Квітень

1... Коли християнин не знає віри, то й не знає дороги, якою має йти. А коли її не любить і не живе за її правилами, то хоч би й знав її, – вона для нього є мертвою; не є його провідником.

Хто не знає своєї віри, той є лише за іменем християнином, – а не перед Богом. Бо християнин – то людина, що своїм розумом виразно визнає як правду все те, що Христос об’явив, а св. Церква подає до вірування.

Порівняння: Св. Віра – то наче святий ланцюг, що в’яже християнина з Богом і до Нього його тягне...

Тому-то перша і найважливіша річ для християнина – знати свою віру. Та, на жаль, як багато є між Вами таких, що мало або й зовсім не знають своєї віри! Буває, що християнин і посивіє, – і вже над гробом стоїть, – а ще не знає навіть найважливіших правд Христової науки. Не знає нічого ні про свою душу, ні про вічне спасіння, ні про Божу ласку, що для спасіння обов’язково потрібна, – ні про гріх, що цю ласку проганяє з душі, ні про того Христа, що дає цю ласку та грішникові назад повертає її через Св. Сповідь і покуту. Отже, про те все не один християнин зовсім нічого-нічогісінько не знає! І як же не плакати над таким, коли видно, як він з дня на день вже зближається до гробу, а до спасіння – до вічного свого щастя – дійти не може! [3, 71-72].

2 Тож і неспокійні Ви, коли пригадаєте собі Божу науку, що Вас чекає; серця мусять стиснутися страхом, і сумління гризе, і неспокійно християнин перед собою дивиться, бо не знає, чи Бог прогніваний легко відпустить гріх і ласку свою поверне. Гріх, мої милі Браття, подібний до страшної хвороби, котра так довго кров псує і загрожує небезпекою для життя – як довго її ліками цілком із тіла не викинеш. А є й такі хвороби, що їх зверху не дуже знати. Кажуть, що як пес скажений християнина вкусить, то часом рана загоїться і чоловік видається цілком здоровим. Але їдь лишилася в крові. Часом і по довгому часі вийде наверх, і християнин тоді, як пес, казиться.

Гріх кожний подібний до такого вкушення скаженого пса, з якого їдь входить у кров. Не раз по грісі християнин і не думає про те, що зробив – а часом і тішиться з того. Але з гріха перейшла в його кров, у його душу страшна отрута, якої він спочатку і не відчуває. Не раз щойно по літах відіб’ється вона неблагословенням та Божою карою [3, 228].

3... Божі дари зложені в нас, мов у глиняну посудину. Кожної днини може розбитися ця посудина через кожний наш тяжкий гріх. Бо досить одного тяжкого гріха, щоб втратити Божу благодать, а з Божою благодаттю тратиться ціле надприродне життя, і Боже синівство, і нагороду небесну, і всі Божі дари. Смертельний гріх – яке ж це нещастя душі, яка ж безконечна втрата! Гріх – це люта, страшна смерть! Але є лік і на гріх. Це св. Таїнство Покаяння, а хто не може до Сповіді приступити, може очистити свою душу звершеним жалем за гріхи, себто жалем, що в душі родиться з любови до доброго Батька Небесного. І нам усім, чи ми добре сповідалися, чи ні, треба того орудника звершеного жалю, щоб упевненими бути у вічному спасінні навіть тоді, коли б, не дай Боже, хто з нас умирав без змоги прийняти св. Таїнства [1, 370].

4 Св. Яків відгукується гіркою й страшною іронією до чоловіка, що не живе з віри: “ Ти віриш, що є один Бог; добре робиш, і чорти вірять і тремтять” (Як. 2, 19). Здається, ніяким робом не можна допустити, щоб пояснити хіба тим, що ангельський розум з аргументів віри розуміє, що правда віри є правдою; і те природне розуміння, що є неначе прийняттям правди, св. Яків називає вірою. Його наука є у будь-якому разі кривавою іронією для людей, що мають віру, а не живуть за її приписами. Св. Яків називає таку віру чортівською вірою.

