огляду на матерію діла, себто недбалість у збереженні якоїсь заповіді чи якогось обов’язку. Але й така байдужість буде мати корінь у браку життєвої мудрости чи старанности у виконанні її діла. Чоловік недбалий передовсім тому є недбалий, що має хибні поняття, що хибно судить про речі, що погано вирішує або що вирішує зі слабкою волею, з волею ненапруженою. Тому-то як дбайливість чи журбу дбайливости ми назвали осібною чеснотою, тісно поєднаною з життєвою мудрістю, чи навіть загальною прикметою діла людської мудрости, так само й байдужість мусимо вважати за особливий гріх супроти людської мудрости і дочислити його до нерозважливости. Байдужість можна відрізнити від нерозважливости за тим, що нерозважливість (поквапність, нерозсудливість і непостійність) стосується самого діла мудрости, а байдужість – також і зовнішнього його виконання [2, 380].

16 Віра й розум не тільки не можуть бути собі супротивні, а навпаки – вони взаємно одне одному помагають: розум доводить основи віри і, просвічений світлом віри, розвиває науку про Божі діла, а віра увільняє розум від блудів і збагачує його багатьма пізнаннями. Тому Христова Церква завжди далека від того, щоб противитися розвоєві культури, мистецтв і науки; навпаки, вона тому розвиткові помагає та могутньо до нього долучається. Церква ані не легковажить, ані не заперечує тих добрих прикмет культури, що служать людині; вона є тої думки, що всі ті добра, як походять від “Бога, Господа всякої науки” (І Сам. 2, 3), так, з поміччю Його благодаті, й ведуть до Бога, коли тільки хто вживає їх правильно. Церква також не боронить науковим дисциплінам, кожній у своїй ділянці, вживати власних засад і метод. Вона визнає справедливу свободу науки, а перестерігає тільки перед тим, щоб “наука” не визнавала брехні за правду, приймаючи якісь висновки, що суперечать Божій науці, та щоб не переходила своїх меж і не втручалася до того, що належить до віри [2, 168].

17 Св. Василій Великий, чи радше автор Коментаря на Ісаю (MSG XXX, 410) каже так: “Чеснота це середина й симетрія. А невміркованість з обох боків, брак міри, що виявляє пересаду в чесноті або недостаток, є недоладністю й безформністю. Та к то відвага є серединою, пересадою душі є симетрія зроджена з чеснот, а окістю є немірність, що походить з гріха” А св. Григорій з Нісси (MSG XLIV, 971) каже так: “Чеснота є серединою між двома пороками, себто між браком добра і його пересадою”. Св. Ієронім (MSL XXII, 898) так каже: “Трудно то в усьому зберігати міру, а на гадку філософів – чеснота це міра, а немірність це порок”.

Ту міру в усіх моральних чеснотах притісує розум а саме не йде про міру кількості, але проте розумне правило, яке приписує, що треба зробити відповідно до потреб осіб, положення й часу. Ця міра розумного правила, розумного всестороннього оцінювання положення в чесноті вічевою мірою. Бо в справедливості йде про права й обов’язки. Віддавши кожному те, що йому належиться, значить стільки, що свій обов’язок справедливості пристосовувати до міри його прав...

Само собою розуміється, що Божі чесноти: віра, надія й любов не можуть полягати на мірі. Не можна надмірно в Бога вірити, надмірно на нього надіятися й надмірно його любити. Та є і в природній сторінці, на якій ті чесноти спираються, можна би сказати в моральній сторінці та супроти людей... І можна сказати, що людям треба вірити в міру та згідно з приписами розуму, себто вірити по мірі віродостойности та уникати і легковірність і недовірчевість... Те саме спостерігаємо і в природній любові; можна не зберігаючи розумної міри або пересаджувати або не дотягати в тім, що дається любленому. Та к мати може пересадною любов’ю псувати дитину. [6, 310].

18...Бувають і такі положення, де загальні правила поступування не можуть бути пристосовані, де природній здоровий, як то кажуть – хлопський розум чоловікові каже, що пристосування загального принципу до такого то випадку буде мати недобрі наслідки, до наміченої цілі не доведе. Бувають випадки, в яких загальний принцип, що звичайно пристосовується в подібних випадках, не може бути пристосований. Його пристосування потягне за собою чи то якусь криву для когось, чи то щось, що вражало б кожного почування чи поняття загально людські. Тоді треба до того випадку пристосувати не звичайні й загальні норми поступування, не звичайні правила, але якийсь принцип загальніший і вищий, хоч може й менше пізнаний, котрий каже інакше справу осудити.