Вживаючи всіх богословських дистинкцій, можемо сказати, що якщо такий чоловік від хрещення виконував найменшу потрібну міру своїх обов’язків, себто не згрішив тяжким гріхом і не втратив благодати, дару хрещення, – його віра є ще жива, хоч і мало що проявляється зовнішніми ділами; мертвою назвемо її щойно після тяжкого гріха. Але мусимо визнати, що й перед тяжким гріхом вона була така слаба, що не втримала чоловіка на дорозі упадку; поки стала мертвою, була вже слабою вірою.

Може й Христос називав би мертвою таку слабу віру, що не проявляється ділами, коли і про віру Апостолів казав, що вона менша від гірчичного зерна, а слабість у вірі просто називав невірством [2, 171].

5 Мені видається, що добрим образом гріха й того пробудження по грісі, можливого для тих, що в дорозі, мандрівників, себто нас усіх, що дорогою життя зближаємося до хвилини суду, образом тієї смерти й пробудження є летаргічний сон і пробудження з нього. Тому, щоб зробити собі зрозумілою цю хвилину, намагаймося вникнути у враження людини, що пробуджується з летаргічного сну [2, 234].

6... Становище грішника є у сто разів гірше. Воно трохи подібне до становища засуджених на смерть, що їх на 24 години перед смертю замикали в підземній пивниці в присутності т. зв. залізної дівиці. В Нюрнберзі показують ще ту в’язницю і ту “eiserne Jungfrau”. По 24 годинах відмикали ту залізну статую, вкладали в порожнє місце в ній засудженого на смерть і двері замикали. В тих дверях пробиті глибокі цвяхи, що вбивалися в тіло; в місце очей – найдовші. Стоячи перед смертю, дивитися, як вона наближається до чоловіка й стискає його залізними обіймами, переживати конання голодної смерти; переносити темряву підземного льоху чи домовини й брак повітря, що чоловіка душить, не знати, чи на момент смерти треба буде чекати кілька годин, чи, може, кілька днів; мати, може, якусь надію на порятунок, котра раз у раз виявляється облудною, – все те малює нам таку смерть, яка може бути найгірша і найстрашніша, яку лиш можна собі уявити [2, 235].

7 Ми знаємо, приміром, що кожний гріх чекає Божа кара, знаємо, що за один смертельний гріх Господь Бог карає вічним вогнем в пеклі. По сто разів ті правди повторюємо вірним і через те маємо спокусу думати, що в тих правдах вже нема для нас нічого нового. Знаємо їх для людей, а для себе самих – як часто не знаємо їх і не розуміємо; якби ми лиш ті одні правди в практиці розуміли, чи ж би ми так сповідалися і так плакали над собою, як не раз з посміхом шкодуємо і сповідаємося зі своїх гріхів [4, II т., 116].

8 Звичай сповідати людей, що лише на Пасху сповідаються, криє в собі небезпеку виробляти в сповідникові ліберальну совість. Бо навіть тоді, коли він старанно сповідає і ставить пенітентові усі обов’язкові питання, з природи речі мусить усі пробачні гріхи так судити, як коли б вони не мали ніякого значення! Таїнство Покаяння установлене для каяння з тяжких гріхів, отже повсякденні гріхи не є обов’язковою матерією сповіді. Але уважати їх за річ цілком байдужу і таку гадку хоч би й нехотячи піддати пенітентові – значило б виробляти в собі і в ньому ліберальну совість [4, І т., 239].

9... В непостійності душі маємо приклад того, як під впливом пристрасти змінюється рішення розуму, очевидно – не без співучасти волі. Ми бачили, що трьома етапами, якими простує діло життєвої мудрости, є радити, судити й вирішувати. Супроти тих трьох діл мудрости є три хиби: поквапність – проти поради, нерозсудливість – проти суду, непостійність – проти рішення. Очевидно, нерозважне поступування може випливати зі всіх трьох вад разом [2, 379].

10 Надмірна віра в Божу поміч випливає з невпорядкованої власної любови, яка власного добра бажає без огляду на порядок віри й розуму. Така, на жаль, наша природа, що вважаємо за можливе для себе отримати від інших те, що в дійсності, в самій речі є неможливе. В грісі, яким чоловік очікує з Божих рук вічної слави без заслуги й прощення, без покаяння, проступає виразна гордість. Чоловік неначе так високо себе виставляє, що не вважає за можливе, щоб Бог його карав з причини його гріхів або щоб не допустив його до вічної слави, хоч би й без заслуг [2, 205].

11 Гріх надмірної віри в свої сили є меншим гріхом від надмірної віри в Божу поміч, бо тяжче грішить, хто Божу силу зменшує, ніж той, хто свою вивищує. Але надмірна віра в Божу поміч є меншим гріхом, ніж розпука, бо є більшою прикметою Бога прощати і бути милосердним, ніж карати. Прощати – це прикмета, що її Бог має неначе сам у собі. Милосердя – це прикмета Бога неначе в Собі самім, а карати належить до Бога з огляду на наші гріхи [2, 205].

12 Гріх розпуки є меншим гріхом від ненависти Бога або невірства. Ті два гріхи є проти Бога самого в Собі, а розпука є проти Бога, оскільки Він є нашим добром, себто оскільки ми стаємо учасниками Божого добра. До того противляться не теорії, правді того учасництва й того Божого добра, але якомусь партикулярному пристосуванню тієї правди. [2, 203-204].

13 А маєте ще й ту хибу, що свої гадки і свій спосіб бачення речей надто часто хочете накинути іншим, навіть часом засобами насильства і сліпого терору. Мало у Вас того, що давніші покоління називали толеранцією. То вже не твоя виключно, Українська Молоде, вада. Це течія загальносвітова, яка створила, з одного боку, фашизм і такий виразний у багатьох державах нахил до диктатури, а з другого боку – більшовизм. Такий по всьому світі дух повіяв, і Ви в цьому не винні, що під впливом того подуву часом і найблагородніша думка любови Батьківщини і жертва за Батьківщину в’яне. Ми не знали того накидання своєї думки і своєї волі іншим. Чи ж ми робили помилку, думаючи, що жертви, які не є вільні, вартости не мають, не є жертвами? Чи ж ми помилялися, думаючи, що поза атмосферою свободи, добровільної власної волі, нема для людей ані добра, ані щастя, ані майбуття; або думаючи, що це знак слабкости людини, коли вона не може іншого переконати і мусить його аж змушувати? Чи гасла, що відбирають свободу, можуть свободу принести? [4, І т., 359]

14 Кожний злочин патріотичний, чим більше може подобатися погано зрозумілому патріотизмові єсть спокусою, силою, котра бодай веде народ до такого стану, в котрім поняття добра і зла затираються, мішаються і заступаються взаємно. Дорогою тою, що низькому, погано зрозумілому і чуттєвому патріотизмові подобається, шириться зараза, що пожирає найліпші, бо найблагородніші народні сили [4, І т, 425].

15 Нарід неморальний веде сам себе на певну загладу; нечистота і пияцтво є страшним фізичним самогубством, є раком, що з покоління в покоління переходить. Гріхи людей відбиваються часом ще в десятім поколінні безсилістю, затупленням розуму, різними хворобами [4, II т., 3].

16 Рівно ж неможливим є побут економічний, опертий на етиці, котру розуміють як справу приватну кожного або майже кожного зосібна; бо така етика є передовсім у кожного або майже у кожного різна, а тому не має досить сили для утримання рівноваги в суспільності [4, II т., 6].