... Ту т треба завважити, що в таких надзвичайних випадках надзвичайний спосіб поступовування диктує не почування, не любов, а розум, який спостерігає в надзвичайному випадкові щось, що загальні принципи не узглядняють достаточно. В тому випадкові є причини розумові, які приказують відступити від загального способу поступовування. Бо ж загальна норма навіть тоді, коли є якимсь законом, а ще більше тоді, коли є тільки моральною засадою, є сконструйована людським умом і служить для більшої частини відповідаючи принципові випадків.

Але вона не може служити до вирішення всіх випадків, бо розум не може навіть доходити до пізнання всіх випадків. Тому, стаючи перед незвичайним, виїмковим випадком, розум мусить здатися на те, що можна би й інтуїцією назвати, а що моралісти називають гнотою. Здоровий розум, що бачить і поза принципом конечність у якимсь випадку так поступити, щоб погодити права й обов’язки та нікому не пошкодити, а ціль якимсь способом осягнути [6, 361].

19 Життєва мудрість за словами св. Августина є “знанням речей, яких треба бажати і яких треба уникати”. На те саме виходить і означення мудрості, як “правила поступовування” (recta ratio agibilium). Обома тими висказами представляємо мудрість як погляд неначе вперед, у будучність. Бо ми тим якимсь баченням будучности можна означити, що нам в будуччині робити, а чого не робити.

Як же мудрість дивиться в будучність? Очевидно не якимсь природним духом, не інтуїцій ним передбачуванням того, що прийде, не ворожінням. Мудрість про будуччину судить з минувших і теперішніх подій. Зводить одні з другими і ставляє неначе правдоподібні обчислення. Того, очевидно, треба, щоб розсудити дорогу, котрою мається йти вперед, до цілі [6, 342].

20 До виховної сили Церкви належить і те, що в неділю і свята всі сходяться до храму, як діти однієї родини сходяться в домі батька. Багаті і вбогі, вчені і прості, старі й молоді через мудрий провід Церкви зближаються. Церква всім пригадує їхні взаємні обов’язки, всім голосить закон любові. Приступаючи разом до Пресвятої Євхаристії, християни вчаться вважати себе братами та пам’ятати, що не той достойний, хто має дорожчий одяг, а той, хто достойніший в очах Всевишнього Бога [5, 191].

21 Певна річ: Святим обов’язком християнина є більше любити ближчих собі – своїх рідних, – ніж чужих. Тому більшою, щирішою має бути любов до родини й батьківщини.

Одначе ця ближча, тепліша й більша любов не може противитися меншій любові – любові дальшій, загальній. Бо одна і друга любов випливають з одного джерела – від Бога [4, II т., 56].

22... Всі люди на цьому світі становлять одну родину. І людина до людини так подібна добрими і лихими рисами людської природи, що в кожній людині бачимо образ нашої власної Істоти. Тому були б ми самі собі ворогами, коли б не любили людської природи, учасниками якої ми саме і є [4, II т., 50].

23 Як вияв любови ближнього мусить милостиня мати природний порядок, себто помагати в першу чергу тим, що мають більшу потребу, ближчим собі, перед чужими, – добрим, перед злими. Одначе треба давати милостиню і в тому напрямі за порядком, себто давати її насправді вбогим і так, щоб вона не була начебто заохотою чи поміччю для вад, як, напр., лінивства чи пияцтва. Найліпше відповідає тій умові милостиня, котра спонукає і виправляє, а такою є милостиня в формі змоги заробляння [4, І т., 256].

24 Порівняння: Засвіти собі, Брате, в хаті два світла: малу свічку та велику нафтову лямпу.

Одне світло другого не загасить; обидва світитимуть своїм світлом. Тільки, що одне буде ясніше, а друге – темніше.

Ось таке діється і в Твоєму серці. Нехай горять усякі світла любови, яку випромінюють від Бога у Твою душу, – а які випливають від любови, якою маєш любити понад усе. А то передусім тому, що Він Тебе безмірно полюбив. – Далі тому, що є Твоїм Найвищим Добром, – а нарешті як найліпша Істота заслуговує на Твою любов [4, II т., 56].

25 До діла життєвої мудрости треба й тієї прикмети людського розуму, що її називаємо кмітливістю чи тямущістю (docilitas). Тими назвами означуємо ту прикмету розуму, яка є причиною, що чоловік легко приймає науку й пораду іншого, є добрим учнем, легко вміє схопити дисципліну чи гадку. Тієї прикмети треба для діла моральної чесноти мудрости тому, що її матерією є поодинокі випадки, в котрих треба правильно, за розумом, вчинити. А поодиноких випадків є безліч – у суворому значенні того слова може бути безконечне число різниць між поодинокими випадками. З того виходить, що один чоловік, навіть здібний, не має змоги обдумати всі випадки, не то за короткий час, але навіть і за довгі літа. Тому в матерії життєвої мудрости обов’язково треба кожному чоловікові помочі від інших, мусить спиратися й на чужий досвід. В тій справі цінний передовсім досвід людей, що довгим поступуванням набули потрібного знання й потрібних вправ в паралельному, мудрому поступуванні. Для кожного чоловіка є цінний досвід передовсім людей досвідчених і старих [2,350].