17 Нехай майбутні покоління візьмуть в свої руки торгівлю і промисел, бо слабкою завжди є суспільність, що свого промислу не має; убогою суспільність, в котрій торгують чужинці [4, II т., 11].

18 Завжди будуть убогі, а їх число в наших часах побільшилось в незвичайний спосіб. Бо убогими не тільки є ті, що не мають ніякої спроможности забезпечити себе в непередбачених випадках недуги та старости; між ними є багато і молодих, які не можуть утримувати себе і родини працею, бо не можуть праці дістати, або праця буває так оплачувана, що при найліпшій волі та найсумліннішій праці не можуть утримати себе і родини. В таких часах мусить Церква пригадувати вірним принципи християнської праведности. Згідно з тими принципами, дочасні земні добра, які Боже Провидіння дає людям, можуть бути і є власністю тих, що їх набули законним шляхом і є перед правом їх власниками. А від права власности і посідання треба відрізнити уживання тих дібр. Щодо уживання, вони мають служити не тільки йому – власникові, але й тим, яким можуть власники помагати [4, І т., 250].

19 Багатство обіцяє щастя, а часто дає нещастя – обіцяє життя, а дає смерть. Обман є в тому, що багатство видається невинним, видається добром, а веде в гріх, заплата ж гріха – смерть. Обман є в тому, що добра цього світу є тільки засобом, а видаються метою. Обман є в тому, що багатство побуджує похоті та заспокоєння їх подає як добро, мету. Обман є в тому, що подає теперішнє, минуще життя як властиве життя чоловіка, хоч ми нічого не внесли на цей світ, тож і нічого не можемо винести (І Тим. 6, 7). Бо як чоловік вийшов нагим із лона своєї матері, так само нагим відійде і нічого зі собою не може забрати (Екл. 5, 14). Обман є в тому, що обіцяє поміч у житті, а є перешкодою в житті. Бо життя є нічим іншим, як лише приготуванням до вічности [2, 399].

20 Як далеко може сягати та тілесність, що є перешкодою у пізнанні Божих правд, Апостол не каже, але здається, що мусить далеко сягати, коли перешкодою до повнішого розуміння Христової науки була для Апостолів сама присутність Спасителя у людському тілі... “Ви не можете тепер знести,... ліпше, щоб Я пішов” (Йо. 16, 7; 16, 12). Страва, якої початківці не можуть знести, є “наукою Духа” (І Кор. 2, 13). Вона і дається щойно духовним і робить людину духовною. Доки люди її ще не розуміють, доти вони є малолітніми в Христі й тілесними, хоч вірними. Ці дві назви мають в Апостола одне значення (І Кор. 3, 1) [2, 442].

21 Надія є причиною безнастанної радости вірних: “Зрадується серце моє Твоїм спасенням, співатиму Єгові, що вчинив мені добро. Співатиму при гуслях імені Найвищого” (Пс. 12, 6); є загальною надією тих, що радуються: “Радійте надією, в горі бувайте терплячими, перебувайте в молитві” (Рим, 12, 12) [2, 197].

22 І не дивота! Навернення чоловіка до Бога, покаяння навіть з гріхів малих – се діло не людське, а Боже. Але Бог ласку свою не дає нам в іншій формі, як лиш в формі добрих гадок і доброї волі: для того треба нам напружити всі свої сили, щоб з тою ласкою Божою співдіяти. “Бог не хоче смерті грішника, але його навернення і життя” [4, II т., 115].

23 Як небо далеке від землі, так далеко невіруючому до віруючого. Віруючий перевищує людську природу на ціле небо. Очевидно – віруючий, що має живу й сильну віру (Йо. 3, 16; 6, 35; 6, 47). Лише така віра дає вічне життя, лише така віра спасає (Як. 2, 14-15), лише така віра переводить зі смерти в життя, лише така віра дає “владу стати Божими синами” (Йо. 1, 12) [2, 175].

24 Любов тим освячує душу, що надає її волі напрям до Бога як до найвищої цілі. Тому вона вже сама, себто й без дійсного прийняття Таїнств хрещення чи покаяння, вводить у душу Божу благодать і освячує її. Як ми це вище бачили, причиною, чому сам акт любови може перед Таїнствами освятити душу, є те, що в тім акті є включене (іmрlісіtе) бажання прийняти Таїнство, хоч воно й невисловлене (ехрlісіtе) [2, 265].

25 Божі обітниці стверджені так, що кожний має достатні причини “проти надії надіятися” (Рим. 4, 18), як це робив Авраам, прийнявши першу найзагальнішу Божу обітницю, дану цілому людству. Божа благодать, завдаток Божих обітниць, так щедро проливається на людей, що св. Павло міг сказати: “Коли за переступ одного померло багато, то тим більш благодать Божа й дар через благодать однієї Людини, Ісуса Христа, щедро спливли на багатьох” (Рим. 5, 15-16). До тієї надмірности ласки й дару, що не стоїть у жодному порівнянні з величиною прогріхів, Ап. Павло вертає кілька разів: “Де помножився гріх, надмірною стала ласка” (Рим. 5, 20) [2, 199].

26 Конаючи на хресті, Христос доручив нас Своїй Пресвятій Матері, дав нам її за матір. Вона й тепер з неба як найліпша Мама опікується, молиться, вступається за нас і має до нас любов правдивої матері. Яке це щастя для нас бідних грішників на цьому світі – Пресвяту Пречисту Богородицю називати своєю Матір’ю, прибігати до Неї в кожній потребі, як дитина до матері, знати і пам’ятати про те, що Вона як найліпша Мати дбає про нас і нами опікується! Будьте, Мої Дорогі, горді з того, що ви є дітьми Пречистої Діви Марії! [1, 370].

27 Хто звик дивитися на Бога-Чоловіка, розп’ятого на хресті за людей, – хто кожного дня немов оглядає, як Кров Його ллється з хреста, той мимоволі переймається любов’ю ближнього. А розмовляючи в молитві з Христом та розважаючи Його науку і приклад Його життя, християнин засвоює Його спосіб бачення речей. Ти м чином стає подібним до Нього, – а тим самим і вчиться від Нього любити людей.

Учиться з любов’ю дивитися на світ, бо на першому місці бачить у житті Христа і Його науку – чоловіколюбіє [4, II т., 54].

28 Молитва, яка щодня пригадує нам, що ми без Божої благодати нічого доброго не можемо зробити, та пригадує, чим є ці добрі діла, якими має бути переповнене наше життя. Вона вчить бажати цієї Божої ласки; і цієї Божої ласки просити є знаменитою школою життя і школою молитви; є неначе щоденним приготуванням апостольського слова: “Хто думає, що стоїть, нехай уважає, щоб не впасти” (І Коринт. Х, 12); є наукою покори – скарбниці всіх чеснот; є джерелом Божої благодати і прямо дверима до неба [2, 97-98].

29 У трагічній, переломній хвилині нашого існування мусить весь наш нарід приєднатися до вияву Духовенства і разом з нами посвятити соборно Пречистій Матері Марії себе, міста і села, свої хати і родини, свої безсмертні душі і терплячі, страждущі тіла, свої діти, свої школи і праці, своє потомство, ще не народжене, як і своє добро матеріальне, ґрунти, сади, чи які-небудь інші посілості. І треба, щоб це зробили наші вірні не з понуки своїх душпастирів і не з послуху до них, але свідомо і добровільно, власним рішенням і власною волею [1, 363-364].

30 По всіх церквах починаються саме Марійські щоденні Богослуження, що триватимуть цілий місяць травень. Всевишньому Богові слава, що дав нам діждатися Великодних Свят, Світлого Тижня, П’ятдесятниці і тих Богослужень, в яких серед болю і терпіння прибігаємо просити помочі у нашої Матері Марії [1, 92].

Дата добавления: 2015-05-24