26 Таїнство помазання недужих нагадує нам про нашу, може, й недалеку смерть. Тому і пам’ять про те передсмертне покаяння, якого треба для важности Таїнств, буває успішним роздумуванням для людини, що бажає вибратися зі страху гріха, зокрема для душпастиря, що хоче стрясти й навернути душі грішників. Це не належить до нашої праці – подавати роздуми, лишаючи, очевидно, сам предмет роздумів відповідним книжкам чи інтуїції проповідника. Тому скажемо лише, що пам’ять про смерть є для християнського життя дуже потрібним, майже необхідним елементом. Християнинові, щоб виробити собі правильне судження про християнське життя, про свої власні недогляди й про покаяння, треба раз у раз на теперішнє й майбутнє життя дивитися з того становища, де теперішнє життя вже закінчується, а за хвилину має початися життя майбутнє, життя поза гробом. Очевидно, всі справи життя, які бачимо з тієї обсерваційної точки, здаються цілком інакше, як з інших пунктів, але та обсервація є найпевніша і найбільш наближена до правди. В світлі тієї обсервації час маліє аж до розмірів, наближених до зерна, а росте в той спосіб числення епох життя, що його латинники називають “aevum”. Одним словом, те, що нас чекає поза гробом – ті вічні віки життя або смерти, радости або смутку, на які так важко нам дивитися через мряку теперішнього життя, що дає таку не раз фальшиву перспективу, – уявляється ясніше, коли, стаючи вже перед тим муром, що нас відділяє від вічности, спитаємо себе: що далі? [2, 232-233].

27 Пречиста Діва Марія любить нас любов’ю рідної матері, бо в нас бачить справу рідного її Сина Ісуса Христа. Справа нашого спасіння, нашої святості – теж справа Христа Спасителя у нас, – хто цього не знає? [5, 133].

28 В нашому обряді тая честь над честями, те вшанування вище від будь-якого вшанування, яким ставимо Богородицю понад усякі можливі достоїнства сотворінь, нижче від одного тільки в Тройці єдиного Бога, виражене дуже красномовно в багатьох-багатьох літургійних практиках і установах. Передусім в церковному році, що перед очі християн ставить життя і науку Спасителя, вшанування Богородиці так зв’язане з вшануванням Христа, що від Нього воно наче невіддільне [1, 185].

29 Христос надію, покладену не на Бога, вважає просто службою мамоні (Мат. 6, 24) та перестерігає, щоб не збирати дочасною надією чи схильністю “скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа” (Мат. 6, 19). Ось це пречудовий образ надії: “Скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить… Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє!” (Мат. 6, 20-21) [2, 197].

30 Христос сказав: “Отже не журіться, кажучи, що будемо їсти або що будемо пити або в що одягнемось, бо всім тим погани журяться”. (Мат. 6,31).

Чоловік питає правильно, чи журба та дбайливість, щоб забезпечити собі насущний хліб, може бути гріхом і яким гріхом?

Журба про хліб змушує старатися про набуття того хліба. Там, де більший страх браку його, там і більше страждання про запевнення. А навпаки – де є певність і за безпека осягнення насущного хліба, там і менше журба та менші страждання.

З трьох причин журба про насущний хліб може бути гріхом. Передовсім тоді коли чоловік так про потреби життя старається, що ті потреби стають для нього найвищою метою життя. На другому місці може бути старанність і журба про дочасні добра пересадною. А пересадною буде старанність тоді, коли вона людину відтягує від духовних дібр, які є перші та важніші. Тому в притчі про сіяча чи радше в її поясненні, даному самим Христом, каже Євангеліє: “Журба цього світу й омана багатства заглушують слово, і воно буває без плоду” (Мат. 13,22). Третя причина, чому заборонена журба, це брак довір’я до Господа Бога і до Його святого провидіння. Цей брак викликає непотрібний і пересадний острах, що коли чоловік зробить те, що може й повинен, то все ж не осягне конечного заспокоєння потреб [6, 389].

31 Великий і всемогутній Боже! Зішли на мене з високих і святих Твоїх небес і від престола Твоєї Слави Твою святу мудрість, притаманну Тобі; дай мені мудрість Твого уподобання, щоб я у життю зумів те, що Тобі миле, гаряче бажати, мудро шукати, з правдою пізнавати й досконало виконати на славу й честь Твого святого імени, “на хвалу слави Твоєї ласки” (Ефес. 1, 6). Дай мені, Боже, мудрість мого стану, щоб я усе чинив, чого жадаєш; дай мені розуміти мої обов’язки, дай мені мудрість моїх обов’язків і дай мені їх виконати так, як треба, як належить на славу Твою і хосен моєї душі. Дай мені мудрість Твоїх доріг та мудрість ходження по стежках Твоєї святої волі; дай мені мудрість поводження й неповодження, щоби я зумів не заноситися в одних і не западати в других, дай мені мудрість радости й мудрість смутку, хай тішуся лиш тим, що до Тебе веде, хай смучуся лише тим, що від Тебе віддалює. Дай мені мудрість всього, що переминає, й всього, що триває; хай перші в моїх очах маліють, другі хай ростуть; дай мені мудрість праці та мудрість відпочинку; хай мені буде розкішшю праця для Тебе, а утрудженням – відпочинок без Тебе. Дай мені мудрість щирого й простого наміру, мудрість простоти, мудрість щирости; хай серце моє до Тебе звертається і Тебе в цілому житті у всіх шукає. Дай мені мудрість послуху; послуху Твого закону, Твоєї Церкви; дай мені мудрість убозтва; хай ніколи не оцінюю дібр інакше, як за їх справжньою вартістю; дай мені мудрість чистоти за моїм станом або покликанням (для загалу читачів, що менше ознайомлені з засадами християнської аскези, варто зазначити, що чистоту розуміється як повний контроль над тілесними потягами (особливо в статевій, чи сексуальній ділянці) і як відвернення серця від цих же потягів та “підшептів” тіла, а звернення його до Бога (за думкою шостого блаженства: Мт. 5, 8). А тому, що цей контроль над тілом має дещо інші відмінності і межі в людей вільних і молодих, в зв’язаних подружжям або євангельськими обітницями (радами), в духовних і в світських, – отже й автор ужив тут вислову “мудрість чистоти за моїм станом або покликанням”); дай мені мудрість терплячости, мудрість покори; мудрість веселости й поваги, мудрість Господнього страху; мудрість правдомовности й добрих діл; хай буду терплячим без найменшого нарікання; покірним без найменшого удавання, веселим без надмірного сміху; поважним без суворости; боячись Тебе без спокус розпуки; правдомовним без тіні двомовности; хай мої добрі діла будуть вільні від уподобання в собі; дай мені (мудрість) будувати словом і ділом без лицемір’я; дай мені, Боже, мудрість чуйности, уваги й обережности; хай мене на бездоріжжя не спроваджує ніяка пуста гадка: дай мені мудрість благородности, хай мене ніколи не повалить ніяка брудна й недостойна схильність; дай мені мудрість правости, хай мене ніколи не зводить з дороги обов’язків ніякий самолюбний намір; дай мені мудрість свободи, хай мене ніколи не поневолить ніяка насильна пристрасть.

Дай мені мудрість богословських чеснот і моральних чеснот: віри, надії, любови, розсудливости, побожности, повстримности й мужности; дай мені, Боже, мудрість Апостолів, мудрість мучеників; дай мені мудрість священичу й душпастирську, дай мені мудрість проповідників і вчителів, дай мені мудрість служителів св. Тайн, дай мені мудрість Євхаристійну й мудрість містичну – мудрість молитви й контемпляції, а передовсім, Господи, дай мені мудрість сердечного розкаяння й недосконалого й досконалого жалю; дай мені мудрість жертви, мудрість хреста, мудрість крови; Боже, дай мені, врешті, ту мудрість, що, за святими Твоїми намірами, веде до злуки Церков під одним зверхнім пастирем – римським архієреєм; дай мені мудрість це діло – святого поєднання – цінувати, любити, йому й життя присвятити; дай мені мудрість нашого східного обряду, його дотримання, відновлювання й поступу; дай мені мудрість Отців св. східної Церкви й усіх великих церковних Учителів; дай мені мудрість великого Твого св. Апостола Павла, щоб я бодай Його послання добре розумів, пам’ятав та вмів їх пояснювати Твоєму народові; дай мені мудрість першого Твого намісника, щоб я розумів наміри Твого Божого провидіння, що рядить Церквою через римських архієреїв, дай мені мудрість послуху Їм та Вселенській католицькій Церкві; дай мені мудрість церковної історії й богослов’я, дай мені цю мудрість, якої мені й нашому народові найбільше бракує, дай мені мудрість правдивого вдоволення, правдивого щастя. Амінь [2, 27-29].

Дата добавления: 2015-05-24